Українська драматургія і театр 20 – 30-х років ХХ століття – Особливості розвитку української літератури ХХ – початку ХХІ століття
План
1. Розвиток національного театру (“Березіль” Л. Курбаса, Харківський театр ім. І. Франка). Кінодраматургія О. Довженка.
2. Творча біографія М. Куліша. Художні особливості його п’єс.
3. Сатирична комедія “Мина Мазайло”. Розвінчання національного нігілізму, духовної обмеженості на матеріалі українізації.
Мета: поглибити знання студентів про розвиток та етапи становлення національного театру, розкрити специфіку проблематики п’єс М. Куліша; схарактеризувати проблему національного нігілізму у творі “Мина Мазайло”.
Ключові слова: кіномистецтво, драматургія, драма, п’єса, трагікомедія, мелодрама, кіноповість.
1. Розвиток національного театру (“Березіль” Леся Курбаса, Харківський театр ім. І. Франка).
Як зазаначав М. Вороний, для розвитку справжньої, високої драми потрібні дуже вигідні, сприятливі умови. Насамперед потрібно, щоб народ мав міцне політичне становище, високу своєрідну культуру, вільну національну освіту, яка б могла розвивати найрізноманітніші ознаки народного життя, і, нарешті, повну можливість черпати поетичний матеріал з
Усіх своїх національних і історичних скарбів. Таких умов українська драматургія не мала, тому початок її професійного існування був позначений етнографізмом.
Європейська нова драма, представлена на рубежі століть іменами Ібсена, Метерлінка, Гауптмана, Стріндберга, Шоу, Чехова, не тільки вплинула на розвиток української драматургії епохи модерну, а й отримала свою додаткову модифі кацію в творчості таких українських митців, як Леся Українка, В. Винниченко. Українські драматурги модерну не були тісно пов’язані з певною стильовою орієнтацією, тому в драматургії важко, наприклад, розрізняти такі течії, як неоромантизм, неореалізм, символізм. Для драматургічного тексту доби модерну були характерними деформація реальності й умовність, літературність, вербальна орнаментальність, звернення до архетипів та міфологем, демонстративна штучність форми, сприйняття життя як вічної гри людини, яка постійно виконує безліч ролей у театрі екзистенції, пародіювання та стилізація усього історико-культурного контексту минулого, порушення естетичних норм, які здавалися сталими. Всі ці різнобарвні явища об’єднує потяг до театрального новаторства, до театралізації дійсності засобами драматургії [22, с. 11].
Професійний театр 1920 -30-х років розвивався у двох напрямах, які умовно можна назвати “психологічним” та “експериментальним” театром. Перший з названих напрямів пов’язаний з театром імені І. Франка, керованим Г. Юрою. Другий тип театру – це, насамперед, творчі пошуки “Березолю”, керівник якого Л. Курбас намагався створити так званий “театр дії”, “рефлексологічний” театр, який на відміну од театру “психологічного”, спирався на активну позицію глядача і був здатний втілювати найскладніші речі світового (насамперед західноєвропейського) репертуару. Характерним є те, що і театр імені І. Франка, й “Кийдрамте”, з якого виріс “Березіль”, обидва походять із Молодого театру, що існував у революційні роки. Теоретичні пошуки Л. Курбаса мали в основі загальноєвропейські джерела, з якими режисер був грунтовно обізнаний. Водночас його концепція перетворення багато в чому випередила ідеї часу та збіглася певною мірою з науковими уявленнями сучасної психології [22, с. 12].
У 1926 році “Березіль” переїздить до столиці (Харків), стає центральним українським театром. Вистави “Народного Малахія” та “Мини Мазайла” за творами М. Куліша дали привід для політичного цькування Л. Курбаса як режисера, так і М. Куліша як драматурга. Театр Л. Курбаса – М. Куліша був, по-перше, філософським ( охоплював трагізм нового життя), а по-друге, він був по-європейсьому національним. Тому й нависла над ним загроза бути знищеним.
