МІЙ ТРЕТІЙ І ОСТАННІЙ ШЛЮБ – ТАРАСЮК ГАЛИНА

Народний роман

Дякую Ганні М. за сповідь, в якій не одна впізнала і своє.

.
А втор.

Я знаю всіх його жінок. Всіх до одної. Від тої манірної білоокої Броні чи Слави Шикульської чи Микульської, в яку він був закоханий у десятому класі, аж до того старого стервиська, тої бабери, Марії чи Христі, котра дзвонить йому на всі врочисті свята з якоїсь там Іспанії чи Греції, куди він відрядив її заробляти гроші на квартиру, на їхнє кубельце, звісно, пообіцявши одружитися. От вона там і гарує п’ятий рік, горбатиться з дурної голови, а він тим часом мене дурить, чи думає, що дурить, бо мене не так легко водити за носа – не така я вже проста, як вони собі гадають, маю на оці усіх чоловіків. Але я вдаю, що нічого не бачу, нічого не чую. Що – щаслива. А надто коли він починає стогнати: і там його болить, і тут йому коле. У такі хвилини, а вони повторюються чи не щотижня, я перетворююсь на янгола, на сестру милосердя, на мамцю-вдупудуйку. Я сокочу, мов та квочка коло єдиного свого курєтка, запарюю чаї та настої, розтираю, розминаю, хукаю. Від такого догляду мій бідолашний чоловічок лиш у смак входить, так уже крекче, так вистогнує, що я, трьох народивши, так не вівкала. Тож, коли бачу, що хвороба затяжна, як той осінній дощ, бо чоловічку моєму хочеться покапризувати, а мене, стожильну терпеливицю, от-от покинуть сили і терпець мені врветься, бо маю ще купу дітей та онуків, та дві роботи, та ливарний свій цех – розтрипрокляту кухню, тоді я витягаю з таємного сховку товстенний його записник, дрібно і акуратно змережаний номерами телефонів його колишніх розрадниць, розгортаю на першій-ліпшій сторінці і зачитую цифри. “Пригадуєш? – питаю лагідно. – Ото набери і стогни, бо ти не коло мене, а коло них стратив своє здоров’я.”

Спочатку він ображався, кричав, багряніючи лицем, але – помагало. Стогін стихав, і чоловік мій брався лаятись із телевізором, бо йому там нічого не подобалось. А далі зовсім оживав і висотувався, слава Богу, на роботу, сповнений сил і бажання творити. Правда, опівночі в хаті мало місця було від його справедливого гніву і гірких розчарувань, та й справді, що ти натвориш з тими старцями та каліками, які ще зостались у нашому обласному, колись славному, театрі? Бо ж усе, що могло рухатись, давно розбіглось по закордонах посуд мити, а те, що ще й говорити могло, втекло у столицю, знайшло там свою мацюню нішку, опірилось і вже, дивись, то якесь спорт-лото веде по телевізору, то диктором в нічний час на якомусь каналі пристроїлось, а один так взагалі відомим шоуменом став, кажуть, бабки чималі заробляє, хатчинку нібито на самому Хрещатику прикупив. А тут… Пригадую, Господи, ходило ненза нензою, та ще з якимись романтично-голубими, вічно голодне, бо ні ролей, ні категорій не мало. А тепер – “звізда”! І це бісить не лишень мого чоловіка, а й мене. Тому кажу йому:

– Чого ти сюди приперся, з провінції у провінцію? Ти ж проїжджав через столицю. Не міг зачепитись за неї хоч мізинцем?

Питаю, хоч відповідь сама знаю: надто чесний він і… старорежимний, себто совковорежимний: не вміє крутитися-вертітись, як ті, мною згадані, мухи театральні у столичнім окропі. Він – гордий. Він – мистець. Він творить – на віки. Він не здатен халтурити. Я за це його шаную. Але тут же, пошанувавши, питаю:

– На які віки і для кого? Для тих трьох засушених залишків колишніх інтелігентів, отих театралів, які пам’ятають ще Паторжинського і Бучму і досі захоплюються грою Ужвій, ніби вона й нині ходить Хрещатиком? Чи для того лошачого табуна петеушників, які іржуть там, де треба плакати? Чи для обкурених гімназистів, що дрімають, заткнувши вуха навушниками, під пісеньки якоїсь нечесаної Zемфіри чи того штанькатого Децла?

– Звідки ти їх усіх знаєш? – питає підозріло, замість того, щоб задуматись.
– З базару, – відповідаю не моргнувши. – Там всі про всіх знають.
Він надувається, хоч це свята правда. Він думає, що на базарі – одні бариги і ті, в котрих пальці віялом. Одне рогате бидло. А тут, коли копнути, сіль і цвіт інтелігенції, правда, уже доволі-таки попсутий, але зранку в будень або по обіді, коли настає затишшя, тут таке почуєш, що не треба “Останкіно”. Кожен демонструє, який він мудрий та інтелігентний був у минулому житті, себто до того, як потрапив на ринок. Я не годна те слухати: таке враження, ніби я десь, бозна-де, серед емігрантів, які тужать по батьківщині і мріють туди ще вернутися.

Я сама тужу. Але не за радянською владою. Бо чого за нею тужити, коли вся та влада і нині при владі. Тільки вже не соромиться і лозунгами високими не прикривається. А робить так, як їй хочеться…

Я сама тужу. За своїм заводом, коли вдосвіта чимчикую на базар попри його велетенську руїну. Як по війні – з вибитих вікон зграями ворони шугають. П’ять років нам мізки пудрили, що замість танків трактори будемо випускати. Тепер мовчать. Що могли прихватизували, продали, а в приміщенні парткому ресторан “Лас-Вегас” відкрили. Ті ж самі. От вам і конверсія військово-промислового комплексу.

А він “Калігулу” зібрався ставити! Калікам з каліками про каліку! Він шукає історичні паралелі. Він хоче показати, як жорстокі бездарні правителі доводять могутню цивілізацію до загибелі. Він митець і має право на самовираження. На протест проти деградації.

Провал я передбачила ще тоді, коли він приніс мені текст почитати. Тоді він ще рахувався зі мною. Я вжахнулась: та же вони, ті твої заслужені та народні ще з дореволюційних часів, себто з радянських, не те що не вивчать його напам’ять, а й не вимовлять! Що ти собі думаєш, чоловіче?! І де ти того Калігулу візьмеш у нашому місті, хоч калік тут ходить чимало, але ж треба, щоб на голову був здоровий!

Це я так навмисне, щоб не ображати його найсвятіших поривань. Він і сам знає, що людям, в яких дах їде від нестабільності і невпевненості у завтрашнім дні, паралельні всі паралелі, в тому числі й історичні.

Сьогодні ніхто нікому не вірить. Сьогодні людина людині – шакал. Але й шакали, щоб не пропасти, у зграї купчаться… Звісно, коли приходять до голови по розум. Та, схоже, дрібнота ще цього не усікла. Але – я про мистецтво…

Пригадую, як він розгнівався. Я вразила його самолюбство, вранила якесь його его, зрунтала мрію, обпалила крила… Знову скандал, знову докори, що я така, як всі, себто тупа, дурна, не розбираюся в мистецтві і ненавиджу його.

Це його залізний аргумент – всі його ненавидять. І я в тім числі.
Що ж, нічого іншого не зоставалось, як знову витягти з тайничка свій аргумент – його товстий записник, розгорнути і дивитись запитливо, натякаючи, що коли так, то прошу, дзвони, хоч усім своїм колишнім, хай зустрічають. А мені пора на роботу. Бо я, як ти голубе здогадуєшся, гарую, щоб тебе, геніального, прогодувати, та ще якісь мешти купити, та вдягачку, щоб ти не світив голим задом на своїй високій сцені. І що ж? Як рукою знімає: стуляє писок і вимітається з хати. Сам добрий… Калігула!

Ну й день видався нині! Спекотище! Ні вітеречка! Не продихнути! Таке відчуття, ніби в уголовину, де розкинувся наш ринок, як у миску, хтось налив окропу і поволі відварює нас разом з нашим ганчір’ям. Покупців – ні лялечки. Тиша. Навіть цигани примовкли, сидять маком по своїх палатках, стікають чорним потом. Як то кажуть, нема лиха без добра…

Ополудні – крик, гам. Стало недобре Тані з п’ятнадцятого ряду. Доки доволокли до медпункту, віддала Богові душу. Сорок сім років. Вдома – стара мама, безробітний чоловік і син-студент. Валя з десятого ряду збирає гроші на похорон. Цигани принишкли, видно, потерпають, бо ж іще вчора вигонили Таню з палатки, кричали:

– Іді в школу, дєтєй учі, там твойо мєсто, єслі такая умная і воспітанная, а нас нє учі – учьониє!..

І ніхто з наших не захистив сердешну Таню бодай словом. Як зайці, налякані зграєю вовків. Поховались кожен під своїм лопухом і ні пари з вуст. Отакий ми народ, як каже по радіо один депутат.

Погано, дуже погано в спеку. Але ще гірше взимку. Спробуй вистояти на лютому морозі, на вітрі цілісінький день. Ні шуби, ні валянки, ні обігрівачі не рятують. Спасає лиш горілка. Хряпнеш гранчак – і тепло, і весело… І жити хочеться… Не люблю зими. Вже нічого не люблю і нікого… Немає сил на любов. Стає гірко. Стає гидко так, що вже не можу дивитися на це вбоге лахміття, на ці деградовані отупілі обличчя, настрашені смертю бідолашної Тані…

Чого і кого чекати в цьому пеклі? Смерті передчасної? Ото вже ні-і-і… Тож змотую манатки, спаковуюсь. Усе, лавочка зачинена. Всім – до побачення.
Аж на трасі, за ринком, відітхнула з полегкістю. Але й тут – пекло, пече немилосердно, асфальт як розм’яклий шербет. Скоріше б у тінь. Згадала, як приємно прохолодно зараз у театрі. Якраз у цей час – репетують “Калігулу”. Що ж, не погордуємо й ми, катуляючи мимо, до храму мистецтв зазирнути…

Зайшла тихо, сіла тихо в темній ложі і ся див’ю, як каже виконавець ролі Калігули, отой пасталака старий Гунька. І треба було, щоб так повезло, – муштрували якраз сцену оргії. О Боже! І в страшному сні таке не присниться! Гунька, що з усіх сил намагався перевтілитись у п’яного Калігулу, до болю в серці нагадував мого колишнього знайомого – колгоспного завфермою, якого доярки заманили у сільську лазню, напоїли, щоб украсти тим часом трохи комбікорму. А ті весталки чи вакханки?! Не годна… Чисто доярки, перев’язані запраними простирадлами… Певно, студентки культосвітнього училища, що ото лиш і вміють, що показувати голі пупці та розставляти тоненькі ніжки. Але, бачу, до однієї нічогенької панянки з довгим білявим волоссячком мій благовірний вельми прихильний. Все вибігає із зали на сцену, та все щось там поправляє їй на груденятах, та ставить всім у взірець, мовляв, от як треба грати! А воно таке вже кволе, таке ніяке… Півкає щось там, як мокре курєтко під дощем – головну путану вдає. Хай тобі грець з такою головною!

А я сиджу в темній ложі та думаю, чого це мене все тягне на так званих творчих чоловіків? Ні, щоб підчепити якогось багатого турка, якими хоч гать гати на наших базарах. От хоч би того, що в оптових рядах шкірою торгує і до мене на каву бігає. Або циганського барона відбити від його дикого плем’я? Так ні ж, одні Калігули! Себто не ті, що схожі на римського тирана умом, а… каліцьким горбом. Мій благовірний десь читав, що той Калігула виродком був. Жорстоким, розбещеним виродком. Це мене не дивує. А чом би й ні, коли все дозволено. Коли – цар! Коли – бог! Мене здивувало б, якби нормальною людиною був. Але – менше з тим. Довкруг – не царі, а нормальних в день зі свічкою не знайдеш.

Тепер я пригадую. Тепер я все розумію. Боже, яка я дурна!
Він прийшов після репетиції якийсь мов помішаний. Це було з місяць тому. До цього ходив весь такий піднесений, окрилений, раз по раз хватав мене за плечі та вигукував патетично, як його Калігула на сцені:

– Нарешті, нарешті, я знайшов, що шукав! Вона – неперевершена! Це буде бомба! Вона витягне спектакль! Хто б міг подумати – в цій глухій провінції, в цих… мочарах… раптом – такий талант! Та-ла-ант!
“Слава Богу, – думала я, – слава Богу, може, й справді щось у нього вийде путнє з тим “Калігулою”. Може, хоч актриси, які вони вже там не є, витягнуть, як він каже, виставу… Бо того старого пасталаку Гуньку легше вбити, аніж зробити бодай здалеку схожим на імператора”.

