СЮРПРИЗ ДЛЯ ФЕМІНІСТКИ – ТАРАСЮК ГАЛИНА

Новий рік! На носі Новий рік, а перед носом – довгий і темний, мов кишка, коридор, ледь освітлений природнім світлом при параднім вході та засидженою мухами лампочкою – при виході, тобто в самім кінці, біля туалету. Все решта – морок, отож мусиш просуватися по цій кишці обережно, щоб не наскочити на собі подібного, тобто колегу, і не покалічитись обом. Таке вже було. Слава Богу, не повбивалися, але довго соромилися… Тож треба бути обачним. Надто сьогодні, за кілька годин до Нового року, коли місцевий народ нервово блудить-сновигає коридором, чекаючи, коли ж, нарешті, його “зберуть і розпустять” на довгождані різдвяні канікули, вручивши традиційний пакет із пляшкою шампанського і коробкою цукерок “Вечірній Київ”.

Ти теж не витримуєш і вивалюєшся з облупленого кабінету у кишку, і, “о, а я що казала!” – зразу ж за порогом натикаєшся на щось м’яке, кругле, пропахле цигарковим димком. По зблиску очей впізнаєш: Микола. Решта все, що зветься Миколою, зливається з густим коридорним мороком, приправленим ще крутішим вуличним смогом, який проникає у всі шпарки і осідає у ваших легенях. Микола у вашому геронтологічному пансіонаті, чи то, пардон, обителі високого духу, наймолодший. Отож очі світяться з темряви молодечим запалом. Але що він робить під твоїми дверима? Хоча… яке це має значення, коли буквально за кілька годин Новий Рік, а ти ще тут. Зостається лише спитати:

– Ну що?

І почути:

– Та нічого! Чекаємо!

Отака розмова. Боже, яке досадне й буденне це чекання свята! Свята, якого, мов чуда, так хочеться душі… А ще душі хочеться казки хоча б раз у рік перед Новим роком! Одне слово, сюпрайзу! У своєму колишньому житті ти рідко мала казку, але свято було. У тих газетах, де ти працювала, зазвичай Новий рік починався за тиждень. Із ранку до вечора не вгавали, не зачинялися двері – з “наступаючим” вітали вдячні читачі і ще вдячніші дописувачі: хто словом добрим, а хто пакетом із тим же традиційним джентльменським набором: шампусик, коробка цукерок, кава плюс кіло апельсинів. Траплялася й палка сухої ковбаси, банка тріскової печінки чи ще якийсь делікатес. У ті важкі дев’яності, принаймні для тебе, це було суттєвою гуманітарною допомогою.

Рекламодавці були делікатнішими – приносили в конвертах. А влада на всіх рівнях – від районної до обласної – влаштовувала новорічні прийоми, так що обділених не було, всіх кудись запрошували, кожного, навіть заядлого опозиціонера-правдоборця, десь хтось вшановував грамотою чи премією. Одного разу ти навіть брала участь у новорічному карнавалі на водоканалі, де тобі так сподобалося, що просилася й на другий Новий рік, але змушена була йти на фуршет у податкову інспекцію, де було ще веселіше.

А 30 грудня, за день до зустрічі Нового року, зазвичай накривали столи в редакції газети. О, що то були за столи! У прокурених стінах божественно пахло такою домашньою смакотою, печеним і смаженим, що життя здавалося суцільним новорічним святом, особливо, коли за вікном тихо падав лапатий сніг…

Але це було давно і в провінції, де ще йдуть білі сніги, а люди вдячні і шанобливі, і було те у звичайній газеті, а не в патріотичному столичному часописі “Засвіт”, куди не заведено йти з шампанським, тим паче з ковбасою. Сюди йдуть з ідеями, інвективами, філіппіками, протестами, маніфестами, ухвалами, відозвами, зверненнями, як на барикади, як під Верховну Раду чи на революційний майдан. Цілий рік – ріками течуть. Та за тиждень до Новорічних свят ріки міліють, за три дні – всихають, і в редакції “Засвіту”, нарешті, наступає тиша й благодать. І так буде ще зо два тижні по Різдвяних святах. Аж після Маланки, коли заскрипить натужно, як ремінний пас на молотарці, сіросвитний будень, знову потечуть до “Засвіту” ручаями мудрі ідеї, гнівні протести, пророчі маніфести, доленосні ухвали, звернення до влади і відозви до народу…

І потечуть із таким світлим ентузіазмом, осяяні такою вірою в перемогу добра над злом, що тобі не розклямчиться писок зізнатися: у тебе ані віри вже, ані ентузіазму, бо з такою зарплатою тільки ідіот може з ентузіазмом у щось вірити. А якщо й розклямчиться, то твоя сльоза-скарга тут же згорить ясним полум’ям на ватрі патріотизму. Яка зарплата, жінко? То в них зарплата, у клятих олігархів, зрадливих депутатів, злочинних чиновників і решти ганебників, а в патріотів лише – щастя боротьби за щастя України! І це кажуть ті, хто на багатостраждальній українській ідеї розжився так, що й правнукам стачить проїдати та пропивати.

– Слухай, Миколо, ти наймолодший! Врешті-решт, один функціонуючий мужчина, піди і скажи редактору, що ні керівної ролі рідної компартії, ні цека, ні тим паче – чека, вже давно нема, що на дворі інша держава, що після Великої Жовтневої відбулося ще дві революції: Оксамитова й Помаранчева! Скажи, бо може він не знає, скажи, що йому нічого не буде за те, що він нас “збере і розпустить” за кілька годин до Нового року. Скажи, що до нас давно нікому діла нема! Бо якби було, то бодай на зарплату капали б, а не вигонили з приміщення такий важливий націєтворчий часопис…

Це ти так грубо натякаєш на сучасну суспільно-політичну ситуацію в державі та наше спільне недавнє партійно-радянське минуле, маючи на увазі і таке явище природне, як мімікрія, особливо її різновид – міметизм, коли, щоб вижити, зозуля маскується під сокола, а якась піранья – під невинного карася.

– Вже казав! – безнадійно махає рукою Микола.

– І що?

– Е, каже, то вам, молодому-зеленому, тільки так здається, що нема. А насправді… о-о-о… воно (а що за воно?) скрізь… і тільки пильнує… о-о-о, ви не все знаєте…

– Та ти що?!

– А то! Тепер сам озираюся… може й справді… Ти знаєш: страх – живучий! Я часом теж, як згадаю, як мене з університету вигонили… Та ж за Дзюбу! А я їм кажу: за що, хіба то я писав, оте все? Я лиш читав. Як і всі! А вони кажуть: але ж читали?! Бо підсунули, то й читав, – захищаюсь. А чому не повідомили, мовляв, куди треба? – питають. Та ж ви й без мене знали – Дзюба ж не ховався, – відказую. Якщо ви такий розумний, кажуть, то щоб вашого духу ніде не було! І вигнали, і в газету не брали, не те що в якийсь журнал. Дзюбі нічого, професором став, академіком, друкують, героя України дали. А мене – під зад копитом: знай своє місце, Миколо, і не патякай, чого нам не треба! О, то вони вміли! А зараз – вітаються, руку подають. Тисну, свої ж люди, а страх теж тисне… леге-е-е-енько – за серце, чи що там усередині…

Ну от! Таки наступила на болючий Миколин мозоль – його дисидентське минуле. Завівся – на годину. Очевидно, його й справді настрахали добряче в юності, коли на старість той переляк починає перти з чоловіка манією переслідування і фобією спецслужб.

“Боже-Боже, скільки в нас жертв минулих воєн і революцій!” – думаєш, ніжно жаліючи кожного, бо сама така. Різниця тільки в тому, що носиш під жилеткою не страх, а вже згірклу цікавість: коли ж бо, нарешті, ми виберемося з цієї темної кишки, з цього тунелю безпросвітного – на світ Божий та ще з нашою ментальністю, в буквальному державному розумінні даної проблеми?

