Особливості української жіночої прози – Особливості розвитку української літератури ХХ – початку ХХІ століття

План

1. Особливості жіночого письма в українській літературі кінця ХХ – початку ХХІ століття.

2. Роман “Польові дослідження з українського сексу” О. Забужко.

3. Повість О. Забужко “Казка про калинову сопілку”.

4. Стильові пошуки української жіночої прози: Марія Матіос, Ірен Роздобудько, Люко Дашвар.

Мета: окреслити особливості української жіночої прози 1980 – 2000-х років визначити естетичну своєрідність українського фемінізму, а також художні риси творчості його найвизначніших представниць.

Ключові слова: фемінізм, жіноча проза, жанр, стиль, журналістика.

1. Особливості жіночого письма в українській літературі кінця ХХ – початку ХХІ століття.

Фемінізм – теорія рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок. Суттю феміністичних переконань є думка, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі.

Існує кілька визначень поняття “фемінізм”:

– Соціально-політична теорія, в якій аналізують гноблення жінок та перевагу чоловіків в історичному минулому і сьогоденні, а також осмислюють шляхи подолання чоловічої переваги над жінками.

– Широкий соціальний рух за рівність прав і можливостей для жінок, що протистоїть соціальній системі, в якій положення людей різних статей нерівноправне.

– Ідеологія, що протистоїть усім теоріям і діям жінконенависництва.

– Філософська концепція соціокультурного розвитку, альтернативна до існуючої європейської традиції, яка виявляє зверхність до жіночого соціального досвіду в уявленнях про світ і суспільство.

Загальноприйнятого визначення поняття /”фемінізм”/ немає. У літературі існує більше 300 тлумачень цього терміну.

Слово “фемінізм” вперше вжив французький соціаліст-утопіст Шарль Фур’є у кінці XVIII століття. Він вважав, що (“соціальний стан жінок є мірилом суспільного прогресу”). Він іменував феміністами прихильників жіночого рівноправ’я.

Основоположницею і теоретиком фемінізму стала Симона де Бовуар – французька філософіня-екзістенциалістка, авторка книги “Друга стать” (1949). Вона не вважала себе феміністкою. Але саме вона розвіяла постулат про природність сексуального розподілу праці, поставила проблему історичності існуючого стереотипу, що співвідносить “природне” (жіноче) з “культурним” (чоловічим), показавши, що це проблема не взаємодоповнення (природного – культурним, жіночого – чоловічим), але ієрархії та влади (чоловічого над жіночим) [1, с. 21].

Під впливом феміністичної теорії сформувався український жіночий рух. Його особливістю є тісний зв’язок з національно-визвольною боротьбою. У Наддніпрянській Україні основні зусилля емансипаційного руху були зосереджені на боротьбі за право жінки на освіту, зокрема, вищу (“Общество помощи высшему женскому образованию” у Харкові). У 1878 році засновано Вищі жіночі курси у Києві, 1880 року – у Харкові. У 1884 році в Києві засновано український жіночий гурток, який очолила О. Доброграєва. Згодом були засновані Київська жіноча громада, Товариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурно – освітньому русі (Олена Пчілка Х. Алчевська та ін.), а також у суспільно – політичному житті, зокрема у народницькому та соціал-демократичному русі. У західноукраїнських землях у 1884 в Станіславі Н. Кобринська ініціювала створення Товариства руських женщин, згодом виникли Клуб русинок, Жіноча громада, Кружок українських дівчат та ін. Ідеологічною основою цих товариств був фемінізм у поєднанні з національною ідеєю [1, с. 57].

У 1930 роках “жіноче питання” в СРСР і, зокрема, в УРСР було оголошене повністю вирішеним. Незважаючи навідхід від традиційного фемінізм, розв’язання проблеми суспільного рівноправ’яжінок у радянський період характеризувалося підвищенням їхнього освітнього та професійного рівня, активною участю у науковому, літературно-мистецькому житті країни. Водночас нерозв’язаними залишилися проблеми “подвійного навантаження” жінок (на виробництві та вдома), захисту материнства тощо. У незалежній Україні активно йде процес повернення до цінностей ліберального фемінізму, відроджуються жіночі організації (зокрема Союз українок), створюються нові, посилюються зв’язки національних жіночих організацій з міжнародними жіночими об’єднаннями.

