Світовий фінансовий ринок
Поряд з світовим ринком товарів і послуг у складі світового господарства склався і світовий фінансовий ринок, що має досить складну структуру (рис. 120). Основу цього ринку становить вивіз капіталу (в самих різних формах) з одних країн, що мають його надлишок, в інші, які відчувають його недолік. Вивіз капіталу почався ще в другій половині XIX в. і з тієї пори постійно наростав, за винятком періодів Першої і особливо Другої світових воєн, коли настав розлад всіх основних світових господарських зв’язків. Але в наступні десятиліття формування світового ринку капіталу стало яскраво відображати головну тенденцію сучасного світового господарства – економічне зближення і об’єднання окремих країн у єдиний світовий господарський комплекс.
У наші дні вивіз капіталу за темпами зростання випереджає і ВВП, і товарний експорт. У результаті його обсяги весь час зростають. До числа причин цього явища зазвичай відносять: прискорення загального економічного зростання в умовах науково-технічної революції; поглиблення міжнародної промислової і технологічної кооперації; перенос трудомістких виробництв в країни з надлишком трудових ресурсів; економічну політику держав, що прагнуть за допомогою іноземного капіталу модернізувати своє виробництво і забезпечити зайнятість населення; зросле значення екологічних факторів, що стимулюють перенесення “брудних” виробництв в інші країни. Однак за всім цим стоїть головне – прагнення до отримання найбільшого прибутку, до досягнення економічних, а часто і політичних вигод. Вирішальну роль у вивезенні капіталу відіграють великі фірми і корпорації, в першу чергу транснаціональні.
Географічна картина світу Посібник для вузів Кн. I: Загальна характеристика світу. Глобальні проблеми людства
Рис. 120. Механізм перерозподілу фінансових ресурсів світу (за А. С. Булатова)
Вивіз капіталу здійснюється у двох основних формах: підприємницької і позичкової. Вивіз підприємницького капіталу передбачає організацію за кордоном філій, різного роду дочірніх підприємств, змішаних підприємств за участю місцевого капіталу, які виникають у промисловості, торгівлі та інших галузях економіки. Він може виступати в двох видах – прямих і портфельних інвестицій. Прямі капіталовкладення забезпечують міжнародним корпораціям або повне володіння зарубіжними підприємствами, або володіння такою частиною їх акціонерного капіталу (як правило, більше 25%), яка дозволяє інвестору контролювати його. На відміну від прямих портфельні інвестиції – це такі зарубіжні капіталовкладення, які реалізуються шляхом покупки облігацій, акцій та інших цінних паперів і не пов’язані з прямим контролем над яким-небудь підприємством. Що ж до вивезення позичкового капіталу, то його здійснюють у вигляді зовнішніх позик, кредитування зовнішньоторговельних поставок, вкладів в іноземні банки. Залежно від форми власності позичковий капітал підрозділяється на державний і приватний.
Для знайомства з світовими обсягами закордонних капіталовкладень найчастіше використовують дані про прямі іноземні інвестиції (ПІІ). Ще в 1960 р. вони становили 60 млрд дол, але вже до 1975 збільшилися до 280 млрд, в самому кінці 1990-х рр.. перевищили 800 млрд, а в 2000 р. – 1270 млрд дол Протягом 1980-1990-х рр.. прямі іноземні інвестиції зростали в три рази швидше, ніж світовий експорт і в чотири рази швидше, ніж світове виробництво. У результаті загальна накопичена сума таких інвестицій в 2005 р. перевищила 9 трлн дол, причому 9/10 цієї суми припадало на ТНК. Можна додати, що до Першої світової війни частка ПІІ в загальному експорті капіталу становила всього 10%, після Другої світової війни – 25, а нині – більше 80%. Це свідчить про прагнення ТНК поставити під свій контроль саме зарубіжне виробництво.
Географія світового руху капіталу протягом XX в. також зазнала суттєвих змін. До Другої світової війни головними експортерами капіталу були країни-метрополії (Великобританія, Франція, Нідерланди, Бельгія), а прямував він переважно в колонії і напівколонії, де вкладався у видобувну промисловість і плантаційне сільське господарство. З початком НТР у цій сфері відбулася повна переоцінка цінностей. Виявилося, що монополіям набагато вигідніше вкладати капітал в обробну промисловість, причому особливо – в найбільш наукомісткі і високотехнологічні галузі, а також у різного роду послуги. Тому економічно розвинені країни Заходу стали в першу чергу обмінюватися капіталами між собою, в результаті чого більшість з них перетворилося одночасно і в експортерів, і в імпортерів капіталу. На наступному етапі розвиваються, також перестали грати односторонню роль позичальників західних капіталів; нафтовидобувні і нові індустріальні країни почали експортувати капітал. Відповідно і частка країн у світовому його експорті стала поступово зростати (табл. 165).
