Художні особливості літературного процесу кінця ХІХ-початку ХХ століття – СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА МИСТЕЦЬКО-КУЛЬТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ ВІД ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

План

1. Історія української літератури ХХ століття як час боротьби України за свою незалежність і державність.

2. Українські літературні журнали, альманахи в 20 – 30-х років XX ст., їх роль в організації літературного процесу.

3. Об’єднання літературно-мистецьких сил України. Роль української національної ідеї. Характеристика літературних організацій і угруповань, їх ідейно-естетичні платформи.

4. Поняття “Розстріляне відродження”. Національно-патріотичні ідеї українського письменства цього часу.

5. Публіцистика М. Хвильового. Новела “Я (Романтика)”. Проблема внутрішнього роздвоєння людини між гуманізмом і обов’язком.

Мета: ознайомити студентів-журналістів з багатогранними, поліфонічними мистецько-світоглядними реаліями літературних процесів України 20-х – початку 30-х років ХХ століття; розкрити особливості тогочасної літературної доби та поняття “розстріляне Відродження”; схарактеризувати публіцистичний доробок М. Хвильового та проблематику його показової новели “Я (Романтика)”.

Ключові слова: модернізм, стиль, імпресіонізм, експресіонізм, символізм, неореалізм, неоромантизм, авангард, Розстріляне відродження.

1. Історія української літератури ХХ століття як час боротьби України за свою незалежність і державність.

Швидкі еволюційні та революційні перетворення в естетичній свідомості напередодні нової історичної доби формують розмаїте, поліфонічне художнє полотно – літературу XX століття. Прикметною ознакою стає тут, з одного боку, усвідомлення літератури як певного національного та історичного типу художньої творчості, а отже, акцентування її зв’язку з традицією, з іншого – радикальна переоцінка, вибір самої традиції, змагання різних тенденцій, зумовлених новітнім художньо – естетичним контекстом [46, с. 85].

На початку ХХ століття ширяться робітничі рухи з економічними вимогами – поліпшення заробітку, умов праці та захисту від визиску. У зв’язку з цими рухами ширяться ідеї соціальної справедливості її політичної свободи, творяться організації й партії з метою впровадити в життя ці ідеї. Виникають ідеї перебудови суспільного життя на основах демократії й

Соціальної справедливості – ідеї соціалізму, з численними в окремих країнах напрямами розуміння соціалізму та способів його здійснення. Прихід до влади в Росії комуністів фатально позначився на всій історії України XX сторіччя. Україна залишається колонією Російської імперії, відновленої комуністами, стає засуджена на поступове знищення – перетворення на зрусифіковану провінцію так званого Радянського Союзу, витвором, яким маскується реставрована Російська імперія.

Напередодні та в перебігу подій першої російської революції 1905 року в Україні відроджується національно-визвольний рух. Перша світова війна пришвидшила національні визвольні рухи в Східній Європі, це привело до розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, між якими були поділені землі України. В Росії відбулася друга революція – повалення самодержавного ладу у лютому 1917 року. Такі обставини пришвидшують розвиток національної визвольної революції на всіх українських землях.

У Києві 22 січня 1918 року проголошено незалежну державу українського народу – Українську Народну Республіку, у Львові – проголошено Західно-Українську Народню Республіку. Роком пізніше, 22 січня 1919 року, обидві українські республіки об’єдналися в одну соборну державу українського народу – Українську Народну Республіку.

Захопивши владу в Росії в жовтні 1917 року, комуністи повели збройну інтервенцію проти незалежних держав народів, що вийшли зі складу російської імперії. Збройна інтервенція Росії закінчилась окупацією Східної України та створенням на цьому терені Української Радянської Соціалістичної Республіки в складі Союзу Радянських Республік, утворення якого проголошено 30 грудня 1922 року [46, с. 95].

