Вивчення мемуарів на уроках літератури у середніх класах

М. Мимоход,

Аспірант

Івано-Франківськ

Митець як особистість очима сучасників дає змогу школярам 5-8-х класів, які мають ще слабке уявлення про те, що саме впливає на формування людських цінностей, доступніше пояснити життєвий і творчий шлях письменника. І саме спогади є доречними при вивченні української літератури в школі. Мемуари – це неабиякий скарб, залишений для нащадків попередніми поколіннями, одне з цінних джерел осмислення життєвого та творчого шляху великої людини. Спогади дають змогу краще зрозуміти та розкрити постать талановитої особистості, пояснити ті чи інші риси характеру, уподобання, а також дізнатись про суспільні обставини життя, взаємовідносини з іншими письменниками, що, у свою чергу, допомагає докладніше збагнути світ творчості певного митця. До жанрів мемуаристики 0. Галич відносить такі: лист, щоденник, записна книжка, нотатки, літературний портрет, есе, оповідання, повість1. Саме з мемуарних матеріалів вчитель-словесник може почерпнути дуже багато цікавих фактів з життя письменників.

Вивчаючи біографію художників слова, слід торкатися тих моментів, які проливають світло на обставини життя митця, підкреслювати школярам, що закладалося у письменникові ще в дитинстві, що формувало його особистість. Однак у різних класах треба обирати спогади, які зрозумілі і близькі учням відповідного віку і певного рівня розвитку. Наприклад, у середніх класах слід пропонувати для вивчення оптимістичні, комічні, веселі моменти з життя, оскільки треба зважати на вразливу психіку школярів. У старших класах можна говорити вже про якийсь трагічний епізод, про важкі умови життя в тоталітарному суспільстві, про сталінізм. Вивчаючи біографії художників слова, у 5-8 класах неможливо не торкнутись повчальних життєвих епізодів українських класиків М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, Остапа Вишні.

Про улюблених поетів, про видатних людей цікаво знати ті важливі подробиці, які феноменально вплинули на становлення таланту. Учні цікавляться, якими письменники були у своєму повсякденному житті, у своїх звичках, уподобаннях, у ставленні до навколишнього світу, до природи, до батьків і друзів дитинства. Так, висвітлюючи постать Максима Рильського, спершу варто згадати його батька – Тадея Розеславовича Рильського, який був взірцем для сина, адже на похороні батька юний Максим поклявся: “Я буду таким, як мій батько!”2. Саме від батька Рильський-поет прийняв естафету любові до простого люду, до краси і добра, до знань. Зі спогадів стає зрозуміло, що оточення Максима сприяло тому, що в його ще дитячій голівці давали сходи високі духовні помисли, захоплення прекрасним й одночасно виникала відраза до негативних явищ, адже саме в дитинстві закладається те, що великою мірою керує людиною в зрілому віці. Це добре розуміють сучасні психологи, які однозначно дійшли висновку, що нездібних людей не існує і що реалізація здібностей дорослої людини прямопропорційно залежить від розумових набутків її дитинства: 20% свого майбутнього інтелекту дитина засвоює до першого року життя, 50% – до чотирьох років, 80% – до восьми років, а до 13 дитина досягає 92% своїх інтелектуальних можливостей. Значить, уже в дитинстві можна передбачити “стелю” майбутніх досягнень дитини.

Тадей Рильський, як свідчать спогади сучасників, був другом відомих громадських діячів того часу: композитора Миколи Лисенка, історика Володимира Антоновича, збирача фольклору Михайла Максимовича, драматурга Михайла Старицького, мовознавців Павла Житецького і Костя Михальчука. Зрозуміла глибина тих почуттів, які будила в серці Максима Рильського згадка про батька: “Гордість наповнює серце при думці, що я син того Тадея”3, – саме так писав він до дядька Івана Чуприни. Найпершу автобіографію поет підготував для “Хрестоматії нової української літератури”, де, власне, описав свої дитячі роки, які минули у селі Романівка у приязні й дружбі з селянськими дітьми, любові та зачаруванні місцевою природою. У приятелюванні з дітьми селян ніби не було нічого дивного, але тогочасні поміщики категорично забороняли дітям спілкуватися з простим народом. Отже, для майбутнього поета нерозривний зв’язок з народом був великою особливістю, яка відіграла важливу роль у формуванні його вродженого таланту.

