ГОЛОС КРОВІ – ТАРАСЮК ГАЛИНА

– Франю, дитинко, нащо тобі та Британія (Франція, Нова Зеландія, Японія) здалася? – питала Бабі щораз, коли Френ Фішер збиралася у чергові мандри по світу.

– Поїдь ліпше в Чигирин, в Батурин… – сміялася мама, добродушно піджартовуючи з Бабі.

– Авжеж. Поїхала б ліпше в Чигирин, – урочисто провадила Бабі, ігноруючи мамині кпини. – І в Батурин, і в Київ! І до Львова… Там така краса!.. Рай земний…

– Чого ж ти тоді звідти поїхала, коли там такий рай? – питала Френ, хоч знала наперед відповідь. Бо це вже було не перший раз, і щоразу Бабі печалилась до сліз і з докором казала:

– Франю, дитинко, ти ж знаєш добре, як усе було…

– Авжеж, авжеж… ти тільки не хвилюйся. Поїду я у твій Чигирин і дуже скоро… – Обіцяла Френ, щоб відчепитися і заспокоїти Бабі, як вона єдина в родині називала бабусю на американський штиб.

Згадка про Бабі вперше ніжним щемом стискає серце Френі. Взагалі в ці дні багато чого дивного відбувається з нею вперше. Наприклад, став причуватися голос Маркіяна, а з бабусею, здається, всі ці дні в Україні вона веде один нескінченний діалог. Почасти не дуже… політкоректний, хоча Френ Фішер далека від будь-якої політики, а від дискусій та ще й на болісну українську тему – й поготів. Бо Френ Фішер – благополучне дитя благополучної країни, каже мама, і нічого їй нав’язувати фантоми давно неіснуючих ідей або надуманих проблем. Мама, звичайно, має рацію: життя і без того складне. Треба просто поїхати і побачити коріння. От і все. Без зайвих емоцій. Як роблять усі. Як зробила вона, відвідавши минулого року Німеччину. “Це гарна, багата і демократична країна, сюди можна іноді приїздити і почуватися, як вдома. І не більше”, – сказала вона собі, і, випивши пива в барі неподалік Дрезденської галереї, сіла в автобус і поїхала в Париж їсти каштани на Єлисейських полях. От і все. А тут… Тут відбувається щось… але що?

У щойно гамірному автобусі враз стало тихо. Френ роззирнулася: сплять. Кількаденне свято і подорож майже через усю Україну стомили людей. Задрімала навіть її сусідка, невгамовна Роксолана – виконавиця, як її скрізь представляють, співаної поезії. У цілому світі ту поезію вже мало хто читає, а тут ще й співають. Справді, чудна країна, повита романтикою і, як часто зітхає Бабі словами Шевченка: кровію полита. Взагалі, таке відчуття, ніби вона, Френ, потрапила на сотні літ назад, у час і простір, ностальгія за якими дрімала десь глибоко, на самім денці її душі. Дрімала… drim – мрія… to drim – мріяти… Які схожі слова! Справді, дивно, що у таких різних мовах як англійська і українська трапилося слово, що означає одне і те ж! Хоча, мандруючи світами та мимохідь вивчаючи мови, Френ давно завважила, що слова на означення найсокровеннішого у всіх народів дуже подібні. Може тому, щоб людям було легше порозумітися?.. Френ, яка виросла в атмосфері постійної боротьби-мрії за якусь ефемерну, легендарну втрачену батьківщину, не розуміла, чому, врешті, люди не можуть порозумітися… Чому мусять тікати, ховатися від собі подібних, жити в чужій стороні і тужити за рідною, коли можна просто жити там, де хочеш, їхати туди, куди хочеш…

Автобус саме під’їжджав до маленького сільця, що дрімало собі на денці неглибокої балки, як drim – бабусина дитяча мрія на дні її невгамовної душі. Але ближче сільце виявилось таким убогим, напіврозваленим, занапащеним і безлюдним, що ставало страшно від однієї думки, що таке можливе, і то не в якійсь пекельній Африці чи на перемерзлій Чукотці, а на цій вічнозеленій землі. У цім раю, хоч він і нагадує узбіччя цивілізації… Час пролітає повз нього, як швидкісний автобан, а він дрімає-мріє, цей доісторичний, як динозаври, Чигирин, бозна про що… Які схожі слова… однак… які різні поняття вони означають: українська романтична мрія-дрімота і – суперактивна ameriken drim… Чому? На це запитання Френі теж не знаходила відповідь, як і на багато інших, що стосувалися її гіпотетично історичної батьківщини…

– Гаразд, поїду я у твій Чигирин, і в Батурин, тільки заспокойся, – обіцяла Френі.

