ТИХА ЗАВОДЬ – ТАРАСЮК ГАЛИНА – Українська література – бібліотека
– Ін-ге! До-цю! Ти знов за своє! Я чую! Чую! От я зараз тобі задеру спідницю, неслухняне дівчисько! От я зараз… Будеш знати, як не слухатись!..
Знизу, з подвір’я, донісся його голос, а далі, на сходах, що ведуть на другий поверх, почулися й кроки, колись нечутні, летючі, а тепер втомлено рипучі, обважнілі. Вона чула, як вони з кожним днем все важчають і важчають, як і дихання. І з легким смутком думала, що він втрачає форму, обростає жирком, але тут же дратувалася, бо знала, що то його, жилавого і кістлявого, молодить, робить сексапільним і водночас якимсь… надійно-затишним… Бачила, як задивляються на нього тілисті місцеві молодиці і ревнувала, але зовсім трішечки, як ревнують старших балувані діти.
– Інге! Не ховайся, я по димові чую, де ти! – сходи рипіли вже зовсім близько і вона, з насолодою затягнувшись п’янким, мов крадений поцілунок, димком, вистрілила недопалок щигликом за вікно, у клумбу з ромашками, і заховалась за двері.
Цей трюк вони повторювали сотні разів: він заходив, удавав, що шукає її, а вона випурхувала поза його спиною в коридорчик і летіла сходами вниз, легка, невловима, вільна. От і цього разу – він зайшов, і вона випурхнула, як пташка з клітки, шугнула вниз, облетіла вітальню, на веранді пригальмувала біля його мольберта, навмання ткнула у палітру пензликом, вписала у лісовий пейзаж червоного чортика, порозкидала по підлозі тюбики з фарбами і полетіла, сміючись, при самій землі, при тихій траві, у темний, таємничий праліс. Летіла крізь хащі майже безтілесна, як Мавка з “Лісової пісні”, її улюблена Мавка, безгучно сміючись та упиваючись своєю невагомістю, цією божевільною свободою від земної гравітації, якої вона так довго досягала, такою гіркою працею на своїх захмарних високостях, і, нарешті, досягла, але, на жаль, спустившись на грішну землю… Ах, як вона летіла-лебеділа: але вже – не Мавка, а лебідка чорна і лебідка біла… Одетта – Оділія, підхоплена лиш вихором божественної музики, вся зіткана з протиріч, роздвоєна-розполовинена, до свого лісового озера, забувши свого принца у високому замку. Так хіба що вона ще летіла юною Джульєттою до свого Ромео…
“Я ж казав: вона прекрасна… це її партія… я ж казав…” – гули могутні дерева і шелестіли кущі, мов заздрісні куліси.
– Інге-е-е-е… До-о-оцю-ю… – летіло вслід за нею, лоскотало приємно слух, і вона сміялася від тих лоскотів, і знову ставала маленькою пустотливою дівчинкою, улюбленицею долі.
“Вона танцювала, як божественна Павлова”, – напишуть у газетах.
“Боже мій, яке дилетанство! – вигукне мама. – Вони пишуть так, ніби бачили, як танцювала божжжественная Павлова! Їм і в голову не прийде, що ці штампи давно застаріли, як сама Павлової! Одетта – Оділія, Жізель Інночки, особливо ж це незрівнянне па-де-де – просто ні з чим порівняти!”
А от і криївочка, її раївочка… Тут можна й перепочити. Стишити музику – хай доноситься собі здалеку, як передзвін лісового джерелечка…
За колючою, затканою павутинням гущавиною, під старезним дубом, на самім краю ліска, що обривався крутим берегом річки, вона мала свій таємний сховок – галявинку, завбільшки з долоню, з якої їй відкривалися чарівні смарагдові краєвиди, помережені сірими дорогами, інкрустовані білими хатками. Звідси, крізь гущавину пралісу, яким у хвилини гри здавався їй невеличкий лісок, було видно і їхній палац, а насправді скромну (поверх з мансардою) дачу, яку Валдіс купив десять років тому, коли ще в них були гроші, у якогось “нового українця”. Але тільки півроку, як вони тут поселилися, і не тому, що… (ах, яке огидне це слово – пенсія, все одно, що смерть!), а тому, що просто пішли з театру, щоб прожити ще одне життя, вільне від рабства сцени, від каторги щоденних репетицій, від міської і мирської суєти, на лоні природи, у злагоді із собою і світом. Отож тепер, коли невтомний Валдіс реалізовує всі свої мрії і таланти: рибалить, збирає гриби і малює пейзажі, вона… вона просто танцює зі своєю пущею, як лісова Мавка, зі своєю свободою, як Кармен, зі своєю таємницею, як лебедиця біла – лебедиця чорна, під музику дерев, і солоспіви птиць.