Ти думаєш так тому, що вважаєш нашу національну ментальність найбільшим нашим національним лихом. І тому, що сама уражена цим поголовним лихом. Адже і в цю патріотичну дірку ти потрапила з ментальних причин. Тебе ж, ідіотку, добрі люди запросили – куди? В поважну газету, з окладом 400 гривень по відомості плюс 400 доларів – у конверті. Царські умови: комп’ютер, двоє в кабінеті, безкоштовні обіди і дешевий бар. А головне – доступ у найвищі сфери і владні емпіреї. Щодня по телевізору показують: то з прес-конференції в Кабміні, то з кулуарів Верховної Ради. Рідна провінція – на вухах: оце злетіла, оце кар’єра! Тільки працюй, а ти у відчаї: дух – не той! І акустика в кабінетах така, що не встигнеш слово мовити, редактор – у курсі, викликає, научає, хоч ти не знаєш, в чому твоя вина. А вина твоя – твоя довбана українська ментальність.

Тож одного разу ти не витримала. І спустилась із державної високості на самісіньку землю, де зостався тільки сам народ, тобто у патріотичний часопис “Засвіт”, де дух – той, але, (і ти швидко це зрозуміла), одним духом ситий не будеш. По-друге, згодом, принюхавшись, запечалилася, бо дух той виявився ще з тим душком!

Отож бо й воно, що від добра – добра не шукають. Звісно, щоб геть не розчаруватися, ти заспокоювала себе медитаціями на тему: “Нічого у світі немає досконалого”. Воно то так, але щоб напередодні Нового року…

Ну от, ти знову заводишся, мітингуєш, накликаєш на себе немилість начальства, замість того, щоб тихенько змитися, залишивши по собі добру пам’ять:

– А Бо-оже, в мене таке враження, що я досі живу в есесесері! Та відпустіть людину додому, в мене ще – ні ялинки, ні салату “олів’є”, підлоги не миті, а гості вже в дорозі. Брат-сестра везуть дітей у столицю на ялинку, а подруга – внуків, аж двох, наче та ялинка на Хрещатику бозна-що, а не ялинка. А мені ще встигнути треба білизну в пральню закинути, вони до вечора працюють, бо за наші зарплати дідька лисого купиш, а не машинку. Нє! Йду звідси, від цих рудиментарних залишків печерного патріотизму, йду к чорту до молодих і спритних, до конформістів, бо бачу – пуття не буде! Ми ж усі – о, по вуха там, у минулому! І, взагалі, чого я тут гнию! В цьому патріотичному закутку, коли мої колеги давно продалися олігархам… Заробляють тисячі… Ти-ся-чі! При тім – доларами! Кільком найкреативнішим і найчеснішим олігархи навіть місце у Верховній Раді зафрактували. І от тепер вони навперебій переконують одурілий від правди електорат, що їхня партія, і ті, що в ній, найпатріотичніші, і лиш вони хочуть добра народові. І хоч би що! А я тут, як ідіотка, за такий щербатий гріш…

Господи, що ти городиш!? Знову звинувачуєш інших у власній дурості. Тебе що, сюди волоком тягнули? Тебе ж заманила сюди твоя національна ментальність. От і питай з неї. Або заткнись і хиляй зустрічати свій жебрацький Новий рік! Але – пізно міняти погляди і прапори, бо ще один такий самий раб ментальності – Микола уже приєднується до очолюваних тобою ріденьких лав протестантів. На ваші голоси прочиняються двері кабінетів, коридор світлішає, і в нім уже видно розпливчаті силуети замучених чеканням колег. Тобі їх жаль. Тобі взагалі шкода чесних, наївних людей, які ще вірять у щось високе і світле, чи то пак всіма фібрами душі хочуть вірити у щось високе й світле. Ти їх жалієш, як жаліють невиліковно хворих, як саму себе, теж – слабу на голову…

– Якщо я не буду вірити у щось високе і світле, я повішусь! – каже Ніна-коректор.

– А я вже ні у що і нікому не вірю! І не хочу вірити! Бо як мене ще раз обдурять, тоді вже точно повішуся! – каже друга Ніна, теж коректор. Жінки стоять пліч-о-пліч у дверному просвіті і нагадують тобі два боки однієї медалі. Але це краще, ніж бути одній людині такою медаллю на два різні боки. Як оце ти: з одного боку ні у що давно не віриш, а з другого – хоч убий, хочеш вірити! До плачу, до істерики! Але – у що? “У Бога. Тільки у Бога!” – дзвенить дзвоном піднебесним один бік-сторона. “Але ж Він не любить мене…” – дзвенить сльозою другий бік-сторона. А далі за цим передзвоном, в душі починається одна метафізика і паранормальні явища, в порівнянні з якими наш темний коридор – ніщо! Точніше, в тобі прокидається – ні, не душогуб, гірше: феміністка! І цей рецидив насторожує, оскільки фемінізм із тебе починає перти не з добра й переважно у хвилини великої депресії.

– Мужики! – потрясаєш повітря. – Ну мужики! Довели! І народ, і державу – до ручки! Я взагалі, не можу збагнути, як у такій кишці, як оця, в якій нас ось зараз, в цю мить, квасить начальство і перетравлює епоха, ще народжується, ні, вилуплюється на світ Божий якийсь журнал, а по-нашому, по-високому – ча-со-пис, натоптаний високими ідеями і роздумами про прекрасне! Бо що може народитися у цій темній кишці! І чому єдиний часопис, який стоїть на позиціях державотворення, часопис, який утверджує ідеали нації… гибіє у таких умовах?!

– А до чого тут мужики? Ви, пані балакайте, та не забалакуйтесь! Що, ми не такі самі люди, як ви, жінки? Нам іще гірше. Але тільки що – чоловіки винні! – перебиває тебе з темряви найстарший з-поміж колег – аксакал-саксаул Жеребовський, у якого, справді, від чоловічого одне звання зосталося, тобто прізвище. Правда, тут усі такі, від яких одне звання лишилося, та крихти віри, що хтось іще читає наш ЧА-СО-ПИС. Бідні, наївні літописці-часописці… Хоча, за великим рахунком, як свідчить історія, праця деяких усе-таки оцінена вдячними нащадками…

– Та кому ми потрібні з нашим високим патріотизмом, мовою рідною і чужою державою… нас уже давно ніхто не читає! Заспокойтесь і живіть, як усі, – хихикає ще один рудиментарний залишок колись суцільно патріотичної нації Федір Парасочка.

Як ніхто в цій кишці, ти розумієш його гіркий скептицизм. Бо й справді, найстрашніший планетарний катаклізм ніщо проти горя цього чоловіка. Це ж треба звікувати вік, прости Господи, Парасочкою! І не звередитись! Не дивно, що в нього й голос пискляво-плаксивий, лише дивно, що грудей не підмощує, як Вєрка Сердючка, та квіток на шапку не чіпляє… Хоч і це не страшно, страшно інше, те, що фемінізація українського поспільства почалася ще задовго до української незалежності й демократії! Якщо судити з ветхого Парасочки, то ще із сімнадцятого століття! Якщо не з шістнадцятого! Отак: одні на Січ, а другі – за піч! Тих вибили, а ці, за піччю, вусаті Парасочки-Парасоньки у запасках, зосталися і розмножились… А лиш-но з-поміж них потроху починали й справжні чоловіки прокльовуватися, як знову – прополка: революція або війна! І так із покоління в покоління, аж донині. І знову, куди не подивись – одні Парасочки! Та невже серед оцих Парасочок не знайшлося жодного чоловіка, якому б захотілося стати – Парасищем?! А як по-чоловічому мужньо звучить: Вернипараска чи Поцілуйпарасочка, а то й просто – Затулипараска чи Любипараско? Невже хромосомні поломки у генах нашого народу набагато серйозніші, ніж здається?!

Щойно народжена нова версія старої теорії катастрофічно прогресуючої фемінізації українського чоловіцтва тобі подобається, хоча ще більше розтроюджує і так зболену душу. Але твій новий випад проти начальства випереджає технічний редактор Катя:

– Я тоже возмущаюсь, – каже вона, виставивши голову з комп’ютерного цеху. – У мєня тоже рєбйонок, и мать старая, и я тоже хачу, как нормальниє люді, встретіть Новий год! І то дома, а нє в етой, ізвєнітє, дирє…

От що значать невирішені соціальні питання! Вони об’єднують народ краще за найкращу ідею! Одним махом! От уже до протестних акцій націонал-патріотів долучилися ще й москалі-шовіністи! Тепер нема сумніву: з такою широкою коаліцією-опозицією – перемога за нами!

У цю ж мить відчиняються двері приймальної редактора і секретарка Лариса Степанівна, жінка, гостра, але справедлива і всезнаюча, як і годиться людям її професії:

– Ви тут не дуже шуміть із тою дірою, бо щоб вам не довелося ще за нею плакати!