Але Бабі не заспокоювалася. Навпаки, починала згадувати страшні подробиці свого дитинства: переслідування, арешт свого тата (Франиного прадідуся), війну, втечу з України, табори ДіПі, німецьку гімназію… Та нарікати на маму Френ, свою дочку Катерину:

– Я ж просила: нащо тобі чужий, он скільки своїх гарних хлопців. Ні, не послухала, от і маєш… німця! Як це боляче, коли мовчить голос крові!.. Бідна дитина!

Френі знала на що натякає Бабі. Адже волею долі і за невідворотними законами виживання Френ стала першим білим вороненям у великому і велелюдному роду Орленків – Конашевичів. Першою гнилючкою – напівкрівкою на древньому породистому генеалогічному дереві, яке брало початок від самого гетьмана Сагайдачного, почорнілий портрет якого прадідусь возив із собою світами, примоцувавши до тіла бинтами, аби не загубити. Тепер портрет висить на видному місці у вітальні бабусиної хати, аби всі бачили і знали, якого вони коріння. А найперше, щоб знала Френ, що в її жилах тече не якесь собі німецьке бюргерське пиво, а калиново-малинова кров українських гетьманів.

Така родинна легенда і такий суворий заповіт. Але то не дуже бентежить Френ, як і те, що вона – перший і поки що єдиний плід страшного гріха – асиміляції. Космополітизму, як казав прадідусь. Переступу святинь, як каже бабуся. Комуністичної пропаганди злиття народів і націй, як сміється мама, ведуча програми “Один день з Україною” на етнічному телеканалі, в п’ятнадцяте відвідавши символічний Чигирин. Мама їздила в легендарний Чигирин і трагічний Батурин, чи то пак в Україну щороку, а то й двічі на рік, однак саму Френ не силувала, оскільки свій шлюб із Карлом Фішером, батьком Френі, чесно визнавала не лиш щирим закоханням, а певною мірою – бунтом проти насильницької українізації, якої спізнала з колиски.

– Мені набридли ваші шаровари, вишиванки, вічні плачі по втраченій батьківщині, і одвічні сварки, хто більший патріот. Я хочу бути нормальною громадянкою країни, в якій живу. – Нібито казала мама ще студенткою університету, але про той бунт мало хто згадує, аби не ятрити душі старших і не провокувати на щось подібне молодших. Лиш іноді Бабі дозволяє собі у присутності родини, яка зібралася за різдвяним чи великоднім столом, і, звісно, за відсутності Фішерів, – гірко зітхнути:

– Нема наших німців. Мабуть, до кірхи пішли чи до корчми – пиво пити…

Отож, оскільки мама була першим руйнівником родинних традицій, то не чіпала Френ. А тій і добре. Бо замість обов’язкових поїздок щоліта в Чигирин, чи то пак до Києва чи Львова поклонитися священній землі предків, або (ще гірше) на вишкіл до пластунських таборів, вона єдина з шести внуків їхала, куди воліла. Але це вже був не спротив родовим традиціям, а звичайна реакція на них асимільованої, розпещеної свободою дитини. Адже, насправді, родину матері Френ любила саме за її чудні і красиві традиції – із паскою і писанками на Великдень, кутею і колядками на Різдво, врешті, з цими казками-легендами про козацьке далеке минуле і не таке вже й далеке вигнання з обітованої землі…

Однак ще більше дорожила Френ Фішер свободою від усіляких умовностей і табу. Тож рвала пута традицій, водночас обожнюючи і Маркіяна, і Бабі, і решту нащадків гетьмана Сагайдачного по його улюбленій сестрі Мокрині – вдові чигиринського полковника Грицька Орленка.

Френ тихо засміялася – вона й сама дивується, як дає собі раду з тим гіллястим тисячолітнім родовим деревом. Адже ніколи уважно не слухала бабусиних казок, на що та лиш зітхала гірко:

– Німці вони і є німці… Нічим, крім пива, не переймаються…

Але, виявляється, Бабі помилялася. Френ, як виявилось, перейнялася тими казками до самих кісток, до самих глибин, захворівши на все життя романтичним, гарячим неспокоєм. Може тому, вона не вельми любила бувати у родині батька, адже там і не пахло цією романтикою. Ніхто не плакав за Фатерляндом, тим паче не оплакував його долю, не переказував легенд, але й не силував до всіляких чудернацьких ритуалів та непосильних обов’язків, як от: йти спочатку до кірхи, а далі – до недільної німецької школи, ставити в драматичнім гуртку “Фауста” чи Гейне читати напам’ять…