Часом їй здається, що назирці за нею біжить, хекаючи, каштанова душа Джулі, і тоді стає зовсім добре і зовсім не самотньо у цьому незвичному для неї, міської дитини, лісовому царстві. А в тиху погоду, коли прислухатись, то з криївки не тільки видно, а й чути, як щось бубонить сам із собою, її шукаючи, стривожений Валдіс, котрий (ну що за чоловіки!) не може прожити без неї й хвилини. Вона ж, навпаки, намагається вивільнитись від нього, випорснути з-під його авторитетного… чи то радше авторитарного впливу, впевнена, що саме у цій незалежності – оте божественне відчуття безтілесності, звільнення від земної гравітації, якого так прагла її душа. А Валдіс, не розуміючи, що сам тягне її до землі (ну що за чоловіки?!) кричав, що вона товста… Що йому важко її піднімати, бо важить аж 40 кеге і ще 200 грам… А тепер – пасе очима тих необ’ємних у талії сільських молочниць… Але – хай! Їй не шкода. Їй тільки цікаво, про що може вести бесіду з простими сільськими жінками такий аристократ, такий вишуканий денді, як Валдіс?
От і зараз… Вона прислухалась: голосів було три – два жіночих, третій – Валдіса. Певно, місцеві селянки принесли парне молоко. Тепер Валдіс кликатиме її до сніданку, лякатиме, що вона помре з голоду, якщо не їстиме, ніби він не знає, що вона їсть, як пташка, що їй взагалі байдуже до їжі. Вона може бути сита одним цілющим лісовим повітрям, випадково знайденою у траві суничкою, листочком кваску чи стеблинкою лопуцька… Ніби він не знає, що в цьому теж… його заслуга.
– Ти чула, що сказала Плісецька, коли її спитали в останньому інтерв’ю, у яких дієтах секрет її потрясної форми? “Сиджу не жрамши” ! А ти жереш, наче кінь! Я ж тебе не двигну! І яка Одетта – Оділія з таким задом?! І з кар’єрою – пиши пропало. А я випрошую для тебе Мавку у Цахеса. ( Цахес – головреж театру Давид Петрович Цехмістро). І Стефано ледве вламав, щоб поставив нас в дуеті у “Ромео і Джульєтті”… А ти жереш, як кінь! Ти мусиш перевершити Плісецьку… Інакше я тобі жити не дам…
І не давав. Плісецькою і дієтами. Як у дитинстві мама – балетною школою і Анною Павловою. І мав рацію, бо в юності мала такий звірячий апетит, що якби не Валдіс, стала б коровиськом, як оці… молочарки, що зараз регочуться з ним на подвір’ї… Валдіс посадив її на одні соки і яблучний оцет, і це… мало не скінчилося операцією. Коли вона, дотанцювавши партію молодого раба у балеті “Спартак”, знепритомніла, не добігши до лаштунків, її відвезла “швидка” в лікарню, де місяць відходжували, бо її шлунок від голодування став завбільшки з волоський горіх. Так сказали лікарі. Але Валдіс не робив з того проблем. Дозволив їсти вівсянку, зате прикував до станка у танц-класі, де вона до одуріння вдосконалювала техніку, а він лише покрикував, як гарапником ляскав:
– І раз, і два! Тягни носок! І три… тримай спину! Кудеп’є! Арабеск… Атіт’юд… А тепер – фуете! Легше! Вище! І раз, і два!.. Легше! Вище! І три, і чотири!
І вона злітала, як сполохана пташка, все вище і легше… Далі нікуди!
Валдіс став її хореографом й імпресаріо водночас. Вибивав ролі, розносив по газетах запрошення на спектаклі за її участю, переконував журналістів, що вона – друга Плісецька. Тепер він часом каже:
– Я з тебе зробив ось цими руками – зірку. Інакше б ти до пенсії проскакала безіменною козою в кордебалеті. Оце була б уся твоя слава і кар’єра…
Вона не гнівається. Тепер. Бо й справді, навряд чи вистачило б у неї характеру дотанцювати до слави самотужки, без Валдіса, одержимого ідеєю будь-яким коштом вибитися, вирватися з безликого кордебалету в солісти. Він був просто помішаний на кар’єрі. Але тоді її ображало, коли він безцеремонно казав:
– Розумієш, ти не Плісецька, щоб я був тобі цілий вік “підставкою – підтримкою”, а я – не Серж Лифар і не Баришніков. Та й Київ – не Париж і часи не ті, щоб поодинці виходити на лови слави. Ми мусимо щось вигадати оригінальне, наприклад, дует, сімейну пару, і в цьому тандемі прориватися крізь терня до зірок.