Я аж серцем прихилилася до тієї його героїні. Не питала – хто, але знала, що хтось із молодих. І добре. Бо вже не годна була дивитись на його муки. А йому ж треба було конче ствердитись, заявити про себе якоюсь постановкою, бо вже наші газети нема-нема та й дзьобають на предмет того, що новий режисер є, а в театрі все по-старому. Стара гризня, старі вистави – “Дідько в бочці”, “Ой не ходи Грицю”, “Наймичка”, “За двома зайцями”… Люди добрі, а де ж вони візьмуться, нові спектаклі, коли, як я вже казала, та жменька пенсіонерів склеротичних нового тексту не годні запам’ятати, повторюють те, що ще студентами завчили?!

Та скоро щось із тим юним талантом сталося. Що саме – не могла второпати. Бачила лиш, що мій благовірний в істериці. Він – як звередився! Ходив по квартирі, ламав руки білі, кривив вуста медові і питав, несамовито блукаючи каламутним божевільним поглядом по стелі:

– Як вона могла? Як вона могла?… Я ж так вірив, так надіявся…

Вночі я гладила його по голові, а він плакав, уткнувшись носом у мою пазуху. Як дитя мале… Тож скажіть, хто б витримав на моєму місці? Яку б дружину не пірвало зарадити горю? Отож, після безсонної ночі (під ранок він нарешті заснув) замість того, щоб іти до своєї ятки на базарі, я поторохкала до своєї куми Вікторії, знаменитої на все місто шевкині, що, з хати не виходячи, все про всіх знає, і знає навіть наперед. Воно й не дивно: через її хату проходить все наше місто, як через Центральний майдан.

Вікторця ніби ждала мене. На столі в кухні настоювався чай, в обмотаному рушником чайнику, і колода карт. Ворожінням кума моя приманювала клієнток більше, аніж скромним талантом містечкового кутюр’є. І мала, крім слави, ще й добрий підробіток.

Мене обслуговувала безкоштовно, за щиру бесіду за горнятком чаю на спомин про нашу молодість. Тож, як кожна циганка чи дурисвітка-ясновидиця, Вікторця спочатку тумана мені перла з дамами хрестовими, червовими та бубновими, а далі, відсунувши карти вбік, розказала все, що знала і як воно було насправді. Себто про те, як мій благовірний, не посоромившись сивини, закрутив любов палку з тою героїнею, що насправді була жовторотим дівчиськом, студенткою культосвітнього, та з такою пристрастю, так безстидно, що батьки змушені були йому писок бити, а її спішно заміж видавати аж на друге місто.

Отак! То правда, що жінка останньою дізнається про грішки чоловіка. Спасибі добрим людям, що жаліють! А я, дурна, гладила його по голівці, колисала-зігрівала на своїх грудях змія повзучого, Калігулу підступного!

Господи, Пресвятая Богородице, і чого це так виходить не по-людськи, що заміж виходиш ніби за найріднішу людину, друга, щоб від цього світу підлого-вражого легше було боронитися, аж воно виявляється: найлютіший ворог – в рідній хаті, під боком у ліжку!.. І серце твоє довірливе відкрите для удару підступного його ножа…

Але – що робити? Я ж уже сказала, що шлюб у зрілі роки не той, що замолоду. І тільки тому, що вже нічому не дивуєшся і не намагаєшся перевиховати Калігулу клятого. Авжеж! Тож я й далі вдавала із себе дурну, нічогонебачачу-і-нечуючу. А він думав, що так воно й є. І продовжував руки ламати та жалітися на бездушну малу сучку. А я й далі гладила ночами його по голівці та шмарки витирала, як мама рідна, живцем зітліваючи від образи, ревнощів та любовного голоду. Були моменти, що вже думала, не витримаю, задушу подушкою, як лиш захропе…

Ви чули таке?! І тепер ви скажете, що лихий, отой дідько лабонатий, не ходить за нами назирці? Я не скажу. Бо таки ходить, все чує і підсобляє. Не встигла я так подумати, як він, себто лихий, вже й подушку підсунув. І шепче на вухо:

– Отак-о притисни, спочатку легенько, щоб зіпати почав, а потому – з усієї сили! Раптово! Всі знають, що в нього ядуха. І лікарі скажуть, що від астми задихнувся…
Свят, свят! Але й Бог все бачить. Бачить, коли людина зла бажає від підлості душевної, а коли – з відчаю. Тож я завжди прошу Бога: Господи, не залишай мене наодинці з відчаєм. І Він не залишає. Дає мені розум, розраду якусь посилає і все нагадує, що за терпіння воздасться спасінням… А ще каже: не ти йому життя дала, не тобі відбирати… Хай живе. Він своє знайде й без тебе…

Вікторця, кума моя, хоч і водиться з чортами, але в одному зі мною згодна, себто в тому, що горбатого могила виправить. Тож не варто його за життя до коліна рівняти. І здоров’я дорогоцінне тратити на пусте. І це стосується не лиш пройдисвітів римських…

І я терплю, і не збираюсь перевиховувати. А тим часом мій Калігула аж зажохався коло тої голопупої. Видать, сьогодні, старий котюга, затримається на роботі. Нехай! Бог із ним… А я піду собі подалі від гріха, до дітей своїх та до внуків навідаюсь. Тож тихо вислизаю з ложі і навшпиньки, щоб не цокати в порожньому лункому фойє, виходжу на парку вулицю. Ху, аж легше дихати стало!

Спека трохи спала, і на Театральну площу повиповзали люди, гуляють, сидять на лавочках в затінку дерев, під зонтами за столиками морозиво їдять, милуються розквітлими трояндами. Це б і мені посидіти, бо ноги аж гудуть, розпухли від цілоденного стояння в палатці, а язик теж спух від того остогидлого, принизливого припрошення:

– Жіночко, купіть! Купіть, пані, в мене найдешевше, а який товар, такого не знайдете на всім ринку…
Хоч сьогодні на безлюдному базарі я й рота не роззявила, але язик молотив за зціпленими зубами своєї…

А вони, ті покупці, лиш ходять, дивляться та мацають. Злість бере, хоч розумію: звідки в них гроші, в тих, прости Господи, пань? Ото, бідне, теж десь щось продавши, ходить та вишукує, аби подешевше та не дуже марке, щоб тіло прикрити. Бо ті, що мають гроші, на базар за турецьким, китайським та польським дрантям не ходять. Для них он магазини повідкривали з такими цінами, що простим смертним страшно заходити, бо зразу відчуєш свою упослідженість, ніби на тобі написано, що за зарплату свою місячну можеш купити хіба що ліфчик і пару панчіх. А прикрити крижі вже не буде за що.

Це я на важке економічне становище народу думки переводжу, щоб не думати про те, що побачила на сцені. Я зверху козирюся, а всередині – образа поїдом їсть. Та все через той скандаль на рівному місці, ні з того ні з сього. Але тепер вже знаю, що було з чого…

Удосвіта ні світ ні зоря я собі тихо встала, аби його, опівнічного шелехвоста, не збудити, та й чепурюся у ванній до праці. А він (і коли тільки підкрався?!) як закричить:
– Що це за зачіска?! Що за колір волосся? Як в старої жидівки! Що за шмантя на тобі? – І аж труситься від злості та єхидної іронії. – В тебе смаку нема! Мені соромно… Я все-таки якийсь риже… режи… – Бачу: спровокував люттю сам собі напад ядухи. Посинів, очі вилізли на лоба… Кинулась за інгалятором – ледь врятувала.

Ввечері повернулася з базару зумисне опівночі. Він знову у крик, вже – де була? Словом, шукає гудза. Тоді я підійшла до нього впритул і кажу тихо, як аксакалові на базарі:
– Не кричи більше на мене ніколи, бо задушу. Або викину за вікно інгалятор… І гудза не шукай. Я тобі не актриса голодна. Я собі без тебе на хліб заробляю. Ще й тебе годую. А щось не подобається, двері – навстіж і доріженька – рушником.

Це було, здається, позавчора, і ми ще не встигли помиритися. Воно, може, вже й не треба з огляду на ту сцену на сцені?..

Першою по дорозі мені – квартира моєї старшої і єдиної доньки Мирослави. Ще років з десять тому нас приймали за сестер – так я добре виглядала. Та й різниця між нами невелика – сімнадцять років. Атож, привела я її в сімнадцять…

І де він взявся на мою голову, той Любко, той вар’ят?! Жила собі на околиці міста (батьки й досі там живуть), ходила в школу, як порядна дитина, на золоту медаль тягнула, в художню студію мама за ручку водила, мріяла вступати в художній інститут, бути маляркою. І все було б так, як мріяла, якби у наш старий перекособочений клуб та не прийшов новий кіномеханік…

Як би мене нині зло не брало на того вар’ята, але був він тоді фист файний. Високий, ставний, чорнявий, а запаленний!.. Хай Бог милує і відвертає! Не було такого кіносеансу, аби він з кимсь не бився коло клубу. І все перший задирався, видно, знав, що його верхнє буде. Сам битий був рідко, хіба тоді, коли місцеві легіники гуртом підстерігали його десь поночі та молотили, помщаючись за свою ганьбу.

Ох, як же ж він мені в душу запав, той Любко! А я ж була така чемна, тягнула на золоту медаль, ходила в художню школу, збиралася поступати в художній інститут…
А, стрівши його, як здуріла. Бігла до клубу, лиш зачую музику, аби побачити Любомира, свого Любчика. І він мене примітив, старий батяр. Видно, що до мене не одно серце дівоче розбив, та й жінку з дитиною, казали, десь мав. Але – що мені було до того?! Про мене, хоч гарем, а я все одно його люблю!

Отож, коли я тремтіла, мов осиковий лист, дивлячись, як він квитки продає на дверях та все притискає, батярище, до одвірка дівку за дівкою, не минаючи й молодиць, він і запримітив мене. Тож коли, квитка купивши, проходила й собі вся гаряча повз нього, той лайдак так мене притиснув, що аж вівкнула і… Авжеж, вгадали – зомліла! Ото була сміхота! Дівка зомліла, приперта коліном!

Очумалась я в будці кіномеханіка. Було темно, по стінах гуляли відблиски фільму, що демонструвався у залі, тріщав апарат, і пахло густо й гостро жаданим чоловіком. Любчик, помітивши, що оклигала, накинувся на мене шулікою та так почав цілувати мене, неціловану, що я вже й не знала, чи жива, чи мертва. Там він мене, у тій тісній халабуді, під шум фільму про війну і…

На жаль, жодне слово не підходить до того, що відбулося тоді між нами. Гвалтувати не гвалтував, бо я вся відкрилася йому з таким палом, що він, діткнувшись моєї цноти дівочої, здивувався так, що мало сам не зомлів, але за мить аж розридався від щастя і того дикого почуття, яке спостигло нас обох у тій тісній будці і не покидало мене довгі роки… навіть тепер, коли його вже ніде немає.

Того вечора і зачалась моя найстарша, Мирослава. Така ж нестримна, запальна, як і батько. І вся в нього – висока, чорнява і до любові охоча. Вже третього поміняла. Але вдало. Моїй дочці щастить – чим більше, тим кращий і багатший. У мене ж – навпаки. Четвертий, якщо не дай Боже доведеться, точно бомжем буде. Але я вже того не допущу. Ліпше самій самотою доживати віка, аніж зі злиднем чи пияком яким.

Оце я так собі йду, та думаю, та згадую, тим часом не забуваючи позирати на себе у вітрини магазинів та у вікна будинків. Ще нічогенька молодичка. Повнява в міру, в міру доглянута. Хоч тільки я знаю, який то догляд! Але, видно, я з тих жінок українських, кому чим гірше, тим ліпше. Така вже в нас історія була складна і доля нелегка віками, що ми загартувались, як сталь дамаська, на лютім вогні життя. Отож і я з тих, загартованих. Ноги попухли, ниють, аж вити хочеться, а я ще усміхаюсь до перехожих і помічаю зацікавленість в очах стрічних чоловіків. Правда, то вже такі кавалери, що вже одною ногою перед дверима раю стоять, але все-таки приємно. Та бодай і молоді були б, але ніхто, а ніхто з них ніколи не зрівняється з моїм Любком. (Це я так тугою за Любомиром Калігулі невірному помщаюсь).

