Слов’яни на початку Середніх віків
Слов’янські племена
До епохи розпаду монархії Карла Великого і норманських, сарацинських та угорських набігів відноситься і початок державного життя у слов’янських народів. Географічне положення слов’ян на східному кордоні Західної імперії і на північному кордоні Східної ставило одних з них в безпосереднє зіткнення з Німеччиною, інших – з Візантією. Найближчі до старого історичного світу слов’яни ділилися на дві групи: західну і південну [1]. До західної групи належали насамперед різні племена, які жили на схід і захід від Ельби (або Лаби, звідки їх назва полабських) і по березі Балтійського моря, в усть Одеру і Вісли (поморяне). Полабскіе і поморские слов’яни не створили самостійної держави і піддалися онімечуванню. По середньому і верхньому течією Вісли і притоках Одера з правого боку жили ляхи, або поляки, на захід від них в Богемії оселилися чехи (з моравами), а по Тисі і західним Карпатам – словаки. Згодом тут склалося два слов’янських держави – чеське і польське, в культурному ж відношенні західні слов’яни підкорилися романо-німецькому впливу. Південна група слов’ян складалася з болгар на нижньому Дунаї, сербів і хорватів по Драве і Саві і в північно-західній частині Балканського півострова і словенцем в Істрії і в східних Альпах. Велика їх частина в культурному відношенні підкорилася візантійським впливу (як і східна група слов’янських племен, з якої утворився народ російська). Південні слов’яни заснували дві держави – болгарське і сербське.
Початок державного життя у слов’ян
Виникнення державного життя у слов’ян і разом з тим прийняття ними християнства ставляться до IX ст. І те, й інше відбувається одночасно і у південних, і у західних слов’ян. Саме в цю епоху почалися суперечки між східним і західним духовенством, які потягли за собою поділ церков, причому одним із приводів суперництва між ними зробилося звернення слов’ян у християнство. Успіху християнської проповіді серед слов’ян багато сприяло те, що в середині IX ст. два брати, родом з Солуні, Костянтин (у чернецтві Кирило) і Мефодій, що присвятили себе місіонерської діяльності, пристосували грецьку абетку до слов’янських звуків (“кирилиця”) і переклали слов’янською мовою Святе Письмо і богослужбові книги, ніж було покладено початок і взагалі слов’янської писемності. У цей час існували вже два слов’янських держави – болгарське і Великоморавське [2], і обидва вони прийняли християнство з Візантії. У 864 р хрестився болгарський князь Борис, і восприемником його був сам імператор Михайло III, але цей князь не хотів залежати від Візантії і звернувся було до тата Миколі I з просьбою прислати єпископів і священиків. Хоча тато з радістю відгукнувся на звернення до нього Бориса, але здійснення цього бажання зустрілося з різними перешкодами, і врешті-решт Борис повинен був визнати залежність своєї країни в церковному відношенні від Константинополя. Іншим слов’янським центром зробилося держава моравов, що утворилося для захисту від натиску з Німеччини при найближчих наступників Карла Великого. Моравський князь Ростислав звернувся до Михайла III з проханням прислати місіонерів, які навчили б їх християнській вірі. На це запрошення до Моравії вирушили Кирило і Мефодій, які в 865 р і почали навернення до християнства підданих Ростислава на велике невдоволення німецького уряду і духовенства. Останнє стало стверджувати, що священне писання може існувати лише на тих трьох мовах, на яких зроблена був напис на хресті Спасителя, і обидва місіонера визнали себе змушеними їхати в Рим для виправдання своїй проповіді слов’янською мовою. Кирило помер під час цієї подорожі (869), а Мефодій отримав від папи (Адріана II) схвалення своєї справи і титул єпископа для Паннонії і Моравії. Німці були незадоволені таким рішенням питання і протримали Мефодія близько двох років в ув’язненні. Йому вдалося ще хрестити чеського князя Бурівоя. Церква зарахувала слов’янських першовчителів до лику святих, і з їх ім’ям була пов’язана ідея про національної самостійності слов’янського племені.
Неміцність перших слов’янських держав
Перші слов’янські держави були неміцні, хоча слідом за прийняттям християнства вони і досягли на час великої могутності. При сина Бориса Сімеоне (893 – 927) Болгарія опанувала більшою частиною Балканського півострова і зробилася опасною самому Константинополю. Симеон взяв навіть титул царя, який у слов’ян був рівносильний імператорського (цар – цісар), і призначив для свого царства особливого патріарха. Але це був лише тимчасовий успіх. Новому царству довелося боротися не тільки з Візантією, але і з іншими народами – з угорцями, печенігами і росіянами (при Святославе). Візантійські імператори X в, (Никифор Фока, Іоанн Цимісхій і Василь II) відвоювали у болгар зайняті ними області і тим поклали край першого Болгарському царству (1018). Така ж доля спіткала і Великоморавське державу, до складу якої Ростислав включив Чехію і землі полабських слов’ян. Незважаючи на тимчасовий успіх Людовика Німецького, племінник Ростислава Святополк знову згуртував воєдино племена, що знаходилися під владою його дядька, і переможно відбивав німецькі навали (при Карлі Толстого і Арнульфо). Але цьому діяльному государю виявилося важким підтримувати зв’язки з Візантією, і він став протегувати латинському духовенству, яке почало переслідувати слов’янське богослужіння. Зі свого боку, німецький король Арнульф, щоб зломити Великоморавське державу, закликав проти неї угорців, які і зруйнували це слов’янська держава. Угорці (під начальством Арпада) оселилися в Паннонії, втиснувшись між західними і південними слов’янами, роз’єднав їх таким чином між собою і поклавши перепону для безперешкодних зносин західних слов’ян з Візантією. Тим самим західне слов’янство поставлено було в велику політичну і культурну залежність від Німеччини. Така була доля ранніх слов’янських монархій, але пізніше знову виникли слов’янські держави Чехія, Польща, Болгарія (друге царство) і Сербія.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)