Великий інтерес представляють також дані про те, як між двома цими групами країн розподіляється загальна накопичена сума капіталів. За даними ООН, 70% цієї суми припадає на розвинені країни (у тому числі 37 – на Західну Європу і 25 – на Північну Америку), а 30% – на країни, що розвиваються (у тому числі 17% – на Азію, 11 – на Латинську Америку і 2% – на Африку). Що ж стосується країн з перехідною економікою, то в експорті ПІІ вони майже не беруть участь, а в імпорті їх частка в середині 1990-х рр.. становила 3-4%.
Зі сказаного з усією очевидністю випливає, де в першу чергу потрібно шукати головні світові ареали фінансової діяльності взагалі та міграції капіталів – особливо. Коли в цьому зв’язку говорять про групу економічно розвинених країн Заходу, то зазвичай мають на увазі тріаду у складі США, Західної Європи та Японії. А серед країн, що розвиваються особливо виділяють країни ОПЕК і нові індустріальні держави.
Першим з трьох ареалів назвемо США. Проте становище цієї країни на світовому ринку капіталів за останні десятиліття неодноразово змінювалося. У 1960-1970-х рр.. США міцно утримували першість у експорті капіталу, причому їх закордонні інвестиції становили половину світових. У 1980-і рр.. частка США в світових закордонних капіталовкладеннях скоротилася до 1/3, а іноземні інвестиції в американську економіку перевищили обсяг вкладень цієї країни за кордоном. На початку 1990-х рр.. за розмірами закордонних капіталовкладень (30% світових) США знову вийшли на перше місце. Головною сферою докладання американського капіталу була і залишається Західна Європа (в першу чергу країни ЄС). У регіональній структурі їхніх інвестицій велику роль відіграють також Канада, Латинська Америка, а останнім часом особливо країни АТР. У 1990-х рр.. збільшився приплив капіталів США до країн Центрально-Східної Європи та СНД. А на фінансовий ринок США надходять головним чином капітали західноєвропейських і японських ТНК. Цьому сприяє і державна політика США, яка не обмежує доступ іноземних капіталів у країну.
Другий найважливіший фінансовий ареал – Західна Європа. В цілому вона за масштабами зарубіжних інвестицій значно перевершує США. Однак основний перетік капіталів тут відбувається між самими європейськими країнами, що пояснюється тісними інтеграційними зв’язками в рамках Європейського союзу. Друге місце займає експорт капіталів у США. Це означає, що Західній Європі вдалося перетворити свої фінансові взаємовідносини з США з “вулиці з одностороннім рухом” (із США в Європу) на “вулицю з двостороннім рухом”. В якості третього напряму експорту західноєвропейських капіталів можна назвати напрямок Західна Європа – країни Азії та Африки, а в якості четвертого – напрям Західна Європа – країни Центрально-Східної Європи та СНД.
Третій ареал – Японія. Вона порівняно недавно з’явилася на світовому ринку капіталів, але вже в 1988 р. за розмірами своїх прямих довгострокових капіталовкладень за кордоном вийшла на перше місце, набагато обігнавши США і Великобританію. Основна частина її капіталів направляється в США і Західну Європу. Однак, на відміну від більшості інших великих експортерів, близько 1/4 своїх закордонних інвестицій вона спрямовує в нові індустріальні країни, де вкладає їх як в новітні (Республіка Корея, о. Тайвань, країни АСЕАН), так і в базові (Бразилія, Малайзія, Філіппіни та ін) галузі. Водночас характерно, що на саму Японію – на відміну від США та Західної Європи-припадає лише 1% світових прямих закордонних капіталовкладень. Це пояснюється тим, що уряд Японії після Другої світової війни, прагнучи зміцнити свою економічну незалежність, тривалий час перешкоджало впровадженню іноземного капіталу в економіку країни. Але пізніше на зміну цій політиці прийшла більш ліберальна.
