Історико-культурна картина літератури кінця ХХ-початку ХХІ століття – Особливості розвитку української літератури ХХ – початку ХХІ століття

План

1. Соціокультурні умови функціонування української літератури наприкінці ХХ – початку ХХІ століття.

2. Художньо-естетичні риси сучасного літературного процесу.

3. Літературні угруповання цього періоду.

4. Сучасні журнали і часописи.

5. Проблеми формування України як держави та українців як нації у творах Ю. Андруховича, В. Яворівського.

Мета: окреслити специфіку соціокультурних умов в Україні кінця ХХ – початку ХХІ століття, визначити основні характеристики літератури цього періоду, ознайомити з основними літугрупуваннями та їх представниками, визначити морально-етичні й художньо-естетичні основи творчості сучасних письменників.

Ключові слова: творча генерація, літературний процес, мала проза, літературне угруповання, часопис, постмодернізм.

1. Соціокультурні умови функціонування української літератури наприкінці ХХ – початку ХХІ століття.

У кінці 80-х – на початку 90-х роках ХХ століття процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбились і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по – новому, а не під кутом методу “соцреалізму” [31, с. 55].

XX століття в історії української літератури – це епоха глобальних естетичних зрушень, пов’язаних передусім з новим розумінням мистецтва, а також новим баченням людини та її місця у Всесвіті. Утім, розвиток красного письменства впродовж століття був досить нерівномірним. Літературний процес 90-х років XX століття – явище цікаве і певною мірою досі не усталене, однак певні ознаки та риси в цьому літпроцесі можна виділити. Цей період характеризується активними стильовими пошуками письменників, жанровим розмаїттям, неординарними, навіть радикальними формами творчого вияву авторської свідомості. Значна частина українських письменників зайняла “позицію відкритої літературної свідомості” (О. Забужко), що прагне “зруйнувати Карфаген української провінційності” (Ю. Шевельов).

Небувале соціальне піднесення докорінно змінило літературно – художній процес в Україні. Сучасна українська література розвивається в історично нових, докорінно відмінних від попередніх десятиліть і навіть століть умовах. Незалежна Українська держава відкрила перед літературою нові можливості, і нову її сторінку. Література, як і все державне життя, на початку 90-х років ХХ століття позбулося ідеологічно-партійного диктату, ставши абсолютно вільною у виборі тем, образів і способів їх трактування. Ідейно-художнє її багатство стимулювало тематичну, жанрово-стильову, концептуальну різноманітність [32, с. 25].

Отже, говорячи про українську літературу кінця ХХ століття, традиційно наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові, – постмодернізму як основному художньому напряму літератури 1990-х років. І хоча стосовно постмодернізму і досі не припиняються дискусії, більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х роках і пов’язаний з іменем Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угрупування “Бу-Ба-Бу”), а пізніше з представниками таких груп, як “Пропала грамота”: Ю. Позаяк, В. Недоступ; “Лу-Го-Сад”: І. Лучук, Н. Гончар; “Нова дегенерація”: І. Андрусяк, І. Ципердюк та інші.

Характерною прикметою сучасного літературного життя є те, що у ньому беруть участь представники різних поколінь, різних стильових течій, отже, в ідейно-тематичному, жанрово-стильовому й емоційно-інтонаційному виявах література останніх років строката і різнобарвна [52, с. 18].

Якщо представники старшого покоління, шістдесятники (тобто ті, хто забезпечував літературі відповідну духовну висоту і в 60-ті, і в застійні 70- 80-ті роки: Л. Костенко, І. Драч, Д. Павличко, Б. Олійник, Р. Іваничук, В. Шевчук, В. Яворівський та інші) в цілому тяжіють до традиційної, об’єктивно реалістичної манери письма, до осмислення передусім проблем історичної пам’яті, морально-духовного зв’язку часів, національних святинь і традицій, то вісімдесятники (В. Кордун, І. Римарук, В. Герасим’юк, Г. Пагутяк, І. Малкович, О. Забужко, Ю. Андрухович, Є. Пашковський, О. Лишега, В. Діброва), представники покоління 90-х років, кінця ХХ – початку ХХІ століття (В. Кокотюха, І. Ципердюк, С. Жадан, Л. Дереш, І. Карпа) вдаються до експериментаторських пошуків, критики застарілих канонів, нетрафаретності, гостро реагуючи на досьогочасні тематичні табу тощо.

2. Художньо-естетичні риси сучасного літературного процесу.