– Як добре, що твій батько німець, – заздрили їй двоюрідні брати і сестри, котрі мусили через свою суцільну українськість виконувати святі обов’язки: ходити в церкву, а після довжелезної служби – в недільну українську школу, співати під бандуру “Заповіт”, ставити “Назара Стодолю”, гартувати дух і тіло у пластунських таборах, чи то пак – й далі нести важкий тягар історії рідного народу, злютованої, як зітхала гірко бабуся, із суцільної віковічної боротьби. Адже ці вічні змаги за Україну, як свідчили двоюрідні браття і сестри, тривали й досі. І не десь далеко, на Січі Запорізькій, а тут, на еміграції. Бо, як розповідали кузени і кузини, світ, і досі, як то не прикро, ділився не лиш на українців, німці чи англійців, а ще й на бандерівців і мельниківців, східняків і західняків, патріотів і зрадників-відступників, щирих і нещирих, питомих і не вельми, галичан і решту… І треба було щодень сталити, як обух, і гострити, як сокиру, свою волю, силу і пильність… І чекати, коли настане найвища пора, і Україна, нарешті, покличе.

І дочекалися. Нарешті прийшла найвища пора. Україна покликала і всі кинулися її рятувати. Але на той час Френі ще була замала, аби їхати боротися за незалежну Україну. Хоч то насправді було не так уже й погано, бо їй не довелося переживати ті гіркі розчарування, які переживала решта нащадків славного гетьманського роду, коли виявилось, що знову не тих до влади привели, не того президентом обрали, і тому Україна знову бідна, хоч уже й незалежна, але знову загрожена розрухою… страшною руїною і ганьбою.

Згодом, коли там, в Україні, за словами очевидців, справді все стало валитися, руйнуватися і занепадати, згадали про гроші: куди пішли ті тисячі долярів, які збиралися по всій еміграції на розквіт України? Відповіді не було, як і грошей і змін на краще. Дехто тут почав нарікати і погрожувати, що й ноги його більше не буде там.

– Я віддав усі свої заощадження, стратив усе, що нажив тут за цілий вік каторжної праці, і де воно? – скаржилися один одному усі, крім нащадків гетьмана Сагайдачного, трагічні втрати яких, як гірко зітхала Бабі, дорівнялися б хіба що (хай Бог милує!) втраті щойно здобутої Україною незалежності.

Одне слово, Френ теж не пофортунило з Україною із самісінької колиски. Тож наслухавшись усього того, вирішила абстрагуватись від обох своїх національностей та асимілюватися цілком в американку.

За вікном простилався смарагдовим килимом степ. Таку безмір вона бачила хіба що в штаті Юта чи Невада. Але ті простори здавалися такими буденними, як понеділок. А ці – справдешнє свято очам! Дивно, як може спати і не бачити тої краси Роксолана? Може б, те її надихнуло на гарну пісню про Україну?..

Френ тихенько засміялася, зловивши себе на тому, що стає схожою на Бабі: щоб не думала чи робила, все на Україну зводить. І почалися ці метаморфози у Френ восени 2004-го року, коли через Помаранчеву революцію батьківщиною її українських предків зацікавився весь світ. Вона тоді вперше одягла вишиванку і приєдналася разом з іншими Орленками – Конашевичами до української громади, що з’їхалася до Вашингтону маяти під Білим Домом помаранчевими стрічками. Мало того, поривалася їхати до Києва, але, на жаль, треба було завершувати навчання в університеті, а тому – чекати весни.

І вона дочекалася. Через якісь там свої зв’язки та поважні знайомства бабуся впросила когось взяти Френ на Шевченківське свято, яке щороку проводиться в іншому місті, щоб її онука побачила Україну спершу у святкових барвах, бо перші враження – найсильніші і їх не годні будуть затьмарити подальші, якщо й будуть надто сірими та буденними…

План бабусин вдався. Враження від Шевченківських свят і України у Френ були не те що пречудові, вони впали на неї, як Ніагарський водоспад, вразили й оглушили, і якби в ній не текла ще й розважлива німецька кров, вона, напевно би, плакала – не переставала від радості, як зазвичай Бабі на академіях на честь Шевченка у далекій звідси Філадельфії чи при споминах про втрачений свій рай – Україну.