Пригадую, я в дитинстві була тиха, боязка, замість того, щоб з дітьми гасати, дріботіла в церкву, як стара, і дуже любила там свічки гасити. Ходила хвостиком за черницями та богомолками… Треба ж таке! Мама боялась, щоб в монастир не пішла, як виросту. А я й вирости не встигла, як з мене не черниця – чортиця вискочила, і то так неждано, що батьки мої мало зі світу не пішли.

Мамко моя, мамко золотенька, що ми з ним, з тим Любком, тільки не витворяли! Батьки плачуть наді мною, як над мертвою, а я стид згубила, як і цноту, вигуцую з Любком попід кущі та в його будці, аж клуб хилитається. Батько розмовляти перестав зі мною, стидався в мій бік дивитися, мама за коси волочила, а я – водно: Любко та Любко. А він, батяр безсоромний, мене осідлав, як лошицю, а сватати не збирається! Аж доки не прийшли під будку тато з мамою, міліціонером та свідком – стрийком Іваном, що вернув допіру звідтам, до сонце Кармелюку сходило, та вибили двері, та вздріли мене розкошлану, та поставили хлопа перед фактом: або весілля, або вісім років за згвалтування неповнолітньої.

Звісно, я, мала, дурна, кричала і дряпалась, протестуючи насильству такому, але тепер вдячна, бо зосталася б покриткою по сей день, а Мирослава – байстрючкою. І то була б ганьба. Для нашої родини. Колись так було. Власне, зовсім недавно. А здається, триста років тому, так все перемінилось за цих кілька років. Все перевернулось з ніг на голову.

Якби в мене були такі криві та вигнуті ноги, я б повісилась. А вони, ці дівки нинішні, надивляться по телевізору парадів мод з Парижів, де снують по сцені моделі виснажені, чисто як по цвинтарю вночі шкарлєти, ганчір’ям обмотані, та й собі голодовки влаштовують та обтягують стрейчами свої костомахи… Страх господній, ніби з Майданека їх тільки-но випустили… І як в тих чоловіків, вибачайте, тонус на той добровільний геноцид піднімається?.. Але по дитячих візочках, що вряди-годи здибаються на вулиці, видно, що не дуже…

Але то все пусте, маю на оці моду на худих та довгих. Що з того, що я була фігуриста, як лялька, та квітуча, як та писанка? А мусила Любка до шлюбу на цугундері вести…

То я все про лиху жіночу долю. Так вже ведеться в ній: не віддасися зранку – не посватають до смерканку, яка б ти порядна та маєтна не була. Рідко хто покритку чи дівку-перестарку сватає. Такі вже ці чоловіки. Все серединки золотої шукають. Або дідько маму їх знає чого! А ще вони щосили намагаються уникнути закону, хоч від жінок вимагають законослухняності та страху перед Богом…

Та все ж довелося моєму Любкові, що плював на закони всі, як той опришок, шукати десь по світах свою останню дружину, розлучатися та вести до загсу мене. Рік ми з ним були щасливі. Де в нас тільки сили бралися на ту любов, або, як зараз кажуть, секс. А що вже Любко був охочий до нього, то жах, хіба ще так до бійки тягнуло його!

Пригадую, батьки мої боялися по подвір’ї та городі ходити, бо де б не ступили: в літню кухню, комору, гараж, за хату, в садок – а там уже ми з Любком любимося. Мені зараз лице лупиться від стиду, а тоді – як вдуріла, рештки розуму втратила… Та що там казати! В мене вже перейми почались, а Любко з хати не випускає, припер мене до підвіконня і вгамуватися не годен… Батьки, що на “швидку” чекали на подвір’ї, голови повідвертали, щоб того всього не бачити…

Отаке було жеребище, той Любко. Але тільки до народження Мирослави. Лиш дитина з’явилась – як відрубало! Не любив Любко дітей, лиш любив робити їх… Та який чоловік їх любить, тих дітей?! Вони згоджуються на дітей, щоб не страждати ще одним комплексом неповноцінності, себто аби не подумали, що він євнух якийсь.

Тож і Любко, пискля побачивши, зразу ж знудився, посмутнів, від хати відбився, як той кіт марцьовий, почав пропадати у клубі, а далі й зовсім пропав. Повіявся десь аж у Крим, там його під час бійки і зарізали. Так казали одні. А другі – нібито через якусь чергову полюбовницю порішили. І те, й інше скидалось на правду. Мене як дружину небіжчика повідомили вже після того, як котрась із його коханок поховала мого Любка на цвинтарі аж десь у Джанкої. Тим і завершився мій перший шлюб.

Зостався лиш спомин – Мирослава. От вона вже й двері мені відчиняє, напахчена, розфуфирена, як топ-модель із модного журналу, що рекламує сучасні меблі та євроремонт у квартирах. Шик і блиск! Ух і круто стоїть моя Мирослава! Але втіхи від того не маю, вже дуже якесь кручене-покручене життя в неї… Чоловіка вдома нема – десь, певно, в Китаї чи в Туреччині. Чи в Німеччину за машинами поїхав… Але – не питаю, бо почнеться сварка. Мирослава, як і її татусь, не терпить, коли втручаються в її життя. Навіть розпитуванням. Поїхав, та й годі. Приїде. А їй треба летіти на базар, позакривати контейнери, бо уроди-реалізатори вчора понапивалися і трахались на товарі цілу ніч. Падли! Ти їм шматок хліба даєш і до хліба, а воно, бидло, сере тобі в душу!

Мирослава слів не підбирає. Їй ніколи гратися в інтелігентного лоха. Їй треба крутити копійку. Он уже дівка вища за неї, закінчує школу, треба купляти місце в якомусь вузі. А де, куди? Чорт знає, тільки не це дівчисько. Їй би тільки жерти, спати, качати з мами гроші і трахатись у кущах попід вікнами!

Це моя дочка – про мою внучку Алінку. Жах!

Мирослава лається, як моя сусідка по ринку циганка Аніца. Далі кричить, маючи на увазі Алінку:
– Чьо мовчиш?! Спиш, дрянь поганая?! Вдосвіта приволоклася, сволоч малая! Виходь, баба прийшла! Розкажи, де шляєшся?! – і, махнувши мені рукою на прощання, хряпає дверима.

Лиш по тому з дитячої висувається заспаний писок внучки Алінки. Мені не подобається її брезкле бліде личко, каламутний погляд, і я кажу строго:
– Покажи руки! Негайно покажи руки! – і жахаюся, схопивши одну. – Так і є! Колешся!

– Да ну тєбя! Атстань! Ти как мама, єщьо хуже! – видирається Аліна, намагаючись заховати свої сколені вени.
– Господи, дитино, що ти робиш, чого тобі бракує, нащо ти гробиш своє здоров’я?!

Я у відчаї, я в страшному відчаї! Здається, мені ніколи не було так погано, як в цю мить. Все моє життя, здається, рушиться, пропадає, все моє життя – коту під хвіст. Нащо ці роботи, ці гроші, коли гине безневинне дитя? Невже Мирослава не бачить? Чи їй байдуже? І я біжу слідом за нею, чеберяю по сходах, ризикуючи покотитись по них до самих вхідних дверей. Але Мирослави нема. І нема машини. Поїхала зачиняти контейнери і розгонити реалізаторів. А потім (мені вже донесли добрі люди з тих самих реалізаторів) вона поїде на цілу ніч на дачу з компаньйоном по бізнесу Пашою Паханом. Про це знають усі. І Пашуньчина жінка – теж. І Мирославин чоловік знає. Але тепер таке, вибачайте, блядство заведене серед крутих. Якимось свинським чи свингаразьким сексом називається. Тепер вони ним займаються групами. Але часом Мирослава, щоб зняти напряг у відсутності чоловіка, кличе Пашуню самого… Жах! Світ перевернувся! Але жаль дитини. І ноги болять вертатися на другий поверх.

– Алінко! – кричу. – Алінко! Збирайся та ходи до баби!
На балконі майже в чім мати народила виникає Алінка і каже так, що чути на третій вулиці:
– Да ну тєбя! Нє хачу твоєво лоха відєть – он мєня за калєнкі хватаєт.

Ліпше б мені було крізь землю провалитися, ніж таке почути від дитини! А щоб тебе, сволоцюго, Калігуло проклятий, та калікою зробило! Хочу бігти, та як приросла до землі. Здається, весь мир зглядається та пальцями на мене тиче… Господи, що це робиться?! Мої тато з мамою вік звікували, як люди, як християни, а я… до чого я опустилася? А діти мої?!.

Іду додому як обпльована. Нічого не хочеться. Світа білого не бачу, не те що людей. Оце-то так! Пригріла змію на грудях! Мало йому студенток культосвітнього… Він ще й до дитини лапи тягне! Ну що це за доля клята? Що за біда: покидьок на покидькові. Кінець світа, чи що?! А може, Алінка вигадує? Вони такі нині кручені, непевні якісь, понадивляються того кіна гидкого по телевізору про всіляких виродків та й брешуть?.. Боже, що за время люте, вже й крівці власній не ймеш віри?! Ой, Содом і Гоморра… Ой, горе-горечко…

– Куда лєзєш, дура старая! – Господи, стою перед самісіньким капотом. Ще мить – і було б по всьому. Дивно, як він загальмував, отой, що зараз буде мене бити. Але він, матюкаючись, кричить: – Прахаді! Слишішь, мать твою, прахаді!

І я проходжу і переходжу на той бік вулиці. На ватних ногах. І сідаю просто на тротуарі. Ніхто до мене не підходить, обминають і далі спішать, видно, думають, що баба п’яна. Тепер, аби тобі як було погано, не підійдуть. Здихай на вулиці. І здихають. Але мені ще, певно, жити і жити. Тож встаю і йду далі. Знайомою до болю вулицею Шевченка. Тут колись я жила. З Григором. Тут народилися мої хлопчики – Ігорьок і Ромчик. На цім балконі сушились їхні пелюшки і повзуночки. Тепер висять чужі сподні. Ігорьок виїхав у Бельгію. Спочатку на заробітки, портовим вантажником, а потім прижився, знайшов собі жіночку, правда, старшу за себе, руду, аж кислу, але маєтну. І живе. Дитинку вже прижили. Часом приїздить в гості. Мене кличе. Але – не їду. Рада, що йому там нормально. Не зле, не добре, а нормально. Добре, що хоч Ігорьок не вдався в тата-алкоголіка… А от Ромчик… Де воно, біднятко, зараз? Десь, певно, спить в дим п’яне або банячить із своїм татом-пияком. Часом я собі думаю, що неправа була, коли дозволяла після розлучення хлопцям спілкуватися з Григором. Послухалась, ідіотка, вчителів, оту класну керівничку, ту стару більшовичку, що вчила мене, як синів виховувати та з чоловіком жити. Тільки згодом я довідалась, що сама вона все життя прожила солом’яною вдовою, і дочки в неї розлучені, і внуки непутящі. А інших вчила, як жити! От я й послухалась, дурепа!

Ігорьок – сильніший характером, певно, в мене, не дуже горнувся до вічно п’яного, прокуреного вітця, що приходив під школу після запою, брудний, неголений, і лив над синами свої крокодилячі сльози. А от Ромчик, ніжний, м’який хлопчик, видно було, жалів пияцюгу. Не мене, в каторжній праці, втомлену, злу, як вовчиця, що гарувала на них трьох, а того лайдака, того пияка, ту пропиту мармизу!

Пригадую, як мої хлопчики комплексували від свого безбатьківства. Пригадую, як вони просили мене вийти заміж за сусіду Миколу Петровича, щоб мати батька, як Сашко, його син і їхній друг. Мені ледве вдалося їм пояснити, що так не буває, що я не можу вийти заміж за чужого чоловіка, в якого є сім’я.

“То шукай без сім’ї”, – казали слушно. Але не так то просто було мені, жінці з двома бахурами, знайти чоловіка. “Для кавалєрки” – будь-ласка. Полк. Дивізія! А одружуватись – ні. Мої поклонники і не приховували цього, натякаючи фігурально чи прямо вказуючи на обтяжливі обставини. Один, Господи, досі не йде з гадки, сам метр із кепкою і табуреткою, що песиком бігав слідом, так і відреагував на мої скарги на тяжке життя жіноче одиноке:

– От хлопці підростуть – буде тобі легше.
По цій розраді я так врізала його по миршавій пиці, що він відковбасив від мене на всю оставшуюся жизнь.