До визначних художньо-естетичних рис сучасного літературного процесу можна віднести:

– актуалізація модерністичного мистецтва слова в сучасних суспільних умовах, що призвело до зміни літературної ситуації;

– засвоєння українською літературою забороненого чи фальсифікованого досвіду європейської філософії, психології, соціології, культурології, його практична реалізація в художній творчості письменників;

– пожвавлення ідейно-тематичних та художньо-естетичних пошуків у літературі;

– включення в сучасний літературний процес заборонених, репресованих творів українських письменників попередніх поколінь, зокрема й авторів з української діаспори першої, другої й третьої хвиль;

– розвінчання, переосмислення, переоцінка попереднього художнього досвіду української літератури, критика соцреалізмівських літературних вартостей та авторитетів. Конфлікт “батьків” та “дітей” у літературі;

– відображення розкладу морально-етичних цінностей (криза суспільної й естетичної свідомості), зневага до норм та правил, деструктивізм (руйнівництво заради нового);

– занурення у глибини потаємного в людській психіці, культивування тем, на які раніше було накладено табу: еротика, злочинність, психічні хвороби, соціальні патології (пияцтво, бомжування, проституція і т. д·);

– вироблення нових художніх форм і стилів, зорієнтованих на літературний, лінгвістичний експеримент, зміна засобів і прийомів впливу на читача;

– сумбурність, художня еклектика (неоднорідність), певна дезорієнтованість і невизначеність сучасного літературного процесу;

– плюралізм у підході до трактувань художніх творів, проблем свободи творчості [52, с. 37].

3. Літературні угруповання цього періоду.

Асоціація українських письменників

Утворена в 1997 році на установчих зборах АУП (118 учасників). Організація АУП мала на меті подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність керівництва Спілки письменників України (СПУ) реформувати структуру та концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності сучасної ситуації (як соціальної, так і світоглядної). Ставши в опозицію до СПУ, АУП проголосила своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням ХХ століття.

Президентом АУП було обрано Ю. Покальчука, віце-президентами Володимира Моренця, Ю. Андруховича, І. Римарука і Т. Федюка.

Видавали часопис “Література плюс”, в якому друкували твори нової генерації українських письменників, гострі дискусії про шляхи розвитку літератури на 12 зламі тисячоліть, розповіді про помітні явища вітчизняної та

Зарубіжної модерної культури. Вступ до асоціації відбувався на підставі запрошення від її координаційної ради.

” БУ-БА-БУ” (” Бурлеск-Балаган-Буфонада “)

Літературне угрупування, що складалося з Ю. Андруховича (Патріарх),

B. Неборака (Прокуратор) та О. Ірванця (Підскарбій). Літугрупування засноване 17 квітня 1985 року у Львові. Період найактивнішої діяльності “Бу-Ба-Бу” (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987 – 1991 роки. Апофеозом став фестиваль “Вивих-92”, коли головну фестивальну акцію склали 4 постановки поезоопери Бу-Ба-Бу “Крайслер Імперіал”. У 1996 році друкований проект “Крайслер Імперіал” практично завершив період” існування Бу-Ба-Бу. В 1995 році у Львівському видавництві “Каменяр” вийшла книга “Бу-Ба-Бу”.

Літугрупування стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію [79, с. 65].

” Нова дегенерація “

Поетичне літугруповання, найбільш відоме своєю творчістю у 19911994 роках. До нього входили івано-франківські літератори І. Андрусяк, – C. Процюк, І. Ципердюк. 1992 року вийшло три поетичні збірки під однією обкладинкою з передмовою Ю. Андруховича.

” Нова література “

Асоціація, створена у жовтні 1993 року на науково-теоретичній конференції “Україна чи небуття” у Києві. Угруповання створено як правозахисну організацію, задекларовано об’єднання митців, які визнають вищість духовного над матеріальним, ідеального над розумовим, філософічного над ідеологічним, безпосередньо не заангажовує себе у політичну боротьбу.

” Пропала грамота “

Літугруповання, до якого входили київські поети Ю. Позаяк (Юрій Лисенко), В. Недоступ (В. Лапкін), С. Либонь (Олексій Семенченко). Група існувала наприкінці 1980-х – початку 90-х років. У 1991 році “Пропала грамота” опублікувала книжку з однойменною назвою, активно співпрацювала з редакціями варшавських видань. Стилістика поетичної творчості переважно пародійна, наближена до мовної стихії сучасного міста.