Західні українські землі наслідком закінчення війни були поділені між трьома окупантами: до Польщі відійшла Галичина й Західна Волинь, до Румунії – Буковина, до Чехо-Словаччини – Закарпаття. Поділ України між чотирма окупантами затримався аж до початку другої світової війни. Такі історичні обставини склалися в період розвитку української літератури до 40 років XX сторіччя.

Модерне, нове виявилось в новому світосприйманні, в появі нової тематики та ідей в мистецтві й літературі, в застосуванні нових засобів зображення, зокрема досконалої метафоризації, в застосуванні психологізму зображення подій і людини.

Українське мистецтво й література стають поряд з мистецтвом і літературою інших народів світу, зростають кількістю й якістю. Зникла етнографічна обмеженість, перевага сільської тематики, фольклорність мови й засобів зображення. В українську літературу ввійшли нові стилі й напрями, прийшли нові молоді автори. Розвиваються українська літературна критика й літературознавство.

Зменшились у прозі побутові й пейзажні натуралістичні описи, визначилось тяжіння до ліризму, увага до ритму прози, підтексту, зображення подій через сприймання їх персонажами, через їх психіку, емоції

Й настрої – все, що разом пов’язується з новими напрямами в літературі, зокрема, з імпресіонізмом та символізмом [46, с. 112].

Загальна тендеція тогочасного літературного процесу виявлялася в прямуванні до звільнення літератури від надмірного соціологізму й ідеолгічної програмовості, в прямуванні до звільнення літератури від функції бути ілюстрацією до соціології й політики.

Поруч з новими великими здобутками українська література того часу мала також важливі втрати – втрату епіки за рахунок зростання лірики, кількісне збільшення поезії за рахунок зменшення прози, зменшення прозових жанрів великої форми, повістей i романів.

У надмірно тяжких обставинах розвиток української літератури відбувається в єдиному літературному процесі з його провідною настановою національного визволення України. Між згуртуваннями письменників довкола пресових органів i окремих видань велась інтенсивна полеміка з питань нових напрямів у літературі, піднесення її мистецького рівня тощо [46, с. 126].

Отже, протягом 1920-их років низка важливих завдань була розв’язана: в українській літературі стався різкий злам, вона перестала бути провінційним відгуком російської; розширилося коло її тем; став значно вищим рівень художності.

2. Українські літературні журнали, альманахи в 20 – 30-х років XX ст., їх роль в організації літературного процесу.

Проголошена в 1923 року на ХІІ з’їзді РКП(б) політика коренізації, дала поштовх для відродження нової української літератури. Літературні організації, які засновувалися в підрадянській Україні, прагнули мати свій друкований орган, в якому ознайомлювали громадськість з творчістю молодих літераторів. Саме в тогочасному Харкові зосереджувалося найбільше літературне коло митців і саме через столичну періодику тогочасні українські письменники намагалися впливати на розвиток літературного процесу. Важливу роль у розвитку української літератури та заснуванні літературних угруповань займала харківська періодична преса. Столичні періодичні видання об’єднували групових і поза групових письменників, знайомивши читацьке коло зі своєю творчістю. Велика кількість різноманітних літературних напрямків головною справою проголошували створення нової культури. Так, виникли письменницькі організації та групи у 1920-х роках, серед яких відомі “Плуг”, “Гарт”, “Ланка”, “Молодняк”, “Вапліте”, ВУСПП, “Нова генерація”, “Аспанфут” тощо. Втім, не всі угруповування мали свій друкований орган.

У Харкові виходило чимало періодичних видань, які друкували нові літературні та художні твори: “Вісти ВУЦВК”, “Комуніст”, “Культура і побут”, “Література і побут”, “Комсомолець України”, “Червоний шлях”, “Критика”, “Шлях мистецтва”, “Нові шляхи”, “Плуг”, “Плужанин”, “Молодняк”, “ВАПЛІТЕ”, “Г арт”, “Всесвіт”, “Пролітфронт”, “Нова генерація”, “Універсальний журнал”. На шпальтах газет відбувалися дискусії з приводу шляхів розвитку [49, с. 60].