Дитячий товариш Рильського запримітив також великий нахил до природи: “З Яськом просиджує над ніркою, що з неї вилітають і в неї влітають золоті оси, цілі години; промочує ранньої весни ноги зі спеціальною метою послухати жайворонків і т. д. Захоплюється популярними книжками з зоології. Взагалі, завше чим-небудь захоплений; то проектує збудувати машину для літання, то – захопившись теслярством і столярством – ходить до старого майстра Хведька по науку і має вічно порубані та порізані пальці, то – і в значно пізнішому часі – носиться з садівницькими ножицями та книжками про садівництво і т. д.”4. Важливість зачитування школярам таких спогадів полягає у тому, що діти ніби наяву бачать, як формувалася особистість митця, що саме впливало на душу поета, а також сприймають юного Рильського, на той час свого ровесника, як милосердну, чуйну і добру людину, а висвітлення дитячих років митця дає змогу зрозуміти витоки перших поетичних творів.

Сам поет залишив про свою юність такі спогади: “Будучи вже юнаком, любив я забратись літнього погожого дня куди-небудь поглибше в тінистий ліс, захопивши з собою видання “Тадеуша” дуже малого формату, і там перечитувати улюблену книгу, розгорнувши її навмання. Так Міцкевич став моїм спутником на все життя”5. Любов до книги, як свідчать спогади, надихала душу поета ще з дитинства, готувала її до клопіткої творчої роботи, тому й не дивно, що першу книжку Рильський видав у п’ятнадцятирічному віці.

У зовсім інших умовах виростав Павло Григорович Тичина. В “Автобіографії ” поет писав: “Батько мій з нижчого духовенства: він був сільським дяком і водночас учителем грамоти. В нашій хаті, у першій кімнаті з долівкою (а ще була друга кімната з підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо чоловік по десять або ж по двадцять учнів. Не знаю, скільки тоді мені вже було років, коли в одну із зим уже підсідав то до одного, то до другого учня і якось швидко й непомітно для себе навчився читати”6. Єдиною мрією для батька П. Тичини було, щоб дати своїм дітям хоч яку-небудь освіту й гарантувати шматок хліба на майбутнє. Він поставив за мету влаштувати синів у церковні хори, а значить, на перспективу забезпечити навчання в духовному училищі, з якого відкривалась дорога до духовної семінарії. “Якби в мене не музикальний слух, що робили б зі мною бідні батьки? А так – бурса, семінарія, а там життя саме на стежку вивело,”7 – такі слова записав із уст поета в останні роки його життя І. Ільєнко у спогадах “Слух серця”. Юний поет ще в школі був помічений вчителькою Серафимою Морачевською, яка виявила у дитини неабиякі вокальні дані. Про свою улюблену вчительку Павло Григорович згадуватиме все своє життя: “Таким чесним і трудолюбивим натурам, як Морачевська, хотілося дати народові знань більше, ніж потрібно за програмою. І це бажання у Серафими Миколаївни стало формою виявлення душі, її совістю вчителя і людини”8.

Водночас школярам слід зазначити, що майже всі майбутні українські митці, в тому числі Рильський і Тичина, змалку і в дорослому віці відзначались цікавістю до нових знань з будь-якої дисципліни. Так, у спогадах Григорія Донця йдеться про глибоку обізнаність Тичини з красним письменством Японії. На запитання, звідки Павло Григорович знає японську поезію так добре, поет відповів коротко: “Вивчав…”. “І який же зміст, – пише далі Г. Донець, – було вкладено в одно слово. Не просто цікавився, не просто читав, а вивчав! І це була одна з визначальних рис характеру поета – завжди знайомитися із якоюсь галуззю літератури, мистецтва, історії чи філософії не “взагалі”, “не між іншим”, а глибоко, всебічно й досконало”9.

