Життєвий і творчий шлях Т. Шевченка як високопатріотичний взірець служіння своєму народові – СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА МИСТЕЦЬКО-КУЛЬТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ ВІД ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
План
1. До питання про геніальність Т. Шевченка. Поезія митця як виразник національної самосвідомості.
2. Періодизація творчості Т. Шевченка.
3. Історія України в поемах “Гайдамаки”, “І мертвим, і живим…”.
Мета: поглибити знання студентів про життєпис, етапи становлення та поетичну спадщину Т. Шевченка, формувати усвідомлення складності історичної долі українського народу, ознайомити з ідейно-проблематичною спрямованістю означених поем.
Ключові слова: Кобзар, історична поема, історіософські погляди, патріотизм, гуманізм, геніальність, ідея твору.
1. До питання про геніальність Т. Шевченка. Поезія митця як виразник національної самосвідомості.
І за життя й після смерті Т. Шевченка охочих відповісти на питання про його геніальність було немало. Відоме міркування П. Куліша, що тільки йому (Шевченкові) відкрила свою таїну наша мова; М. Костомаров говорив, що Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками; в І. Франка є натхненний вислів про Шевченка, що він був сином мужика, а став володарем у царстві духа. Ще в ХІХ столітті науковці зафіксували художнє відкриття Шевченка про націю як ідеальну форму буття особистості, про зв’язок його творчості з традиціями нашої старої літератури, про випереджаючий (провіденційний) характер його творчості, про те, що він художньо підхопив не те, що вже говорив народ, а те, що готовий був сказати.
На думку М. Наєнка, Т. Шевченко – художнє явище не первісного, а цивілізованого суспільства; про нього самого слід говорити не як про міф, а як про реальність, котра всього лиш не до кінця збагнена; в Україні він є не тільки тим, що вивчають, а й тим, чим живуть [56, с. 264]. Ширше з цього приводу висловлювався академік О. Білецький: “Г омер, мабуть, безсмертний поет, але Шевченко живий і для нас, і для всього прогресивного людства” [11, с. 119].
Остання думка змушує нас ще раз повернутися до означення “геніальний”. Живий, бо – геніальний. Цього ніхто не може спростувати. Проблема лиш у виявленні складових геніальності. Шевченко – постать реальна, але наділена дивовижною здатністю творити такі поетичні узагальнення, які за художньою силою порівняти можна тільки з міфічними. Звідси пряме підтвердження думки, що міф – центр поезії і шо в міфах обов’язково присутнє романтичне начало. Підходи до таких висот Шевченко почав із кардинального: його попередники лише писали українською мовою, але до творення власне української літератури тільки наближалися. Чому? Бо українців і Україну вони лиш називали; Шевченко ж заговорив про них як дійових осіб історії і філософії.
Слово Т. Шевченка пішло “меж люди” як заклик до звільнення від імперського гноблення рідного краю і сплюндрованого неволею слов’янського люду, і “засіяного горем, политого кровію” Кавказу. Воно не знає кордонів. Розуміючи його могутню силу, політики різних світоглядних позицій віддавна використовували вірші поета в ідеологічних цілях. За словами С. Єфремова, поезія Т. Шевченка “стала найкращим виразом національної самосвідомості на Україні”, а “його особисту долю можна вважати за символ долі всього українського народу” [37, с. 269].
Справжній зміст слів Шевченка часто перекручували в залежності від тих чи інших іделогічних поглядів та настанов. Зокрема, дослідники зазаначають, що до суспільно-політичних перетворень початку ХХ століття Шевченко був символом національної української самосвідомості, після 1917 року політичні сили виправдовувалися посиланнями на нього за цитатами з “Кобзаря”.
Ні заборони, ні фальсифікації, ні залучення у своїх цілях ворогуючими політичними силами слова Т. Шевченка ніколи не могли ні принизити його, ні знищити. У слові Кобзаря – втілення нашої національної самосвідомості, життя і пісні. І сьогодні слово Т. Шевченка з нами – кличе до волі (“Кайдани порвіте…”), до боротьби із слабкодухістю і пасивністю та покорою. Поет ще і ще раз застерігає: “страшно впасти у кайдани, умирать в неволі, а ще гірше – спати, спати, і спати на волі…” (“Минають дні”). Співзвучне сучасникові і шевченківське кредо: “Як в світі жить, людей любить, за правду стать! За правду згинуть! Без правди горе! (“Марія”) [48, с. 169].