Валдіс, як завжди, мав рацію. Та все ж… та все ж… шлях до слави їхнього зіркового дуету облитий лише її сльозами, кров’ю її розбитих пальців, потовчених суглобів, її розтягнутих сухожилок… Її! Але вона не винить Валдіса. Бо хіба він винен, що балет – це каторга, галера, до якої ти прикутий навічно?
– Ін-ге!
Певно, ті молочарки вже пішли, що Валдіс згадав про неї. Або навмисно гукає, щоб спокутувати вину. Боїться, що вона бачила його загравання із селянками. Смішний! Він і досі боїться її втратити…
Звичайно, Валдіс не був ідеальним чоловіком, але про жодну з її знайомих актрис ніколи не дбав так жоден чоловік, як Валдіс про неї. І це правда. Він оберігав її, як… коштовну статуетку, як найбільший свій скарб. Від усього, навіть від власних дітей. Він ревнував її навіть до згадки про тих дітей. Він ненавидів їх, а тому їх ніколи у них не було… Діти, очевидно, боялися Валдіса, а тому не чіплялись до неї… Крім одного єдиного разу, коли вона завагітніла за півроку до перших їхніх закордонних гастролей. Вони якраз (по довгих муках) “розкрутилися” і були нарозхват. О, ті запаморочливі високості всенародної популярності! Хто не звідав їх, той ніколи не зрозуміє її. Ну звичайно ж, вона розгубилася, навіть засумнівалася, чи гастролі вартніші дитини, але Валдіс просто таки озвірів. Він кричав, що вона його підло зрадила, підвела, і то в таку доленосну годину, що діти ще будуть, а от гастролі – навряд… Що це – єдиний шанс, і якщо вони ним не скористаються, буде кінець! Усім мріям і зусиллям! Смерть, творче самовбивство!… Через її дурість, її гусячу натуру, бо вона – гуска, гуска, тупа гуска…
Він як збожеволів, рвав і метав, готовий убити спочатку її, а по тому… Так і казав. І вона підкорилася. Хоч по тому не раз жаліла… надто, коли вони були на межі чергової сімейної кризи чи навіть на грані розлучення. Але – життя не перепишеш заново… А потім… може це й ліпше – адже вона була єдиною втіхою, єдиною “дитинкою”, єдиною любов’ю “блискучого, неперевершеного” Валдіса, дружиною-донечкою, пестункою долі… А яка жінка не мріє про таке?..
По той бік гущавини почулися шелесткі кроки, притишена балачка, голосний жіночий сміх: селянки або по гриби вирушили, або вирішили вертатися додому навпростець – ліском та через кладку…
– Давай тут, тут наче не видко, – пролунало зовсім поряд, за гущавиною. Стало тихо, далі – непристойний дзюркіт, полегшене зітхання, смішок. Запахло сечею. Музика, та чудесна музика, якою щойно був переповнений ліс, знічено обірвалася.
“Фу, корови… Як ті корови…”, – гидливо здригнулася Інга, ображена таким брутальним оскверненням божественної музики, пречистої тиші і ранкової свіжості. Скулившись, мов їжачок, досадливо чекала, аби молодиці чим швидше пішли собі. Але ті не йшли, ще й бесіду, мов на зло, завели.
– Ловкий мужчина! Красивий і крепкий… От би з таким… – і тут одна з жінок сказала таке слово, зміст якого дійшов до Інги лиш тоді, коли молодиці вульгарно розреготалися, а друга стала ще вульгарніше коментувати:
– Дак і він ніби не проти… По морді ж видно. А ногами – так і сучить да все за матню хапається! Ой не можу!
– Ага, видно, ще… (тут перша таке сказала, що вуха в Інги зів’яли). А ти бачила те чудо болотяне, з яким він живе?! Як Баба Яга! Ще й, кажуть, не всі вдома. Лісом в одній сорочці гасає, як скажене!
– О-о-й, а курить, кажуть, курить, як паровоз! Із вікон дим валить, кажуть, а він бігає та лається, боїться, що хату спалить!
– А патлате! Точно Баба Яга на помелі! Я ж, коли її в лісі вперше побачила, лиш-но вони тут поселились, то тікала, дальше, як бачила!
– Ку-у-ме-е-дія! Десь не чути було її сьодні. Видно, ще з досвітку лісами повіялась… Та вже ж стара, а бігає, як… коза! І зветься, як коза.. Ой, дай Боже пам’ять, як же це він її зове?.. Ну от – не вспомню, але точно – як козу!