Діра завмирає. Освітлені різким електричним світлом, що виривається крізь прочинені двері приймальної, обличчя працівників журналу “Засвіт” помітно бліднуть.

– Невже таки виселяють? – питає тремтячим голосом Іларій Христофорович, завідувач відділу історії культури, який, виявляється, теж чекає в коридорі кінця ненависного трудового дня.

– Ще й як! От саме про це зараз і говорить редактор… Доки ви тут обурюєтесь!

Усе чує Лариса Степанівна – честь і совість нашого поточеного злиднями, як шашелем, ідейно й морально нестійкого колективу.

– З ким… говорить?

– З тими, хто виселяє. Так що свята не буде, зайдете через секунду в кабінет, візьмете кожен свій пакет із шампанським і апельсинами і – по хатах!

Двері приймальної зачиняються, і в коридорі знову стає досадно, аж моторошно. Хоча лякатися, тим паче жаліти, на твою думку, нема за чим. Хіба що за своїм дурним розумом… Та тільки не за тими копійками, які називалися зарплатою, бо насправді були милостинею, капнутою в капелюх доброю діаспорою за нашу вірність національній ідеї! Однак, коли чесно, шкода ідеї…

Але ж, як відомо, ідеї живуть доти, доки живуть їхні носії… А їх он скільки притихло у темряві передноворічній! Їм і прапор у руки – хай несуть! А ти, нарешті, візьмешся за розум і підеш, як усі нормальні люди, заробляти копійку, достойну людини, у якусь нормальну російськомовну газету, якусь “Котлету по-столичному”, і заробиш ту копійку, і купиш десь на околиці квартирку, хай однокімнатну, хай третьосортну, але свою, але в Києві… Отож, слава Богу, що нарешті – сталося! Отож, бай-бай, любі колеги, залишаю вам на Боже ваше шампанське, і – з Богом, Парасю, доки люди трапляються, тобто біжу додому, де мене чекають мої голодні діти-студенти і, слава Богу, жодного фемінізованого чоловіка.

– Боже, як хочеться казки у ніч новорічну! Боже, як хочеться чуда й дива! Або хоч мацюнького сюрпризу долі! О сюпрайз, сюпрайз! – вигукуєш, як наївна гімназистка, щоб перевести думи і розмови у святкове русло. Але твій романтичний порив недремні колеги збивають із траєкторії польоту, як горобця – шапкою! Бум! Ляп! З піднебесся – у передноворічну хляпавку.

– Вам треба чоловіка! – строго, як діагноз, оголошує, прочинивши двері приймальної, на весь коридор Лариса Степанівна. Вона думає, що ти незаміжня.

– Заміжніх жінок видно за версту: вона тобі копійки не потратить на помаду чи модні ганчірки, – каже Лариса Степанівна, маючи на увазі себе – взірець справжньої шлюбної жінки, української матері-берегині, безгрішної, як мати Тереза, витривалої, мов колгоспна коняка, терплячої, як соціальний працівник…

Отака ментальність переважної більшості українок! І цим усе сказано і запрограмовані усі наші національні невдачі і поразки! Ти розумієш, що Лариса Степанівна метає камінням у твій бік, хоч знає, що у твоїй засмальцьованій косметичці: помада – за п’ять, пудра – за шість, а дезодорант – за сім гривень. Дешевших просто не буває! А на тобі – позичений у дочки светр і джинси бозна-якого століття. Але цей докір – тобі, за те, що ти, підла, посміла покинути чоловіка напризволяще. В очах Лариси Степанівни ти – майже гуляща, повія, феміністка, фе-е-е… Фе! І ще раз – фе!

Але ти принципово не хочеш метати ані каміння, ані бісер у свою опонентку, тобто дискутувати і псувати собі нерви перед таким святом. Тому тільки рукою махаєш: що з вами говорити! – і гордо повертаєшся у свій сірий, наче камера в СІЗО, кабінет, не помічаючи, що в душі дискутуєш і псуєш собі нерви, бо, на твою думку, усе навпаки: саме такі добропорядні, як Лариса Степанівна, матрони, зациклені на чоловіках, розбещують суспільну мораль святим переконанням, що чоловік, хай навіть завбільшки з горобця, мусить бути при кожній жінці, їздити на ній, як воша на собаці, пити з неї кров, а вона тим повинна неймовірно пишатися, хизуватися, вишивати його портрети хрестиком і оспівувати у піснях, як безстрашного і безсмертного козака Мамая. Так вони думають, жінки типу Лариси Степанівни. Страшні жінки, бо це вони – жилаві, роботящі й милосердні, зіпсували чоловіцтво тим, що нічого від нього не хочуть, не вимагають, усе йому прощають, бо він – чоловік, бо що з нього візьмеш, він-бо чоловік, йому треба прощати, пестити-няньчити-плекати, як оту цяцьку тамагочі, що японці придумали.

– Ми контужені роботою, як риба динамітом, – думаєш гірко, бо жадання солодкого щастя не минає, а навпаки – розбуркує в душі приспані інстинкти і принишклі єресі. – Навіть те, що зветься у людей сексом, ми глушимо роботою. Скажіть на милість, люди добрі, чи ви, йдучи вулицею, в селі чи в місті, в будень чи свято, десь бачили в наших краях безтурботну жінку за тридцять? За двадцять, може, й бачили, але за тридцять!.. Траплялися такі? Тоді то були не наші краї. Жінки, може, й наші, але краї точно не наші. Або ці розкішні жінки не ходять тими дорогами, що я. Може, літають на помелі чи тарілках із золотим обідочком, бо на пещених личках тих, хто виходить царствено з “майбахів” чи “лінкольнів”, щось теж мало щастя написано… Одна гризота: як його, цього павука, обдурити, обвести круг пальця, як йому догодити… А ця гризота, повірте, ще важча, аніж робота на полі, а кар’єра забезпеченої жінки, гірша за каторгу каменяра у гранітному кар’єрі! І все – через нашу національну ментальність…

Однак, усвідомлюючи це, – не каємось! Замість того, щоб, об’єднавшись, взяти верх, і далі ходимо по узвичаєному зачарованому колу: одне дитя – коло цицьки, друге – тримається за поділ, в руках – кайло, а на шиї – його величність – тлустий трутень…

– Але – так має бути. Тільки так і не інак! Так було від Адама, так мусить бути нині, і прісно, і на віки віків, амінь, інакше світ завалиться, – свято переконані жінки типу Лариси Степанівни.

Боже, скільки вони… ми… самі собі наробили зла з тими святими переконаннями! Ні, таки доведеться притягти сюди Шурка. Поставити при вході чи при столі Лариси Степанівни у приймальні і хай співає. Хай і Ларисі буде солодко від того співу солов’їного, не лишень тобі.

– Ти ще не знаєш горя, – каже зазвичай Лариса Степанівна. – А якби ще й бив? А співає – хай співає. А ти й собі підтягуй. У два голосочки: “Цвіте терен, цвіте терен, а лист опадає. Хто з любов’ю не знається, той горя не знає”…

– Ти ні з яким не зможеш жити, бо ти нетерпляча, – каже старорежимна твоя мама. Ти дуже багато хочеш від чоловіка, – каже практична твоя сестра, теж – жертва споконвічної патріархальної ментальності.

– Мені важко уявити чоловіка, який би витерпів усі твої комплекси і командирський баритон, – каже сучасна з усіх боків твоя дочка, аби назолити тобі за свого інфантильного батька. Ти не сердишся, бо знаєш, що розумом дочка на твоєму боці, але серцем… Тому вона щоразу додає:

– Ну що ти з них хочеш? Думаєш, твій син ліпший?.. Чи інші мої ровесники?.. Усі вони, як ти кажеш, жертви нашої національної ментальності… І – материнського виховання. Хіба ти з власного сімейного досвіду не знаєш, що сини всіх активних, сильних характером матерів – тюхтії і підкаблучники?

– Твій брат не такий і ти це добре знаєш. Він справжній мужчина. Він весь – у мене. А ти – ти, як твій татусь – святий співучий херувим! Тобі б тільки мені заперечувати! І звинувачувати! Ніби ти не знаєш, що я ради вас покинула все і приїхала сюди, в Київ, щоб ви змогли се6е реалізувати, а не…

– Ну от! Почалось! Тобі не можна слова сказати! Хіба я кого захищаю? Я сама не маю за кого заміж вийти у цій хваленій твоїй столиці! Одні наркомани й уроди! А ти кричиш! Жодного мужика нормального!