У цей період народжується професійна українська кінодраматургія, яка дала світові О. Довженка та винайдений ним жанр “кіноповісті”. Значний вплив на український кінематограф мали письменники, художники та діячі мистецтва, які групувалися навколо журналу “Нова генерація”. Кіноорганізація “Юга Леф”, яка існувала в Україні, пропонувала концепцію створення мистецтва революції й зламу старих норм мистецтва. Саме ж
Мистецтво тлумачилося як програма “інженерного моделювання життя”. У 1928 році з’являється “Звенигора” О. Довженка, а на початку 1929 року – “Злива” І. Кавалерідзе, які стали не тільки етапними в сфері пошуків нових засобів кіновиразності, а й утвердили нові принципи сюжетобудування. Якщо раніш сюжет фільму був замкненою історією взаємин між героями (інтрига), то О. Довженко вперше ввів “розімкнутий” епічний сюжет із безліччю паралельних незавершених ліній. Фабульно не зв’язані кадри утворюють узагальнений метафоричний образ певного явища чи події. Г ерої фільмів О. Довженка – це символи, носії ідеальних якостей маси. Події дуже часто могли переходити в інший, міфологічний вимір, де чудеса стають реальністю, а час стискається.
О. Довженко – художник, якому притаманне міфопоетичне сприйняття й відображення світу. Міфологічне мислення відображає світ цілісно: тут немає розщеплення світу людини й світу природи, кордону між світом живих і світом мертвих, між життям і смертю; воно передає повноту буття й значущість кожної прожитої хвилини. У міфі немає страху смерті, тому що час у ньому – категорія відносна, тому й людина може відчути себе безсмертною. Якраз ця тема, тема подолання смерті, і є ключовою в творчості видатного художника. О. Довженко втілив у “Землі” поривання до вічного, розсунув завісу часу, намагаючись зазирнути в майбутнє, в яке так оптимістично вірив. Сьогодні “Земля” залишається шедевром світового міфопоетичного кінематографу, а кіноповість О. Довженка започатковує професійну кінодраматургію в українському мистецтві [57, с. 875].
Розвиток драматургії й кінодраматургії 1920-х – 30-х років було штучно перервано репресивними засобами, традиціям, що зароджувались, було завдано непоправного удару.
2. Творча біографія М. Куліша. Художні особливості його п’єс.
Сам процес творчості у цього письменника як психологічне явище подібний до Стефаникового: М. Куліш міг писати лише тоді, коли було ідеально прибрано, підлогу вимито, а до його стола взагалі ніхто не мав права навіть підходити, оскільки всі речі лежали там на встановленому місці.
Перша п’єса “97” мала тріумфальний успіх вже на сцені театру ім. I. Франка (Харків), а згодом – й інших театрів. М. Куліш співпрацює з Л. Курбасом і театром “Березіль”. Саме тут закінчується “показова” частина біографії драматурга. Та в цей час у країні наступають різкі зміни в гіршу сторону. Починає набирати сили культ особи Сталіна. Щоб врятувати ВАПЛІТЕ, М. Хвильовий виходить з цього угрупування, а на посаду президента пропонує М. Куліша. Це зробило драматурга мало не забороненим митцем в Україні. Покоління “зразкових” за біографією, до якого належав М. Куліш, підлягало фізичному винищенню. Кращі п’єси драматурга – “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Маклена Граса” – були заборонені невдовзі після прем’єри, частину з написаного взагалі не було дозволено до вистави, як і “Патетичну сонату”. Як і Хвильовий, М. Куліш
Починає переглядати своє ставлення до комуністичної партії та комуністичної ідеї. Він відкрито виступив, що не поступиться своїм мистецьким суверенітетом і не збирається обходити національну проблему і розв’язувати її в білих рукавичках. Після цього на сцену не потрапила жодна п’єса українського автора. У 1932 році виходить постанова про ліквідацію літературних угрупувань і створення єдиної Спілки письменників [5, с. 25].