2. Роман “Польові дослідження з українського сексу” О. Забужко.

Письменниця є автором трьох оригінальних поетичних книжок – “Травневий іній” (1985), “Диригент останньої свічки” (1990) та однієї перекладної англійською мовою, виданої в Торонто – “Королівство Повалених статуй” (1996), повісті “Інопланетянка” (1992), літературно – філосовських студій “Дві культури” (1990), “Філософія української ідеї та

Європейський контекст: франківський період” (1992, 1993), “Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу” (1997), роману “Польові дослідження з українського сексу” (1994), повісті “Казка про калинову сопілку” (1999), оповідань “Сестро, сестро”, “Дівчатка” (1999), “Я – Мілена”, “Інструктор із тенісу” (2001). Автор численних статей та есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Кандидат філософських наук, віце-президент українського Пенцентру. Стипендіат фонду Фулбрайта (1994), лауреат літературних премій фонду імені Гелен Лапіка (США, 1996) та Фонду Всесвітнього Зобов’язання (США, 1997). Мешкає у Києві, працює в Київському інституті філософії.

З приводу “Польових досліджень” в есеї “Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української тендерної міфології” О. Забужко зазначила, що громадський і критичний резонанс, спричинений її книжкою, набагато більше говорить про сучасне українське суспільство, ніж про його літературу. Отже, на її думку, скандал довкола “Польових досліджень” зумовлювався не так порушенням певних суспільних чи моральних норм, як закостенілістю українського суспільства, відтак і культури, які всередині себе, у своїй тендерній структурі і далі залишаються колоніальними і патріархальними [24, с. 6].

Як стверджує сама письменниця, мабуть, “найуніверсальнішу” інтерпретацію “Досліджень…” запропонував Варшавський Театр Кристини Янди: за словами режисера, вони ставили твір про те, “як ми всі розучились любити”. І авторка згодна, що це таки “її” тема, наскрізна – і в віршах, і в прозі.

Вагомою художньою рисою цього роману є поєднання проблем національної історії та національної ідентичности з еротизованою (авто)біографічною нарацією в “Польових дослідженнях”.

Форма тексту: довгий внутрішній монолог героїні-нараторки, що нагадує потік свідомости.

Стиль напрочуд неоднорідний – від розмовної, навіть вульгарної мови до мови поетичної (фрагменти поезій Забужко та інших українських авторів включено до тексту без лапок). Вряди-годи монолог нараторки переривається звертаннями до фіктивної авдиторії (“Леді й джентльмени, пані й панове. “).

Сюжет твору: монологи належать українській викладачці, яка читає курс з української літератури в американському університеті. Вона досягла певних успіхів в академічному світі. також пише вірші, деякі з них було перекладено англійською.

У центрі оповіді – amour fou між оповідачкою та українським митцем – стосунки, сповнені психологічної експлуатації та насильства. Їхня історія кохання починається в Україні й добігає кінця в Сполучених Штатах.

Ціла історія взаємного насильства, образ, поневолення і страждань, яку можна розглядати як емблематичну ілюстрацію авторської візії української історії [52, с. 75].

3. Повість О. Забужко “Казка про калинову сопілку”.

Повість “Казка про калинову сопілку” О. Забужко входить до її відомого секстету. Три перших “голоси” із того секстету. Сестра ненародилася, її вбили ще до народження (“Сестро, сестро”), сестра прийшлай покинула, пішла (“Дівчатка”), сестра – вбила (повість “Казка про калинову сопілку”).