Пригадую, як десь у п’ятому класі мої хлопці перестали дружити з однолітками, що мали татів, і стали гратися лиш з такими, як самі, напівсиротами. Тоді-то Ромчик і почав вчащати до батька в майстерню, нібито вчитися різьбі по дереву. А я й рада була, як-не-як все-таки батько, а по-друге, ремеслу якомусь навчиться. Де мені було знати, чого він там вчиться… Хоч могла б і передбачити… Не маючи прикладу життя нормального чоловіка, Ромчик перейняв схему житейську свого безвідповідального і безхарактерного татка.

Ромчика я любила більше за всіх дітей. До сьомого десь класу він був мені, як бальзам на душу. Рятував і захищав від вибриків Мирослави, що раптово з веселого кмітливого дівчатка переросла у капосну, підступну піддівку. Один спротив – ось що була у своїх п’ятнадцять Мирослава. Спротив мені. Здавалося, в неї одне на умі: як насолити мені, довести до сліз та істерики. І, хочу сказати, це їй вдавалося. Це вже зараз я звиклася, та й перед очима не маю її. А тоді, Господи, як вона духопелила хлопчаків, намовляла їх проти мене, приходила за північ, зі школи приносила одні двійки, перетворювала моє життя в пекло…

“Не дай Боже зведенюків”, – казала моя мама і після кожного побоїща в хаті забирала Мирославу до себе. Але та скоро з’являлась. Їй було, бачте, нудно і не цікаво з дідом і бабою. Не було кого тероризувати. Слава Богу, Мирослава скоро вискочила заміж і оселилась з першим чоловіком у тих же діда з бабою. Мені стало трохи легше. Але ненадовго. За скандалами з Мирославою я прогавила Ромчика.

Чого мені так важко на душі? Стою, дивлюсь на чужі сподні на чужому балконі і не знаю, що робити. Може, зайти до Григора в майстерню? Звідси – рукою подати. Спитати, де Ромчик?
Ромчик пішов з дому того ж таки дня, як у хату зайшов Калігула. І спитай: чого? Дорослий парубок, сам мені ще недавно чоловіка шукав, батька хотів, а привела – з дому пішов. От і вгадай, чого вони хочуть, ті діти, і спробуй догодити… Мені кажуть жінки: а ти не годи! Роби, як тобі добре. Ти цілий вік робила, аби дітям було добре. І що маєш? Так мене вчать, а самі? Ой, в кожній хаті – по букаті! Тобто, по шматку добрячому лиха. Біди! І ніхто не навчить, як жити, навіть саме життя. А буде так, як має воно бути. І конем не об’їдеш долю свою…

Не раз питаю себе: чому я вийшла заміж за Григора? Не було за кого? Таж ні – було. Після смерті Любомира я закінчила бухгалтерські курси і пішла працювати у художній фонд. Думала: хоч бухгалтером, але буду при художниках. Як я їм заздрила і боготворила їх! Бачите, згадала, як сама марила малярством. Тож хотіла, біля них повештавшись, і собі щось там почати мурзати. В художній школі я подавала неабиякі надії. Мені пророчили велике майбутнє, славу Тетяни Яблонської. А я… гоцим-поцим-первертоцим зі своїм Любчиком… Ой, де мій розум був?!

Десь грає музика. Мабуть, на Центральній майдані. Мало мене з ніг не збивши, погналася туди і зграйка дівчат: ноги по сіднички – голі, пупи голі, груденятка світяться крізь прозорі блузочки. Все на виду. Не треба хлопові роздягати та щось там шукати – все на виду. Що час настав, що дівки пішли… Мами давно їх за коси не волочать, лиш кладуть в торбинки контрацептиви… від головного болю…

Стою, дивлюся вслід дівкам, своє згадую. Аж бачу – не одна дивлюсь і згадую. Ади, шматою драною повис на паркані церковному ще один святий та божий… на дідька лисого схожий: поїдом їсть очима сикух, слина – по бороді тече, й бубонить… Агій! Матюкається, старе рам’я! Йо-о-ой! Не годна витримати!

– Пане Митре, – кажу, приступивши ближче та впізнавши колишнього обласного начальника від культури і першого курваря перестройки Дмитра Харитоновича, прізвище забула. – А чого це ви злоститесь, обслинившись, як старий лис на виноград? Лапи короткі? Та й зубів катма вже… Встидалися б!

Та й, засміявшись, пішла собі. Бо чого мені з ним до бесіди ставати, гріховодником старим? Хіба що нагадати, як викликав мене на ковйор у відділ культури… Слина так само текла, лиш не матюкався… Тьху! Як згадаю… А я ще дівок теперішніх обсуджую! Наче забула, який він короткий – вік дівочий! Як роса вранішня. До обіду. Та й вже. Далі – мрак і сумерки, як моя кума Вікторця каже. І кожне норовить об тебе ноги витерти. Може, того та дівка і впадає у сказ, лиш з колиски випавши, що чує шкурою: не довго, ой не довго музика їй на толоці гратиме?

Ні, дівка – то страшна стихія. Спустошлива, непередбачувана, як тайфун, отой, що Америку непорушну трощить щоліта. Це вже потім, побита, поламана життям, вона стає мамою, стає доброю, милосердною, порядною. А спершу – це біда! Часом мені хотілося вбити Мирославу. Роздерти, як жабу. Але рятувалась від гріха, згадуючи себе в її віці. Що то вже я за сучисько була, страшно згадати… Чого тільки моя мама зі мною не натерпілася! Тож, сердешна, була щаслива, що я нарешті взялась за розум, стала бухгалтером і пішла на роботу.

Пригадую, була чемною з рік чи півтора. По Любчикові жалобу носила, нікого видіти не хотіла. Але молодість брала своє. Скоро я ввиклась і вжилася у веселу козацьку вольницю художників – і по-ча-ло-ся! Як тепер кажуть, тусовки по майстернях, легковажні романи, а в результаті – тяжке похмілля…

При світлі сонця все те життя мистецьке, якого я прагнула, втрачало свої принади, спадали чари і з майстрів пензля та різця. Одне було добре, що я таки не марнувала час геть зовсім, а потроху чогось навчилася: коло одного – малювати, коло другого – ліпити, коло третього – сувеніри робити. Дійшло до того, що на виставках із нагоди різних там свят з’являлися і мої твори, якщо можна ту мазанину так назвати. Мене навіть хвалили. Двічі про мене як про талант, що надії подає, в газеті писали. І хтозна, може, врешті і вийшло б із мене якесь пуття, якби…

Атож, вгадали: якби не Григір. Він прийшов у Худфонд (була така колись організація – художній фонд) після художнього інституту, був неодруженим і безквартирним. Йому треба було прописки. Мені – чоловіка. Отож нас і подружили вічно п’яні колеги. І весілля справили, тут таки, в найбільшій майстерні, і столи накрили, і гуляли три дні. Згодом жартували, що страх як випити їм усім хотілось, а до зарплати далеко було, от і повінчали нас із Григором. Але ми ті жарти сприйняли серйозно. Принаймні я. Інакше чи ризикнула б дітей народжувати?

Ризикнула. Народила. Зразу двох. І все – пішло-поїхало навскосяка. Я так спочатку тішилася Григором – тихим, спокійним, затишним, зовсім несхожим на вар’ята Любчика. І кохання з ним було інше – тихе, млосне. Я вже не палала, як та сосна, що в пісні, не кидалась на нього несамовито, а танула вся, як сніг березневий коло тихого солодкого багаття. Я була найщасливіша з усіх щасливих. І намагалася з огидою забілити на полотні життя усі свої попередні шури-мури, викреслити з пам’яті всі випадкові залицяння і затискання серед запилених старих полотен, слоїків із фарбами і мішків із гіпсом. І думала, що й мої залицяльники викреслили мене зі своїх списків… Мало в кого з ким що було?! Аж ні!.. Коли приходила до Григора в майстерню, поповніла, розквітла після пологів, вони як показилися: перепиняли мене та тягнули кожен у свій закамарок, ображаючись на моє цілком справедливе обурення.

А коли я не витримала і, втративши від люті обережність, садонула гнилозубого гівнюка Гущу тим, що під руку попало (а потрапив під руку уламок якогось гіпсового чудовиська, що його скульптор Гуща власноруч по п’янці і розтовк), Григір більше додому не прийшов. У майстерні жив, пив, щось там робив. І грошей на дітей не давав. Ні копійки. Якби не мама з татом, поздихали б…

Даремно я, забувши про гордість, вривалась до його майстерні, плакала-просила, погрожувала… Григір не реагував. Сидить, мовчить, на морді – скорбь мировая. Як пороблено…

Пригадую ті деньочки. О, тоді я зрозуміла, що то таке – чоловіча підлість! А ще: чим чоловік вдає із себе більшого пуриса, себто – велике цабе, генія, не дай Боже, тим він підступніший і мерзенніший… А коли ще й при грошах… Але – що робити? Просто треба це знати, бо врятуватись від цього не можливо.

Чоловік може простити жінці все, крім відмови, самі розумієте в чому… Отакі вони всі падлючі. Здихати буде, але не простить тобі, що не віддалася йому сто років тому. Жах! Кошмар суцільний мого життя! От і стає ясно, чим вони всі думають, яким органом. Дідько з ними, звичайно, але ж вони до всього ще й пімстливі.

Як згадаю!.. Чого я тільки не натерпілася через них та через свою дурну голову! Я дітей колишу вдома, а вони за чаркою вповідають Григорові небилиці. Звісно, що прибріхували дай Боже, бо що з тими пияками могло бути доброго?! Встидалися б згадувати! Одне ганебище…

От, нарешті, до Григора добралася! Двері в майстерню прочинені, за немитими вікнами – темно. Так і є: сплять. І Григір, і Ромчик. Набралися ще з досвітку, мабуть. І такий мені жаль стиснув горло, що ні ввійти, ні вийти. Падло! Що ти за падло таке, Григоре?! Як ти міг проміняти сім’ю на чарку? Через якихось покидьків так зруйнувати наше життя, і от ще тобі мало – дитяче руйнуєш? Чого ж ти, коли такий чесний та цнотливий, на Афон тоді не подався, в келії не зачинився хрін свій поганий сушити, а пропив з дружбанами і мене, і дім, і синів? І що доброго знайшов? Яку таку святу та божу під вінець повів? Не знайшов. Не було. Що ж ти з мене, сучий сину, воду вариш – не наваришся?! Залило би тебе вже тою горілякою!

– Ромчику, Ромчику, – торсаю за плечі дитя своє напівживе, – прокидайся, ходімо з мамою, я геть кібеніматері вижену з хати того лайдака, того Калігулу, і будемо жити як родина, як колись жили, і буде нам добре, синочку мій…

Але Ромчик не ворушиться. Зате Григір розлуплює баньки свої зизі і каже нахабно:
– З тобою, лярвою, проживеш… Тобі лиш би курварію водити, та горілку пити, та… – І знову випадає в осад. Жах! Оце він таке синові на мене каже! Таку неправду! Я світа білого за роботою не бачу, а він таке верзе на мене дитині! І той слухає. І вірить. І ненавидить мене, ніби я не маю права на особисте життя. На добре слово?!

Пригадую, якими закоханими очима дивилися мої хлопчики на мене маленькими. Як вони тулилися до мене, мов мишенята, як цілували мене своїми мокрими, пропахлими молоком писочками, тицяючись, мов телятка. Тоді я говорили гордо всім: я найщасливіша на світі жінка – в мене закохані двоє найкращих у світі чоловіків – мої сини-янголи.

Боже, чому все добре так борзо минає?! Тепер я плачу, бо знаю, що один син мене жаліє, а другий – ненавидить, інакше б він не покотився слизькою стежкою слідом за своїм батечком. Не пив би мені на зло…

Витягаю з торби шмат ковбаси, сиру, шпроти, овочі, які прикупила для свого Калігули, кладу на стіл, завалений тюбиками з фарбами, різцями, рубанками, причиняю добре за собою двері, щоб бродячі пси чи коти не покрали харч, і, трохи струсивши каміння з душі, йду додому.

– Ганно, Ганно, – хтось гукає мене. Роззираюсь. Так і є. Ще один… поклонник… трясця його матері! Схоже, на старість у мене більше кавалерів, аніж замолоду було. Атож, тоді вони щастя і чинів шукали, тепер – няньку, годувальницю, безкоштовну масажистку, жилетку – поплакатись на предмет радикуліту-простатиту, кольок у лівому боці та хронічного безсоння. Видно, я якраз підходжу для такої благородної ролі. Добра, весела, роботяща, при копійчині. Ще й собою нічого. А головне – діти повиростали. Крім того – чужа наречена. Самий цимес, як-то кажуть, смак!

