Про зміни в драматургії кінця XIX – початку XX століття – Нове слово у драматургії кінця XIX – початку XX століття
Те, що з першого погляду характеризує сучасну драму, це, насамперед, послаблення… зовнішньої дії, а потім і чітко виражена тенденція якнайглибшого занурення у людську совість, і приділення великої ваги моральним проблемам, і нарешті, пошуки… якоїсь нової поезії, більш абстрактної, ніж стара.
Моріс Метерлінк, бельгійський драматург
Зміна світогляду людини другої половини XIX століття, криза у мистецтві, занепад реалізму зумовили появу нових тенденцій у розвитку драматургії кінця XIX – початку XX ст., у результаті яких виникла “нова драма”. Поновимо у пам’яті основні відомості про цю художню форму.
“Нова драма” – художнє явище європейської драматургії кінця XIX – початку XX століття, що протистоїть традиційній драмі (античній, шекспірівській, класицистичній, реалістичній). Біля її витоків стояли Генрік Ібсен (Норвегія), Бернард Шоу (Англія), Антон Чехов (Росія), Август Стріндберг (Швеція), Герхарт Гауптман (Німеччина), Моріс Метерлінк (Бельгія) та ін.
“Нова драма” з’явилася у час, коли в театрі панували п’єси, що були далекі від життя. Із самого початку свого існування вона намагалася привернути увагу глядачів до найболючіших тем сучасності. Це призвело до зміни самого статусу драми, яка перестає бути тільки джерелом насолоди і розваги для публіки. “Функція театру полягає у тому, щоб збуджувати людей, примушувати їх думати”, – зазначає Бернард Шоу. Драматурги-новатори роблять драму серйозним жанром, що вимагає розумових та творчих зусиль.
У “новій драмі” відбилися ознаки перехідної епохи. У ній поєдналися і зв’язок із багатовіковою літературною та театральною традицією, і розрив з нею; творці “нової драми” шукали нові художні засоби, які відповідали б драматичним зламам межі століть.
Пригадаймо основні ознаки “нової драми” порівняно із традиційною.
❖ Умовність та узагальнене відтворення дійсності Якщо у традиційній драмі автори наслідували реальне життя, достовірно зображаючи дійсність, то у “новій” лише умовно відтворювали загальну атмосферу епохи і часу, створювали свого роду “стилізацію”, прагнучи показати внутрішні суперечки особистості, її духовні шукання.
❖ Актуальна проблематика. “Нова драма” порушує гострі соціальні, морально-етичні проблеми, часто такі, що у звичайному житті приховувались або замовчувались; у той час як драма традиційна зосереджувалася на окремій трагедії у житті певної людини. Так, у драмі “Ляльковий дім” Г. Ібсен порушує важливе для сучасного авторові суспільства питання становища жінки. Б. Шоу наголошував, що Шекспір показував “нас самих, але за незвичних ситуацій”, а Ібсен – “нас у власних ситуаціях”, “те, що відбувається з йото героями, відбувається і з нами”.
Едвард Мунк. Ібсен у кав’ярні Гранд-отель у Христианії (1906)
❖ Новий тип драматичного конфлікту, В основі “нової драми” не протистояння характерів, як це було у традиційній драмі, а зіткнення ідей, поглядів. Рушієм сюжету є не дія та інтрига, а психологічні колізії. Б. Шоу так про це говорив: “У нових п ‘єсах драматичний конфлікт побудований не навколо вад людини, її жадібності або щедрості, образи або марнославства, недоречностей і випадковостей тощо, а навколо зіткнення різних ідеалів”. Суголосну думку висловлював і український письменник Микола Вороний: “Нова драма малює боротьбу індивідуума з самим собою; це драма почувань, передчувань, докорів сумління, драма непокою, вагання волі, ляку і жаху… Вся увага художника в ній скуплюється на психологічній концепції, через те, не пориваючи з реальністю, він інтригу, зовнішні обставини, побутові ознаки відсуває на другий план”.
❖ Аналітична композиція драми Новий тип драматичного конфлікту породив й особливу композицію драми – аналітичну. Вона полягає у послідовному розкритті таємниць та внутрішньої нестабільності персонажа, що приховуються за зовні щасливою оболонкою зображуваної дійсності. Зав’язкою дії, як правило, є подія, що відбулася ще до початку п’єси, а змістом самої драми стає аналіз причин такої події. Натомість для традиційної драми була характерна така композиція (у загальному вигляді): у першому акті – експозиція, у другому – конфлікт, у третьому – його вирішення. Іще однією особливістю композиції “нової драми” є її відкритий фінал. Ібсен зазначав, що “п’єса не закінчується із падінням завіси після п’ятої дії, справжній фінал – за її межами; письменник позначив напрямок, в якому необхідно шукати цей фінал, потім – […] справа кожного читача самостійно дійти до фіналу…”.
❖ Новий тип головного героя. Якщо героєм традиційної драми є той чи інший “соціальний тип” (у Мольера – хитрий слуга, пихатий буржуа, жадібний купець), то у “новій драмі” героєм стає носій ідеї, особистість, “духовний симптом” епохи (Нора з “Лялькового дому” Ібсена, яка бореться за свої права у сім’ї та суспільстві).