– А чо’ їй не бігати? Шо вона вироблена на полях та городах, як ми! Дак чи ж вона таке життя прожила, як ми за своїми п’яницями? За таким чоловіком, як цей… (видно ж з першого взгляду, що положітєльний!) можна гасати до ста років!
– Да, гарний мужчина! Жаль – не свободний…
– А мені то що! Жона не стіна – можна й посунути! Ще й як воно таке порохняве…
– Ну, як так, то чого ти мучишся? Він частенько отам-о на березі з вудочкою сидить. Дак ти підсядь, да поближче, да пощебечи, дак мож’ і діло буде?!
І бабери пореготали собі далі, шукаючи стежку, що вела до кладки через річку.
Та лиш тоді, як стихли у долині за річкою жіночі голоси, до Інги дійшло, про кого ті дві… молочарки так вульгарно пащекували…
Скільки вона просиділа, скам’янівши, не пам’ятає. Пам’ятає тільки, що ніяк не могла звестися на ноги, відірвати від землі важке, як оловом налите, тіло. Розмова двох селянок за гущавиною прибила її, привалила… брудною купою гною… Здавалося, вона вся пропахла скотським похітливим смородом… Хотілося скотитися з урвища просто в річку, в якій відбивалося таке чисте-пречисте ранкове голубусіньке небо з білесенькими ліліями хмаринок, і ніколи не спливати… Боже, які страшні люди! Які… жорстокі! Які вульгарні! Вона ж їм нічого не заподіяла поганого, щоб так… Вона не уявляє, бо це просто не можливо уявити, щоб отак хтось про неї говорив з її оточення… навіть найлютіший заздрісник чи ворог! Так… огидно… так підло… знущально… І хто? Дві незугарні брутальні корови, які дивляться на чоловіка, як… як на бугая! При тому – на порядного інтелігентного чужого чоловіка!.. Народного артиста! Але – що їм до того! Вони ж навіть не здогадуються, хто такий Валдіс! І що та, як вони обзиваються… Баба Яга – знаменита всесвітньо танцівниця! Вони ж ніколи в театрі не були! А ще жінки… і, певно, дітей мають… Боже, скрізь бруд… скрізь! Навіть у цім раю!..
– Інг-е-е! Де ти, дівчинко? – покликав Валдіс зовсім поруч, за метрів кілька від криївки. Ішов, роззираючись, стежкою до річки, час від часу чіпляючи вудками гілля та чортихаючись. Але вона не озвалася. Після того, що говорили про нього ці вульгарні сільські… розпусниці… інакше й не скажеш… їй було гидко навіть думати про чоловіка. Може, він і справді… за… те саме місце сороміцьке (фу!) хапався, як вони казали… Невже в нього ці… коровиська, ці купи дурного м’яса, викликають… ні, вона навіть не хоче про це думати! Вона хоче… піти світ за очі. Точніше, повернутися додому, в місто. Геть з цього оскверненого скотами раю! Вигаданого нею, романтичною, наївною, довірливою жінкою! Бо насправді – його просто нема, як нема на цій землі нічого святого! Чистого! Ідеального! І нікого близького, рідного, відданого… Такого, як Джуля… Єдина душа, яка любила її… Справді любила. Так віддано… Так ніжно…
Рішення тікати звідси, і то вже, допомогло їй, нарешті, встати. Але кожен крок давався з таким зусіллям, ніби вона йшла по пояс у тягучій смолі. Під горб, на якому височіла дача, взагалі ледве вилізла. Почувалася побитою, старою, нещасною. Зайшла в дім, взяла лише сумочку. Тепер головне – якось добратися до траси, а там – попутною маршруткою до Києва…
– Інге! Де ти ходиш? Годину тому дзвонили Забродські – їдуть в гості. Вони щойно з Америки, везуть вітання, плітки та подарунки. Сідай в машину, скокнемо в село, щось пожувати купимо.