Висвітлюючи людські якості талановитих постатей, звертаємо увагу школярів на спогади інших діячів того часу. Розкриваючи педагогічну діяльність М. Рильського, варто прочитати учням спогади Івана Іванова – учня поета, який називав Максима Тадейовича “учителем-другом10”. “Кажу ж бо, – справжній поет. Кращого – немає””. Оскільки М. Рильський був першим, кому довелося читати твори І. Іванова, то у своїх спогадах він писав: “Не знаю, чи кожному з початківців пощастило на такого чуйного та вимогливого критика, як Рильський12”. Саме М. Рильський прищеплював школярам і студентам не відразу, а ненав’язливу й справді обгрунтовану любов до словників:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля.

Як бачимо, М. Рильський не просто рекомендує юним пошановувачам мови студіювати будь-які словники взагалі, а підкреслює, що найбільш вагомими для українців є тлумачні словники саме Бориса Грінченка і Володимира Даля, в яких вказано значення, сферу вживання і походження кожного слова. І. Іванов підкреслює: “На мою долю випало щастя ще раз почути цей натхненний гімн словникам з уст Максима Тадейовича вже в лінгвістичному інституті… І знов із уст Рильського справив таке ж чарівне, незабутнє враження, як і раніше, в школі13”.

Вивчаючи мемуари, можна краще збагнути вчинки поетів. У своїй автобіографії Володимир Сосюра так пояснить свій вибір спеціальності: “З любові до природи… став учитись на помічника агронома”14. Залишена новела-спогад Юрія Бедзика “Відчайдушний Сосюра” дає змогу вчителям розповісти учням про ситуації, що розкривають постать поета, якого Богдан Бедзик, батько новеліста, називає: “Справжній поет революції”15. Революції, до речі, в хорошому розумінні цього слова, адже сьогодні вже ні для кого не секрет, що Сосюра в роки своєї молодості був петлюрівцем і щиро сповідував ідею самостійної, незалежної України.

Мемуари дають змогу більше зацікавити школярів вивченням життєвих та творчих шукань митців слова, оскільки впритул наближають поета до читача. Спогади стають основною можливістю дослідника чи пересічного читача чіткіше уявити ситуацію та обставини, в яких відбувались ті чи інші події, відчути дух певної епохи. Оскільки мемуари як жанр не мають чітко окреслених меж – можна писати про все – то це теж складає особливу цікавість.

Уподобання майстрів слова, їхні захоплення розкривають внутрішність душі. “Єдиний предмет, якому я завжди був вірний і по якому незмінно йшов перший, – це словесність… – свідчить М. Рильський у автобіографії. – Одним з найулюбленіших моїх викладачів був “словесник” Дмитро Миколайович Ревуцький, донині мій друг. Окрім звичайного гімназійного курсу, він нам багато читав, влаштовував спектаклі і читання “в лицях” у класі…, а також час від часу збирав нас біля шкільного піаніно і співав нам російські й українські пісні, билини, думи”16. “Це бувало щоразу справжнім святом, – так оцінював ці співи Рильський, – і не тільки для мене, що успадкував від батька і братів замилування в народній пісні, а й для найрізноманітніших колег”17.

Вивчаючи українську літературу в 5-8-х класах, слід також торкнутися таких геніальних постатей, як Остап Вишня та Олександр Довженко. Вартими уваги є спогади рідних та друзів, яких у майбутнього гумориста, а тоді ще сільського хлопчика Павла Губенка налічувалося чимало, адже сім’я була багатодітною – 17 дітей. Зі спогадів сестри ми довідуємось, що малий Павло змалку мав неабияку любов до книжки: “Дуже рано навчившись читати, він весь вільний час (мама нам усім змалечку давала роботу, щоб не байдикувати) проводив з книжкою”18. А читав майбутній гуморист скрізь: “..Часто я бачила з книжкою під пахвою і серед хлопчиків, з якими і в ліс ходив, і на річку, і у поле…”19. Незважаючи на те, що сім’я жила у невилазних злиднях, хоч була дуже дружною та працьовитою родиною, в якій панували ніжність, ласка, добро та співчуття, діти оптимістично дивилися на світ. Батько та мати Остапа Вишні знали багато українських народних пісень, казок і дотепів. Саме гумор допомагав бідній селянській родині не впасти у відчай, коли на столі не було й шматка хліба.