І Френ знову чудувалася, що нічого подібного не переживала, коли їздила до також рідної їй по батькові Німеччини: ані в музеях Гете чи Шіллера у Веймарі, ані біля Бранденбурзьких воріт. І Рейн не викликав жодних побожних емоцій і сприймався лиш як річка, як Потомак, до прикладу, а не щось священне, як Дніпро… Властиво, вона по-справжньому побачила Дніпро лиш у Каневі, з Тарасової гори, і відчула… певно те, що відбувалося з Бабі, і чого Бабі не могла пояснити… Як і те, що перевертає душу біля могили Шевченка. Раніше Френ не сприймала серйозно бабусиних фантазій, бо не раз, навчаючись в університеті у Вашингтоні, спеціально їздила на берег Потомаку, де поховані найвидатніші люди Америки – президенти. Ходила поміж стел, монументів, цілих некрополів, і нічого такого надзвичайного не пережила. Звичайно, почувалась піднесено і гордо, але не більше, як біля Ніагарського водоспаду чи над урвищем Великого Каньйону.

А тут… тут, Тут, на горі над Дніпром, Френ несподівано для себе згадала… про душу! Може, в ту мить, коли побачила, як в екстатичному збудженні плакали навіть тутешні українці, що приїхали з інших міст чи прийшли з довколишніх сіл? Точніше, душа сама нагадала про себе, ніби довго-довго блукала цією землею, літала попід дивної барви небесами, зовсім іншими, як над Вашингтоном чи Філадельфією, шукаючи Френ, не вірячи, що Френ не в Україні, а десь далеко, на другім кінці світу… І нарешті, вони стрілися – душа і Френ – на Шевченковій горі… І лиш тоді Френ зрозуміла ностальгію українців на еміграції: ця країна справді оповита містичною аурою землі обітованої і водночас – втраченого раю. Навіть для тих українців, які на ній живуть. Дивно, але, напевно, якраз у цій сакральній містичності – споконвічна трагедія усього цього дивного народу – сентиментального і непоступливого, милосердного і злопам’ятного, ідолопоклонника і християнина… Народу, до якого тепер належала і вона, Френ Фішер.

Френ на мить стало незатишно: вона не чекала від себе таких глибоких філософських розмислів. Врешті, така романтична сентиментальність була не в її стилі… і вдачі! Френ Фішер була цілковитою американкою – діловою практичною жінкою, для якої сенс мало лиш те, що мало матеріальний зиск. А тепер… тепер вона – одні емоції. Одні крайнощі…

Спочатку їй на правду здавалося, що вона в раю: все буяє, цвіте, зеленіє. Такого вона ніде не бачила… Але за першими сяйними враженнями, прийшли другі. Коли Френ почала трохи приглядатися та прислухатися, то побачила і почула те, на що нарікали старші: повсюдно в містах, а найбільше в Києві звучить російська мова, розбиті дороги, забур’янені поля… Убогі, безлюдні села, як ось це. Френ стрепенулася: біля крайньої, шевченківської, хатки стояла бабуся у білій хустинці і здивовано дивилася на автобус, ніби вперше бачила. Френ привітала її помахом руки. Бабуся зраділа і помахала у відповідь. У Френ защеміло серце такою ніжністю, ніби побачила близьку родичку.

Френ усміхнулася: Бабі сказала б, що це в ній, нарешті, заговорила пробуджена козацька кров… І була би слушність. Бо хоч Френ тут уперше, але їй постійно здається, що вона вже тут була, ходила цими зеленими просторами, росяними травами, пам’ятає ці патріархальні садочки побіля біленьких бідненьких хаток, епічні верби над синіми ставками… Французи щось подібне називають дежав’ю… А Бабі – тугою… Звичайно, Маркіян і Бабі вуха їй протуркотіли своїми казками-спогадами, але все одно… Їй здається, підошви її ніг пам’ятають кожну грудочку і тепло цієї землі, шовк трави і прохолоду роси…

За селом у підкові сивих верб голубів ставок. Через греблю спроквола котився віз, запряжений парою буланих коненят… На возі їхала кудись у своїх справах сім’я: чоловік з віжками сидів попереду, а позаду – жінка в барвистій косинці і двоє білоголових дітей…

Френ здивувалася: звідки вона знає стільки дуже специфічних українських слів?! Адже вона спілкувалась і думала за звичай англійською, українською ж говорила тільки з Маркіяном, але це було дуже давно. І з Бабі, бо та інакше просто не розмовляла з онуками, дбаючи про їхню українськість. А тепер… слова ніколи не вимовлені, не проговорені, ба й не чувані (!) прибували в ній, піднімалися з якихось забутих нуртів, як вода у замуленім джерелі, виривалися на світ Божий, ставали ручаєм, рікою, і вона купалася в тій ріці і сама ставала рікою…

Містика! Чиста містика! Такого, вона певна, не відбувалося тут навіть з Бабі… Звичайно, усі ці паранормальні переживання можна пояснити і з погляду традиційних і нетрадиційних наук. Зокрема, і парапсихології. Однак чи варто пояснювати те, що хоче зостатися таємницею за сімома замками? Це ж все одно що розчленити метелика, який невідь звідки сів тобі на руку посеред вулиці десь в якомусь закутому в бетон і залізо велелюдному Токіо чи Нью-Йорку, замість того, щоб пережити диво. Чудо! Можливо перший і останній раз у житті.