Періодична преса систематично висвітлювала літературний процес, стимулювала молодих письменників до поширення українського друкованого слова, підтримувала їх та сприяла розвитку літературної критики. Кожний письменник розпочинав свій напрям з газети або журналу. Періодика була активним чинником літературного процесу, подавала кращі зразки творчості, помітно впливала на розвиток української літератури. Газетна періодика створювала умови для прояву літературних, письменницьких здібностей серед радянської молоді.

З утворенням літературних груп, столична періодична преса в 1924 році повідомила про утворення Української Літературної Академії. Академія мала складатися з обмеженої кількості визначних представників української літератури, видатних представників революційного письменства інших країн, а також молоді письменники та діячі літератури старшої генерації. До її завдань входило: організація подорожей українських письменників закордон, щорічне преміювання найкращих творів літератури, конкурси та ініціатива для створення подібних академій в інших радянських республіках.

Харківська газета “Вісти ВУЦВК” та часопис “Шляхи мистецтва” об’єднували навколо себе перших представників новітньої української літератури: М. Хвильового, В. Сосюру, М. Йогансена. Згодом, із заснування великого місячника “Червоний шлях”, ця група утворила організацію пролетарських письменників “Гарт” [75, с. 255].

Учасники заснували свій літературно-художній та критичний журнал всеукраїнської спілки пролетарських письменників “Гарт”, який об’єднував навколо себе критиків-марксистів, видатних діячів різних сфер мистецтва й культури. Видання публікував художні твори, критичні публіцистичні та наукові статті з різних питань мистецтва та літератури, бібліографію та хроніку мистецького життя підрадянської України та за її межами. Журнал висвітлював творче життя, роботу та побут сучасного письменника, а його члени зі шпальт видання закликали всі пролетарські літературні та художні сили України із зброєю художнього слова, хто внесе в літературно-класове пролетарське світовідчуття, прийти і подати свій голос зі сторінок “Гарту”.

3. Об’єднання літературно-мистецьких сил України. Роль української національної ідеї. Характеристика літературних організацій і угруповань, їх ідейно-естетичні платформи.

“Гарт” (1923 -1925) – спілка пролетарських письменників, до якої входили В. Блакитний, К. Гордієнко, І. Дніпровський, О. Довженко, О. Досвітній, В. Коряк, І. Кулик, Г. Коцюба, П. Лісовий, В. Поліщук, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина та інші.

Зі смертю в 1925 році голови спілки “Гарт” В. Еллана-Блакитного організація розпалася. Чимало її членів в 1928 році увійшла до складу організації “ВАПЛІТЕ”, на чолі якої був М. Хвильовий.

ВАПЛІТЕ – Вільна академія пролетарської літератури (М. Хвильовий, П. Тичина, М. Йогансен, М. Бажан, М. Куліш, П. Панч, О. Досвітній, М. Майський, М. Яловий та інші) – естетично-орієнтована група утворена наприкінці 1925 року на противагу так званному “масовізму” та футуризму.

У 1922 році з появою спілки селянських письменників “Плуг”, столична преса повідомила про закінчення організаційного періоду нової літератури. Молоді літератори мали змогу вступати до нових організацій.

До організації “Плуг” (1922 -1932) – спілки селянських письменників, входили Д. Бедзик, С. Божко, В. Гжицький, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, І. Кириленко, О. Копиленко, В. Минко, А. Панів, П. Панч, С. Пилипенко, І. Сенченко, В. Таль (Товстоніс), Г. Епік, П. Усенко, В. Чередниченко, І. Шевченко, В. Штангей та інші.

Організація “Молодняк” – організація комсомольських письменників, що вирізнялася своєю радикальною налаштованістю стосовно інакодумців. Проіснувала протягом 1926 – 1932, багато зробили для активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів [53, с. 462].

“Неокласики” – умовна назва естетичної платформи невеликого кола київських поетів, науковців, перекладачів 1920-х – початку 30-х років (до складу входили М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Ю. Клен. Своєю естетичною концепцією вони протистояли офіційному ідеологічному курсу, цінували талант та літературу за художніми критеріями.