Перед нею стояв Валдіс і то такий заклопотаний, що не помічав ані її нещасного вигляду, ані сумочки в руках, якою Інга на дачі зазвичай не користувалася. А може й добре, що не помічав? Інакше б не уникнути неприємної розмови. Звісно, Валдіс візьме її на кпини, а вона… вона не має сили на всілякі пристрасті… і не бачить в них сенсу, бо вже пізно щось виясняти, як і ламати… Краще просто перечекати, і хай буде так, як було…
– Краще в райцентр, – сказала вона. Боялася навертатися в село, жителі якого так брутально, так несправедливо пліткують про них обох. Але – Бог з ними! Ці люди – для неї ніхто! Вони – не її публіка! Але це теж – не її проблеми. Бо якби вони бодай раз побачили їх з Валдісом на сцені… Та навіть у тому ж таки “колгоспному” спектаклі Шестаковича “Світлий ручай”! Чи в “Ромео і Джульєтті”! Хоча Жізель усе-таки її найкраща партія… Особливо па-де-де… То вони б, звичайно, не посміли, або посоромились так брутально… обзивати її. Але, на жаль, ці простакуваті тітки зі своїми неотесаними дядьками назавжди зостануться у примітивних анекдотах про балет, якими “знімав високу закулісну напругу” в театрі Стефко Забродський, він же широко відомий у вузьких театральних колах хореограф-постановник Стефано, буквально нашпигований цією, як він жартував, не санкціонованою народною творчістю, яка, до речі, її завжди ображала. Анекдоти її завжди… коробили. Особливо тупі, недолугі жарти про її улюблене “Лебедине озеро”, дядька і… мокре гузно…
– Перепрошую, що – краще? Ти чуєш, питаю, що – краще?!. – перебив її думи тривожні Валдіс.
– Кажу, що краще з’їздити в райцентр. Там більший вибір.
– А! Слушно, дуже слушно! Тоді – швидко в машину! – згодився Валдіс, завжди такий авторитарний, і за годину вони вже поверталися з райцентру, навантажені випивоном-закусоном і щасливі хоч якоюсь зміною у їхньому тихоплинному здичавілому дачному раюванні.
Занісши торби, Валдіс, великий кулінар, а тепер, після виходу на пенсію, ще й гурман, як звично, вигнав її з кухні, “щоб не заважала”, і заходився варити-смажити, до приїзду гостей готуватися.
Інга ж із чашкою холодної кави піднялася на другий поверх, у свою голуб’ятню, як вони називали її кімнату, і сіла біля вікна. Тепер можна було й запалити. Абстрагуватись від цілого світу і ловити від життя подвійний кайф. Схоже, після сьогоднішнього неприємного інциденту в лісі, кава і цигарка залишились її єдиною розрадою. Слава Богу, як дистрофік-гіпотонік, вона може каву глушити відрами: гіпертонічний криз та інсульти з інфарктами їй не загрожують. А от цигарка… Від неї постійно дере в горлі, а дощової погоди чіпляються бронхіти, і неприємний сухий кашель…
– Ти вже кашляєш, як сухотна! Припини негайно палити, а то здохнеш! – кричав Валдіс, який знайшов у собі сили позбутися шкідливої звички років двадцять тому. А тепер до неї сікався. Але… вона не могла позбавити себе останніх радощів. І… свободи. Атож! В такий спосіб вона демонструвала свою незалежність. Передовсім, від нього, Валдіса. Незалежність від його вічних повчань, настанов, зауважень і вказівок – хай навіть ціною здоров’я… Хоча вона не пам’ятає, щоб він раніше вельми переймався її здоров’ям. Для нього над усе була – кар’єра. І – слава. Яка й помстилася йому… вірніше, їм обом – блискавичним забуттям. Не встигли вони зійти зі сцени, як усі забули про їхній “зірковий” дует, “золоту пару”, про них – вічно юних і закоханих Ромео і Джульєтту… І ось вони тут. У цьому темному лісі. Постарілі, збайдужілі одне до одного, сварливі, як Баба Яга і Кощій Безсмертний… І ніби там, на тій блискучій сцені, їх ніколи й не було…
Де ж ті Забродські? Скоро вечір, а, може, вже вечір?.. Бо сонця не видно, і за ліском на луках чути ревіння худоби, крики пастушків: додому корів женуть. А Забродських нема. Вона не те, що дуже бажала їх бачити ( Ліля заведеться про невісток – вже третя, а все одно погана, а Стефано понесе анекдотами). Просто веселі вечірки у колі друзів залишалися ще однією невинною розкішшю з минулого життя, яку вони іноді собі могли дозволити. Але й це було давно. Відколи вони пішли з театру, все обірвалося, і друзі десь ділися: одні постаріли, другі, взагалі, уже далєчє, а треті, як Забродські – виїхали до Америки на заробітки. І от – приїхали…
– Ура! Приїхали! Забродські приїхали! – закричала Інга, побачивши теракотове авто Забродських, що тихо підкотило під ворота. Вона справді зраділа, замахала з вікна руками і полетіла вниз, відчиняти браму. До неї знову повернулася молодість, легкість – у душі і тілі.