“Пси святого Юра”

До складу входили: Ю. Покальчук (у 1994 році), Ю. Андрухович, В. Медвідь, І. Римарук, В. Герасим’юк, В. Неборак, О. Ірванець. Маніфест було прийнято 24 листопада 1994 року. Через рік О. Ірванець вийшов з гурту, з часом приєднався Т. Федюк. У 1997 році вийшов альманах “Пси святого

Юра”, у якому були уміщені прозові, поетичні, драматургічні, есеїстичні твори вказаних авторів [76, с. 15].

” Творча асоціація “500 “

Це об’єднання авторів та літдіячів. Утворилось в 1993році в Києві. Разом з Державним музеєм літератури України організувала ряд поетичних вечорів під гаслом “Молоде вино”. Активними учасниками в 1993 – 1994 роках були М. Розумний, C. Руденко, Р. Кухарук, В. Квітка, А. Кокотюха та інші. У 1995 році була видана антологія прози 1990-х “Тексти”. Співробітництво з видавництвом “Смолоскип” та численні літературні вечори, проведені активістами у великих містах України у 1994 – 1996 роках, сприяли популяризації творчого доробку учасників “500”.

“Музейний провулок, 8”

Літературний “неокласичний гурт”, виник з ініціативи В. Бориспольця, О. Бригинця та В. Жовнорука (1990 рік). Властивою для гурту була відсутність будь-якої характерності, тобто звана і легко впізнавана невиразність, за котрою відразу вгадується перо журналіста. Таким чином, самовизначення гурту (неокласичний) залишається сприймати, хіба що як недотепний жарт.

” Червона Фіра “

Літкорпорація харківських поетів: С. Жадана, Р. Мельникова та І. Пилипчука. Літературною концепцією “Червоної Фіри” згідно з її заявами є неофутуризм. Провокативно-епатажні твори червонофірівців стали своєрідним східноукраїнським аналогом літературного карнавалу “Бу-Ба-Бу”.

“Друзі Еліота “

Літературне угруповання з числа студентів Ніжинського педагогічного інституту ім. М. Гоголя: А. Дністровий, А. Іванов, С. Коваленко. Творчість членів угруповання є вираженням інтернаціональності як звернення людського сущого до Бога здійснити “релігацію” (зв’язок людини з божественним) як основу антипозитивіського ірраціонального утрвердження зв’язку особи зі світом.

4. Сучасні журнали і часописи.

“Кур’єр Кривбасу” – український культурологічний часопис, який видається в Кривому Розі. В часописі публікуються як літературні твори, так і критика, а також матеріали з краєзнавства півдня України. В часописі друкуються твори відомих сучасних українських літераторів, а також письменників діаспори.

“Березіль” – недержавний літературно-художній та суспільно – політичний часопис, єдиний україномовний журнал такого спрямування на Слобожанщині. Основні розділи: публіцистика, художня література, критика, сатира, гумор. Початкова мета: популяризація кращих зразків красного слова літераторів і журналістів Слобожанщини й України. Видається з 1956 року (до 1991 року виходив під назвою “Прапор”). Співзасновники: Спілка письменників України та трудовий колектив редакції. Журнал виходить десять разів на рік. У 2003 році часопис змінив формат і обкладинку. Журнал продовжує друкувати прозові, поетичні, публіцистичні твори українських та іноземних письменників. Головні рубрики “Березоля”: проза (“У робітні молодого прозаїка”, “Про час і про себе”, “Про пережите”), поезія (“Березіль молодий”), публіцистика (“Тисяча й одне інтерв’ю”, “Мала батьківщина”, “Есеїстика”), критика (“Роздуми над прочитаним”), мистецтво (“МузУкраїна”), спадщина.

“Літературна Україна ” – щотижневик, газета письменників України, відома своєю високою громадянською позицією і відстоюванням національних ідеалів. Заснована 21 березня 1927 року в Києві під назвою “Літературна газета” як орган ВУСПП. Протягом 1941 – 1942 років виходила в Харкові, Луганську, Уфі, Москві й називалася “Література і мистецтво”. Із 1945 року – знову “Літературна газета”, а з 1962 – “Літературна Україна”. Дісталося й “Літературній Україні” в часі гонінь на інтелігенцію – в жовтні 1949 року “Радянська Україна” опублікувала редакційну статтю “Літературна критика в “Літературній газеті””, редакція газети обвинувачується в “безпринципності та низькому ідейному рівні критичних статей”.