Як ніколи, у цю хвилину Френ була вдячна Бабі за те її довголітнє, надокучливе, як дзижчання спасівської мухи: “Франю, дитино, поїдь в Україну… В Київ, у Чигирин…” От вона й приїхала, правда ще не зовсім у Чигирин, та й навряд чи зможе туди потрапити цього разу, але в Україну – достеменно.

Безмежні простори скінчились і автобус в’їхав у густий мішаний ліс. Од вікна повіяло прохолодними пахощами лісового зілля. Френ налаштувалася на тиху замрію, але тут у когось попереду задзвонив мобільний і в проході постав заспаний керівник літературно-мистецького десанту (так він називав учасників свята) і оголосив, що йому “подзвонило начальство і просить усіх по дорозі до Києва заїхати у село Верболози, на дачу… ім’ярек (Френ не почула прізвища), де сьогодні, як виявилось, громадськість відзначає 100-літній ювілей з дня його народження”.

– Там нас чекають. Накриті столи і те де. Треба заїхати, – сказав керівник.

Нагло розбуджений автобус відреагував на повідомлення лінивим сонним мовчанням.

– Перепрошую, чий ювілей? – перепитала Френ Роксолану, теж розбуркану звісткою.

– А хто їх знає… Якогось корифея, – буркнула та і знову заснула.

– Корифея українського радянського театру – Марка… – сказав, просунувши у щілину між спинками сидінь аристократичного носа, сивочубий актор, який на святі чудово декламував вірші Тараса Шевченка.

Ім’я Френ запам’ятала: Марко, майже Маркіян, як звали прадідуся. А от прізвище знову пролетіло повз вуха. Однак вона не стала перепитувати, бо ж врешті, яке це має значення. Тим паче, вона не збиралася, повернувшись, друкувати свої враження про поїздку в Україну у місцевих українських газетах, як то робить більшість колишніх іммігрантів, зокрема і з роду Орленків – Конашевичів. Досить тих статей і книжок, які ще до неї понаписували… А найбільше її баба з мамою.

Розбуджене голосом керівника населення автобуса оживало, зачинало балакати, жартувати, аж доки хтось не стривожився:

– А ви хоч знаєте дорогу туди, куди їдемо?

В автобусі стало тихо: дороги, звичайно, ніхто не знав, бо, як виявилося, ніхто з присутніх ніколи в тому селі і на тій дачі не бував, і взагалі, всі були подивовані, що на тій дачі ще й досі існує музей, і що його не закрили, і це тоді, коли всім уже давно відомо усе про того лже-корифея, який керуючи театром за Сталіна, а за Хрущова – міністерством культури, а за Брежнєва – Верховною Радою здавав своїх колег, акторів і драматургів, в енкаведе і кагебе, підписуючи спочатку доноси на них, а потому – укази на арешти і вигнання…

Френ з цікавістю слухала. Перераховані прізвища вождів були їй знайомі з дитинства – вони звучали у хаті прадідуся лиховісно, як і спогади про колективізацію, війну і табори ДіПі. Слова: здавав, доноси, арешти, вигнання, енкаведе і кагебе – теж були відомі, хоч вона й не пережила того, що стояло за ними…

Не знали дороги до дачі корифея і водії. Тож коли вони, плутаючись у лісових дорогах, вкотре завернули не туди, куди треба, пів-автобуса вибухнуло ремством:

– А чого ми взагалі їдемо до того комуняки, того стукача?! Шану віддавати? Він згноїв за своє підле життя по тюрмах усю чесну і прогресивну довоєнну і повоєнну українську інтелігенцію, а ми до нього на іменини їдемо!

Однак друга половина автобуса не проти була прокататися зоною відпочинку, а заодно помилуватися дачними теремами (як хтось прокричав ззаду) “сьогочасних владців і народних обранців!”. Отож почалася війна світів, тобто поглядів.

– Це що – бунт на кораблі? – здивувався керівник, ставши перед збуреними пасажирами. – Ніхто нікого силою не волоче когось там шанувати. Хто бажає – зайде в музей, хто ні – то ні. Така вказівка… Разом з тим у нас – демократія.