Але Валдіс випередив її – у квітчастім фартушку, з ножем у руці, відчиняв ворота, горлаючи всім відомий ритуально-офіційний марш. Авто в’їхало, Забродські – виповзли і на мить лісок оглушили радісні вітальні вигуки.
Доки Стефано з Валдісом заганяли в гараж авта, жінки розсипалися в компліментах, ревниво розглядаючи одна одну, але, врешті, зосталися задоволені: життя, спасибі йому, певною мірою щадить їх…
А потім було все, як завжди, як тисячу разів: вечеря на веранді під повним, як величезне наливне яблуко, місяцем, тости, спогади, цього разу більше про Америку, де Забродські три роки горбатились хореографами у якомусь кабаре, і ні слова – про невісток, очевидно, в житті їхнього “хлопчика” настала чергова міжвесільна пауза. Коли ж було випито майже все і Стефано “понесло” анекдотами, Інга враз підхопилася, закружляла довкола столу, заспівала, припрошуючи:
– Рєбята! Да-а-ава-айтє тан-цевать, под му-узику-у луни, под пє-є-рєзвон напо-о-олнєних бока-лов…
Але рєбят її порив душевний не зворушив. Навпаки, Стефано з досадою обірвав анекдот, Валдіс – спохмурнів, Ліля – співчутливо скривилася. Не зважаючи на замішання за столом, Інга професійним змахом ніжок швиргонула у темряву один за одним свої “абукасимові капці” (як вона називала модне нині взуття), збігла східцями у двір і закружляла босоніж по сріблястому від роси моріжку:
– Ля-лля-ля-лля-лля-лля… на-на-на-на… Ах, какая прєлєсть эта ночь, эта луна! Що ж ви сидите?!
На веранді мовчали.
– Да так, – нарешті зітхнув Стефано, – щось не хочеться… Мабуть, відтанцювали ми вже своє… рєбята!
– Н-да, – крякнув Валдіс, – пора спати… Завтра вдосвіта – на рибалку! Усі до одного! Це такий кайф! Хто його не пережив, той на землі дурно жив! – і заходився прибирати зі столу.
– А ми ще посекретничаємо, – змилостивилась над Інгою, що розгублено стояла посеред подвір’я, Ліля. – Давай, подруго, піднімайся, підемо в голуб’ятню. А мужики хай спочивають…
Посекретничати не вдалось. Інга, ображена на товариство, нервово запалила цигарку і втупилась у темряву за вікном. Із лісу доносились таємничі шерехи, віяло прохолодою невідомості.
– Ви живете, як маєтні американці: у глушині, далеко від цивілізації і близько до природи. Але все одно… б-р-р-р! який страшний вночі цей ліс! – здригнулася Ліля, всідаючись із цигаркою у крісло біля вікна. – Так і здається, що от-от вийдуть розбійники… або ці… бандюги у колготках на мордяках! Бр! До речі, чому ви не заведете якогось пса? Бодай кімнатного, щоб хоч дзявкотів. Це ж справді страшно жити в цьому лісі ще й в наш час! Послухай, а де Джуля?
Інга мовчала.
– Ти що – розсердилась? – здивувалася Ліля. – Ради Бога… Знайшла, чого… Постаріли наші мужчини… Не хочеться вже їм нічого… навіть танцювати…
Ліля сумно засміялась, знайшла у темряві руку Інги, потиснула:
– А ти молодець… Мені б хоч трохи твоєї… молодості… Тож – не здавайся!
Інга нервово відсмикнула руку, відповіла з пафосом і не в тему, як ображена гімназистка-суфражистка:
– Джулі нема. І не буде більше. Ніколи! Собаки, знаєш, теж, як близькі й дорогі люди – незамінимі…
– Так, твоя правда… собаки бувають часом ближчі, ніж найближчі… – пробурмотіла Ліля.
– А мені тут не страшно. Зовсім. То тільки на перший погляд здається, що тут глушина, насправді звідси до села рукою подати. – Й далі епатувала Інга і враз, різко перейшовши на діловий тон, поцікавилась: – А ви не хочете й собі щось прикупити? От зовсім поряд, майже в межу з нами, на горі, над лісом, продається капітальний будиночок, і не дорого…
– Треба подумати… Нам скоріше синові треба щось купити… А може й справді: син – у нашу квартиру, а ми – сюди… Треба подумати…
На тому “секрети” й скінчилися. Ліля пішла вниз – вкладати спати свого Стефано, а Інга ще довго стояла біля вікна, спопеляючи цигарку за цигаркою, доки не почало гірко дерти у горлі і не стих на кухні дзенькіт посуду, який перемивав акуратний Валдіс.