У 1970-1980-х рр.. в світі, що розвивається також склалися два великих фінансових ареалу. Перший з них-це країни ОПЕК, доходи яких від продажу нафти в кінці 1980-х рр.. досягли 200 млрд дол на рік, породжуючи значні “надлишки” капіталу. Надалі, у міру зростання цін на нафту, вони ще більше зросли. Експорт нафти і нафтопродуктів особливо характерний для країн Перської затоки, в першу чергу для Саудівської Аравії, Кувейту і ОАЕ. Характерно, що і прямі інвестиції, і позичковий капітал з цих країн на 4/5 направляються в країни Заходу – США, Японію, Великобританію, Францію, Швейцарію та ін Це дає певні вигоди і країнам-експортерам, і країнам-імпортерам. Другий фінансовий центр – це нові індустріальні країни Азії, які також заявили про себе на світовому ринку капіталу. У першу чергу це відноситься до Республіці Корея, о. Тайвань, Сінгапуру і Сянгану. Спочатку вони експортували свій капітал в інші держави, що розвиваються, але потім також переорієнтувалися на більш вигідні ринки США та Західної Європи.
Як вже було зазначено, в умовах сучасної міграції капіталів одні й ті ж розвинуті країни виступають як головні їх експортерів та імпортерів. Так, найбільшими експортерами були і залишаються США, Великобританія, ФРН, Японія і Франція, які забезпечують близько 2/3 загального обсягу експорту ПІІ. Світовими лідерами за загальним обсягом розміщених за кордоном інвестицій (2006 р.) є США (2300 млрд дол), Великобританія (1480 млрд), Франція (1000 млрд), Німеччина (940 млрд), Нідерланди (650 млрд), Швейцарія (550 млрд ), Іспанія (510 млрд дол). Але вони ж виявляються і країнами-лідерами з прийому інвестицій з-за кордону. Якщо на початку 80-х рр.. вивіз капіталу з США майже в три рази перевищував його імпорт, то в 2000 р. ці показники вже майже зрівнялися, а потім імпорт перевищив експорт. До речі, саме це співвідношення впливає на характер платіжного балансу [72] перерахованих країн. Якщо ж говорити про головні так званих чистих кредиторів і позичальників світового фінансового ринку, то найбільшим кредитором (хоча в 1990-і рр.. Роль цієї країни зменшилася) залишається Японія, а найбільшим позичальником капіталів були і залишаються США.
Якщо мати на увазі тільки країни, що розвиваються, то найбільшим центром тяжіння прямих іноземних інвестицій в 1990-х рр.. став Азіатсько-Тихоокеанський регіон. На другому місці опинилася Латинська Америка. А в першу десятку країн, що розвиваються за розмірами імпорту капіталу входять Китай, Сінгапур, Аргентина, Бразилія, Мексика, Малайзія, Таїланд, Колумбія, Єгипет. Важливо підкреслити, що на ці десять країн припадає 3/4 усіх прямих іноземних інвестицій в економіку країн, що розвиваються, тоді як на інші сто з гаком країн залишається всього 1/4 таких вкладень.
Росія до початку 1990-х рр.. не тільки імпортувала капітал, але й експортувала його за кордон – по каналах низки спільних і повністю належали їй підприємств, розташованих в багатьох соціалістичних країнах і країнах. Але в 1990-х рр.. вона стала нетто-імпортером капіталу. Розміри щорічного припливу іноземних капіталів до Росії зросли в 1995-2003 рр.. з 3 до 26 млрд дол, але це ніяк не відповідає ні потребам, ні можливостям російської економіки. До того ж у його структурі переважали торговельні та інші кредити, тоді як частка прямих іноземних інвестицій становила всього 1/4. Іноземні інвестиції в Росії спрямувалися не в галузі, що визначають розвиток науково-технічного прогресу, а у видобувну промисловість і сферу послуг, які відрізняються меншою наукоємністю, але зате більш швидкою окупністю. Це відноситься до всіх головних західним інвесторам російської економіки – Німеччини, США, Великобританії, Франції, Нідерландам і Швейцарії. Звертала на себе увагу і крайня нерівномірність розподілу таких інвестицій всередині країни – приблизно 60% їх було зосереджено в Центральному районі, причому в основному в Москві. На початку XXI в. у зв’язку з поліпшенням загального інвестиційного клімату прямі іноземні інвестиції в Росії зросли до 45 млрд дол (2007). Особливу проблему для Росії становить вивезення (відплив) капіталу з країни, який у другій половині 1990-х рр.. знаходився на рівні 25-30 млрд дол на рік, а в 1997 р. склав навіть 50 млрд дол Всього ж за 1990-і рр.. за кордон “пішло” не менше 300 млрд дол Це в основному капітали приватних фірм, переведені в офшори.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)