На її сторінках друкують інформацію про творчу діяльність письменства України, нові літературні твори, критичні статті та рецензії.

Сьогодні “Літературна Україна” – щотижнева газета, орган правління Національної спілки письменників України. Вона оновлюється, стає сучасним виданням. Газета має передплатників не лише в Україні, ай у багатьох країнах за кордоном.

5. Проблеми формування України як держави та українців як нації у творах Ю. Андруховича, В. Яворівського.

Роман Ю. Андруховича “Рекреації”, в якому заперечується українська літературна традиція як передрадянська, так і радянська, став одним із найцікавіших і найвизначніших явищ сучасної української літератури. Величезна кількість критичних публікацій і точок зору на прозу Андруховича в українській періодичній літературі 90-х років – яскраве тому підтвердження. Стосовно прози письменника навіть було вжито жанрову дефініцію “новий український роман”. “Рекреації” спрямовують свою руйнівно-відтворюючу енергію головним чином на колоніальні й антиколоніальні елементи культурних здобутків імперської епохи історії України, яка, як відомо, мала свої особливості. В результаті кожен з героїв “Рекреацій” переніс символічне падіння або смерть, що змусило їх переосмислити навколишню дійсність та переоцінити власні вчинки. Таким чином, ми можемо говорити про те, що відродження нації, відродження духу відбулося в романі Ю. Андруховича.

Соціально-історичні мотиви мандрів нерозривно пов’язані з тим, що “домінантою поетичної картини Юрія Андруховича в усі періоди його творчості є напружене шукання духовної вертикалі буття”. Герої “Дванадцяти обручів” не стають винятком. Вони також перебувають у пошуках власної ідентифікації. У цьому творі, на нашу думку, мотив духовного опертя людини звучить цілком актуально, оскільки автор зображує своїх героїв у час, коли руйнації зазнала тоталітарна свідомість як окремої людини, так і суспільства в цілому.

90-ті роки ХХ століття були часом формування нової світоглядної концепції, часом пошуків нових моральних засад цілого суспільства, що й знайшло своє цілком логічне відображення в романі Ю. Андруховича “Дванадцять обручів”. Розповідаючи про кількох зовсім різних за соціальним статусом і віком людей, які різними шляхами шукають свою душевну гармонію, намагаються усвідомити своє призначення у світі, де вони живуть, Андрухович приводить героїв (а разом з ними і читачів) до розуміння того, що тільки внутрішня сутність, мораль і є духовною основою людини.

В основі найновішого твору В. Яворівського “Найдовша ніч президента” (2011) – президентські вибори в Україні. Всі події твору об’єднані навколо одного персонажу – чинного Президента Павла, з переобранням якого і пов’язаний безпосередній розвиток подій цієї сюжетної лінії. Інтимним, особистісним доповненням образа Павла служить ліричний струмінь сюжету про сільську дівчину Настю, щирістю й чистотою кохання якої скористався головний герой, покинувши її вагітною і одружившись, “з преспективою”, з генеральською дочкою. Біблійна сюжетна лінія Покрови Пресвятої Богородиці має викривальний характер, констатуючи духовну й моральну слабкість українських політичних керманичів, нехтування наданою можливістю покращення життя всього народу (Помаранчева революція) та зневіру самого народу у власних силах, вона надає творові загального філософського звучання та змушує замислитися читача над змістом наведених біблійних цитат та ремінісценцій відносно сучасного України. Одкровення Іоанна Богослова містять передбачення подальшої долі українців у їхньому історичному поступі.

Таким чином, доля знедоленої жінки, згідно з традиціями, започаткованими класиками вітчизняної літератури (Т. Шевченком, М. Вовчком, П. Мирним та ін.) у творі В. Яворівського уособлює долю всієї України. У повісті здебільшого використовується автодієгетична нарація, що виявляється у формі внутрішніх монологів-спогадів, роздумів героїв та передає певного роду переживання і проблеми крізь призму свідомості персонажа (Павла, Насті, Пресвятої Богородиці).

Питання для самоконтролю:

1. Назвіть художні ознаки сучасного літературного процесу.

2. Схарактеризуйте соціокультурні умови розвитку сучасної літератури.

3. Назвіть найвідоміші сучасні літературні угруповання.

4. Визначте найяскравіші постаті письменників кожного з них.

5. Які часописи та журнали активно працювали наприкінці 90-х – початку 2000-х років?

6. Проаналізуйте особливості реалізації державотворчої проблематики у сучасній прозі.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)