Але котрому з них так гіренько жіночого співчуття забракло, думаю, спостерігаючи, як з обох боків чешуть до мене два лисих красені: Олег Павлович, викладач економіки, і, здається, Степан Ілліч, журналіст на пенсії. Вельми поважні і достойні пани і претенденти на руку й серце, бо дружина першого як поїхала десять років тому на зарібки в Америку, та й по сей день, а другого – померла перед Різдвом від раку. На обох написана печальна повість про їхнє нелегке бурлацьке життя, а з душі рветься волання позбутися чим скоріш нікому вже непотрібної свободи, бодай за дармову вечерю. Бідні, бідні… Вони або не знають, що я втретє вийшла заміж, або думають, що то плітки, інакше чого б це стали так по-молодечому гукати мене та переймати, як дівку на толоці?

Пригадую, вони шкрябались у мої двері після розлучення з Григором. Але так собі, задля розваги. Пута Гіменея зв’язували тоді туго їм руки-ноги. А тепер ось – вільні козаки, хоч зараз до шлюбу. Але, Боже, що зробило з ними життя! – заледве впізнала. І те, що те життя нікого не милує і не щадить, а надто чоловіків, мене сьогодні особливо тішить. Отак втішаючись та лукаво усміхаючись, чекаю, коли ж вони нарешті доторохкають.

Тепер я рідко на люди показуюсь. Знаю одну дорогу: дім – базар. І сиджу на тім базарі, як миша в соломі. І трушуся вся з нервів. Бо на базарі – як на базарі: гризня, мов у псарні. Зятенько мене до свого бізнесу не залучає. А Мирослава або не здогадується, або теж не хоче, аби я свого носа пхала до їхнього проса. Тож я собі сама знайшла підприємця, колишнього педіатра з дитячої лікарні, більш-менш нормальну жінку, що сама спізнала злидні, та й підрядилась у палатку продавцем. Але що я маю! Довкола одні цигани та ліца нєздєшнєй національності. Нахабні, підступні, готові за копійку вдушити. А тої копійки – кіт наплакав: часто, аби йшов якийсь торг, віддаю товар за ціну хазяйську, а собі й на хліб не зароблю.

Мене в місті багато хто знає, і знає з гарного боку, тож, забачивши серед розвішаних лахів, спішать, надіючись, що геть зовсім лайна якогось не підсуну. Я й стараюся брати під реалізацію добротні речі, переважно есендівського виробництва, приміром, білоруський трикотаж, львівське взуття, одеський жіночий верхній одяг. Та варто тій людині підійти, як цигани кидаються їй навперейми, волочуть до своєї палатки, тицяють в руки зотліле давно ганчір’я, а на мене кричать, що то я людей дурю.

Часом до бійки доходить. Було й таке, що палатку перевернули і товар у болото втоптали. Ходила жалітись у міліцію, в міську раду – все даремно. А головний їхній аксакал базарний сам навідався до мене і тихо так почав питати:

– Кто ти такой? Ти – бедний нешасний женшин. Вот і знай свой мєсто. А я чарку с начальнік міліція п’ю. У меня, панимаєшь, денгі. Много. Как захачу – магу всьо купіть. І тебя. Но ти мнє не нужен. Ти старий і бальной. Так што сіді тиха і малчі. Понял?

Я всьо понял. Бо й справді: хто я такий на цій землі, в цій країні? Ніхто. Та й чи моя це вже земля? Колись моя сусідка тьотя Дора, виїжджаючи вслід за синами в Ізраїль, сказала мені:
– Нє осуждайтє мєня, Аня. Я нє ізмєнніца. Просто моя родіна там, гдє моі дєті, і гдє моім дєтям харашо.

А де мої діти? І де їм добре? Один – в Бельгії, другий – в чаду. Третя – в блуді. Де мої діти, і де моя батьківщина?

Там, де й циганів і тих, що від війни та злиднів повтікали, а самі тут війну роблять, бо вижити хочуть, за будь-яку ціну… як мій Ігорьок у тій Бельгії. Бо хтозна, чим він там займається. Може, в банді якій? А мені пише, що все в нього нормально…

Господи праведний, що це діється на білому світі? Яка сила нечиста колотить ним? А вони все – інтеграція та глобалізація…

– Я жінка милосердна, богобоязлива. Мені однаково, хто ти і який ти, а хоч би в горошок чи в смужечку, аби людиною був. Будь людиною, бодай намагайся нею бути, і в мені цю людину поважай. Бо в тебе хоч і гроші, зате я на своїй землі. Не бери поганого прикладу з тих, хто тебе колись із рідної хати вигнав, не посягай на моє, не пробуджуй в мені звіра, бо хоч я стaрий і бальной і чарки з міліцією не п’ю, але я тобі не женшин Востока, очі видряпаю – не зоглянешся, затям собі, – кажу, нахилившись до вуха курдюплявого аксакала, тихо-тихо, але щоб чули всі, хто приперся помилуватись, як я буду від страху в штани дзюрити.

Не чекав аксакал… Не сподівався. Стоїть, перетравлює, очками кліпає, а далі так печально:
– Как хошь… я тєбе предупреділ… Женшин-змєя…
Та й пішов поважно так, мов справді аксакал якийсь.

А я, не розгубившись, услід:
– Я тебе теж… предупреділ. Мушина-удав…

Сто разів правий був то, хто сказав: з вовками жити – по-вовчи вити.

До вечора в нашому ряду стояла тиша, ніби святі янголи базар перелетіли. Чи то мені у вухах позакладало з нервів? Але ж ні. Бо добре бачила, як писки від мене відвертали перестрашено навіть наші, місцеві, навіть ті, що в думках згодні зі мною були… Що то страх зайців перед вовками!

Дома спробувала пожалітись чоловікові, але той розрепетувався, що не збирається опускатись на саме суспільне дно, борсатись у багнюці, заводитись із циганами. І взагалі, що можна зробити, коли скрізь і поспіль – одне і те ж, одні бандити, один розбій! Словом, він – вище. Там, де вітер у кишенях свище. От і вся розмова.

Я все мріяла про такого чоловіка, про якого в одній нашій сільській пісні співається: “Чоловіче мій, ти затyло моя, я тобою затулюся та й нікого не боюся”. Атож, затулишся… Ті, що вгорі, розбій чинять та жінок міняють частіше, ніж плавки, а ті, що внизу, – лиш плачуть та нарікають на тих, що зверху. А жінки винні, що їм руки не звідти ростуть і мізки не в той бік крутяться, що нема чим по столу грюкнути та спитати, доки ж це воно буде?!

Авжеж, він ще тебе з хати виштурхує, аби йшла та чим могла на хліб йому заробляла. Скільки знаю жінок, яких отак-о змусили чоловічки власні їхати до Італії чи Іспанії… А тепер лають та нарікають, ніби ті жінки там гуляють та від сеньйорів дітей родять. Звісно, що народжують. Сама таких знаю. А деякі й повертатись не збираються. Знаю таких, що вже й дітей з України вивезли, доки ті ще не здичавіли коло своїх дурноверхих татусів. А тих шляк трафляє, а тих жаба душить, бо ж, бачте, вони дружин своїх не на те посилали. Себто лиш до праці, як скотину робучу. А в них, бачте, хтось ще й жінку побачив. Ще якомусь панові з тих, що побриті-помиті, вибачайте, заворушилось у грудях на ту рабиню нещасну!

А ви порядок наведіть у країні, щоб від вас не тікали. Ви ж – чоловіки, як-не-як…

Але мене з рідної хати не виштурхає за кордони жоден чоловік, ані біда, ні надія на щастя… Характер не той – не для наймів. Хоч по життю я роботяща і терпляча, як конина, але люблю, щоб мене все-таки за людину мали. Як тут, вдома, вже гіренько не є, але хоч писка можеш розтулити та сама себе захистити. А там?! Кому ти що скажеш, нелегале безправний?! Тож не їду нікуди за готар, чи то – за кордон, лише з одної причини – ся бою, що як не потрафлять мені ті зарібки, як попаде нехотячи віжка під хвіст, то… Ліпше б вам не видіти мене такою!.. От ви можете собі сміятись, але до наймів теж характер треба мати, або, вже не відаю, який розпач…

Хоч я тих жінок, що знаходять там своє щастя, розумію. Тут самій з розпуки часом хочеться до якогось базарного турка в гарем піти. А всі думають, що я націоналістка… Хоч у душі щось там-таки діється, щось таке, словом, незбагненне… Наприклад, балакати стала лиш по-нашому, по-українському. А раніше – як виходило. Значення не надавала. А тепер прикро стало: всі довкола своєю мовою джерготять, а я все што да как, аби мене понімали. Тепер же принципово – лиш українською, і нічого – понімают…

Отаке-то… Як любив казати стрийко Іван, життя не лиш ламає хребет, а й вирівнює…

Тим часом кавалери приторохкали. Синхронно. І дуже здивувались, зустрівши один одного біля мене. Так що інтимної бесіди не вийшло ні в того, ні в того. І, потупцювавши, розійшлись у різні боки, так і не признавшись мені, чого доганяли. А може, доки добігли, забули? Склероз – річ поважна…

Господи, дивлюся вслід тому, дружина котрого в Америці: дідо дідом. Геть зовсім без жінки зійшов на пси. Дочка скурвилася. Син десь світами повіявся. А та, дружина його, все заробляє: чоловікові – на ліки, дочці – на наркоту, сину – на горілку… Ой Боже, Боже, що з нашим народом діється? Розвіяло його по білім світі, як полову!

Як я вже сказала, я рідко виходжу в місто. Отож, коли вийшла на Центральний майдан, заповнений святково прибраними людьми, оркестрами і колективами художньої самодіяльності, дуже здивувалась, що сьогодні свято. Перепитала яке, і мені сказали, що День міста. Додому не хотілось іти. Що я там не бачила? Пустку? Сліди свого безталанного жіночого життя? Або прийти та зразу до кухні – вечерю рихтувати, щоб задубіла, доки мій чоловік повернеться з нічних репетицій? Або, може, сісти проти телевізора і думати про той ненависний базар, де я вже зовсім озвіріла, і зачерствіла, і перетворилась на одну із тих, чорноротих, диких табірних жінок, зі спідниць яких досі воші сиплються?

Думала, піду на базар ненадовго. Зароблю грошей хлопцям на інститут, куплю обом квартири, щоб не гибіли по приймах, і сама перебуду тимчасову розруху. А та розруха виявилась затяжною. І не лиш для мене. Я жінка проста, малоосвічена, без претензій. Але вже і я не годна дивитися, як калічить той базар людей. Скільки за ці роки озвіріло, опустилося, поспивалося колись інтелігентних вчителів, лікарів, інженерів… І всі вони чекають, що щось в нашій державі зміниться, що економіка нарешті запрацює, мріють колись вирватись, скласти копійку і вирватись, але трясовина засмоктує все глибше і глибше. Звісно, ніхто з голоду не здох, дивись, була палатка, а вже – контейнер, магазин, два мікроавтобуси, іномарка, діти по казино і нічних барах шастають… Житуха!

А насправді – багно, глибоке, бездонне багно… Може, тому я й вчепилася за свого Калігулу? Щоб не зійшлася над моєю головою трясовина?

Талант, навіть отакусінький, робить із людини щасливого придурка. В той час як людина з підприємливою головою, якийсь тобі крутий, ризикує життям, махлює, ночей недосипляє, щоб заробити якийсь гріш, вони, голодні, холодні, без зарплат, співають та витанцьовують…

Я би встидалася рота відкрити, хоч я жінка й не ляклива, не те що мотиляти по майдану вишитими рукавами. А їм хоч би й що. Мало того, співають так, ніби щось путнього роблять, ніби без їхнього мистецтва світ перевернеться. Як мій бідолашний Калігула (Господи, і причепилося ж мені до язика це погане назвисько). Але – може, так воно й є, як вони думають?.. Може, світ і тому не перевертається догори дном, що хтось іще співає і малює? От і я, щоб не перевернутися сторч головою у базарне болото, зачинила лавочку і дивлюся, роззявивши рота, на той вертеп.

Але, коли вже чесною бути до кінця, я така сама. Як мені часом вити хочеться на тому базарі!.. Здавалося б, скрізь люди, а ти, як у пустелі. Не твоє – цей гендель проклятий, і бог торгівлі – не твій бог. Але що поробиш? Калічила і калічиш себе. Як каже справедливо старий панотець з церкви, куди я дитиною ходила свічки гасити:

– Умерщвляєм душу, щоб плоть наситити…

О-о-о ненаситна плоть! Хоч Бог створив її, однак диявол владарює над нею.