Дитинство Павлика Губенка промайнуло серед чарівної полтавської природи: “На хуторі було з десяток хатів, а навкруги – ліс, де росли високі ялини, розложисті клени і могутні, утри – чотири обхвати, дуби…20 – саме так писав Остап Вишня в автобіографічному оповіданні “Перший диктант”. Природа посіяла в малій дитині врожайну зернину любові до навколишнього світу, до людей, до всього живого, що поставило свій відбиток на подальшому творчому та життєвому шляху митця. Зі спогадів сестри письменника нам також стає відомим, що зовсім юним Павло намагався вчити молодших братів і сестер, а також молодших товаришів, що приходили за порадою в науці, адже був добрим і нікому не відмовляв. Розповідав малюкам казки, які або вичитував у книжках, або придумував сам. Наука у школі майбутньому гумористові давалася легко і швидко. Він любив учителів, а ті, в свою чергу, любили такого здібного і старанного учня. Любов до живого світу ніби приросла до Павлика, і природа відповідала йому взаємністю: “Сяде голуб на плече, і ходить з ним Павлуша. А старі люди казали: коли голуб любить – добра людина буде”21. З малих літ у майбутнього визначного гумориста пробивалося почуття гумору, успадковане від матері. Письменник Юрій Збанацький, який дружив з Вишнею і від нього особисто чув багато розповідей про дитинство гумориста, згадував: “Ще малим хлопчиком любив підмічати у своїх односельців смішні риси їхньої зовнішності або вдачі. Своїми кумедними спостереженнями передусім ділився з матір’ю. Правда, перш ніж розповісти, він ні з того ні з сього починав голосно і смачно сміятись.

– Чого ти, Павлику, смієшся?.. – бувало, спитає мати і неодмінно застереже малого: – Не смійся так, синочку, бо плакатимеш…

– А правда, мамо, що у дядька Михтона точнісінько такі вуса, як у нашого Васьки? Ну, правда ж? – і знову заллється…

– Плакатимеш, Павлушо, їй-Богу, плакатимеш…

Хіба ж можна так сміятись? – і тут же починала сміятись

Сама, бо й справді своїми вусами дядько Михтон дуже-таки скидався на їхнього кота Ваську”22.

К. Даценко – сестра Остапа Вишні – у своїх спогадах показує нам неабиякий потяг майбутнього майстра гумору до знань, до науки. Адже закінчивши сільську, а згодом і Зіньківську двокласну школу, юний Павло прагне вступити до Глухівської вчительської семінарії. Однак не здійснились мрії юнака, бо сім’я була надто бідною. Інша річ, що батько, як колишній солдат-фронтовик, мав можливість віддати сина хіба що на державне забезпечення у військово-фельдшерську школу до Києва. Іспити, звичайно, Павло склав блискуче і вчився – найкраще. “Які він чудесні листи писав додому. Це не були зведені з діда-прадіда поклони, не вимоги надіслати гроші, не скарги на погані харчі, на важке життя в інтернаті. Це були повні гумору, веселощів листи…”23. З цих же спогадів сестри письменника ми довідуємось про те, з яким сміхом читали молодші брати і сестри його листи. І якою великою радістю були приїзди сина додому для батьків. Проте, що в родині панувала доброзичливість та гостинність, свідчить і той факт, що на канікули Павло приїжджав з другом сиротою, якого мати радо запрошувала: “Вони в нас свої: бо “моїх багато і ці не пошкодять хати” 24.

Остап Вишня був оптимістом, людиною, сповненою віри у краще, а саме з такими людьми всі прагнуть спілкуватися, тому не дивно, що спогадів про письменника є чимало. Вивчаючи українську літературу в загальноосвітній школі, вчителі-словесники мають нагоду використовувати ті чи інші мемуарні матеріали за призначенням для різних вікових груп школярів. Для середніх класів, звичайно, обираємо такі, що наближають постать письменника до учня, вчать його співпереживати, викликають глибокі почуття і разом з тим заохочують до того, щоби бути кращим, адже більшість талановитих особистостей зростали у любові до природи, до людей, до праці.