– Нафіг вони нам здалися, ті мужики: годувати та напувати, та служити їм, ходімо ліпше самі пиво пити у “Два гуся”, – каже подруга, яка шанує свободу і жіночу дружбу.

Отже, ти зараз, замість того, аби псувати собі настрій передсвятковий звісткою, що “нас викидають, як уже багатьох повикидали”, і натомість, аби стояти у довжелезних чергах разом з іншими матронами, подзвониш подрузі і підете собі удвох пиво пити поряд зі шмаркачами у “Два гуся”! Ну а як рятуватися?!

– У мене за три години потяг, – оголошуєш Ларисі Степанівні, знову просочившись у коридор та прочинивши двері до приймальної, хоча ніякого поїзда у тебе – ані за три години, ані за двадцять три, але, щоб пом’якшити донос редакторові про твою втечу (рішення остаточне), робиш комплімент червоному намисту секретарки:

– Боже мій, яка ви сьогодні красива. Вам свято до лиця, як і ці чудові коралі!

Лариса Степанівна займається рум’янцями, а ти, привітавши колег з наступаючим (слово ж яке революційне!) Новим роком, хапаєш торбешки, замикаєш двері кабінету і вискакуєш на вулицю. Білу, аж очі сліпить. Тихо падає третій сніг. Перший був з дощем. Другий швидко розтав. А це – третій, справжній, густий, підбадьорений молодим морозцем, поблискує урочисто-новорічно сніжинками у сяйві реклами.

Звісно, подрузі не дзвониш, бо немає часу: треба купити по дорозі “Київський торт”, а в ЦУМі – гостинці своїм студентам, бо в дорогих бутиках – зарплата не дозволяє, а на базарі – смак.

Ускакуєш у маршрутку, вискакуєш на Бессарабці. Біжиш Хрещатиком, наповненим по вінця колядками-щедрівками, бадьорими приповідками ведучих та батьківським звернення міського голови до киян з нагоди засвічування Новорічної ялинки на Майдані Незалежності.

Як мастить! “Дорогі батьки та діточки!” А сам викидає на вулицю прогресивні часописи, вигонить із роботи порядних людей, патріотів, тільки тому, що котромусь із вельможних закортіло приплюсувати до своєї нерухомості і бізнесу ще один бутик, казино, чи магазин!

Що можна розмістити у вашій кишці, не уявляєш, отака примітивна й обмежена уява інтелігента-люмпена, тому й обминає тебе багатство! Бо й справді, у що тільки можна перетворити дорогоцінний метр площі в самому центрі Києва! У кав’ярню, перукарню, пральню, платну сральню, нарешті!

Отак думаєш собі, біжучи, про беззаконня, безкарність та інші всенародно-державні проблеми. Аж раптом… зупиняєшся, як від удару в груди, і скрикуєш у душі, як та чайка при битій дорозі:

– До біса проблеми! Боже, як хочеться казки у ніч новорічну! Як хочеться дива і чуда! Або хоч… отакуського сюрпризу! О, сюпрайз, сюпрайз, хоч однісінький сюпрайз!..

– Не спокушай судьбу, – хтось каже за плечима, – не спокушай судьбу.

– Та яка це спокуса – новорічна пригода! – сердишся, й далі намотуючи на ноги кілометри столичних тротуарів.

Передсвятковий Київ метушливий, по-столичному зашарпаний, відчужений суєтою. Не те що патріархально статечна, перезнайомлена й поріднена провінція, що, зазвичай, у передсвяткові дні розсипається-посівається привітаннями-віншуваннями…

Ностальгія за такою ще ненависною недавно провінцією, де відкантувала понад 20 років, наростає обернено пропорційно до того, як притлумлюються перші прекрасні враження від столиці і радісне відчуття, що нарешті, хоч на схилі літ (бо таки 45 – не 25!) ти тут, у самому епіцентрі українського життя, а не десь на задвірках історії.

Але минають перші медові місяці зі столицею у столиці, і починаєш втомлюватись від велелюддя, як від безконечної тайги, де ти одна, самотня, нікому непотрібна, загублена у власній нікомуневідомості. Тобі хочеться слави і популярності, бодай тієї, що мала в провінції: тебе впізнавали на вулиці, з тобою рахувалися, і не тільки на роботі, а й вище, але в столиці – свої розклади, своя калькуляція, свої герої і свої зірки, з-поміж яких не зовсім просто протовпитися до слави. Тому ностальгійно прагнеш назад, у свою провінцію, де тебе й досі пам’ятає кожен собака, де ти була поважною і відомою, і навіть знаменитою. Але є одне але: там ніхто і ніщо вже тебе не чекає, окрім хіба що твого фемінізованого чоловіка, який знає тільки ходити по редакціях, зазирати в чарки та з почуттям співати, приклавши до серця руку: “Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю”.

– Якого дідька ти, з твоїм голосом, не пішов у консерваторію, а на журфак, чи бодай зараз не запишешся у церковний хор чи в якийсь ресторанний ансамбль? – допитувалась чоловіка опівночі, коли він повертався додому з гастролей… – Співав би собі на здоров’я, а людям на радість, і копійку в хату приносив! Бо я вже не годна! Не годна вас усіх годувати-напувати! Одягати-взувати!

Ти не маєш на чоловіка ні жалю, ні зла. Ба! Навіть вдячна йому за те, що, врешті-решт, не витримала, хряснула дверима і – в чім була – рвонула на Київ. Усе покинувши: роботу, дім, “Жіночу асоціацію”… Так, ти не витримала. Просто не витримала і повстала. Тихо, мирно, нікого не вбивши, нічого не спаливши. Просто схилила голову, і з шиї сповзло на землю те, що на ній сиділо, звісивши ноги, та витьохкувало соловейком, а зголоднівши, попікуючи вимогливо, як тамагочі.

Ти нічого не зробила протизаконного, антигуманного – просто пішла, а скільки це викликало шуму! Тебе готові були роздерти усі, навіть твої соратниці по жіночій асоціації: як вона посміла? Ми терпимо, а вона – посміла! Феміністка, точніше – хвойда! Що одне і те ж! Четвертувати! Судити! Присудити на довічне носіння на шиї свого чоловіка!

За що? Чому? Адже ніде ніколи і нікого у світі ніхто не судив за те, що хтось позбувся якогось паразита.

У ЦУМі людно, не протовпишся. Добре, що хоч якусь зарплату дали. Можна купити синові светрик. Йому важко вгадати: що б не купила – йде міняти. Дочка ж мовчки складує у шафі. Ти так само мовчки витягаєш ті лахи, натягуєш на себе, і всім здається, що ти молодишся. Хтось хвалить, хтось підколює. Але тобі, з твоїми статками, до фені, хто що там собі думає чи говорить. Одне жаль, що в такому прикиді ти не можеш явитися на очі продюсера багатого телеканалу чи редактора олігархічної газетки, претендувати на місце прес-секратаря міністра чи помічника народного депутата. Там потрібен – гламур. Тому й сидиш у своїй високодуховній дірі, приречена задовольнятися лише високим духом. Правда, якось пробувала протиснутись у ряди столичних феміністок, але вони виявилися настільки монолітними, що не знайшлося навіть шпарочки, завтовшки з ниточку, а вже про гранта якогось годі й говорити!

І це теж – наслідки трагічні національної ментальності!

Народ до ЦУМу прибуває, як вода в повінь. Светри зосталися тільки дорогі й ніякі, тож береш сорочку вітчизняного виробника, теракотову. Синові, на спомин про Помаранчеву революцію. Дочці – маєчку, бо нарядні блузки – не по кишені.

Так тобі й треба! Йдуть вибори, люди нормальні знаходять собі якісь штаби, якісь партії, блоки, заробляють гроші, а ти сидиш у своїй патріотичній ямі, бо всі патріотичні вершини давно обліпили молодші і спритніші. І… гламурні.