О. Забужко називає свій твір повістю “Казка про калинову сопілку”. Безперечно, це повість: ми слідкуємо за життям, працею, вихованням дітей у родині Василя та Марії протягом 20 років. Але ж поряд з цим у повісті багато жанрових ознак казки: дідова дочка й бабина дочка, трикратні повтори – звернення Г анни-панни до батька попа, і сатани про суть вчинку Каїна, змій – перелесник, калинова сопілка, що сама співає, фантастична кінцівка твору. Все це дає підстави стверджувати що повість О. Забужко тісно переплітається з казкою. І все ж перевагу надаю ознакам повісті: відповідній спосіб художнього зображення дав можливість письменниці показати рух життя, розвиток характеру головної героїні – Ганни-панни. Для твору О. Забужко притаманна наявність хронотипів (грецьк. час, місце), тобто такихзгустків словесної матерії, які вказують на час і місце, хоча вони й не називаються. Наприклад, численні побутові подробиці вказують, що дія, описана в повісті, відбувається в українському селі кінця XVIII – першої половині XIX ст. Отже, “Казка про калинову сопілку” – це повість і казка водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в ньому наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в цьому творі елементи і ліричні, і драматичні, але вони підпорядковані епічній організації художнього матеріалу [73, с. 323].

Тема повісті “Казка про калинову сопілку” – розповідь про двобій Добра і Зла, про велику трагедію українського роду.

Ідея твору – пересторога людям у виборі Добра чи Зла, у дотриманні цінностей християнської моралі.

У творі О. Забужко немає чорних і білих, позитивних і негативних героїв. Тут є протистояння обдарованості і посередності, незвичайна краса і обдарованість Ганни-панни та підкреслена звичайність Оленки становлять виразний контраст. Але все ж головна героїня твору саме Ганна-панна, “бабина дочка”, яка не просто розв’язує проблему світла і темряви у собі, а сперечається зі світом, навіть з Богом. Те, що Оленці, всім односельчанам видається жар-птицею, – маловартісне для Ганнусі. І в зв’язку з цим також постає проблема нежіночої землі. Щоб існувати інакше, не тим буденним жіночим щастям між колискою й господарством, Ганна потребує життєвого простору.

4. Стильові пошуки української жіночої прози: Марія Матіос, Ірен Роздобудько, Люко Дашвар.

Жіноча проза – явище глибоко індивідуалістичне, неоднорідне й строкате за своєю природою. Врахування тем, образів, художнього світу, відкритих з точки зору жінки, доповнює художні погляди та інтерпретацію дійсності чоловіків-письменників, а також забезпечує цілісність літературного портрета доби.

Визначною представницею сучасної жіночої прози є М. Матіос. У службовій біографію письменниці значаться посади заступника голови Чернівецької обласної організації Спілки письменників України, відповідального секретарем “Буковинського журналу”. З 1997 року вона мешкає в Києві. Веде активну громадську та політичну роботу. Є нородним депутатом кількох скликань.

Знакове місце у прозі М. Матіос займає тема репресованої жіночої свідомості, яка постає в соціальному, національному, екзистенційному, гендерному, психологічному та психоаналітичному аспектах. У творах “Просили тато-мама”, “Юр’яна і Довгопол”, “Солодка Даруся”, “Майже ніколи не навпаки”, “Щоденник страченої”, “Москалиця” моделюються такі буттєві ситуації, в яких максимально виявляє себе проблема внутрішньої свободи жінки та вибору нею життєвого шляху [73, с. 331].

Індивідуальний стиль письменниці не позбавлений публіцистичного струменя, що сполучається з іронічно-гротескним сприйняттям української дійсності. Роман “Містер і місіс Ю-Ко в країні укрів”, з його відлунням бурлеску й травестії, вкрапленнями меніппейності, використанням архетипних моделей. Визначальним засобом розкриття явищ дійсності в її творах є відтворення психології людини, психологічна обгрунтованість поведінки. Письменницю найбільше цікавить людське, передусім жіноче “я”. Проза унаочнює і таку ознаку стилю М. Матіос, як тяжіння до інтенсивної вражальності, що забезпечується не лише засобами сповідально-ліричного письма (“Не плачте за мною ніколи”, “По праву сторону твоєї слави”) чи психологічною інтерпретацією конфліктів і колізій (“Нація”, “Солодка Даруся”, “Майже ніколи не навпаки”), а й гротескно-сатиричними прийомами у поєднанні з інтертекстуальним багатоголоссям (“Містер і місіс Ю-Ко в країні укрів”).