От які мудрі мислі часом в мою дурну голову навідуються! Пригадую, як минулими роками, коли не мала на кавалок хліба, бо не мала роботи, а хлопці ще вчилися, зібралася було в щойно відкритий жіночий монастир послушницею проситися. Почала туди вчащати (як колись дитиною у церкву свічки гасити), прибирати, монашкам помагати. Себто зарекомендувати себе хотіла. Щоб взяли. Але скоро сама звідти врвала. Хай Бог милує!..

Не хочу згадувати, не хочу грішити… Але – чого воно така гризня скрізь? Така брехня, бруд і беззаконня?

Прийшла якось (ще як без роботи була, але й на базар ще боялась іти) із самого раночку у монастирську церковцю – так вже душечка мені боліла, – вклякла в кутику на колінах і розказую Богові про своє гірке життя. Аж тут матінка ігуменя заходять із сестрою Теодорою, яка мені запам’яталась тим, що з великим ентузіазмом і знанням справи організовувала поїздки прочан до Єрусалима, до гробу Господнього. Потому від когось із богомолок чула, що сестра Теодора до постригу десь у Житомирі профспілками керувала… Але я про те, що якось уздрівши оголошення на дверях церковці для спраглих прощі, возрадувалась я, кинулась до сестри, бо ж так вже хотіла святу землю побачити, але… Де мала взяти вісімсот доларів, коли в мене за душею ламаного гроша не було?!.

Та менше з тим… Тим паче, що тепер, де не глянь – не храми Божі, а одні гроби Його. І в душах – теж… Отож я з Богом говорю, тиха та непомітна в кутику, а вони – до каси.
– Де ще сімсот доларів? – питає матінка.

– Та же тут були, звечора, їй же Боженьку, тут були! – клянеться сестра.
– Орисько! – каже матінка лагідно. – Я тобі ручки повикручую, як далі будеш своєї. Це тобі не комсомольська каса…
А далі я затулила вуха і просила Бога, аби випустив мене звідси живою.

Після того я вже базару не боялася. І гріха не боялася. Тож з підскоком пішла продавати перетриманий на складах гуманітарний шоколад. Отой самий, що його добрі люди з-за кордонів для наших сиріт пташили, а наші патріоти високодостойні, не змігши весь перетравити, у продаж пустили!.. А потім – китайські капці, що розлазились на другий день…

Але Бог мене вчасно зупинив: на рівній дорозі впала і руку зламала. Ту, якою гроші нечесні брала. Звісно, що наплакалась. Але Бог, провчивши, не лишив мене, звів із чесною торговкою, колишньою лікаркою, спасибі Йому, милосердному… Лиш думаю собі, чого Він спинити не годен більших за мене злодіїв? Та кожного разу каюся – хрещуся та б’ю себе по варгах, щоб не думав, що пискую до Нього.

Ой-йой, а там далі – виставили на продаж свої картини та сувеніри мої рідні художники. А жінки їхні збоку стоять – стежать, аби благовірні копійку не приховали на пиятику. Але, Боже мій, хто то купляти буде? Кому треба те малярство? Я вже сказала, де ходять ті, що гроші мають. По Парижах, Лондонах та Майямах різних. А по святкових майданах рідного міста – одна злидота вештається. Так що понесете, дорогі мої колишні колеги, свої шедеври додому.

Я б підійшла. Я не злопам’ятна, хоч і все пам’ятаю, особливо, зло… Але не хочу – почнеться розпитування-допитування: де Гриць, як Гриць? Ніби самі не знають… Самі ж його і відвернули від мене, і в яму штовхнули, з якої він вже ніколи не вибереться. А самим – хоч би й що! І совість не мучить…

І що вони мене тулять до того Григора, коли ми вже двадцять років як розбіглися в різні боки? Проте жаль все одно маю… Могла б і я щось зробити, якби не ті чоловічки. Геть закопала свій талант з ними. Заховала сама від себе, а він, як шило, все лізе і лізе з торби за плечима, коле в серце. Думала, хоч Мирослава буде розумніша, не стратить себе так, як я. А вона виродилась ще дурнішою… Біда, думаю собі, не в тому, що діти не виправдовують наші надії, біда в тому, що ми хочемо, аби вони були кращі за нас… Чи бодай хоч внуки. Ой, заболіла душечка за Алінкою… Що мені робити?! Що мені, нещасній, робити?

Пригадую, як принесла її з роддому. Тиждень було всього. Жменька тілечка і повний дім крику. Вихукала, виняньчила, в дупку дула. Таке дитятко, мов янголятко… Не треба було її віддавати Мирославі. У мамів і дочок, якщо вони хочуть мати своє особисте життя, а не ходити шкапами, за руки взявшись, завше війна. З Алінкою – було б навпаки. Нащо мені був здався цей Калігула?! Господи, чого це я все Калігула на нього та Калігула? До чого той Калігула?.. Все ж добре. Чоловік як чоловік. Правда, нетерплячий та гоноровий, як усі творчі. І не творчі – теж. Нема різниці, по турках та циганах базарних бачу… А на душі мулько, як скіпку загнала, щось шкрябає та болем набрякає…

Мамочко, так тут іще виставка квітів і котів! Все мріяла завести якесь кошеня (на пса часу не стачало), та за тими чоловіками, тими дітьми-внуками не до котів було. Мамо рідна, яке ж воно пухнасте, м’якеньке і таке поважне! Сіамський? А це – зовсім голе. Єгипетське… Але ще цікавіші ті, що цих котів приволокли сюди… Старі одинокі діви. Бездітні вдови… Половину знаю. Ні, не треба мені котів. Хай вже без них…

Квіти – інша річ. Замолоду я розчарувалась у чоловіках, а в зрілому віці – в жінках, коли почала шукати розради по жіночих організаціях, що десять років тому виростали в нашому місті, як гриби після дощу. Я шукала там спокою і взаєморозуміння. А знайшла чвари-свари за гуманітарку, плітки і наговори. Тож розчарувалась і в жінках. Хоча, що там ділити: жінки, чоловіки. Всі люди, і всі однакі… Залишилось лиш пса завести або квіти розвести. Вибрала останнє. Носилася з тими горшками, з тими вазонами, тішилася, як йойлик китичкою… І мала спокій, і так мені було гарно, аж доки не з’явився цей Калігула. Як-то кажуть, не мала баба клопоту…

Пригадую, як вперше побачила його. Мене привела на його першу виставу давня приятелька, велика шанувальниця (як усі одинокі) мистецьких заходів та велелюддя. Однак того вечора був тільки захід, себто спектакль, а людей – три-чотири душі. В театрі було сумно, ніби звідси щойно винесли покійника. Вистава затримувалась. Завіса на сцені коливалася: то артисти виглядали, чи не прибуло глядачів. Але глядачі не прибували. Отож ми з Тамарою Максимівною, подругою моєю, і дефілювали по фойє теж сумні і мовчазні. Тут на нас і наскочив Калігула. Весь піднесений, вишуканий такий: картатий піджачок, кольорова хусточка на шиї. Чисто тобі цей… як же його… Віктюк! Одно слово, чарівний, аж світиться пристрастю весь… Не те, що муриги базарні. Так і хочеться на груди широкі впасти, як каже кума Вікторця, або точніше, одна баба на базарі. Як згодом вияснилось, Калігула недаремно сяяв: саме тоді у нього розпочався сезон полювання на самотніх інтелігентних жінок середнього віку і достатку. Ми з Тамарою були якраз такими. Але сподобалась я. Бо мовчала. А Тамара кинулась на мисливця, як здичавіла лань, з криком: що це робиться, що людей нема, а де влада, де школярі-студенти?! – і т. д., і в тому ж дусі.

Спочатку Калігула розгубився, однак, зрозумівши, що перед ним дві одержимі театралки і його фанки, почав бідкатись, на народ бездуховний та державу антинародну нарікати, та так, що довелось його запросити на вечерю, звісно, до Тамари. Тоді в мене ще Ромчик жив. Звісно, після вечері Калігула змушений був мене проводжати, на чорну заздрість приятельки. По дорозі, розбалакавшись, ми й зрозуміли, що створені одне для одного. Калігулу не збентежило навіть те, що я працюю на ринку. Проте мене його розуміння соціально-економічної ситуації в країні зворушило настільки, що я дала йому свій номер телефону…

І почалось… О незабутній телефонний роман! Він дзвонив мені з темного свого кабінету, а я слухала його на своїй темній кухні часом до світанку. Я знала, що дзвонить він не одній мені, але що було робити? Зоставалось лиш чекати… Я нікому не признавалась, навіть Тамарі, підозрюючи, що він і їй надзвонює, інакше чого б то вона ходила з таким замріяно-загадковим виразом на лиці? Але ця підозра лиш розпалювала мене, заохочуючи до рішучих дій. Та все-таки я вичікувала, вислуховуючи плітки про його амури з іншими жінками. Але прощала. Що вдієш, коли так мало нормальних самотніх чоловіків, і так багато самотніх спраглих любові жінок?

Нарешті я знайшла вільне місце в імпровізованому кафе просто неба на Театральному майдані і замовила собі морозиво з шоколадом. Біля мене, як показилися, лижуть морозиво та лижуться, як песята, підлітки. Одно слово – тінейджери! Це ж треба так дітей назвати! Мало не ротвейлери… То що ви хочете? Назвеш його песям, то воно ним і буде… Нє, такої розпусти на цій землі ще не було! Три вершка від горшка, а воно… А що дивуватись: надивляться заморських фільмів, наколяться та надихаються рідного трійла від тарганів та й самі тарганіють… Боже, Боже, що ж це буде з цим народом нашим, коли молодь його – як не наркомани, то на СНІД слабі?! А де ж воно нормальне візьметься, коли всі берега пустилися?.. Я часом ловлю себе на страшній думці – що це комусь треба… Треба, щоб цей народ до решти звироднів, ловив разом з тарганами кайф (чи торчав-стирчав), надихавшись дихлофосу та клею, і не заважав жити тим, хто над нами з нашими грішми в кишенях…

Роззираюся стривожено, слава Богу, Алінки серед них нема. Що та Мирослава собі думає, дитина ж гине… А їй лиш би гроші та мужики! Пора вже прийти до голови по розум, не дівчинка ж, що вперше чоловіка побачила…

Я знаю всіх його жінок. Всіх. До одної. Якось по телевізору, неждано для нього, крутили старий фільм, в якому він ще студентом зіграв свою єдину маленьку роль солдата, що повернувся після дембеля у рідний колгосп. Не дивлячись на нього, живого, я зразу ж вичислила, з котрою із зайнятих у фільмі актрис він тоді крутив. Така собі маленька, чорнявенька і вертка, як вивірка. Комсорг. Він любив усіляких, але найбільше – ініціативних і активних, себто тих жінок, які першими кидаються під танки. Але згодом йому такі набридли, бо такі хотіли женити його на собі.

Коли він став режисером обласного театру, захопився героїнями, жінками високими, ставними, красивими і недосяжними на сцені. Але в житті вони виявилися нещасними і легкодоступними і теж хотіли заміж, тим більше за режисера, щоб мати ролі. І він переключився на завлітів, дівчат начитаних і строгих, які носили окуляри і вчилися заочно в ГІТІСі. Та виявилось, що і в таких мудрих дурне в голові. Далі пішли продавщиці, завмаги і директорки ресторанів, і на одній він одружився, але скоро застав її в порожньому банкетному залі із зальотним грузином і відтоді ненавидить усіх, хто на них, тобто грузинів, схожий.

Він мені цього ніколи не розповідав. І ніхто не нашептав. Він тоді був далеко, в іншому місті, але я все про нього знаю, бо що там знати? Скрізь – однакове життя, однакові люди, і всі жінки, хоч і діляться на якісь там типи, схожі, і видно їх наскрізь.

Неважко уявити собі, чим скінчився другий шлюб мого Калігули з молоденькою танцівницею, що паралельно жила з директором макаронної фабрики, який мав огрядну дружину і комплекс неповноцінності, і від обох лих рятувався тим, що спав лише з худими, як висушені макаронини, і дуже молодими дівками. Такі директори є скрізь, в нашому місті – теж. І танцівниці такі є. Отож, ясно, що після криків і мордобоїв вони розбіглись в різні боки: танцівниця – в ансамбль Вірського, а Калігула – в черговий обласний драматичний театр черговим режисером. Тепер, крім кавказців, він ненавидить усіх директорів, тобто всіх розбещених начальників – від гори до долини, аж до директора, чи як його там, майстерні на розі, де він ремонтує черевики. Ніби решта, себто рядові – святі. Господи, як все в чужому житті просто й нецікаво!