Ой, ці гламури! Звучить, як лемури. Є такі мавпи… Але даремно ти приндишся та дуриш себе, що тобі байдуже до того, бо ти – вище… Насправді, проминаючи магазинні дзеркальні вітрини, шукаєш в них своє кохане відображення, та, уздрівши затрапезну, сяк-так одягнену безформну фігуру, розстроюєшся, як стара гітара, і обзиваєш подумки те безвільне дурибало, що ще має статус твого чоловіка, те живе тамагочі, яке, скотившись із твоєї шиї, й далі собі, мов нічого не сталося, дивиться у тихе провінційне небо і чорт знає, про що думку гадає, хоч і співає про це повсюдно, тоді, коли його діти ростуть сиротами при живому батькові…

Раптом у голову стріляє безглузда думка: чи не купити якусь новорічну дрібничку колезі Миколі? Думка, звичайно, ідіотська! По-перше, тому, що ти побачиш Миколу аж після Різдва. Навіть якщо редактор не влаштує вам усупереч указу Президента різдвяні канікули, ти все одно не вийдеш на роботу. Ти ліпше поїдеш до мами в село і там хоч відіспишся. Хоча ні, ти нікуди не поїдеш, бо там, у тому селі, ті селюки безпардонні будуть чіплятися, чого ж це ти без чоловіка приїхала та чого без чоловіка?! Вже клич його, співуна срібноголосого, бо нема з ким колядувати, щедрувати, козу водити.

Хитрий Шурко, хоч і не зірка, та встиг підкорити своїми талантами не тільки місто, а й село. Виходить на те, що твоє рідне село чекає не тебе, а твого солітера, що, виссавши з тебе усі соки, дивиться на небо і пісню співає! Просто сказитися можна від цього народу з його національною ментальністю! Навіть мама, що знає Шурка, як облупленого, і всі твої муки з ним, і та:

– А ти його заставляй, вчи, та все ладком-ладком. Кажи, треба робити, треба дбати, бо діти ростуть, треба їх вчити, женити-віддавати…

Віддавати… яке слово пречудове і багатозначне! Віддавати – в рабство і то – задурно. Рідну дитину! Он як тонко, точно і справедливо підмітив народ, що воно за щастя таке – те заміжжя!

Але тобі не до етимології, коли йдеться про таку серйозну науку як традиційна народна педагогіка, розділ: виховання чоловіка. Ну і як далі боротися з нашою гуманною християнською ментальністю?

– Мамо! Кого вчити? – мало не плачеш. – Я що – Пестелоцці? Чи Леві? Чи Карнегі? Мамо, кого вчити? Та воно ж від роботи, – шукаєш зрозумілі народнопісенні порівняння, – тікає, як воша від дусту!

Однак мама своєї:

– Пасталоця не пасталоця, чи які ще там карамеги, а вчити треба. Чоловіка треба вчити. Без гуку, крику, потихеньку-помаленьку розказувати… і, дасть Бог, пойме, голова ж то на плечах є. І не дурна голова.

– Співаюча голова… – уточнюєш і накидаєшся на якусь роботу, щоб не луснути від досади або не зірватися на крик.

Тобі зле від одного спогаду про ці “педагогічні бесіди”. Тож вирішено: ти не їдеш в село, нехай їдуть діти. Баба скучила. Діти скучили. Хай побачаться. А ти відіспишся і приготуєшся до пошуків нормальної роботи.

Скільки в цьому ЦУМі всього, та ще більше – всілякого. А ти не бачиш! Бродиш поміж цих розкошів, із сектора в сектор, і не бачиш! Ти вже світа білого не бачиш – за роботою, раз, за своїми не вирішеними проблемами, два. Тоді скажи, на милість, якого ти дідька рвала пута віковічні, ламала життя собі і ближнім, перлася сюди, у це столичне пекло, коли у твоєму житті нічого не змінилося?! На тобі навіть та сама брунатна куртка. І штани ті ж, і чоботи. Не завадило б купити нові, бо ці протікають. Але – за що? Нічого, переходиш у старих. От джинси – здались би!

Ой… які джинси! Вишиті квітами, стразами, з романтичними оборочками, мальовничими латками і таємничими дірками на інтимних місцях! Ти ніколи не мала гарних нових джинсів. Хотіла, але жаліла для себе. Усе – дочці. Усе – дітям. Собі – недоноски. А той все на небо дивиться і співає!.. Страх Божий, як тобі хочеться елегантних джинсів, вишитих шовком і стразами. Аж до млості. Але – 200 герене! Доведеться похотіти ще трохи, до тої пори, коли ти ще раз повстанеш і покинеш до дідчої мами цю безхлібну чесно-патріотичну писанину, і знайдеш собі продажну, але хлібну роботу. І будеш продаватися, продаватися, продаватися, аж доки не заробиш стільки грошей, що вистачить на джинси, шикарну шубу, дорогу косметику, квартиру, машину, путівку в Сан-Ремо… Чому в Сан-Ремо? А тому, що тобі так хочеться! Така маленька забаганка багатої, безтурботної жінки, яка може купити все, від посади президента – до блохи із золотими підківками у діаманті на 200 карат – і почепити собі на шию! Дивіться!

Ото б ахнули колеги. Весь “Засвіт” ахнув би і – згас… Ні, не треба, хай світить. Хай присвічує дорогу темним до світлого майбутнього! Жаль, що тебе на той час серед бідних і жертовних уже не буде… Ти будеш – серед тих, кого показують у нічній казці для Попелюшок – телепередачі “Світське життя”. Теж будеш так надуватися, викаблучуватися, тертися між недолітками і багатими недоумками, як ті баришні з російськомовних глянцевих журналів, нести ахінею, верзти казна-що… А що? Хіба за власні гроші заборонено власну дурість чи то пак ментальність демонструвати на всю країну? Ти багата, тобі можна, і тобі наплювати, що про тебе подумають зі своєю злиденною ментальністю якісь там мільйони сірих і вбогих, що, прикипівши до телевізорів, заздрять на твоє розкішне світське життя, яке минає на показах мод, вечірках і тусовках по нічних клубах. І не знатимуть вони, що, повернувшись із вечірки, скинувши із себе срібло-злото, дороге паризьке манаття, ти будеш тужити за темним коридором і облупленим кабінетом у часописі “Засвіту”, і марити ексклюзивним ганчір’ям із секонд-хенду… А може й не будеш… Просто поміняє ментальність і вжахнешся: як же ж це я до цього часу жила?! Як… як народ! Простий, бідний (бо дурний) народ…

За що – 300 гривень?! На базарі, на станції метро “Лісова”, така кофточка – від сили 60 гривень. А на ринку на Троєщині і за 45 віддадуть…

До речі, усі твої знайомі київські одягаються на міських ринках. Боже, яка злидота! Ти думала, що належиш до цвіту нації, авжеж, лиш до того, що цвіте собі на обніжках, битий підошвами й холодами. Тобто – до ізгоїв-маргіналів! І як тут не стали суфражисткою?! Чи то пак феміністкою, хоч це майже одне і теж… Тобто, ображені, принижені, але, головне, – обурені жінки. А їх в Україні – ого-го! Кожна друга! У “Засвіті” теж, окрім Лариси Степанівни, одні феміністки. Себто, вдови й розлучені. Обидві Ніни-коректорки, усі три завідувачки відділами: Леся Павлівна, Сорокіна і Люда… І ти… Не колектив, а вдовина слобода. Хоч уже бери й організовуй якусь жіночу спілку. Правда, комп’ютерниці не зовсім вписуються, бо незаміжні – не з переконань, а з причин молодості.

Ой, скільки тут усього, в цьому ЦУМі! Були б тільки гроші! Може, купити черевички? Під брюки. А чим тоді студентів годувати? Мріями?! Ні, краще купити помаду, а то вже стидно сірником длубатись у тюбику… А з іншого боку, де це ти вже так ходиш, по яких бомондах, щоб стидатися? На прес-конференціях та брифінгах в УНІАНі та “Укрінформі”, як і в редакції, ніколи роззиратися. Весь зміївський народ очей не зводить із вождів та інших достойників у президії, ловить кожне слово та все строчить, записує, знімає… А по всьому – схоплюється, мов ужалений, і мчить репортажі здавати – у номер, у вечірній випуск теле-новин, радіо-вістей.

А на побачення ти не ходиш… Ти взагалі – не ходиш. Ти – бігаєш, гасаєш, льотаєш, як каже мама.

– Дивись, – каже мама, – он Зоя – вона тобі не підбіжить. А все має. І чоловіка, і залицяльників. Поволі, нога за ногою, хоч би там горіло-палало, не стрепенеться, а, дивись, дійде куди треба і не останньою. І дивись, її не згоріло… А ти все – бігом та бігом. Ти хоч у церкву забігаєш там, у тому Києві?