Восени 1933 року М. Кулішеві з Л. Курбасом ще вдалося поставити у “Березолі” “Маклену Грасу”. Ця п’єса виявилася останньою Кулішевою художньою річчю, яку побачила публіка. Та органи компартії збагнули підтекст драми, те, що твір не про Польщу, а про Україну. Після сьомої вистави п’єсу заборонили, а театр “Березіль” ліквідували. Хоча М. Куліш після “Маклени Граси” написав ще “Діалоги”, “Закут”, “Вічний бунт”, проте ці твори не друкувалися, не ставилися й пропали в роки другої світової війни. М. Куліша виключили з партії, гонорарів за драми не платили, постійно стежила таємна міліція. У грудні 1934 року у Харкові М. Куліш збирався їхати на похорон друга і його заарештували просто на вулиці. Висунули звинувачення у вбивстві першого секретаря обкому партії, зачислили до “Всеукраїнського боротьбистського терористичного центру”. Після страшних катувань визнав себе членом ОУН, письмово засвідчив, що є терористом. У цій справі проходило 17 чоловік. Вистояв лише В. Підмогильний, який відмовився написати наклеп на самого себе. Вирок – 10 років позбавлення волі, Соловки, Біле море. На відміну від інших, хто проходив по цій же справі, М. Куліш не мав права працювати, дихати свіжим повітрям, користуватися шпиталем. Для нього була відведена камера-одиночка. В таких умовах відбували каторгу лише М. Куліш та В. Підмогильний. Існує дві версії загибелі письменника. За свідченням очевидців М. Куліша, Л. Курбаса та інших інтелігентів вивезли на баржі далеко від берега, розстріляли і викинули у Біле море. Інші джерела вказують на те, що М. Куліша розстріляли 1937 р. в честь 20-річчя жовтневого перевороту [46, с. 245].
У 1956 році М. Куліша було реабілітувано посмертно “за відсутністю складу злочину”.
Найістотнішою рисою Кулішевого таланту є трагедійність світобачення, яке поступово перетворюється на трагікомічне, трагіфарсове, що визначає взагалі тип сучасної культури. I з огляду на це нема потреби поділяти творчість драматурга на “канонічну” та “протестантську”. Виразно “апокрифічне” забарвлення має, зокрема, не тільки “Народний Малахій”, а й перша його п’єса – “97”, що її за якимось непорозумінням і досі вважають традиційно-психологічною драмою.
Український мистецький авангард 1920-х – початку 30-х рр. узагалі неможливо зрозуміти без п’єс М. Куліша та вистав Л. Курбаса. “97”, “Комуна в степах” (1925, 1931), “Прощай, село!” (1933) – трилогія про українське село 1919 – 1930 років й водночас трагічний літопис загибелі українського села. Характерною є вимога видавництва у 1934 році змінити назву останньої п’єси: у словах “Прощай, село!” – цілком закономірно вбачали символ знищення органічної ланки українського буття під час колективізації, хоча автор на думці мав зовсім інше [46, с. 248].
Якщо у “Комуні в степах”, ще дискутується питання про комунальну їдальню, (де неможливо харчуватися навіть звичним до всього незаможникам), то в останній п’єсі трилогії йдеться вже про спалення ікон та виселення частини населення, яка не піддається колективізації. М. Кулішу закидали, що в другій п’єсі він не оспівав колективний рух на селі, протиставивши “комуні” – “колектив”, хитрістю створений колишніми багатіями. Але історично драматург не тільки відчув приреченість комун (члени комуни у п’єсі – це люди самотні та покалічені фізично чи морально, сироти, люди без родини, без коріння, без батька, матері, дружини та дітей, побиті долею, нещасні, аж ніяк не зможуть міцно стояти на землі та хазяйнувати), а й запропонував нездійснений у 1920-х роках шлях створення “колективів” з міцних господарів. Однак цю “пропозицію” не сприйняли.
У мелодрамах “Зона” (1926) та “Закут” (1929) М. Куліш звертається до теми переродження революційної ідеї, катастрофи фанатизму. Жанр мелодрами, традиційний для української літератури, у 20-ті рр. переживає відродження на вітчизняному грунті. Обидві п’єси було заборонено, і вони до кінця 1980 – х років зберігалися в архівах.