Сиджу, смакую морозивом і щось гірчить воно мені: уявляю, як мій Калігула страждав від подружньої зради. Звісно, що по всьому він дістав комплекс, став зневажати жінок, всіх поспіль, а тому почав дружити з хлопцями з кордебалету. І то були найкращі його часи, однак псувала голубу гармонію маленька дрібничка, тільки те, що їм по черзі доводилося прати та готувати їжу. А чоловіки, як відомо, всі до одного, нє взірая на цвєт і національність, як каже моя всевідаюча кума Вікторця, того не люблять і уникають всіма способами.

Тож, як я собі думаю, скоро він розчарувався у своїх партнерах. Потребував наймички, та й обласні центри зазвичай тісні: все видно в них, як на долоні. І один про одного знає все, навіть те, чим снідав. Тому-то він вирішив, допоки ще не пізно, різко поміняти орієнтацію і місце проживання.

Так Калігула приземлився в нашому забутому всіма і всіма покинутому театрі, готовий розпочати нове життя з простою жінкою-трудівницею, зрілою, при дітях і внуках, яка вдень пахне дешевими дезодорантами, а вночі борщами і печенею з часником. Себто, як казала одна баба на базарі, а точніше кума Вікторця, запраглося простого людського щастя…

Тепер його, схоже, потягнуло на малоліток… Вікторця, каже, що це в нього вікове, мовбито у чоловіків буває криз тоді, коли вони передчувають ранній клімакс. Дзвонила ж недавно. Видно, не дає їй спокою чергова трагедія мого життя… От пліткарисько невгамовне! Все вона тобі знає, геть і про клімакс хлопський! А я би вмерла й не відала, що й вони, ті жеребиська, мають на старість щось до чинення з тими функціями.

– Оце в мене завелась клієнтка, сексолог, така вся крута, така вся із себе, так я їй, звичайно, імен не називаючи, нібито родичка моя, ну, сама розумієш, має з чоловіком проблеми, так та й каже, що це нормально, що це скрізь і всюди і нічого в тому страшного, перебіситься, це їх тягне на німфеток (так вони, сексологи, малоліток звуть) від страху перед старістю, вони думають, що молоді їх… їхні, ну, сама розумієш, здохлі бобики з могил підіймуть.

І Вікторця залилася таким незлобливим щирим сміхом, що я простила їй пліткування про мене з так званим сексологом (точно, з котроюсь із старих знайомих, та й не одною) і сама засміялась. І теж щиро, бо на всі сто відсотків згодна була із Вікторцею, що кричала в слухавку, аж у вусі лящало:

– Дівко, пожалій його! Пожалій його, сердешного, бо він того вартий!

Раптом гарнізонний духовий оркестр врізав марш із такою силою, що всіх пересмикнуло. І позакладало у вухах. От чого-чого, а воєнного в мене не було. І все тому, що маю алергію на запах людського поту. Чхаю і шмаркаюсь. Варто проїхатись у тролейбусі поряд з якимось немитим бомжем чи розгарячілим молодиком, як починаю чхати. Жах! Мені пропотілі онучі військових за верству крізь кирзу і хром смердять. І чихачка нападає. Але – про що це я? Та все ж про те, що все життя себе дурю, ніби чим чоловік інтелігентніший, тим порядніший. Авжеж!

Шлюб у зрілому віці зовсім несхожий на шлюб замолоду. Тоді ти все чогось від того чоловіка хочеш: то кохання, то грошей, все чіпляєшся до нього, ревнуєш, як несамовита, допікаєш і хочеш перевиховати. А на старість – приймаєш все, як є. Жалієш і прощаєш. Все: його простатит, постійне здуття живота, читання в туалеті, лінощі і надмірну нервозність. А найбільше – самі здогадуєтесь що. Часом здається, що ви не чоловік і жінка, а брат і сестра, які чомусь сплять в одному ліжку, або, ще веселіше, дві приятельки, які поселились разом, аби на пару бурчати і пліткувати. Коротше, ставишся до чоловіка, як до друга по нещастю і самотності, з яким хочеш, а дуже таки хочеш в мирі та злагоді дожити віка, зістарітись і вмерти за компанію. Бо й вмирати за компанію легше. Гірше, коли сімейне життя схоже на печальний тандем хворого і няньки… Але мене від того ще Бог милує…

Я все це розумію, всіх жалію, ну, тіпа Мать Тереза всім, твою мать, як регоче кума моя серомудра, хоч часом питаю себе: а хто мене пожаліє? Я ж не стожильна конина, я – людина… Жінка, як не є… А відповіді нема, бо нема поряд нікого доброго і милосердного. І, видно, вже й не буде…

Не стає моє життя щасливішим ні з роками, ні з черговими чоловіками…

За сусідній столик вмощуються, повискуючи та хіхікаючи, як прищаві гімназистки, дві старі шкапи. Товсті зади обтягнуті секондхендівськими штанами, обвислі пазухи обвішані дешевим намистом. Я їх знаю. Та хто в нашому місті не знає цю дивоглядну пару?! Скільки себе пам’ятаю, лазять по місту, за ручки взявшись, обнімаються та лижуться привселюдно. Подейкують, ніби вони, як це там… лесбіянки. От і зараз, агій, мнуть одна одній коліна… І не збагнеш, чи це в них любощі такі, чи новомодний якийсь лікувальний масаж на свіжому повітрі? Може, люди на ходу лічаться, а мені… секс у голові?.. Фу!

Скажу одверто, дивитись на таке не дуже приємно – каліцтвом тхне. Але що їм, бідним робити, коли хлоп їх обминає десятою дорогою? Не вішатися ж! От і паруються одна з одною. Ай, вони нікого не чіпають, нікому не заважають, тож хай живуть, як знають. Хоч… хай-нехай, а на закохану химерну парочку он вже повитріщались обмурзані морозивом школярки, видно, думають, що так воно й треба.

Доїм морозиво і піду, а то ще до мене будуть приставати, як… те саме… до штанів. От вже одна, молодша, ласо позирає в мій бік. Не вистачало, аби мене ще в такому товаристві добірному побачили! Правду кажучи, хоч мені те гидке, але, може, в такій спілці є резон? Мені часом так не вистачає ще однієї пари жіночих рук! Та й остогидло горбатитись на тих чоловіків. От мала б таку подругу – горя б не знала. Удвох би за товаром з’їздили, удвох за лотком стояли б, удвох попрали, і наварили, і містом погуляли… Удвох – веселіше. А так – все сама, все сама…

А ті дві Венери ніби мислі мої читають. Вже й старша почала підморгувати. От-от покличуть до кумпанії. Ні, треба йти. Подалі від содоміцького гріха. Досить своїх, цілий міх за плечима, встати не годна… Тим більше що духовий оркестр заграв мій улюблений марш – “Прощання слов’янки”. Треба прощатись і собі з усіма і йти. Вечеряти варити. Бо де б і з ким той мій Калігула не волочився, а додому приповзе…

Пригадую нашу першу шлюбну ніч. Але спершу вартувало б вияснити, навіщо ми розписувались. Він наполіг. Не без того, звичайно, щоб мати право на прописку. І на квартиру, бо ж ніхто йому ніколи в нашому місті квартири дурно не дасть, аби він був самим Ейнштейном чи Ейзенштейном. Та про це потім, не хочеться підозрами псувати собі настрій святковий. Тож повернуся до спогадів про першу шлюбну ніч. Хочу сказати, що він до неї довго готувався, себто збирався на силі. І приємно мене здивував, бо, признатись, останнім часом я нічого спільного з ровесниками чи старшими не бажала мати. Ти так довго чекаєш, так довго зважуєшся та відважуєшся, а воно – трах-бах і ніякого враження. Одне розчарування і дикий головний біль по всьому. А з молодими заводитись соромно. Отак і дівуєш…

Як би там не було, а Калігула все-таки розбудив мої приспані інстинкти. В основному – технікою, удосконаленою за довгі роки донжуанства. І дуже зле, бо через рік все ся скінчило, як каже той пасталака старий Гунька. Погас вогонь пристрасті. А далі все пішло по… нисхідній, себто вниз… Все знову повторилося. Як і з Любчиком, як і з Григором… Тепер ми тільки хропемо по черзі в одному ліжку. І це мене бісить, бо я ще жінка молода і я не збираюся бути якомусь потріпаному бабієві безплатною прислугою, тим паче завершувати своє життя у психушці.

Останні два тижні ходжу люта, як меч. Самій страшно. Мене почали боятися навіть базарні мої цигани. А все тому, що нагромаджую в собі злі сили, аби виставити свого Калігулу за двері разом з його дірявою валізою.

Побачене сьогодні на репетиції, маю на увазі оте лапання за груденята малолітку, було останньою краплею у чаші мого терпіння…

На тому й порішила і, сповнена нових сил і пекучої люті, поперла додому, навіть не попрощавшись із тими двома залицяльницями. Цікаво, як то у них все те відбувається? Треба подивитися порнуху про тих лесбіянок, що її показують опівночі московські канали. Хоча… туди їх всіх до біса, збоченців усіляких! Ще ними голову не сушила!

Вдома, одягнувши свій шовковий бордовий халат (одягаю лиш на врочисті свята), міряла роздраконеною тигрицею квадратуру квартири. Але він не прийшов. Невже відчув наближення грози? – дивувалась його чутливості. Однак не явився він і вранці… Не було й на ніч. А другого дня місто облетіла страшна і водночас ганебна звістка, в яку я спершу не повірила. Тому поїхала просто в міліцію. Чутка була правдою, але такою, що я би воліла замість неї брехні. Чого-чого, а такого я від Калігули не чекала. Всього сподівалася, лиш не цього.

Якась патологія, гидота та й решта, інакше не скажеш… Соромно було містом пройти… Мамко моя, він, той мій Калігула нещасний, і вмерти не міг без, Господи прости, спектаклю. Ще й досі лице моє горить вогнем від згадки та лупиться від стиду, що мого третього і останнього шлюбного чоловіка застав зі своєю жінкою чи то у власній постелі, чи то в машині в гаражі полюбовник моєї дочки Паша Пахан, сам великий любитель отого содоміцького свинського чи свингаразького сексу, про який пишуть у всіх тих поганих газетках, і яким розважаються на дозвіллі скоробагатьки. Але застав… Господи прости, як над ним, Калігулою моїм, жіночка його ридала… Чи то з переляку, що чоловік у двері товче, чи з любощів серце не витримало в мого Калігули? Чи “віагри” передбрав? А може… Хто його знає, як там було, але хто знає Пашуню, той ще подумає, чи не було четвертого варіанту… Самі здогадуєтесь – якого… Атож, у них, цих уродів накручених, як в енкаведе колись, стрийко Іван розказували, розборки на місці, без суду і слідства… Це ж бандюги! Їм душу випустити, як чхнути… Є ще й п’ята версія, моя: “швидка” забарилася. Ви ж знаєте, як вони зараз на виклики спішать… А він якраз того дня забув інгалятора вдома… Так гнав, сараку, до лярви молодої… А коли я спохватилася, за ним і слід схолов… як виявилось, навіки… Та й де мала шукати? Ніби вони дружинам адреси лишають, як ідуть до коханок!..

Про похорон не хочу згадувати. Гріх так казати, але думаю, що це був найкращий, найвелелюдніший його спектакль. Вперше за останні двадцять літ того дня в театрі був переаншлаг: все місто зійшлося, щоб подивитись на головного героя та режисера-постановника… Хоч, може, я й не справедлива до нього через образу та ревність… Бо люди таки плакали. Особливо артисти, які в “Калігулі” грали, та не дограли. А та малолітка голопупа аж заходилась, як за татом рідним. Аж мені жаль стало, бо може стільки й людини розумної, яка в неї повірила, вона бачила у цьому театрі… Все місто зійшлось… Лиш не було тої – убивці-збоченки, на чужих чоловіках помішаної. Говорили потому, що Паша Пахан її так припахав круто, що навряд чи вона вийде на люди аж до власного похорону. Їхня гризота, але я б водно і Пашуню в підвалі до котла парового ланцами припаяла, абись мені не робив колоту з Мирославою.