А й справді, чому ти не забіжиш у храм Божий? У Володимирський собор чи в Михайлівський? Не по дорозі… вічно не по дорозі… Дожилася, що вже тобі з Богом не по дорозі! Господи, прости, пробач, помилуй… Оце будуть свята, вихідні, різдвяні канікули, нікуди не поїдеш, не підеш – тільки у храм. А може, купити ту помаду? Ні, задуже яскрава і, ого, аж цілих 15 гривень! Немалі гроші. Перед святами знадобляться…

А колись ти не так думала, років з двадцять тому, коли ще не було у твоєму житті ні Шурка, ні дітей. Ти думала про себе. І дбала тільки про себе, ніби відчувала, що це швидко скінчиться… І як у воду дивилася! Звичайно, в людей буває навпаки – з появою принца з’являється і палац, і карета позолочена… Та то в людей. Твій же ж принц з’явився голим, пішим і бездомним. Точніше, його прислали у молодіжну газету за розподілом, як і тебе, до речі, і теж після закінчення журфаку. Було таке в странє совєтов: випускників вузів розподіляли і розсилали по всіх городах і вєсях. Як виявилося, Шурка прислали – на твою голову. Через два роки, буквально через два-три роки все у твоєму житті зміниться – в дітей проріжуться зубки, а в Шурка – голос, і ти станеш мужененависницею. Так, через два-три роки після візиту у загс. Надто швидко, щоб дожити у шлюбі до золотого весілля…

Коли сьогодні ти бачиш, як по вагонах метро ходять і співають співці з народу, ти згадуєш Шурка, і жалієш, що у вашій провінції не було метро. Може б, він там собі співав і хоч щось заробляв. Єдине, що було добре: Шурко, ніколи копійки із сімейного бюджету не пропив, але й не поклав туди. Його неперебутній талант годував тільки його одного. На жаль, відспівавши своє на ювілеях (весіллях, родинах-хрестинах), куди чоловіка небавом стали запрошувати, зачаровані його голосом незліченні друзі, знайомі, куми, колеги і, взагалі, невідомо хто, а бувало, що й високе начальство, не мав звички, як інші, згортати у кишені зі столів тістечка й пиріжки. Зате сам ніколи не повертався додому голодним. Ментальність не дозволяла…

– Голос має на щось спиратися, – казав, урочисто піднявши вгору палець.

Шуркова ментальність емансипувала тебе. Точніше, щоб не здуріти від неї, ти створила “Жіночу асоціацію” з таких, як сама, незадоволених чоловічою інфантильною безвідповідальністю перед родом, народом і державою. На твоє подивування, незадоволених виявилось більше, ніж підозрювала. Чверть міста! Отакий сюрприз! Здавалося, що з такою армією однодумців, чи то пак, однодумок, гори соціально-морально-побутових проблем звернеш. На жаль, уже на установчій конференції “Жіночої асоціації” впевнилась, що однодумки думали про одне і теж – чоловіків, але дуже, а дуже по-різному, хоч і однаково примітивно і зовсім не у форматі гендерних стосунків. А саме: заміжні не знали, як чоловіків позбутися, незаміжні навпаки – як їх запопасти.

– Ой, а чого ж ви не дочекалися! Подарунок на свята отримали б! – назустріч ескалатор вивозить обох Нін із целофановими пакетами. У пакетах – традиційний святковий новорічний набір: просвічують пляшка шампанського, апельсини, ще щось… – Ой, верніться, там ще начальство лишилося… Будете мати на Новий рік чим гостей пригощати.

– Яких гостей?! – жахаєшся, забувши, що сама нагородила про брата-сестру з дітьми та подруг із онуками, які вже їдуть на ялинку.

Обидві Ніни теж лякаються, але ти, все згадавши, лепечеш, що, звичайно, їдуть, авжеж, але ти злякалася тому, що думала, ніби, не приведи Боже, начальство в гості їде… Ні, ти цих гостей не хочеш, тобі досить їх на роботі!

Ви дружно регочете і розходитесь: ти вниз, вони вгору.

Внизу – кришталь, фаянс, годинники і дорога біжутерія. От зробити б собі, коханій, маленький подаруночок – діамантові сережки. Такий собі невеличкий діамантовий сюрприз новорічний… Оце був би сюрприз! Власне, те, чого тобі так не вистачає у столичних буднях. Так, саме сюрпризів тобі й не вистачає у твоєму новому форматі, як заведено нині висловлюватись. Сюр-при-зів! Раніше ти їх сама собі робила. Талановито! Ти прикрашала свої провінційні будні сюрпризами так майстерно, що вони перетворювались іноді у суцільне свято душі. Таким святом була “Жіноча асоціація”. Коли ти створила її, ніхто не здивувався. Тоді якраз, після оксамитової революції, відроджувалися старі громадські організації, і створювались нові. Ти встигла створити для великої справи національного відродження кілька нових громадських організацій і відродити кілька старих, зокрема й “Союз українок”, у якому ще брала участь сто років тому твоя бабця, а для душі придумала собі толерантну “Жіночу асоціацію”. Дивувалися іншому: нащо це тобі, коли в тебе й так купа морок – дрібні діти і чоловік співаючий. Homo spivakus!

Оте співаючий у вустах, ні, скоріше – на зубах твоїх знайомих звучало так, як… дефективний чи не сповна розуму, хоч вони і вдавали, що вимовляють те слово з повагою. Але все одно дивувалися: нащо тобі ще якась бабська організація? Ти відповідала, що це – “завдання з центру”. І не брала їх до гурту. Казала собі: “Нам різні Химки невіруючі не потрібні. Нам треба тих, хто свято вірить у святу ідею фемінізму”. І такі знайшлися, але навіть їм ти не могла признатися, що якби не ця ідея-фікс із “Жіночою асоціацією”, ти б Шурка задушила. Можливо, в ту мить, коли він брав верхнє до другої октави.

Отож, знову, як не верти, а все зав’язано, навіть у феміністок, на чоловіках. Тобто – шерше урод… Критики й опоненти обурюються: замість того, щоб гордитися чоловіками, феміністки їх принижують і недооцінюють… Опоненти мають рацію, не було у світі жінки, яка б так соромилась таланту свого чоловіка, як ти. Однак згодом, коли ти дізнаєшся про таланти чоловіків своїх посестер по асоціації, тобі відпустить. І то так, що перехочеться “Жіночої асоціації”.

Авжеж, протверезівши, ти озирнулася-оглянулась: та ж нема біди, а вже про горе нічого й говорити! Співає, хай співає. Не п’є ж, як Катрин художник, не гуляє, як Мартин начальник, не хапається за ніж, як Тетянин хірург, не рахує крупинки в супі, як Наталчин бухгалтер, не вистежує по-чорному, як Тамарин офтальмолог, не прижив дитинки з аспіранткою, як Оксанин професор…

Воно то так. Але бачили б вони той Шурків піднятий палець і чули б той спів, та ще коли діти голодні! В країні розруха, в хаті – діти голодні, а він співає!

Годинники справді гарні. Купити б синові. На Новий рік. Як пам’ять… Дорослий хлопець, а не має годинника. Каже, не треба, я маю мобілку з годинником. Мобільні телефони – уся розкіш, яку твоє сімейство могло собі дозволити. Ти недоїдала, недосипала, писала статті і розносила по газетах-журналах, щоб за вбогий гонорар купити дітям мобіли, аби вони не почувалися дебілами серед однолітків, маргіналами, хоч вони й так жартують, що – бомжі, але з мобілками. Жарти жорстокі, бо тобі вчувається тонкий натяк, ніби це ти їх зробила бомжами, хоч за великим рахунком – ти їх вирвала з провінції, з глухомані, де для них – жодних перспектив, хіба що – вантажником на базарі.

Так, ти була впевнена, що дітям треба їхати у столицю, бо, як у кожній банановій країні, вона скоро розростеться до мегаполісу, до якого потечуть з периферії всі гроші й мізки. Так і вийшло.

Але що тобі з того, що ти в самій столиці, коли з того кутка, який ти винаймаєш у панельці на Троєщині, тебе разом з дітьми кожної миті може виселити хазяйка, яку кожної миті може вигнати полюбовник, в якого вона підживає і проживає з тріском гроші з квартирантів, коли ти працюєш в часописі, який кожної години може висилити з приміщення той, хто уже, здається, виселив на вулицю всю українську культуру разом із пресою?

