Світовий трубопровідний транспорт
Поряд із залізничним і автомобільним трубопровідний транспорт належить до сухопутних видах транспорту. Однак тоді як по залізних і автомобільних дорогах перевозять і вантажі та пасажирів, трубопроводи призначені тільки для транспортування рідких і газоподібних продуктів. Відповідно їх прийнято поділяти на нафтопроводи, продуктопроводи і газопроводи (пульпопроводи мають дуже невелике значення).
Розвиток трубопровідного транспорту невіддільне від розвитку нафтової і газової промисловості. Нафтопроводи і продуктопроводи поряд з танкерним флотом є головним засобом перекидання нафти і нафтопродуктів на середні, великі і дуже великі відстані. Таку ж функцію виконують газопроводи в газовій промисловості. І ті й інші забезпечують подолання територіального розриву між районами видобутку і споживання рідких і газоподібних вуглеводнів.
Історія трубопровідного транспорту, як і історія нафтової промисловості, сходить до середини XIX в. Перший нафтопровід довжиною всього 6 км побудували в США в 1865 р. Через десять років промисловий центр Пітсбург в Пенсільванії був з’єднаний з нафтопромислів 100-кілометровим нафтопроводом. У Латинській Америці перший нафтопровід був прокладений (в Колумбії) в 1926 р., в Азії (в Ірані) – в 1934 р., в зарубіжній Європі (у Франції) – в 1948 р. На території Російської імперії перший продуктопровід, який з’єднав Баку і Батумі, був побудований в 1907 р. Але широке будівництво нафтопроводів почалося вже після Першої світової війни, а газопроводів – після Другої світової війни.
До середини XX в. загальна протяжність трубопроводів світу досягла 350 тис. км, а в 2005 р. вона перевищила 2 млн км. Трубопроводи побудовані і функціонують в декількох десятках країн світу, але, як звичайно, визначальне значення мають країни, що входять за цим показником у першу десятку (табл. 146).
Крім десяти країн-лідерів трубопроводи значної протяжності мають і багато інших держав світу, розташовані в Південно-Західній, Південно-Східної Азії, в Північній Африці, в Латинській Америці, а також країни СНД.
Аналізуючи розміщення нафто-і продуктопроводів, можна відзначити, що найбільші їх системи склалися, по-перше, в країнах з великими розмірами видобутку і внутрішнього споживання нафти і нафтопродуктів, а іноді й експортують їх (США, Росія, Канада, Мексика, а також Казахстан, Азербайджан та ін.) По-друге, вони склалися в країнах з яскраво вираженою експортною орієнтацією нафтової промисловості (Саудівська Аравія, Іран, Ірак, Лівія, Алжир, Венесуела). Нарешті, по-третє, вони сформувалися в країнах з не менш яскраво вираженою імпортної орієнтацією нафтового господарства (Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Україна, Білорусія та ін.) Найбільші за протяжністю магістральні нафтопроводи споруджені в країнах СНД, в США, Канаді, Саудівській Аравії.
У складі першої десятки країн за протяжністю газопроводів перші сім позицій – з величезним кількісним перевагою – займають економічно розвинені країни. Це багато в чому пояснюється тим, що будівництво газопроводів в Китаї почалося порівняно недавно, більшість же країн, що розвиваються якщо і експортує природний газ, то в зрідженому вигляді морським шляхом. У свою чергу, з перерахованих у таблиці розвинених країн США, Німеччина, Франція, Італія (до них можна додати Україну, Білорусію, Польщу, Чехію, Австрію та ін) мають яскраво виражену споживчо-імпортну орієнтацію, а Росія і Канада (до них можна додати Туркменію, Норвегію, Алжир) – споживчо-експортну або експортно-споживчу орієнтацію. Найбільші за протяжністю газопроводи діють в країнах СНД, Канаді та США.
Показник густоти трубопровідної мережі застосовується значно рідше, ніж показник густоти залізних і автомобільних доріг. Проте можна зазначити, що за густотою нафтопровідної мережі виділяються країни Західної Європи (особливо Нідерланди, Бельгія, Німеччина, Італія, Великобританія), США і невеликі нафтовидобувні і нефтеекспортірующіе держави Тринідад і Тобаго (“рекордсмен світу” з показником 200 км на 1000 км2 території), Бруней і Бахрейн. По густоті газопровідної мережі лідирують Нідерланди і Німеччина (275 км на 1000 км2 території).
Звернемося тепер до характеристики роботи, тобто вантажопотоків світового трубопровідного транспорту. Наприкінці 1990-х рр.. вантажообіг нафто-і продуктопроводів світу наближався до 4 трлн т / км, а газопроводів – до 2,5 трлн т / км (напевно, зрозуміліше буде, якщо сказати, що нафто-і продуктопроводи світу щорічно перекачують більше 2 млрд т нафти і її продуктів ). У цьому вантажообігу беруть участь все ті ж країни, які вже були названі вище, але з ще великою перевагою двох з них – Росії та США.
Трубопровідний транспорт має великі перспективи розвитку, пов’язані з постійним зростанням потреб у нафті і особливо в природному газі. У різних регіонах і країнах світу триває спорудження магістральних нафтопроводів. Головним центром активності в цьому відношенні останнім часом став Каспійський регіон. Ще більший розмах набуло будівництво газопроводів. Їх також споруджують в багатьох регіонах і країнах, але якщо мати на увазі тільки найважливіші з них, то слід назвати в першу чергу країни СНД, Південно-Східної Азії, Китай, Австралію, а в другу – Західну Європу, США та Канаду, Північну Африку і Латинську Америку. За даними на 2001 р., всього в світі споруджувалося 85 тис. км нових трубопроводів.
Росія, поступаючись США за загальною протяжністю трубопроводів, ще на початку 1990-х рр.. набагато перевершувала їх по вантажообігу цього виду транспорту. Цей перевага зберігся і пізніше: адже вантажообіг нафто-і газопроводів Росії становить 1850 млрд т / км, або майже третина світового. Лідерство Росії багато в чому пояснюється тим, що її набагато більш нові за часом спорудження і більш сучасні трубопроводи завдяки великому діаметру труб і високому тиску володіють набагато більшою пропускною здатністю. Це відноситься до вже давно чинним міжнародним трубопроводах – нафтопроводом “Дружба” і газопроводів “Союз” і “Братство”, за якими нафта і газ поставляються в зарубіжну Європу. І тим більше до недавно введеної в експлуатацію Балтійської трубопровідної системи (БТС), що дала вихід нафти до Фінської затоки, а також до споруджуваних морським газопроводами “Північний потік” (на Балтійському морі) і “Південний потік” на Чорному морі. На східному напрямку ведеться грандіозне будівництво нафтопроводу Східна Сибір – Тихий океан (ССТО), по якому російська нафта піде на ринки країн АТР і США. Завдяки трубах діаметром майже в 1,5 м пропускна здатність цієї нафтової магістралі складе 80 млн т на рік.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)