– Добра демократія!

– А чого вони самі не поїхали, ті, що вказівки роздають?

– І взагалі, доки нам будуть вказувати!..

– Це що, тридцять сьомий чи сорок сьомий?.. Вони – вказують!

– Може, нам ще квіти до пам’ятника Леніну покласти…

– …з нагоди Шевченкового свята… Оце вже буде по всьому! І по демократії!

– А недавно ж носили… І ніхто вас не силував, самі бігли, а когось судите…

– По-перше, я не біг…

– А по-друге, я не про вас… А про тих, що бігли…

– Та що давнє згадувати!.. От ще вчора… ну буквально вчора хіба не вихоплювали з рук так званого режиму премії, ордени і звання Героїв України? Ну ж буквально напередодні президентських виборів кланялись у пояс рудому, а за місяць пританцьовували вже перед помаранчевим!..

– Чого ви гризетеся, як… най не кажу хто! От подивіться ліпше за вікно, як сьогодні вожді наші, обранці народні живуть! Мати рідна! Повідхапували собі десятки гектарів заповідних лісів, відгородилися від народу мурами і зводять на наших кістках собі “цвєтущую жизнь”! Нічого ж не змінилося! А ви – гризетеся!.. От полюбуйтеся хоч здаля, як живуть великі українці…

– І полютуйтеся! Маленькі українці… Ги-ги-ги…

За вікном і справді пропливали глухі сірі огорожі, за якими на вирубаних галявинах посеред соснового віковічного лісу красувалися казкової краси палаци і йшло будівництво нових.

– От кого треба питати! Живих! А не мертвого сталініста! Той уже своє зробив і гниє, а ці ще цвітуть і пахнуть!

– У-у-у, враги рода человечеського…

– Ви собі, що хочете, кажіть, і, як хочете, а моєї ноги не буде в музеї того… ката!

Ця палка дискусія нагадувала радіоспектаклі, які Френ любила слухати в карі по дорозі з Вашингтона у Філадельфію, де жила Бабі: людей не видно, одні голоси звучать. Тільки на українську вічну тему – вічної боротьби. Уважно дослухаючись до перестрілки репліками, Френ намагалася по голосу вгадати героїв. Здалося, що найобуреніший голос належить опасистому дядечку, який на святі все крутився коло поважного молодика з міністерства, солоденьким голосочком розхвалюючи його за якусь культурну програму.

– А я піду, бо мені цікаво. Я хочу знати історію рідного народу не з газет і телебачення, які всі до одного брешуть, а бачити на власні очі! – озвався безтурботно молодий дзвінкий голосок, мабуть, котроїсь із солісток фольклорного гурту.

– А при чому тут газети, радіо і телебачення? – обурився трохи старший жіночий голос, певно, журналістки, що всіх і все на диктофон писала. – До речі, я вважаю обпльованого нами всіма корифея справді непересічним митцем. По-при-все!

– Чи ви подуріли? – зойкнув невидимий за кріслами опасистий дядечко. – Знайшли митця!.. Так він же ж безталанний, як… як…

– А я думаю, що не завадило б усе-таки побачити кожному із нині сущих, чим завершується земний шлях улюбленців долі…

– І фаворитів влади!

– І катів власного народу!

– І чи мають шанс сьогочасні корифеї бодай рядком, титлою чи комою зостатися в історії…

– І в літературі!

Тим часом автобус, нарешті втрапивши на вузьку сільську вуличку, зупинився перед пофарбованою в синій колір залізною брамою, табличка на якій сповіщала, що за нею – той самий триклятий музей, через який усі пересварилися.

Першим вийшов з автобуса і попрямував до хвіртки керівник “десанту”, демонструючи одночасно демократизм, політкоректність і корпоративну дисципліну. За ним – хто з кислим, хто із незалежно-зухвалим виглядом – вивалило з півтора десятка учасників Шевченкового свята: фольклорний колектив, якому однаково, де співати, кількоро незалежних художників, актори молодіжного театру та незалежна радіожурналістка. Не зрушили з місця насурмлені письменники, які найбільше обурювались. Зосталися похмуро сидіти і декламатори їхніх творів. Роксолана ж, зовсім пробудившись, не знала, як повестися і радилася з Френ. З одного боку, викинувши десять років “коту під хвіст” (так вона сказала), а точніше під хвіст колишньому режиму, коли її співану поезію “всі в гробу бачили” (це вона теж сказала), вона має повне право співати сьогодні на будь-чиїх іменинах, і “навіть на греблі”. На якій греблі, Роксолана не уточнила, але Френ сама здогадалася: це значило – “хоч на вулиці чи в підземному переході”. З іншого боку, таке щось робиться незбагненне, дивувалася Роксолана, що можуть знайтися такі… мудрі, які пришиють їй здуру чого доброго ще співпрацю з есерами…

– Есерів уже давно нема, ви щось, дівчино, плутаєте, – похмуро сказав аристократичний акторський ніс крізь щілину між стільцями. – А цей… (світ би його не знав!) був комунякою… та ще й сталіністом.