АСПИС -“Асоціація письменників” (М. Рильський, Л. Старицька – Черняхівська, Н. Романович-Ткаченко, В. Підмогильний, Б. Антоненко – Давидович, Г. Косинка та інші). Проіснувала протягом одного року (1923 – 1924). В естетичній концепції проголошувалися принципи мистецтва за високими естетичними критеріями, цінували талант, свободу творчості [53, с. 67].

ВУСПП – Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників (заснована 1927 року з метою об’єднати всіх прихильних нової суспільно – політичної ідеології).

4.Поняття “Розстріляне відродження”. Національно-патріотичні ідеї українського письменства цього часу.

Естетичний феномен українського відродження початку ХХ століття пов’язаний із становленням у суспільстві, а зрештою, й у літературі нового культурно-художнього типу характеру людини. Водночас це доба трагедій і розчарувань, зменшення віри в раціональне, у здатність людського розуму докорінно змінити природу особистості й суспільний устрій. Разом із тим після курсу на українізацію на початку 1920-х років, уже із початку 30-х почалася жорстка деформація національних моделей, викорінення архетипів культури питомо української на користь “пролетарської культури”, фізичне винищення національних митців – так зване “Розстріляне відродження” – назва трагічного періоду, який переживала українська культура в 30-ті роки ХХ сторіччя. Понад двісті поетів, прозаїків, перекладачів, літературних

Критиків, літературознавців, викладачів, театральних діячів стали тоді жертвами злочинного сталінського режиму. Допити, безглузді обвинувачення – і вирок: смерть або сибірська каторга. Вражає текст телеграми Об’єднання Українських Письменників “Слово”, посланої з Нью – Йорку 20 грудня 1954 року: “Москва, СРСР, Другому Всесоюзному з’їздові письменників. Українські письменники – політичні емігранти вітають з’їзд і висловлюють співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР [54, с. 18].

1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися лише 36. Просимо вияснити в МГБ, де чому зникли з української літератури 223 письменники?”

До цієї телеграми президія “Слова” подала до преси своє пояснення. За приблизними (бо точні дані неможливі) підрахунками цифра 223 щезлих в СРСР українських письменників розшифровується так: розстріляно 17; покінчили самогубством – 8; арештовані, заслані в табори і іншими поліційними методами вилучені з літератури (серед них можуть бути розстріляні і померлі в концтаборах) – 175; зникли без вісти – 16; померли своєю смертю – 7. Лише 1956 року почалась несмілива “реабілітація” кількох імен письменників. З них лише кілька повернулись живі додому під час реабілітації.

До митців “Розстріляного відродження” відносять: Якова Савченка, Михайля Семенка, Миколу Зерова, Василя Еллана (Блакитного), Василя Чумака, Майка Йогансена, Володимира Свідзінського, Михайла Драй-Хмару, Євгена Плужника, Марка Вороного, Миколу Хвильового, Валеріана Підмогильного, Бориса Антонечка-Давидовича, Юрія Яновського, Остапа Вишню, Миколу Куліша, Олександра Довженка, Леся Курбаса тощо [51, с. 242].

Українська література змушена була поступово відмовлятися від послуговування об’єктивними законами літературної естетики, а все більше керуватися схемами і догмами соцреалізму. Література перестала писати правду про життя, вона все більше вдавалася до міфотворчості, створення міфів про радянське життя.

Ю. Шевельов наголошує, що відносно короткий у хронологічному відношенні відтинок часу заслуговує називатися окремою ерою у розвитку української духовності.

5. Публіцистика М. Хвильового. Новела “Я (Романтика)”. Проблема внутрішнього роздвоєння людини між гуманізмом і обов’язком.