Багато дечого говорили про нас на похороні, а ще більше – по тому. Мили нам з Калігулою білі кості, аж гай шумів. Так мимоволі коло відомого небіжчика і я стала знаменитою. Попервах весь базарний пролетаріат сходився на мене подивитися, а далі й покупці повалили. Моя хазяйка не встигала обертатися між Туреччиною, Польщею, Китаєм і Одесою. Волокла у палатку все, що під руку попадало. І все розхапували. І це тоді, коли на наших базарах лиш мацають та витрішки купують… Я ж бо теж не дурна: нема чого задарма чужим горем утішатися. Отож зафрактувала куму Вікторцю, аби за прилавком маячила та з покупцями торгувалася, а сама доти з-за лахів не покажуся, доки гроші не побачу. Отож бо: ви безличні, і з вами така сама. І нічо. Але то не довго тривало. Борзо вдовольнилися. І спокій дали. Я й рада, бо той нежданий гешефт, та моя популярність сумнозвісна, мені неабияким прибутком обернулися. Заробили ми з хазяйкою стільки, що їй на магазин вистарчить, а мені – на палатку. На тому й порішили: хазяйка мені свою палатку продала, а сама відкрила в панськім районі магазин “Мода – 3000”. От що то з чесною гендляркою справу мати!

Чи я плакала? Ще й як! Ніби ви не знаєте, що на похоронах плачуть не стільки за покійником, як… звісно – за собою, над власним невдалим життям, долею-недолею… Але я й за ним плакала, не таким уже й поганим, не найгіршим з чоловіків, а в дечому й ліпшим, якби не та паскудна судьба його, що таку йому наостанку свиню здоровенну підсунула… Та найбільше не могла пережити те, що все в нас так добре починалося – з кохання ніжного, трепетного, красивого, і так зле закінчилось… Але що поробиш: такий наш із ним сраний льос, як каже моя кума Вікторця. А я в судьбу вірю.

Сьогодні роковини його смерті. Якраз на День міста. І я вдруге за цей рік покинула свою ятку на базарі і прийшла пом’янути порцією морозива свого Калігулу у цьому імпровізованому кафе на Театральнім майдані, переповненім колективами художньої самодіяльності і шелендаючими городянами.

Схоже, що я одна лиш поминаю. Театр мовчить. І влада. І громадськість. І я їх розумію: якби не така кончина та розголос публічний через того Пашу Пахана, Калігулу мого давно б святим зробили. В нас люблять покійників. Авжеж, я усе розумію, але все одно обидно. По-перше, тому, що ніхто не знає, де його смерть спіткає. А по-друге, знайшлися святі та божі!.. По-третє, як казала одна баба на базарі, а точніше, моя кума Вікторця, він що, той бідний Калігула, Папа Римський, щоб не мав права вмерти коло жінки?! А може, йому припис такий судьби? Ну то й що, що коло чужої? Це наша з ним справа, а не ваша, святенники лукаві! Так мало бути і – шлюс!

Отож, роздраконивши себе добряче почуттям справедливості, не витримала і за місяць перед цим зайшла в театр. Боже мій, пустка! Як у склепі! Аж мороз по спині. А було ж! Бувало, сама просиджувала у темній ложі спочатку на репетиції, а тоді – на спектаклі. А тепер – нічого нема. Одна луна. На звук моїх кроків вискакує з тих дверей, що ведуть до службових приміщень, картатий Віктюк із хусточкою на шиї. Агій! Чи це вони мені, ці артисти, як китайці, на одне лице, чи пора мені вже зав’язувати з цим театром, та щось людського починати… Але, як його почнеш, звідки й де, коли, як каже мудра кума моя Вікторця, весь цей бля… світ – як не театр, то базар, що одне й те ж.

Оскільки картатий – чоловік незнайомий, то, певно, новий режисер. Так і є. Кажу йому, хто я і за чим прийшла. Роковини, кажу. А він дивиться на мене, як… на нові ворота, і щось таке блеїть, що купи не тримається. Я слухала-слухала, а тоді й видала тому картатому все, що думала. І про того сракатого піаніста, з котрим в кабінеті зачиняється, теж. Сьогодні, кажу, вмерти коло жінки для чоловіка неабияка честь і доблесть. Як на полі бою. Тож вважайте і шануйтеся. І не ганьбіть рід чоловічий. Тобто – стать. А я ще загляну. Не хочете роковини, робіть ювілей – скоро йому кругла дата мала б стукнути… Поставте його спектакль незавершений – “Калігулу”. Хай хоч щось у цім театрі робиться.

Я йому оце кажу, а він лиш хусточку на шиї поправляє та глазки строїть… Тьху!

Ой же ж і люди!.. Та Бог їм суддя. Як до серця все брати, та на кожного зважати, то небавом не буде з ким вітатися. Я й так уже, як у лісі: кругом люди, а на душі – хоч вовком вий. О! Звідси якраз добре видно і виставку-продаж творів місцевих художників разом з їхніми дружинами. Але вже не маю з ними більше нічого спільного, як і з театром, бо скоро по смерті Калігули і Григір переставився. Втопився. Чого я від нього теж не сподівалася. До сих пір не годна збагнути, чого його понесло на ту річку, він же води боявся, як чорт ладану! Так, відей, мало бути…

Отак я стала ще раз овдовіла. Стала, як каже кума моя милосердна Вікторця, вдовою за троє. І хто би таке витримав? Від одної думки можна зваріювати. А тут – кожного відридати довелося… І відстраждати… І передумати-перебути стільки! А що вже переслухати про себе!.. Байдуже, що я лиш Богові душу винна…

Та, як кажуть, нема злого, щоб на добре не вийшло. Поховавши Григора, схопила свого Ромчика, як шуліка курча, відпоїла травами і відправила в Бельгію до брата. Ігорьок пише, що все в них нормально. Ромчик працює в порту вантажником, не п’є і збирається женитися на гувернантці свого хазяїна, нашій-таки дівчині, що поїхала туди по обміну студентами і залишилась. Слава Богу! Я тішуся, хоч голову довбе одна думка: де мої діти? Де моя земля? Чого так бездарно пішли з цього світу всі мої чоловіки? Може, я винна: не так жила, не те робила, не те говорила, Бога гнівила?.. Що це з нами робиться? Що нам робити? І як далі жити? У цім театрі абсурду, на цій свинській торговиці, як ще не давно казав мій дорогий небіжчик. Хіба що піти в покаїти, хоч і там, як підозрює моя велемудра кума Вікторця, не все так, як ми хочемо.

До сектантів я не пішла, але у церкву стала ходити, та молитися, та в Бога прощення просити. І спасіння. Собі й дітям своїм непутящим. Почув мої молитви Бог. Почув… Налякана смертю вітчима і скандалом у сім’ї полюбовника, Мирослава притихла і взялася за виховання та лікування Алінки. Навесні возила в приватну наркологічну клініку, десь під Київ. Допомогло. Каже, що вже не колеться. І вчитися стала краще. Дай Боже!

Я й далі працюю на базарі. Як уже казала, у своїй палатці. Сама собі газдиня. Сама їду то у Львів, то в Одесу, то в Білорусь, привожу товар і сама собі реалізовую. Правда, навару ще кіт наплакав, бо всім треба на лапу дати і податки сплатити, зате – сама собі хазяйка. Цигани теж мене не чіпають. Бояться. Лиш час від часу перешіптуються між собою (по-нашому, щоб я чула), нібито я відьма і на все здатна. Одно слова, чорна вдова. Пострах базару та й годі! Знайшли ще страшнішу від себе! Та я й рада, що бояться. Часом аж смішно, бо де ви того бачили, якого б цигани боялися? А мене бояться!

Але добрі люди кажуть, що я погарнішала. Ще б пак! Зачіску поміняла, зуби відремонтувала, вся в ексклюзиві від Вікторії Чорби (куми-ясновидиці), а не в дранті з якоїсь там Туреччини. Але це ще не все…

Жарти жартами, але після смерті обох чоловіків в мене стався наче зсув по фазі. Накупила дитячих альбомів для малювання, олівців, фарб і – малюю. Все, що бачу. А бачу я з-за свого прилавка переважно покупців. І товаришів по генделику. Їх і малюю. Одним подобається. Інші – сердяться. Але не тому, що не схожі. Навпаки, задуже схожі. Такі схожі, що аж самим не по собі. А я при чім? Хіба я винна, що крізь личину напускну голе нутро виджу? Як є. Без лахів і макіяжу. Так що – перепрошую, кому не вдала з портретом. І минайте, минайте мене десятою дорогою…

А недавно приходив до мене власною персоною циганський барон, як свій до свого по своє. Замовляв сімейний портрет. Сказала, що не маю часу, але подумаю. Кілька разів проходив повз мою ятку Аксакал, але зупинитись не наважувався, хоч (я їхні думки на відстані читаю) і кортіло. Та я не пропонувала. Нецікава мені його масна фізіономія… І те, що за нею – не цікаве – велика купа замацаних дрібних купюр. За верству чути, як шелестить. Наче міх із тринням.

Тож нехай шелестить собі з Аллахом не змальований далі попри мене. Бо у мене й без нього тих портретів назбиралося вже зо три десятки альбомів. Як буду жива, вкладу їх усі в паспарту, рамці багетові та й зроблю виставку. Персональну. У виставковій залі Спілки художників. І фуршет закатаю такий, що й не снився нікому з тих мордомазів нещасних, тих колишніх моїх друзів-ворогів. І владу закличу, і журналістів… Все щоб – супер. І за власні гроші, а нє гейби якийсь сараку інтелігент, як доточує до бесіди кума моя дотепниця Вікторця. Отакий в мене стався зсув по фазі. І нічого з цим не вдієш. Треба йти до кінця. Головне, тепер я – мистець. І маю право на самовираження, як казав мій незабутній, мій коханий і безталанний Калігула… Хай йому буде краще там, де він зараз є…

А я от нині сиджу, їм морозиво, обзираю святкових людей і думаю, який же це мені, як законній дружині, чи то пак удові пам’ятник звести на могилі свого третього чоловіка – чи не у формі отакої дорічеської чи… авжеж, фалічеської колони?.. А чого ж, хай хоч одному мужчині зарахуються його подвиги не на кривавому полі брані, а на вічно квітучому лузі кохання… Такий собі оптимістичний символ похереного лицарства… Сама й виліплю, з гіпсу. Або, ще ліпше, з каменю витешу. Правда, в цьому буде, м’яко кажучи, певна гіперболізація… Зате – який авангард! Над усі авангарди. А що мені? Тепер я – мистець! І маю право на самовираження.

Про двох перших чоловіків, Любомира і Григора, поки що мова не йде… Адже при нинішніх цінах на мармур – життя не вистачить на одні лиш пам’ятники робити. Хіба що всерйоз перекваліфікуватися на скульптора – монументаліста?.. А ще ліпше – влаштуватись на підприємство ритуальних послуг, у цех з виготовлення надгробків. Каже кума моя Вікторця, що там та-а-кі гроші крутяться! Але ж – мафія! Не проб’єшся!.. Скрізь, де гроші, там – мафія. Навіть на цвинтарі! Здавалося б, на останній межі! Щодня ж бачать, не повилазило ж, що іще жоден, її переступивши, нічого не взяв із собою, крім хіба що капелюха і тапочок, якщо завбачлива жінка покладе їх у трунву, а гребуть. І нагрібають! У яких лиш та цвинтарна мафія мерседесах їздить! Катафалки! Певно, призвичаюється, аби не так було гірко в однім костюмі на той світ перебиратися. От шкуролупи! А живі пнуться… Самі зі шкури лізуть, та котять один поперед одного на небіжчиків дорогих ще дорожчі каменюки, чи то пак пам’ятники мармурові… А про мене, то коли б моя воля, воліла би над собою – лиш хрест смерековий, або, як Федькович, живу смереку… Але ж люди не дадуть! От і гризися пам’ятниками ще за життя!…

Коли б хто ненароком прочитав мої думки, то подумав би, що я або цинічна така і запропаща, або дах у мене поїхав. Та, на щастя, ні те, ані друге. А зовсім третє, а точніше: це я так себе гумором лікую, аби не вдуріти від своєї химерної і підступної долі. І від життя – цього продажного базару, на якому гріш ціна кожному з нас, бо насправді цей ярмарок, зовні яскравий-метушливий – не що інше, як вселенський цвинтар всіх наших надій і сподівань…

І це вже кажу вам я – проста базарна перекупка, на власній шкурі пересвідчившись.
То може й справді, як каже моя кума-пофігістка Вікторця, треба ловити момент і – жити?.. Просто жити і тішитись тим, як йойлик китичкою…

І ще одне, найсмішніше, забула. Приходив до мене свататися отой турок, що на оптовім шкірою торгує. Доки чекав відповіді, я малювала його портрет. А змалювавши, подарувала і з хати випровадила. Господи, мені до повного щастя лиш турків бракувало!

Матерзбург – Чернівці – Київ

2002 -2003 рр.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)