Нарешті на дачі стало тихо, але якоюсь не такою, як завше, а олюдненою, затишною тишею. Образа на рєбят минула. Інга безшелесно спустилася вниз, і, блукаючи будинком, думала, як би то було добре, якби Забродські та купили той дім на горі. Тоді можна було б ходити одні до одних у гості. Дружити сім’ями… Як не є, але правду кажуть, що старий друг, краще нових двох. Бодай є що згадати – життя ж разом прожили. Та й розуміти одне одного навчилися, і співчувати одне одному, і прощати… А це так багато значить – вміти співчувати і прощати…
Спати не хотілося. Хотілося просто нечутно блукати, ніби плавати у темних водах лісової річки.
Прихопивши теплий плед, що завжди висів напохваті на вішалці у вітальні, Інга вислизнула на веранду, закутавшись, сіла у старе затишне крісло, яке вони приволокли з міста спеціально для таких посиденьок прохолодними ночами. Десь зовсім поряд у лісі затьохкав соловейко, так по-рідному, по-домашньому, що на душі враз стало затишно, ніби зійшла на неї Божа благодать.
Раптом з вікна другого поверху почулися тихі голоси. “Теж не спиться”, – усміхнулась Інга, намагаючись абстрагуватись від шепоту, як від зайвих у цій гармонії дисонансів. Але, почувши своє ім’я, мимоволі прислухалась.
– Бедная Инна, она так и не повзрослела…- зітхнула печально вгорі над нею Ліля.
– Она всегда была дурой, и осталась бы такой, если б не Вадик, – роздратовано пробурмотів Стефено.
– Что ты такое говоришь? Вадик! Тоже мне еще талант! Если б не Инна, твой Вадик до сих пор бы в кордебалете козлом прыгал… Он использовал ее! А сам гулял на лево и на право, помнышь эту историю с мальчиком-спальчиком с кордебалету? Фе! Какая гадкая история! А ее, бедную, превратил в это… вечно пригающее недоразумение!.. Ты же посмотри на нее – она как заведенная! Госсссподи, а это претенциозное, вычурное псевдо?! Ин-ге Борисоглебская-Куни! Какое Куни? Откуда – Куни? Столько претензий, что они… тобишь эта хвамилия не помещалась на афише! И мне кажется, с этого дурацкого имени все и началось… Недаром же говорять, что мы, крещеные, именем своим к небу привязаны. Разве плохое для сцены было ее настоящее имя: Инна Глибовская?.. Нет! Нам подавай таки-и-ие, ну такие навороты!.. И что? Сначала – слава, популярность… А теперь?! Эта глухомань-глупомань?!.. Бог точно потерял ее из виду, бедную! Страшно же смотреть!..
– А ты не смотри. Ложись спать… И вообще, нашла о чем говорить! Да пусть они тут как хотят, так и обзываются… и прыгают, как кузнечики по лесу… Тебе то что?! Спи!
– Жалко Инну… Девочка-старушечка… Почти чеховская попрыгунья… Мне кажется, с ней не все в порядке… Не надо было ей тогда аборт делать! Не надо было… Ладно, спим…
Запала така тиша, що було чути, як гримлять у її голові уривки щойно почутих фраз: “она так и не повзрослела”… “девочка-старушечка”… “попригунья”… “не надо было… аборт…”, “не все в порядке”… І це – Ліля. Але – чому? Що сталося з людьми? Що вона їм поганого зробила, що вони ополчились на неї… своєю жалістю, такою огидною, принизливою?! Хай ті баби сільські, але – Ліля?.. І взагалі, що за день сьогодні такий, що їй відкривається те, чого вона не хоче, вперто не бажає знати?! Чому світ, такий світлий, барвистий, повернувся до неї раптом найчорнішим своїм боком? Бо навіщо їй знати, що про неї думають люди? Злі, заздрісні люди! Від їхніх грубих слів, від їхніх дурних балачок вона тікала у гармонію душі і тіла – музику і танець. І не втекла… Тепер виходить, що Ліля теж їй заздрила… Бо сама Ліля так і проскакала все життя в кордебалеті! Как… вечно прыгающее недоразумение… І Стефано, законний чоловік і головний хореограф, не допоміг. Бо талант – це не від Стефано й не від Валдіса, а – від Бога! Лиш слава – від людей, тому вона лукава і минуща… Невже вони цього не розуміють?! А може, всі ці нібито випадково підслухані розмови – не спроста? Може, якийсь знак?.. Попередження… Або… спонука. Але – до чого? До… до вчинку? Чи переосмислення вчинків? А може, життя взагалі?.. “Она так и не повзрослела…” Але вона не хоче дорослішати! Точніше, не хоче в їхній грубий, брутальний, матеріальний світ! Боже, чого їм від неї треба? І чому – “пригающее недоразумение”? І хто “гулял”? І де тут “мальчики-спальчики с кордебалета”? І де… “кузне-чи-ки-и-и…”?