Багатогранна творчість, незвичайна постать М. Хвильового мали величезне значення в літературному процесі 1920-х років, справляли значний вплив на розвиток українського письменства, культури, суспільно-політичної думки всього XX століття. Неперевершений майстер малої прозової форми М. Хвильовий, після М. Коцюбинського й В. Стефаника, витворив в

Українському письменстві i власний стиль, своєрідний різновид лірико – романтичної, імпресіоністичної новели.

У 1925 – 1928 роках в українській літературі розгорнулася літературна дискусія, яка почалася зі статті М. Хвильового “Про сатану в бочці”, або про графоманів та інших просвітян. Своїми памфлетами М. Хвильовий висловив значною мірою позиції всієї творчої інтелігенції. Його статті були спрямовані проти обмеженості та провінційності української літератури. Саме він поставив запитання: “Європа чи просвіта?”, маючи на увазі рішучий поворот рідної літератури на самостійний, вільний, викосопрофесійний шлях розвитку, її орієтацію на “психологічну Європу”, тобто найкращі здобутки європейського мистецтва. У розпалі літературної дискусії з’являються і цикли памфлетів М. Хвильового “Камо грядеши”, “Думки проти течії”, “Апологети писаризму” Написаний 1926 року памфлет “Україна чи Малорусія?” був заборонений і став відомим читачеві лише 1990 році “Україна чи Малоросія”, в яких аргументовувалась суть проголошених гасел орієнтації на “психологічну Європу”, “геть від Москви”. Він виступає проти засилля сумнозвісного масовізму, профанації мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування партійної й державної політики [19, с. 63].

У “Камо грядеши” i “Думках проти течії” автор порушує питання про орієнтацію української культури: Європа чи Просвіта? Коли поняття просвіти уособлює тут усе відстале, епігонське, Європу М. Хвильовий трактує не як географічну, а як психологічну категорію. Антитезою до цієї європейської культури у Хвильового “культурний епігонізм”. Плекаючи надії на розквіт українського мистецтва, навіть на месіанську роль своєї молодої нації, письменник насамперед наголошує на необхідності позбутися віковічного назадництва, залежності від “російського диригента”.

Стиль М. Хвильового-памфлетиста досить своєрідний, він і тут зостається неповторним художником. Афористичність висловлених гасел, багатство й розмаїтість метафоричної образності, історичних, літературних ремінісценцій, виваженість аргументації, поєднання гнівних інвектів із тонкою іронією – все це риси індивідуального стилю, які дозволяють оцінити памфлети М. Хвильового як мистецьке явище. Частина висловлених ідей втратила свою актуальність, дещо може видатися наївним, але попри все це як художні твори памфлети М. Хвильового можуть зацікавити сучасного читача [46, с. 165].

Літературна дискусія, для якої праця “Україна чи Малоросія” виявилася каталізатором, почала набирати політичного характеру. М. Хвильовому було мало “просвітництва”, він почав агітувати за нове мислення, за консолідацію з Європою, а не Північчю. Та й в художніх творах письменника вже давно був курс на Захід. Розмах планів української літератури на перспективу, як це робив М. Хвильовий, виявився для тоталітарної системи небезпечним. Стаття “Україна чи Малоросія” була особисто прочитана й засуджена Сталіним.

Далі почалися масові арешти інтелігенції. М. Хвильовий змушений був писати листи з каяттям. Врешті, не витримавши тиску комуністичної влади, покінчив життя самогубством.