– Тоді я теж пішла. Я комуняк не боюсь, у мене дід такий самий: почепить ордени і мітингує. Але він безвредний. Все життя на “Арсеналі” проробив. Знає ціну всім вождям, разом з тим йому дуже шкода, що він уже не ге-ге-мон, а тому його ніхто не шанує. Ще й до всього – пенсію малу платять.

І знявши з полиці гітару, Роксолана вийшла, забувши від хвилювання про Френ, яка теж не відала, як повестися серед цього протистояння ідей і переконань. Тож вперше пожалкувала, що мало ходила вдома на різні імпрези і дефіляди, академії і вшанування, і ще менше цікавилась гадраниною (так Бабі казала) між різними українськими політичними партіями, не відрізняючи бандерівців од мельниківців, а східняків від західняків. Тоді б вона зорієнтувалася в теперішній ситуації, а так доведеться інтуїтивно шукати рішення. Тим паче, що в ній наразі пробудилася несподівана цікавість до того, що відбувається. Врешті, вона гість, і має право бодай з цікавості піти до того музею і бодай дізнатися прізвище одіозного столітнього іменинника, бо втретє перепитувати людей якось не з руки… Чого доброго, вони ще подумають, що вона цілком недалека, або навпаки, далека від усього того, що діється в Україні…

– Я мушу то бачити на свої очі, – нарешті сказала твердо Френ спинці стільця, за якою нервував патріотичний господар аристократичного носа. – Гадаю, моїй бабці то буде цікаво… Їй все цікаво, що тут відбувається…

– Звичайно! Ми повинні усе бачити! – підхопився слідом молодий поет, радий, що тепер його ніхто не запідозрить у дворушництві, симпатіях до вже вмерлої радянської влади і ледь живих комуністів, і цього столітнього ювілянта – сталініста.

Так вони й вискочили обоє – Франя і поет – з похмурого мовчання повсталих стійких правдоборців – на цілюще, пропахле хвоєю повітря, і заспішили доганяти нестійких зрадників.

Взагалі-то, Френ, яку батьки вчила політкоректності, було якось… не затишно від надто емоційного політичного протистояння, яке, виявляється, тут, в Україні, було ще гострішим, аніж на діаспорі. Бо українська діаспора – одне, а українська держава – зовсім інше. Тому вона і йшла на ту… дефіляду, аби побачити на власні очі, що ж там відбувається, і мати про все свою думку.

Дача корифея вразила Френ своїми розмірами і впорядкованістю. Ліворуч, вздовж соснової алеї, розкинувся старий яблуневий сад, праворуч – доглянуті зільники і травники. А над усім тим розкішним лугом буйно і різнобарвно квітував бузок і ще якісь незнані кущі, розливаючи божественні пахощі.

“Як Маркіянова ферма, – подумала, – тільки більша”.

Френ здалося, ніби вона колись уже бачила цей Едем, і білий двоповерховий будиночок у глибині двору, затінений могутніми дубами… Тільки тоді не було перед будинком масивного олов’яно-сірого пам’ятника, монументального, але такого невиразного, що годі було запам’ятати обличчя. У затінку на лавочках навпроти погруддя сиділо чоловік з десять старших людей, і слухали гру маленької скрипальки, що вмлівала від страху і спеки під палючим весняним сонцем. Побачивши їхню делегацію, старенькі заворушились, а почувши, хто прибув, по-дитячому зраділи, навперебій розповідаючи, як вони чекали і яка рада буде Серафима Митрофанівна. Одна з бабусь побігла попереду, запрошуючи до будинку, в якому їх ждала та сама Серафима Митрофанівна.

Кам’яні східці, невеличка веранда, прохолодний коридор, затишна вітальня, у старомодному шкіряному кріслі – стара пані, зі слідами колишньої вроди, зачіскою тридцятих-сорокових років минулого століття, і в масивному старовинному намисті-кольє із срібних монет, яке, здавалося, їй важко було тримати на зморщеній тонкій шиї, тож пані мимоволі випрямляла спину, розправляла худенькі плічки і тягнула вгору підборіддя. Як старіюча актриса в ролі молодої аристократки.