Сльози текли ручаями, стікали з носа, булькали в горлі. Вона роззиралася, шукала кузнечиков, шукала відповіді, але сонна тиша мовчала, враз наїжачившись, зловорожа, глуха, темна. І це мовчання, ніби якась тупа сила, виштовхувало, випихало її з дому, за ворота, туди де так по-домашньому, по-рідному вищебечував невтомний соловейко. Він кликав її і вона пішла на його щебет… розливаючись сльозами, розсипаючись росою по траві. Вона вже насправді не боялася нічного лісу. Він здавався рідним і близьким, хоча б тому, що його боялися її кривдники… ті заздрісні, безжальні кривдники, що прикидаються друзями, молочницями, добрими людьми, а насправді… наспра-а-авді-і… і-і-і-і…гі-гі-і-і…
Її розбудив страх. Чи холод? Чи сонце? Напевно, що сонце. Це воно вирвало її із страшного кошмару. З жахливого, кривавого місива… Вона нічого не пам’ятає, крім… кривавого місива. Вона задихалася в ньому і, певно, задихнулася-захлинулася б, якби не сонце! Боже, як добре, що ніч не вічна, що завжди вранці сходить сонце!.. І обриває найстрашніший кошмар… Але їй і досі – червоно в очах. Навіть листя і трава здаються бурими… Але – чому вона в лісі? Під своїм дубом? У своїй криївці… Чому не вдома? Мокрий від роси плед… Коробка з-під цигарок… Що це означає? Це ранок чи вечір? Сонце сходить чи заходить?.. Господи, як болить голова… Як страшно болить голова…
Приголомшена, ледь жива від страху, Інга продряпалася крізь гущавину і побрьохкалась навмання в напрямку дачі мокрою травою під росяним дощем, який струшував на неї ранковий ліс.
Дача зустріла її похмурою пусткою. Ворота були відчинені навстіж. Двері будиночка і гаража – теж. Вона роззирнулася – і не знайшла обох автомашин. Гукнула, але ніхто не відповів. Стривожена, піднялася східцями на веранду, поплямовану сонячним світлом, і їй здалося… О Боже! Стіл, крісла, підлога – усе в червоних плямах! Навіть недомальований Валдісом смарагдовий лісовий пейзаж на мольберті… Багряні відсвіти чи плями – на стінах… Як у тому нічному кошмарі…На кухні у відрі хлюпалася риба, розбризкуючи по кахельній підлозі зачервонену воду… Поряд валявся заляпаний кров’ю фартушок Валдіса і… закривавлений ніж, той самий, з яким у руках він зустрічав Забродських…
Крик безумного жаху забив їй подих. Тепер вона зрозуміла, звідки той нічний страх, що розбудив її разом із сонцем! Той кривавий кошмар… І кинулася тікати. Від цього страшного будинку! Від себе! Вона тікала від самої себе, невідомої, а тому страшної самій собі! Дерева, сахаючись її, розступалися. Зате кущі, чіпкі, колючі, хапали за руки, волосся, підставляли під ноги вузлувате коріння, регочучи, як потерчата… До їхнього сміху домішалися стривожені, сердиті людські голоси. Вони кликали її… Йшли стіною, а потім замкненим колом… Але вона вже не боялася їх. Вона стала майже невагомою, та коли от-от мала була злетіти з крутого берега у чистесеньке голубусіньке небо, її схопили за крило… Валдіс!
– Інге! Доцю, ти що? На тобі ж лиця нема! Що з тобою?.. Ти вся тремтиш… Де ти була? Ми повернулися з рибалки, а тебе нема… Ми з ніг збилися тебе шукати! Всю Тиху Заводь на ноги підняли. Міліцію… Всю околицю об’їздили! Що за… фокуси? Що з тобою, маленька моя… моя дівчинко летюча?..
За його спиною у червонястому тумані хилиталися розмитими плямами якісь незнайомі фізіономії, сіріла скуйовджена борода Стефано, біліло перелякане лице Лілі.
– Я же говорила, что это добром не кончится… я же предупреждала… – театрально заохала Ліля. Але Інга навіть не глянула в її бік.
– Купи мені песика… Такого, як Джуля… Мені дуже самотньо без неї… – схлипнула, тулячись по-дитячому до Валдіса і все ще не вірячи, що це – не сон.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)