Слово Т. Г. Шевченка – це правда і духовна сила, любов до рідної землі, до свого народу. Цим поет великий і безсмертний.
2. Періодизація творчості Т. Шевченка.
І. Франко дав власну періодизацію творчості Т. Шевченка, що стала першою в історії шевченкознавства. Учений поділив еволюцію творчого досвіду поета на чотири періоди, які суттєво відрізняються один від одного. Перший період І. Франко визначає від 1838 р. до 1843 р., тобто від звільнення з кріпацтва до першої поїздки в Україну. На цьому етапі він представляє поета як суто романтичного митця, який “пише балади і сентиментальні рефлексії, компонує менші й більші історичні оповідання, котрих короною є епос “Гайдамаки”, початий ще 1838 р., а виданий 1841 р. У цей період виникла чудова поема “Катерина” і “Черниця Мар’яна”.
Другий період І. Франко визначає від першої поїздки в Україну 1843 р. до арешту навесні 1847 р., коли були написані такі твори, як “Чигирин”, “Суботів”, “Іржавець” та ін. При цьому І. Франко наголосив, “що з національних рамок поет виходить на широке поле загальнолюдської боротьби за поступ і свободу і пише “Кавказ” та “Івана Гуса”. А на чисто національному грунті поет переходить з національного українського становища на становище соціальне, підносить свій могутній голос в обороні кріпаків (“На панщині пшеницю жала”, “Сестрі”, “Марина”, “Сон”, “Посланіє і живим, і мертвим, і ненарожденним землякам”) і стає пророком свого народу, безжальним обличителем політичного і соціального деспотизму” [74, с. 253].
Третій період припадає на трагічний час заслання поета, який І. Франко називає періодом “другого рабства”, це час “маленьких ліричних пісень, почасти не дуже оригінальних і парафраз українських народних пісень” [74, с. 253].
Четвертий період І. Франко характеризує від 1858 р. до смерті поета 1861 року. Він правомірно говорить про те, що “лірика, почата на солдатській службі, все ще звучить, зміцнюється і розширюється аж до могутніх акордів гімну “Світе ясний”, котрий можна назвати натхненним апофеозом світла, поступу і свободи. Але характерною ознакою цього періоду є звернення його генія до тем релігійних (“Неофіти”, “Царі”, “Марія”, “Гімн чернечий” та ін.).
3. Історія України в поемах “Гайдамаки”, “І мертвим, і живим…”.
Високий дух, волелюбність і внутрішня свобода спонукають вчорашнього кріпака до вічного пошуку життєствердного начала в національній історії.
Вихоплений із вічності український світ постає в Шевченкових творах у своїй самодостатній простоті та неповторності. Поему “Гайдамаки” написав двадцятишестилітнім, поєднавши особисте відчуття свободи та моральну відповідальність за неї крізь призму історичної пам’яті: авторське “я” органічно представило історію з проекцією в майбутнє.
У вступі до “Гайдамаків” йдеться про вічність порядкуючої сили Божого Промислу, символами чого є нескінчений плин часу, безмежність неба, чергування природних явищ, існування сонця і місяця як підлеглих волі Божій і, головне, людської душі як частини єства Божого в світі. Розгортається філософське мислення поета, що охоплює особисте, інтимне і світ національного простору в контексті Всесвіту [15, с. 20].
Поет виводить живий і суцільний образ епохи, він перед очима оживляє окремих осіб і цілі покоління. В творчості поета воскресають епохи і народи з їх тілом і душею, с чуттєм і думками. Одно слово: художникові байдуже про фактичну вірність подробиць; аби тілько вони на фоні взятої епохи були можливими Важливо, щоб поет вірно схопив психологію часу, думки й настрої людей. Це Шевченкові вдалося. Тому й “Гайдамаки” – це поема, дійсно, історична. Поет із дрібних історично-епічних, іноді дуже різнородних, оповідань створив мистецькусуцільну картину минулого рідної країни, відтворив життьову дійсність Коліївщини й психологію дієвих осіб.