Визначальні риси стилю М. Матіос, які сформовані у силовому полі філософського осмислення життя буковинців, знаходять свій матеріальний вияв у слові, в особливій стилістиці фрази, завжди матіосівській, але водночас завжди різній. Національна ідентичність героїв її прози виразно підкреслена мовними особливостями, зокрема локальними діалектизмами. Стиль М. Матіос відзначається багатством лексики, яка вміщує найрізноманітніші пласти від фольклорного до книжного, від публіцистичного до просторічного, від рафіновано літературного до діалектного.

Письменниця полюбляє як класичний спосіб організації текстового матеріалу з лінійним сюжетом і можливими ретроспекціями (“Апокаліпсис”, “Не плачте за мною ніколи”), так і постмодерний виклад, для якого характерні багатоярусність, колажність, асинхронність композиції (“Щоденник страченої”, “Майже ніколи не навпаки”). Осібне місце у прозовому дискурсі авторки посідає близька до потоку свідомості психологічна оповідь, яка за формою являє собою суцільний внутрішній монолог.

Ірен Роздобудько – яскрава представниця української fashion – літератури, досить плідна письменниця, якій протягом 2005 – 2011 років вдалося започаткувати власний літературний бренд й надійно закріпити його на читацькому ринку. Свого часу працювала в газеті “Родослав”, коректором журналу “Сучасність”, оглядачем на першому й третьому каналах Національної радіокомпанії, оглядачем у газеті “Всеукраїнські відомості”, заступником головного редактора в журналі “Наталі”, головним редактором у журналі “Караван історій. Україна” та журналістом у журналі “Академія”. Її художня проза ще з самого початку – появою першого детективного роману “Мерці” (2001) – викликає захоплення різновікової читацької аудиторії завдяки легкій манері написання й висвітленню актуальної тематики, співзвучної життєвим інтересам кожного [23, с. 5].

Художня проза української письменниці вирізняється багатогранністю, оглядом широкого спектра всезагальних проблем людства: кохання і зради (“Гудзик”), любові й ненависті (“Ескорт у смерть”, “Зів’ялі квіти викидають”), життєвого та морального вибору (“Шості двері”, “Амулет Паскаля”), любові до Батьківщини (“Ранковий прибиральник”, “Я знаю, що ти знаєш, що я знаю”), людської вартості й тлінності (“Перейти темряву”, “Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя”), запізнілого пробудження душі (“Дві хвилини правди”), взаємозв’язків минулого і майбутнього (“Якби”) та ін. Своїм сюжетом, психологією, філософією та, зрештою, стилем вражає наступний роман Ірен Роздобудько “Гудзик”, який отримав у 2005 році першу премію на всеукраїнському конкурсі “Коронація слова”, а у 2008 році був екранізований. За визначенням самої письменниці “Гудзик” – психологічна драма, і ця дефініція повністю себе виправдовує. У центрі твору – глибокий внутрішній світ героїв, складна композиція та несподівано закручена інтрига. Любов, вірність, зрада в романі перехрещуються в одній часовій точці багатовекторного простору і стають рівновартісними в кожній дії головних героїв. А символічна назва “Гудзик” лише підкреслює дріб’язковість початку великих трагедій людського життя [23, с. 8].

Романи Ірен Роздобудько мають складну кількапланову побудову з багатьма персонажами, життя яких показано в декількох часових та просторових площинах. Героїв Ірен Роздобудько важко розмежувати на головних і другорядних, адже кожен із них виконує у тексті “свою основну роль”. Конкретність і деталь, багатоекранність уяви, кадровість і крупноплановість в описах забезпечують оригінальне авторське оформлення

Детективних, авантюрно-пригодницьких та мелодраматичних сюжетів, сприяють відтворенню подієвої схеми творів, викликають ефект кіноперегляду.