Френ знову здалося, що вона усе це бачила… Може, в якомусь старому радянському фільмі, які бабуся іноді переглядала по відео?..

Стара пані у кріслі, уздріши делегацію, теж захвилювалася. Хотіла встати навстріч, але не змогла, і ще більше розтривожилась: на колись прекрасних очах виступили сльози, а сухі руки на бильцях крісла затремтіли, мов сизе осіннє листя на вітрі.

– Sic transit Gloria mundi – так минає слава світу, – сказав хтось тихо Маркіяновим голосом за спиною у Френ. І вона згадала: ці слова були написані рукою прадідуся на звороті поруділої світлини, на якій між елегантними молодими чоловіками виділялася гордою вродою жінка, котра (Френ була певна) зараз сиділа перед нею у шкіряному старому кріслі! Така ж зачіска під Марлен Дитріх, і… це, схоже на діадему, намисто!.. Чи це не те “дороге намисто з дукачами”, втрату якого все життя оплакує Бабі?! Фамільна реліквія Сагайдачних по сестрі гетьмана Мокрині… Бабі казала, що його передавали з покоління в покоління невісткам по найстарших у роду синах… Маркіян був найстаршим…

Ці напівзабуті дитячі враження, ці майже стерті, як стара світлина спогади, наразі ніби підштовхнули Френ, і вона, така тиха і скромна, ступила до жінки і сказала:

– Я вас бачила… На світлині, яка дивним чином збереглась у мого прадідуся.

– Та-а-ак?.. – здивувалася Серафима Митрофанівна, приємно вражена. – А хто ж ваш прадідусь, коли не секрет?

– Його сценічне ім’я Орлик – Сагайдачний.

– Маркіян?!. – стара пані зблідла. Хапнулась руками за груди – дзенькнули, задзвеніли глухо важкі, почорнілі від давності дукачі. – Він живий? Хіба його у тридцять сьомому не…?

Жінка явно боялася вимовити те страшне слово, однак Френі прочитала його в її ще прекрасних фіалкових очах. І теж здивувалася:

– Ні… Хоча, правдиво, я про те мало що знаю… Перепрошую, я знаю лише, що сталася якась дуже велика трагедія… Але сталося й чудо: Маркіян вирятувався, і довго ще жив. І дожив до дев’яносто і трьох літ… Звісно – в Америці…

Стара пані хапнула ротом повітря і Френ, злякавшись, що вона помре, пролепетала перше, що прийшло в голову:

– Ви така ж гарна, як і тоді. Тільки старша. Перепрошую, дуже перепрошую… – і рвучко повернувшись, кинулась надвір крізь негустий натовп притихлих гостей.

Пробігаючи спорожнілим подвір’ям повз монументальне землисто-сіре погруддя корифея, відчула на собі його важкий олов’яний погляд. Та замість того, щоб тікати, стала як укопана. Глянула просто в порожні зіниці: здалось, у них спалахнув і згас печальний сірий блиск.

– Мені жаль тебе, чоловіче. Але маєш те, що заслужив, – сказав зовсім поряд ( ніби в її голові) знайомий з дитинства голос. – А решту доконаєш у пеклі.

Френ роззирнулась – ніде нікого, крім неї і олов’яного боввана. І тільки тепер їй по-справжньому стало страшно… якимсь дуже знайомим страхом, який вона, здавалося, уже колись пережила і не деінде, а саме на цім подвір’ї! Боже, що за фантазії! Враз надворі спохмурніло. Почав накрапати дощ. Забувши, що зовсім поруч дім, повний людей, Френ кинулась бігти сосновою алеєю до хвіртки, шукаючи поглядом рятівний помаранчево-синій автобус. Але замість нього побачила перед ворітьми чорне авто моделі середини минулого століття. Такі воро… “ворони”, здається, так називала їх Бабі, вона бачила в себе в Америці на виставках і аукціонах, та ще у фільмах про Радянський Союз сталінських часів. Дверцята були відчинені і зяяли, як чорні діри. Френ злякано ахнула, і від того зойку дверцята самі собою зачинилися, і чорне авто стало безшумно, як привид, віддалятися безлюдною сільською вулицею. І тільки тоді, як воно розтануло в кінці вулиці, Френ побачила просто перед собою свій яскравий автобус, а біля нього сердитих правдоборців, що метали гнівні позирки на дачу, готові спопелити її разом із бовваном корифея, його музеєм і всіма тими м’якотілими ідейними зрадниками-відступниками, що десь там чарку п’ють за його чорну пам’ять, а чи непам’ять…

(1 votes, average: 5.00 out of 5)