❖ Внутрішня дія. Зовнішня дія у “новій драмі” у силу її конфлікту та нового типу головного героя поступається внутрішній. Якщо традиційній драмі властива активна боротьба, то у “новій драмі” переважають роздуми, дискусії, пошуки істини.
❖ Оновлені зображально-виражальні засоби. Особливу роль у “новій драмі” відіграють ремарки та паузи, які з допоміжних засобів традиційної драми перетворюються на основний елемент тексту. Вони визначають ключові елементи у розвитку сценічної дії та формують підтекст. Мова п’єси набуває глибокого символічного змісту. Прихований зміст драматичних реплік, вчинків персонажів стає важливішим за їхнє пряме значення. Таким чином, у тексті “нової драми” існує ніби два плани: перший – те, що говорять персонажі, другий – те, що відбувається (“подвійний діалог”).
“Нова драма” – це явище, що пов’язане і з драматургією, і з театром. Тому зміни відбулися і у сценографії. Сучасний театр, за словами шведського драматурга Августа Стріндберга, тяжіє до повсякденного життя, до строгості виразних засобів й інтимного спілкування з публікою. Декорації та костюми персонажів “нової драми” деталізовані, імітують справжні; гра акторів стає природнішою та наближеною до реального життя; значно підвищується роль режисера.
Як ви знаєте, виникнення “нової драми” пов’язують із драматичною творчістю Генріка Ібсена. Більшість з творців “нової драми” були тільки авторами п’єс, а ще й теоретиками драми (Б. Шоу, А. Стріндберг, М. Метерлінк), вони вели активні пошуки у царині драматургічної і театральної діяльності.
“Нова драма” – цікаве і різноманітне художнє явище, що представлене у різних проявах. Так, вам уже відомо про “драму ідей”, “драму-дискусію” Генріка Ібсена та Бернарда Шоу. У цьому розділі ви розширите свої знання про драматичні твори і дізнаєтесь про “символістський театр” Моріса Метерлінка.
?
1. Продовжте речення: “Нова драма” – це…”.
2. Спираючись на інформаційний плакат, розкрийте ознаки “нової драми” порівняно із традиційною.
УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
“Нова драма” проклала свій шлях і в українській драматургії кінця XIX – початку XX століття. Окремі її елементи використовували у своїй творчості Леся Українка, Володимир Винниченко, Микола Куліш та ін.
Українські письменники були ще й уважними читачами та проникливими інтерпретаторами західноєвропейської драматургії, свої погляди вони висловлювали у численних статтях, нарисах, рефератах. Так, “новій драмі” свої розвідки присвячували Леся Українка, Микола Вороний, Лесь Курбас та ін.
Зокрема Леся Українка у статті “Європейська соціальна драма в кінці XIX ст.” (1901) вітала народження “нової” драми, відзначаючи її пріоритет перед іншими родами літератури в переломні часи: “В сій власне об ладі література “кінця віку” промовила справді нове слово, пробила нову стежку “в містичнім таю” літературних форм”. Вона дала проникливу оцінку найвизначнішого й найпершого творця нової драми – Г. Ібсену.
Сучасну драматургію Леся Українка поділяла на два жанрово-стильові “напрями”: “…один через неозорий океан психології та соціальних проблем, а другий через туманом вкрите море містики та легенди, і Гауптман відкрив у своїх “Ткачах” драму юрби, а Метерлінк у своїх “Сліпцях” драму настрою….Нова країна відкрита, а з нею вкупі і нове широке поле до праці”, – писала вона в цій же статті, зосереджуючи аналіз на драмі соціальній, простежуючи її еволюцію від Аристофана, Шекспіра, Шиллера й Гете, В. Гюго тощо.
Своїми театрознавчими працями відомий український поет, драматург і режисер Микола Вороний. У своїй збірці критичних статей “Театр і драма” (1913) він аналізує тогочасний стан і визначає перспективи розвитку театрального мистецтва, розглядає окремі елементи театральної справи. М. Вороний називає драму “найтруднішим” з “усіх родів літературно-художньої творчості” і визначає історико-культурні обставини, за яких відбувається розквіт драматургічного мистецтва: “…ми помічаємо розквіт драми переважно в періоди загального розвитку всіх родів літератури, в періоди найвищого напруження громадських сил, під час переможних війн і зміцнення могутності держав, коли обставини дають і найбільше імпульсів для такого роду літературної творчості”. Слідом за Лесею Українкою Микола Вороний простежує еволюцію драми, від античності до початку XX століття. Критик звертає увагу на різноманітність європейської “нової драми”, дає характеристику різним її виявам, зокрема і символічній драмі. “Символічна драма розриває всі зв’язки з традиціями попередньої драми, – пише Микола Вороний. – Вона хоче виявити те трагічне, що існує в щоденному житті, що можна відчути, але нелегко показати, тому що основа трагізму тут не матеріальна; вона стає на шлях філософського і релігійного пізнання, намагається відгадати містичні таємниці потойбічного…”. Найталановитішим представником символічної драми український митець уважає Моріса Метерлінка.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)