Історіософічні та моральні проблеми твору знайшли найбільше вираження в образах Гонти та Яреми. Невипадково в роздуми відкинутого суспільством Яреми автор вкладає розуміння трагічності української історії. Ярема постає як втілення народного протесту. У багатьох виникало недобре припущення, що автор милується картинами жахів. Але, наприклад,
В. Антонович спростовую цю думку, доводячи, що два рази зустрічаються в поемі ліричні відступи про те, як би можна було добре жити в нашій благодатній країні, коли б відносини не були пронизані такою ненавистю. Так роздумує Т. Шевченко про страшне, трагічне випробування в історії слов’янських народів:
Отаке-то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла… А за віщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такі ж діти –
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз’єднаться!
Треба крові брата, крові,
Бо заздро, що в брата
Є в коморі і на дворі,
І весело в хаті!
“Уб’єм брата! Спалим хату!” –
Сказали, і сталось.
Все б, здається; ні, на кару
Сироти остались.
В сльозах росли та й виросли;
Замучені руки
Розв’язались – і кров за кров,
І муки за муки!
Болить серце, як згадаєш:
Старих слов’ян діти
Впились кров’ю. А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти [77, с. 224].
Отже, в поемі “Гайдамаки” формується Шевченків ідеал “братерства братнього” й федерації вільних слов’янських народів. Історичний поступ України – це втілення ідеї національної волі.
У поемі “І мертвим, і живим…” Т. Шевченко продовжує свої роздуми над історичною долею України. Т. Шевченко болісно переживав трагедію свого поневоленого народу. Йому немовби відкрилася страшна загроза загибелі України як самостійної і незалежної держави. Головною метою свого життя поет вважав зцілення душі української нації як запоруки її визволення в майбутньому. Отже, питання художньої інтерпретації проблеми української еліти є важливим і актуальним на всі віки. Т. Шевченко інтуїтивно відчуває, що основна біда України – відсутність національної еліти. У посланії “І мертвим, і живим…” Т. Шевченко, засуджуючи козацьку старшину та тих гетьманів, котрі зраджували інтереси України й допомагали ворогам визискувати власний народ, з пошаною ставитися до Гетьманщини, як форми української державності [56, с. 285].
За жанром – це лірична поема-послання. Епіграф до твору взято рядки з Нового Заповіту: “Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, лож єсть”. Епіграф розкриває ідею поеми. Композиційно твір можна поділи ти на 5 частин. 1. Епіграф. 2. Вступ: крити ка української еліти і заклик до соціального примирення. 3. Портрет сучасної поетової еліти. 4. Узагальнення попередніх мотивів та підсумок. 5. Завершення – сутність твору.
Таким чином, бачення світу у Т. Шевченка при всій загальнолюдській спрямованості глибоко національне, позачасове. Символічним кодом у ньому зосереджуються колективні надії і пам’ять, минуле, сучасне і майбутнє. Проявляючи значну цікавість до історії України, історії українського народу, в минулому, Т. Шевченко бачить насамперед людей живих, які стогнуть у кайданах, так само як і сьогодні. Поет усвідомлює, що неправда є неправдою людською, неправдою царів, панів. Саме тому його цікавили в історичному минулому України передусім події і традиції, пов’язані з визвольною боротьбою українського народу проти своїх поневолювачів, соціального рабства, національного гноблення. Ідея державної незалежності як основної гарантії інтересів нації стала органічною основою світогляду Т. Шевченка, його життя і творчості.
Питання для самоконтролю
1. Чи є для вас Т. Шевченко геніальним поетом? Думку обгрунтуйте.
2. Назвіть основні періоди творчості Т. Шевченка (за періодизацією І. Франка).
3. У чому полягають особливості історичних поглядів Кобзаря? Чим вони обумовлені?
4. Про які сторінки історичного буття України згадує Т. Шевченко в поемі “Гайдамаки”?
5. Які недоліки національної еліти засуджує Кобзар в поемі “І мертвим, і живим…”?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)