Не винятком для виховання на кращих взірцях є Олександр Довженко, який у дитинстві вирізнявся особливою здатністю за усім спостерігати й мріяти: “В дитинстві у мене був певний нахил до споглядальності. Я був дуже мрійливим хлопчиком”25. Навчання юному художнику слова давалося легко: “Я був те, що зветься тепер відмінником; це мене часто-густо бентежило”26. Родина, у якій зростав і формувався майбутній письменник та кінорежисер, була також порядною та доброю, але найбільшою її особливістю, як згадує сам Олександр Петрович у своїх спогадах, було те, що сміялись вони з усього і з самих себе теж. Сміх та веселощі допомагали батькам та старенькому й хворобливому дідусеві, який жив з ними, зносити негаразди тяжкого хліборобського життя. Зростаючи в такій оптимістично налаштованій сім’ї, Сашко не міг бути іншим, був добрим, слухняним хлопчиком, який дуже любив своїх рідних та свою домівку. Особливим в уяві малого був образ дідуся, який видавався йому Богом: “У мене був дід, похожий на Бога. І коли я молився Богу, я бачив на покуті ніби портрет діда, а сам дід лежав на печі і кашляв.. 27. Пізніше це своє дитяче порівняння Олександр Петрович передасть на сторінках “Зачарованої Десни”. Як зазначав сам Довженко, значущим і вирішальним для його подальшого творчого шляху була отримана любов до природи в дитячі роки, відчуття її краси, замилування красою сінокосів, лісів, річки дитинства – Десни. Ті рідні місця малий Сашко збереже і пронесе впродовж усього життя, адже саме вони і в літньому віці повертали кінорежисера у дитинство, яке згадував уже дорослий Олександр Довженко як незабутні миті свого життя.

Використовуючи мемуарні документи, вчителі-словесники можуть розповідати учням про життєві шляхи письменників, показувати, як формувалися грані таланту, розкривати таїну творчості та глибини душі, на матеріалі спогадів показувати те, що спонукало до створення тих чи інших образів, героїв, сюжетів. Саме щоденники митців і спогади їхніх сучасників дають змогу чітко й глибоко збагнути вчинки й фактори, що формували юні характери, впливали на прояви таланту і цим самим наблизити постаті художників слова до школяра, дати змогу самим оцінити умови та обставини життя, взаємостосунки, а також пробудити любов до краси і добра, до знань, до природи і до людей.

1 Галич О. Письменницькі мемуари в школі. – Луганськ: Знання, 1999. – 146с.

2 Ільєнко І. Жага. Труди і дні Максима Рильського: Документальний життєпис. – К.: Дніпро, 1995. – С.44.

3 Там само. – С.11.

4 Там само. – 23.

5 Галич О. Письменницькі мемуари в школі. – Луганськ: Знання, 1999. – 146с.

6 Ільєнко І. Жага. Труди і дні Максима Рильського: Документальний життєпис. – К.: Дніпро, 1995. – С.44.

7 Там само.- С.11.

8 Там само.- 23.

9 Там само.- С.31.

10 Гальченко С. А. Грані великого таланту: До 100-річчя від дня народження П. Г. Тичини. – К.: Знання, 1990.-48с.

11 Там само.- С.9.

12 Там само.- С.10.

13 Там само.- С.34.

14 Іванов І. Мій учитель: сторінки спогадів про М. Т. Рильського // Народна творчість та етнографія. – 1992. -№ 2.-С.78.

15 Там само.- С.79.

16 Там само.- С.79.

17 Там само.- С.81.

18 Там само.

19 Там само.

20 Дузь І. Остап Вишня: Нарис про творчість.-К.:Одеса: Вища шк., 1989. – С.8.

21 Слоньовська О. Конспекти уроків з української літератури. Нове прочитання творів. 11 клас. Кам’янець-Подільський: Абетка, 2003.- 640с.

22 Збанацький Ю. Благословенні постріли // Про Остапа Вишню/ Упоряд. В. Губенко-Маслюченко, А. Журавський. –

К: Радянський письменник, 1989. – С 279 – 280.

23 Живий Остап Вишня: Збірник спогадів про письменника. – К.: Дніпро, 1966.*- С10.

24 Там само.

25 Куценик М. Сторінки життя і творчості О. П. Довженка. К.:Дніпро,1975.- С.11.

26 Там само.

27 Коба С Олександр Довженко. Життя і творчість.-К.: Дніпро, 1979.-С164.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Вивчення мемуарів на уроках літератури у середніх класах