Боже, як сумно й гірко! І як хочеться казки, щасливої, доброї казки зі щасливим кінцем! Хоч сама собі нафантазуй чуда-дива! А чом би й ні! Із твоєю фанта-а-а-азією… – як любив дорікати Шурко, коли чіплялася до нього. А й справді, подаруй сама собі хоч малюсінький новорічний сюрприз! О-о-о-о, сюпрайзззз… Може, цю малинову помаду? Чи туалетну воду? Але для кого, якщо нема – для кого?

Ні, є! Є! Єгор Михайлович! Але – де він у цей вечір новорічний? Може теж десь одиноко бродить Хрещатиком… такий самотній, елегантний, як старий віденський рояль…

Новий рік, а на Хрещатику – увесь Київ. Хто бігає по магазинах, хто вже готовий зустрічати під ялинкою Новий рік. Звісно, це молодь. Якби тобі років з двадцять назад, ти б теж пила з горла шампанське і водила хороводи на морозі круг головної ялинки України. А так – будеш зустрічати… І тільки тепер згадуєш, що мусиш зустрічати Новий рік одна! Бо син іще вчора попередив: зустрічатиме – з друзями. А дочка цим самим порадувала, подзвонивши ополудні на роботу.

Цього варто було чекати. І ти дітей розумієш: ліпше вже під ялинкою на Хрещатику, ніж у тій тісній дірі, де за стіною живуть четверо китайців, а через коридор – ще гірше – сім’я потомствених алкашів. Китайці, звичайно, будуть спати, бо що їм, китайцям, до нашого Нового року, коли у них є свій, а от від загулялих алкашів доведеться замикатися…

Ну от, скажи на милість, якого ти лиха рвала з тієї роботи? Ще б посиділа, в теплі, в порожньому кабінеті, подзвонила б соратницям по “Жіночій асоціації” у рідну провінцію, привітала б маму… Поговорила б від душі за кошт редакції… Вернутися чи що?..

Але – пізно. Людська ріка несете тебе з Хрещатика у метро, і ти разом з нею стікаєш по ескалатору під землю, де за бетонними стінами, мабуть, теж течуть ріки, але справжні, запливаєш у вагон, як рибка золота у сіті рибацькі, і трясешся, відганяючи думки про світле майбутнє у консервній банці серед таких самих, як ти, тюльок.

І від туги неноворічної ти знову вигукуєш подумки: Єгор Михайлович! Як ти могла зігнорувати цього Богом посланого тобі лицаря, єдину втіху і надію серед суцільного бедламу, безпросвітної самотності, серед чужого білого світу, схожого на тупий кут, на п’ятикутну зірку на могилі невідомого олов’яного солдатика? Єгор Михайлович! О “луч свєта в тьомном царствє”!

О, о, о! О-о-о-о… Єгор Михайлович, такий елегантний, сивочолий, такий одиноко-овдовілий втомлений орел – житель недосяжної для тебе елітної скелі – розкішного будинку в самім центрі столиці. Ти саме стояла, роззявивши рота та міряючи поглядом піднебесні блискучі верховини, до яких тобі не видертись ніколи, як він вийшов. Відкрився Сезам, грот у скелі, і він вийшов. Такий красивий ще, такий уже нічий, що ти навіть рота не встигла стулити. І він на це звернув увагу. Була неділя, і він, певно, мав час вільний від служби державної, чи бізнесу, чи… від своєї гордої сивочолої самотності.

-Дівчино, ви когось шукаєте?

Ого, зразу аж два компліменти! “Справжній полковник”, як співала Пугачова. Лицар і поет – “два в одному”, і дуплетом – компліменти! Хоч ясно, що навряд чи дівчина у твоєму віці когось шукатиме у будинку, де можуть собі дозволити жити тільки найбагатші з українців. Та все одно приємно… І тобі хочеться закріпити перше гарне про себе враження.

– О, так, я шукаю… – і ти називаєш прізвище відомого американського українця, який торгує російською нафтою, і нібито десь тут, у цьому, панському районі, мешкає.

– Він живе в будинку навпроти, – каже несподівано Єгор Михайлович, і ти розумієш, що попалася. Або він – високий начальник, або чиновник, або політик, або… або… Тому спішиш розірвати сильце і випурхнути. Але Єгор Михайлович не хоче відпускати таку пташечку і запрошує тебе на каву у дорогий бар на розі Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка… Ти покірно згоджуєшся, про всяк випадок подумки перерахувавши гривні у своєму дірявому гаманці. Чорт їх знає, цих багатих! А потім… твій вигляд… закінченої феміністки… за таких у ресторанах в Америці не платять – бояться отримати ляпаса, а то й строк за… сексуальні домагання. Бідні американки! Це ж треба, щоб їх так дістали їхні Джеки і Джони… Ой, вони скрізь однакові, ті чоловіки! Але Єгор Михайлович… О, ні! Він достеменно випадає із цієї біомаси! Він – прекрасне заперечення… Виняток!

Але наразі щось тебе стримує, щось муляє, щось… щось… Ти нітишся, дякуєш, віднікуєшся: “Ні, ні, спасибі… Іншим разом… поспішаю… прес-конференція…” Єгор Михайлович жалкує. Дуже жалкує. Драматично розводить руками. Але ти невблаганна. Іншим разом. Яким іншим разом?! У його віці всі рази – єдині й останні! Ти це розумієш, однак заперечуєш: “Та що ви! У нас із вами все ще попереду!” І вперто відмовляєшся від пригощання, натомість вибачливо тицяєш нежданому кавалерові свою візитку і кудись мчиш. Куди? Агов, дівко, зупинися, бо ж і в тебе, як у твого нежданого кавалера, з кожною хвилиною все менше шансів на те, що зветься “іншим разом”. Єгор Михайлович розчаровано, а тому сумно усміхається, зупиняє тебе на льоту, дістає тремтячими руками записник, ручку, щось там пише і простягає тобі цидулку – з цифрами. Ти не читаєш, не питаєш, і ви розбігаєтесь. Точніше ти біжиш, а Єгор Михайлович залишається дивитися тобі услід.

Біжучи, гадаєш, скільки ж це йому може бути років, і робиш висновок, що багато, і, якщо він навіть самотній, то однаково має купу дітей і внуків, і взагалі, нащо тобі ці пригоди, ці запізнілі сюрпризи долі? Тим паче, що казки про діда з бабою завжди закінчуються трагічно: як не розбитим золотим яєчком, то розбитим коритом…

Минув місяць чи два, чи півроку з тої зустрічі. У суєті ти забула Єгора Михайловича, геть зовсім забула, а тепер ось нагадала – перед самим Новим роком, у переповненому метро. І стрепенулась: чом не привід для пригоди? Невинної новорічної пригоди… Хіба не приємно зустріти Новий рік у товаристві поважного, старіючого, інтелігентного, самотнього, з квартирою (Боже, скільки плюсів!) чоловіка, який вміє (сподіваємось) цінувати жіночу дружбу, мудру, тиху, опівнічну (новорічну!) розмову при свічках і витончену мову жестів, поглядів, ніжних мимовільних доторків двох душ на рівні астралу, які ні до чого тілесного, тобто земного, грубого і матеріального, не зобов’язують, хіба що вранці разом помити на кухні бокали і винести удвох сміття – пляшку від шампанського і коробку з-під цукерок “Венеціанська ніч”.

Ні, це таки справді чудово – провести Новорічний вечір, так, як ніколи!

– Станція метро “Театральна”, – оголошує холодно автомат. Слава Богу, недалеко від’їхала. І ти виходиш, і поспішаєш до ескалатора, порпаєшся в гаманці – судьба – не судьба… Судьба! Дивом ти знаходиш папірець із цифрами. Читаєш адресу: Хрещатик, номер будинку і код – 238, а де – номер квартири? Нема… І розумієш – забув. Бідний, він у поспіху забув написати номер квартири! І вже на виході з метро починаєш сміятися: ну, старий склеротик, як же ж ти без номера квартири його знайдеш у тому елітному палаці, що, відкрившись, як Сезам, випустив його просто у твої обійми?..