У новелі “Я (Романтика)” постає складна революційна дійсність, якій найбільше пасують ключові слова: кров, смерть, насильство, трагедія, сум, безповоротна втрата чогось по-справжньому вартісного. Там герої постають не як переможці, які вже завоювали світ, не як будівничі майбутнього якщо не для себе, то для своїх дітей, а радше як жертви цієї революційної дійсності. То яке майбутнє чекає Україну з такими будівничими? – мало не в усіх оповіданнях підтекстово запитує своїх читачів М. Хвильовий. Так, за своїми політичними переконаннями він був українським комуністом. Саме в цьому полягала його внутрішня роздвоєність і трагедія. Адже він пізно зрозумів, що більшовизм і національна ідея – поняття несумісні. М. Хвильовий воював за новий світ для своєї України і водночас стріляв у неї, як його герой-фанат у новелі “Я (Романтика)” стріляє у власну матір. Вічне протистояння добра і зла в цій новелі перенесено в душу героя. Це протистояння викликає тривогу за світ і за людину в цьому світі. Новела є попередженням про непоправну втрату на обраному шляху істинних цінностей, гуманістичних ідеалів. Бо чи можна найвеличнішими ідеями виправдати вбивство рідної матері та й узагалі людини. Та ще й коли ці ідеї проголошуються заради щастя і благополуччя. Така абсурдна логіка викликає в душі автора розпач. Ті, хто фанатично наслідували більшовицькі ідеї, спокійно сприймали її кульмінаційну сцену, не засуджували вчинок головного героя, бо для них “мета виправдовує засоби”. Зворушує те, що і перед смертю мати не думає про себе, її материнське серце розуміє сина – вбивцю і хоче полегшити його страждання. Ця кульмінаційна сцена вражає непомітною силою гуманізму, людяності, силою, здатною побороти зло в цьому світі.

Новела має специфічну присвяту: “Цвітові яблуні”, яка може сприйматись і як своєрідний епітет, що несе в собі основну ідею твору. Пригадаймо, що “Цвіт яблуні” М. Коцюбинського, в душі ліричного героя якої також тісно поєдналося боже, людське начало (тяжкі страждання батька над помираючою трьохлітньою донькою) і диявольське – підсвідомий інстинкт художника, який сприймає смерть дочки як матеріал для майбутнього твору.

Ситуація в новелі М. Хвильового трагічніша, бо його герой сам мусить вибрати добро чи зло, шлях людяності, гуманізму чи служіння абстрактним ідеалам. Шлях його вибору дуже важкий. Власне, в центрі авторської уваги і є душа ліричного героя, її страждання, розгубленість, безпорадність, невміння вибрати єдино правильний шлях. Трагедія загострюється, коли головний герой усвідомлює, що він має зробити вибір: “Я – чекіст, але я і людина”. У новелі цей вибір звучить, як вибір між добром і злом, світлом і темрявою. Кульмінаційним є момент, коли серед приведених до трибуналу “ворогів” герой бачить свою матір із символічним іменем Марія. У непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівський обов’язок перед матір’ю – революційний обов’язок, служіння найдорожчій ідеї. Він намагається якось відтягнути фатальне рішення (“я чекіст, але я і людина”), та весь попередній шлях моральних компромісів робить розв’язку неминучою. Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком і заручником могутньої системи.

Таким чином, активне створення літературних організацій супроводжувалося появою великої кількості періодичних видань. Отже, 20-ті роки ХХ століття були відносно вільним періодом для представників українського літературного відродження, характеризувалися піднесенням

Літературного життя в підрадянській Україні, відзначилися розмаїттям жанрово-стильових пошуків і бурхливістю творчих полемік. Їх твори стали найвищим злетом та гордістю української літератури. Особливий вплив на її розвиток становила харківська періодика, яка чи не найперша, знайомила читачів з бурхливим розвитком української літератури, пропагувала творчість нових молодих українських письменників, з її сторінок було порушено відому літературну дискусію.

Консультації

І. Дзюба. Микола Хвильовий: “азіятський ренесанс” і “психологічна Європа ”(уривки)

Микола Хвильовий був поетом, але, залишаючись поетом-романтиком і в інших жанрах, і в житейській поведінці, і в політиці, – все-таки найглибшу печать на українську літературу поклав як прозаїк та як мислитель-політолог і культуролог (висловлюючись по-сучасному), публіцист і полеміст. У прозі він пройшов шлях від лірико-романтичного етюду, в імпресіоністичній імпульсивності й “незакінченості” якого було, однак, розмикання в безмежність і незалежність життя, відчуття могутнього потоку революційної стихії, – до геть нового на той час типу повісті й роману, різні моделі якого щойно випробовувалися європейських та російській літературах: вільної конструкції (з винахідливим демонструванням цієї конструкції), есеїстичних та інтелектуалістських імпровізацій, що поєднують “висвічування” потоку свідомості з прийомами й пристрастю філософського та політичного диспуту.