Якщо говорити про сучасну українську літературу, то у список найвідоміших авторів, що здобули визнання та шалену популярність останніми роками, безперечно ввійде і Люко Дашвар (псевдонім Ірини Чернової), журналістка та кіносценарист. Працювала головним редактором херсонської молодіжної газети. Після розпаду СРСР займала посаду голови комітету у справах преси й інформації Херсонської облдержадміністрації. Звільнившись, заснувала власні дві газети у Херсоні, редакцію яких розграбували. Після цього переїздить разом з родиною до Києва. З 2001 року головний редактор газети “Селянська зоря”. Саме цей час письменниця визначає як незабутній життєвий досвід. Деякий час працювала журналістом і редактором жіночих журналів. Далі закінчила курси сценарної майстерності голлівудського професора Річарда Креволіна. Відомо що письменниця також навчалася у школі практичної журналістики та на курсах з нейролінгвістичного програмування. З 2006 року займається виключно літературною та сценаристською діяльністю. І велику роль в її письменницькій кар’єрі зіграв конкурс романів та кіносценаріїв “Коронація слова”, на якому письменниця уже неодноразово здобувала перемогу. Роман “Молоко з кров’ю” – другий успішний твір авторки, що приніс їй і премію “Коронація слова-2008”, і звання “Книга року ВВС – 2008” [73, с. 318].

Тема твору стара, як світ, – любов, якій у літературі майже від початків приділялося найбільше уваги. Силою та напруженістю почуттів роман “Молоко з кров’ю” чимось нагадує “В неділю рано зілля копала” О. Кобилянскої чи “Камінну душу” Г. Хоткевича. Схожості додає і певна містика, пов’язана з любов’ю, та майже всемогутня доля-фатум, що поєднує в пару Марусю та Степана, ламаючи їх життя. Події роману “Молоко з кров’ю” Люко Дашвар відбуваються у часових межах Перша світова війна – наш час. Звернення до певних історичних маркерів необхідне для окреслення часу, в якому жили ті чи інші персонажі. А це, своєю чергою, пояснює витоки й причини тих чи інших важливих для твору подій. Зрештою, згодом ми дізнаємося, що вся історія не тільки подіємо, а й часово скріплена кораловим намистом, що передавалося у сім’ї від матері до дочки. Ці коралі – немов окремий персонаж твору, від якого залежить доля багатьох інших [73, с. 335].

Фемінізм має багато значень, кількість яких весь час зростає – рух за рівність статей; залучення жінок до всіх галузей науки та суспільства; розуміння відмінностей між чоловічим та жіночим і подолання цих відмінностей; жіночі студії в рамках широкого суспільного контексту; жінка як категорія сама в собі; використання феміністичної ідеї як аналітичного інструменту у філософії та її використання для зміни характеру аналітичних підходів. Проте насамперед фемінізм виник із усвідомлення існування самостійності названої жінкою та її права на самовизначення. Фемінізм як ідейно-політична течія змінив світогляд суспільства. Рівність чоловіків і жінок – це питання рівності людського існування. Недопустима дискримінація як чоловіків, так і жінок. Історичний досвід вимагає дотримуватися прав людини безвідносно статі.

У сучасній українській літературі яскравими представницями жіночої прози є О. Забужко, М. Матіос, І. Роздобудько, Люко Дашвар та багато інших.

Питання для самоконтролю:

1. Дайте визначення поняттю “фемінізм”.

2. Назвіть особливості українського жіночого руху.

3. Визначте місце і роль феміністичної прози в сучасному літературному процесі.

4. Окресліть роль і значення міфу у творі “Казка про калинову сопілку”.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Особливості української жіночої прози – Особливості розвитку української літератури ХХ – початку ХХІ століття