Жарт чи склероз, чи код до розгадки його таємниці? Цікаво! Дуже цікаво…

Нічого, ти усе виясниш у консьєржки, старої тітоньки-пліткарки, для якої у твоїх бездонних торбах знайдеться і заохочувальний приз – шоколадка.

Посутенілими вулицями весь люд тече, як вода, на осяяний гірляндами передноворічний Хрещатик, що гуде колядками, вітаннями і бадьорою музикою. До Нового року, ого, залишилася година. Треба бодай шампанське купити. Як-не-як, уперше в хату явитися з порожніми руками якось не личить навіть жінці. Слава Богу, цього добра на кожнім кроці, в кожнім кіоску. Запихаєш в одну з торбешок пляшку та шоколадку для консьєржки і повільно, але впевнено наближаєшся до мети – дверей, до щастя, код якого відомий тільки тобі. По дорозі, слава Богу, маєш час, прокручуєш різні сценарії на всі випадки, які тобі може підсунути життя. Ху! Тепер ти у всеозброєнні.

Наприклад, сюпрайз перший, найнесподіваніший: грубе бабисько консьєржка не впускає тебе в дім, не хоче називати номер квартири, і хоче викликати міліцію. Ти зверхньо смієшся, вітаєш її з Новим роком, вручаєш пляшку шампанського, без шоколадки, шоколадка – тобі, як медаль за відвагу, і йдеш із легкою душею і легкою (без важкого бутля шампану) торбою.

Сюпрайз другий: консьєржка, втішена шоколадкою, тебе впускає, готова небо прихилити і двері його хати відчинити, але… Єгора Михайловича шановного – нема! У від’їзді! Зустрічає Новий рік на Канарах (Алясці, в Карпатах). Буде через тиждень (через місяць, через рік, через вік. Через увесь, відведений тобі і йому, вік)…

Ти засмучена, але тішить усе-таки перспектива зустрічі. Врешті, ви п’єте з консьєржкою шампанське просто з горла, по черзі, заїдаючи шоколадкою. Ти поспішаєш у метро, а вона залишається, пообіцявши тобі подзвонити, лиш тільки-но Єгор Михайлович з’явиться.

Сюпрайз третій, найнесподіваніший: консьєржка, почувши до кого ти притарабанила, перелякано повідомляє, що вся сім’я давно в зборі, чекає свого главу, який затримується (на урядовому засіданні, президентському прийомі, в Бориспільському аеропорту), але з хвилини на хвилину має під’їхати. Хоча про твій прихід її не попередили, але ти можеш проходити, якщо вже прийшла…

Від неприємної несподіванки ти пірнаєш із головою у свої торби, щось там шукаєш, чимось там шарудиш, врешті виринаєш, розчарована, розгублена:

– Боже, я ж забула купити (торт, шампанське, мартіні, коньяк), збігаю за ріг, доки не пізно, доки є ще час, бо що ж це за Новий рік без торта (шампанського, мартіні, коньяка)? – І вискакуєш, як ошпарена, гукнувши: – Не замикайтесь! – хоча консьєржка гукає тобі вслід: – Та не треба! Там уже все є! Заходьте, якщо… вас там чекають…

Але ти вискакуєш, бо там тебе не чекають, за тим родинним аристократичним столом за півгодини до Нового року. І тікаєш, аби не зустріти його, гонорового батька гонорового багатого сімейства, аристократичної родини потомствених високих урядовців, чиновників, челядників, коріння яких губиться у якомусь глухому селі, між столітнім корінням бузку, що розрісся на руїнах панського палацу, приховавши сором панської спальні чи гонор челядницької…

Але у Новорічну ніч, як відомо, трапляються ще й не такі сюрпризи, а такі сюпрайзи, що хоч плач, хоч скач, або стій і смійся… Смійся, паяцко, над розбитим коханням, над…ля-ля-ля… Буває таке, що набираєш код чужих дверей, як до власного щастя, уявляючи за ними бозна-що, від сварливої консьєржки – до святого Петра на брамі до раю, набираєш, відчиняєш і кажеш…

Ні, не кажеш нічого. Бо не знаєш, що кажуть люди, коли їм життя підсовує свій варіант сюпрайзу. Тому стоїш і дивишся на Єгора Михайловича, що преспокійно сидить собі у будці консьєржки і читає газету, начепивши на аристократичний ніс потомственого урядовця, урядника… зрадника… допотопні окуляри, не звертаючи на тебе уваги, або через свою глухоту-сліпоту не помічає, що це – ти, і ти – перед ним… Або за шелестом газети не почув, як ти відчинила двері і стала як стій, і стоїш, як слуп соляний – на руїнах власної ілюзії, на попелищі власної мрії, на пустищі сподіваного щастя…

І ти вискакуєш на вулицю саме в той момент, коли Єгор Михайлович піднімає поверх окулярів на тебе свої очі (очі б твої його не бачили ніколи!), і біжиш Хрещатиком із такою швидкістю, ніби за тобою женуться усі консьєржки столиці, і зупиняєшся аж на Майдані, коло ялинки, яка враз спалахує веселими різнобарвними вогнями! Ху! Ну й сюрприз! Ну й халепа! Дивуєшся сама з себе, роззираєшся: а людей! Море! І всі щасливі! Радість, як шампанське, гейзером б’є! Продавець новорічних аксесуарів у костюми П’єро простягає тобі в’язку масок, ніби пропонує змінити вираз обличчя: з ідіотського на ще дурніший. Дотепник! І ти смієшся, і вибираєш маску кумедного песика, чіпляєш на носа і, розчинившись у захмелілому натовпі, веселій юрбі, починаєш і собі невідомо чого нестямно радіти, реготати, пританцьовувати, плескати і горланити разом з усіма: “У лісі, ой, у темному”. І тішишся, що тобі, поважній, розчарованій матроні, справді весело і вільно у цьому веселому, хоч і темному, людському лісі, під маскою кумедного бездомного песика… біля ялинки просто новорічного неба, що осипається на голову срібними сніжинками і різнобарвним конфетті…

А потім питимеш у компанії туристів із Коломиї шампанське просто з горла, збрехавши, що ти корінна киянка, але в тебе з дитинства є така традиція – зустрічати Новий рік на Майдані Незалежності – біля головної ялинки України. А сама думатимеш, біля якої ж то ялинки водить зараз хороводи чи то пак козу Шурко і з ким дивиться на небо і думу гадає, чому він не сокіл, чому не літає… Грітимешся кавою у переповнених молоддю забігайлівках підземного переходу, визиратимеш із натовпу своїх студентів, а думками бродитимеш кав’ярнями далекого рідного міста, шукаючи по кутках свого ясного сокола.

І тільки раз згадаєш недавню халепу і старого ловеласа Єгора Михайловича, але без досади, а з легким серцем, як дотепний прикол, з якого колись, а може, й завтра склепаєш гумореску, або витвориш гостро актуальний есей на тему фемінізації українського суспільства, чи статтю про серйозні проблеми одиноких старих людей у великому місті, або напишеш романтичну баладу про самотнього лицаря печального образу і царицю амазонок, які зустрілися… а може, й не зустрілися ніколи… Ні, краще думу про сучасну Марусю Богуславку, що втекла із золотого полону пристарілого мільйонера… Цілком в дусі українських народних пісень і волелюбної ментальності.

А вранці, коли втомлений святом народ почне розповзатися хто куди із побляклого враз, пожухлого і збуденнілого Майдану Незалежності, подумаєш раптом про те, що навіть невдала новорічна казка мусить мати закінчення. Тому, провівши до метро туристів із Балаклави й Маріуполя, повернешся на Хрещатик, сядеш на парапеті напроти будинку з казочкою про вигаданого сивочолого принца, і будеш чекати, коли невигаданий, буденно реальний, стомлений після ночі чергування Єгор Михайлович, здавши зміну напарниці у кролячій шубці, піде пити каву у дорогий бар на розі Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка. Але ти не підеш слідом, бо, по-перше, тобі досить на сьогодні сюпрайзів, по-друге, ти постаріла на ще одну новорічну ніч, а це дуже багато у твоєму віці, а по-третє… тому, що ти вже зараз, цієї хвилини дзвониш Шуркові по мобільному і кажеш на зло своїй феміністичні ментальності:

– Давай, соколе мій ясний, приїзди, я знайшла тобі роботу: водити козу по Хрещатику.

(2 votes, average: 2.50 out of 5)