Творчість М. Куліша – явище всесвітнього значення. Саме в його п’єсах знайшла повне відображення трагічна концепція епохи та людини, що гине під владою революційного фанатизму XX століття. Герой його творів – це трагічний блазень літаризму приречені на загибель. Г ине світ, гине й людина, залишаючи лише трагікомічні скавучання замість великої мелодії. Трагедія буття обертається трагікомедією існування. I в цьому пошуки драматурга наближаються до світової драматургії, розвивають те, що розпочала своєю творчістю Леся Українка, – виводять національну літературу на арену світового мистецтва.
3. Сатирична комедія “Мина Мазайло”. Розвінчання національного нігілізму, духовної обмеженості на матеріалі українізації.
У грудні 1928 року М. Куліш завершив національно-політичну комедію “Мина Мазайло”, яка стала сатирою на малоросів-кар’єристів і російських великодержавників. Особливість політичних драматичних творів у тому, що в основу їхнього сюжету покладені важливі суспільні процеси. Матеріалізована у характерах дійових осіб, політична комедія визначає і художню структуру сюжету, в якому домінуючим стає битва ідей – політичний діалог, дискусія, словесний двобій – між персонажами у відстоюванні життєво важливих принципів.
Головний герой твору Мина Мазайло уособлює типового міщанина, який в ім’я особистих вигод здатен не тільки змінити українське прізвище на російське, а й відцуратися власного роду. Зосередивши увагу на новому соціальному типові маргінала, драматург намагався показати його у різних вимірах – національно-політичних, морально-етичних та сімейно-побутових.
М. Куліш, як спостережливий художник, відразу помітив, що під тиском більшовицької диктатури відбувалося витравлення національно – культурних особливостей українців. Створивши певний соціальний тип Мини Мазайла, який вирішив ЗМІНИТИ своє прізвище, драматург спрямував сарказм саме на нього. Конфлікту як такого у комедії немає – він виходить за межі твору: зречення свого роду – ганебний вчинок з погляду народної моралі. Тому тут усе вирішують конфліктні ситуації, в яких розкриваються образи-характери Мокія, Улі, Рини, тьоті Моті з Курська та дядька Тараса з Києва. Письменник використав прийоми бурлескної драми – нікчемні вчинки героя він описав у піднесеному, патетичному тоні, вміло використовуючи гіперболу, гротеск, іронію та сарказм. Національно-політичну колізію твору митець майстерно вплітає в реальну побутову обстановку. Драматична дія реалізується тут не тільки у зовнішніх сутичках, а й у глибокому психологічному протиборстві. У комедії “Мина Мазайло” М. Куліш показав, як відбиваються у побуті сучасного міщанства важливі тенденції суспільного життя країни. У зв’язку із цим знаходиться і сюжетна основа твору, і типологія образів, кожен з яких є конкретною особою і водночас широким, майже символічним узагальненям.
У комедії “Мина Мазайло” драматург простежив, як родина Мазайлів відповідно до різних інтересів розшаровувалася і розпадалася. Особливо загострилися стосунки між батьком та сином, які по-різному ставилися до українізації. Хата Мини Мазайла перетворилася на дискусійний клуб: сім’я Мазайлів певною мірою уособлювала розшаровану і збаламучену українську націю, яка втратила власні орієнтири під тиском більшовизму. I незважаючи на велику умовність комедійного твору, яка виявилася у гіперболізації образів, драматург прагнув витворити національні характери так, щоб кожен з них був соціально заземленим. Усі персонажі виписані колоритно, багатогранно і художньо переконливо. Вчинки дійових осіб оправдані внутрішньо і зовнішньо, психологічно й емоційно.
Питання для самоконтролю
1. Як називають український театр, що діяв в Україні в 1920 – 30-ті роки?
2. Подумайте, чим відрізняється драматургія цього періоду від попередніх років.
3. Окресліть основні художні риси п’єс М. Куліша.
4. Дайте визначення поняттю “сатирична комедія”.
5. Назвіть головні проблеми, що порушені М. Кулішем в “Мина Мазайло”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)