Як ніхто інший, він зі скоряючою щирістю і силою виразив романтичну натхненність революції та її неминучу експансивну зверненість до всесвітності, її співвіднесеність із вічністю історії (на відміну від панівного світопочування, яке починало від моменту революції відлік світового часу, для Хвильового революція – лиш епізод у світовому русі життя), – але він же відчув і безнадійність, недосяжність цієї всесвітності та всечасності, безсилість і самої революції – хай і великої – обійняти світове й вічне буття; показав красу і згасання “м’ятежа” (“м’ятежний” – його постійна наївно – горда самохарактеристика, “м’ятежність” – найвища точка піднесення людського духу); як ніхто інший, він “зсередини”, з болем невтишимого внутрішнього переживання, розкрив трагедію революційного максималізму,

Що захлинувся в рутині життя; побачив, як те, що здавалося йому зворушливо-наївним у фанатизмі “муралів революції”, стало страшним; чесно відтворив болісні ідейні суперечки про долю революції, філософію і мораль якої саме життя піддало суворому іспитові; він передбачив (власне, вже бачив) переродження революції, її гнітючі трансформації в лещатах бюрократизму, великодержавного шовінізму та деспотизму і чутливо вловив, точно відобразив становлення чиновно-парткомандного апарату, його перші самовдоволено-владні кроки…

Творчість Миколи Хвильового багатоманітна в мотивах і мінлива в часі. Але в усі періоди було в нього і щось спільне, були лейтмотиви, що, розвиваючись, варіюючись, дисонуючи між собою,, і складали стійку суть його світопочування.

Це насамперед мотив блакитної далечіні, “загірної комуни”, “тихих озер загірної комуни” – мотив мрії, поривання в невиразиму благість людського єднання в правді, красі й щасті; вищий ступінь емоціоналізації неясного соціалістичного ідеалу, який фактично не так уже й багато мав спільного з більшовицьким варіантом “наукового комунізму”.

Але це й мотив “чорного трибуналу комуни” – вже сповнена сумнівів і самокартання, вже роз’ятрена моральним і національним рахунком до себе, але все ще із забійною силою інерції – романтизація терору як нібито неминучої і тому святої сили самоствердження революції; не зразу обернеться вона розпачем і трагічною сатирою. […] У контрапункті цих мотивів відбувається якесь мучення, якесь саморозпинання духу революції. Микола Хвильовий разюче (і спершу болісно закохано, а потім відчайдушно оголено й моторошно) розкрив психологію революціонера як людини, що не хоче, або не може жити звичайним “рутинним” життям.

Хвильовий увесь зітканий із суперечностей, які, одначе ж, не тільки не позбавляють сенсу суперечні одні одним думки та настрої, а живлять їх. Серед таких суперечностей – і та, про яку ми говорили: між мрією про “голубу Савойю”, між орієнтацією на “психологічну Европу” і на містично – революційну (в його інтерпретації) Азію; суперечність між гаслами “вікна в Европу” та “азіятського ренесансу”.

(І. Дзюба. Микола Хвильовий: “азіятський ренесанс ” і “психологічна Європа “/1. Дзюба. – К. : Вид. дім Києво-Могилянської академії, 2001. – С. 40 – 48).

Питання для самоконтролю

1. Накресліть особливості розвитку української літератури в перші десятиліття ХХ століття.

2. Який літературні угрупування брали активну участь в культурному житті в цей час?

3. Назвіть основні художньо-мистецькі періодині видання (газети, журнали, альманахи).

4. Дайте визначення поняттю “Розстріляне відродження”.

5. Визначте коло проблем, які були ключові у творчості М. Хвильового.