Реалізм в літературі
Реалізм (від пізньолат. Realis – речовий, дійсний) – художній напрям в мистецтві і літературі, яке затверджується в першій третині XIX століття. Біля витоків реалізму в Росії стояли І. А. Крилов, А. С. Грибоєдов, А. С. Пушкін (у західній літературі реалізм виникає дещо пізніше, першими його представниками були Стендаль і О. де Бальзак).
Риси реалізму. Принцип життєвої правди, яким керується художник-реаліст у своїй творчості, прагнучи дати найбільш повне відображення життя в її типових властивостях. Вірність зображення дійсності, що відтворюється у формах самого життя, – основний критерій художності.
Соціальний аналіз, історизм мислення. Саме реалізм пояснює явища життя, встановлює їх причини і наслідки на соціально-історичному грунті. Інакше кажучи, реалізм немислимий без історизму, який передбачає розуміння даного явища в його обумовленості, у розвитку і зв’язку з іншими явищами. Історизм – основа світогляду і художнього методу письменника-реаліста, свого роду ключ до пізнання дійсності, що дозволяє поєднати минуле, сьогодення і майбутнє. У минулому художник шукає відповіді на актуальні питання сучасності, а сучасність осмислює як результат попереднього історичного розвитку.
Критичне зображення життя. Письменники глибоко і правдиво показують негативні явища дійсності, зосереджуються на викритті існуючих порядків. Але при цьому реалізм не позбавлений життєствердного пафосу, бо в основі його лежать позитивні ідеали – патріотизм, співчуття народним масам, пошуки позитивного героя в житті, віра в невичерпні можливості людини, мрія про світле майбутнє Росії (наприклад, “Мертві душі”). Ось чому в сучасному літературознавстві замість поняття “критичний реалізм”, яке вперше було введено Н. Г. Чернишевським, найчастіше говорять про “класичному реалізмі”. Типові характери в типових обставинах, тобто характери зображувалися в тісному зв’язку з тією суспільним середовищем, яка їх виховала, сформувала в певних соціально-історичних умовах.
Взаємовідносини особистості і суспільства – провідна проблема, яку ставить реалістична література. Для реалізму важлива драма цих взаємин. Як правило, в центрі уваги реалістичних творів виявляються особистості неабиякі, незадоволені життям, “виламується” зі свого оточення, люди, здатні встати вище суспільства і кинути йому виклик. Їх поведінку і вчинки стають для письменників-реалістів предметом пильної уваги і дослідження.
Багатогранність характерів персонажів: їх дії, вчинки, мова, спосіб життя і внутрішній світ, “діалектика душі”, яка розкривається в психологічних подробиці її емоційних переживань. Тим самим реалізм розширює можливості письменників у творчому освоєнні світу, у створенні суперечливою і складної структури особистості в результаті найтоншого проникнення в глибини людської психіки.
Виразність, яскравість, образність, точність російської літературної мови, збагаченого елементами живої, розмовної мови, які письменники-реалісти черпають з загальнонародного російської мови.
Різноманітність жанрів (епічних, ліричних, драматичних, поетичних, сатиричних), в яких знаходить вираження все багатство змісту реалістичної літератури.
Відображення реальної дійсності не виключає вигадку і фантастику (Гоголь, Салтиков-Щедрін, Сухово-Кобилін), хоча ці художні засоби не визначають основну тональність твору.
Типологія російського реалізму. Питання про типологію реалізму пов’язаний з розкриттям відомих закономірностей, що визначають домінанту тих чи інших типів реалізму і їх зміну.
У багатьох літературознавчих роботах присутні спроби встановити типові різновиди (течії) реалізму: ренесансний, просвітницький (або дидактичний), романтичний, соціологічний, критичний, натуралістичний, революційно-демократичний, соціалістичний, типовий, емпіричний, синкретично, філософсько-психологічний, інтелектуальний, спіралевидні, універсальний, монументальний… Оскільки всі ці терміни досить умовні (термінологічна плутанина) і між ними немає чітких меж, пропонуємо використовувати поняття “етапи розвитку реалізму”. Простежимо ці етапи, кожен з яких складається в умовах свого часу і художньо виправданий у своїй неповторності. Складність проблеми типології реалізму в тому, що типологічно своєрідні різновиди реалізму не просто змінюють один одного, але і співіснують, розвиваються одночасно. Отже, поняття “етап” аж ніяк не означає, що в тих же хронологічних рамках не може бути іншого роду течії, більш раннього або більш пізнього. Ось чому необхідно співвідносити творчість того чи іншого письменника-реаліста з творчістю інших митців-реалістів, виявляючи при цьому індивідуальну своєрідність кожного з них, виявляючи близькість між групами письменників.
Перша третина XIX століття. У реалістичних байках Крилова відбилися реальні відносини людей в суспільстві, намальовані живі сцени, зміст яких різноманітно – вони могли бути побутовими, соціальними, філософсько-історичними.
Грибоєдов створив “високу комедію” (“Горе від розуму”), тобто комедію, близьку до драми, відобразивши в ній ідеї, якими жило освічене суспільство першої чверті століття. Чацкий в боротьбі з кріпосниками і консерваторами відстоює загальнонаціональні інтереси з позицій здорового глузду і народної моралі. У п’єсі дані типові характери і обставини.
У творчості Пушкіна вже намічені проблематика, методологія реалізму. У романі “Євгеній Онєгін” поет відтворив “російський дух”, дав новий, об’єктивний принцип зображення героя, першим показав “зайвої людини”, а в повісті “Станційний доглядач” – “маленької людини”. У народі Пушкін побачив той моральний потенціал, який обумовлює національний характер. У романі “Капітанська дочка” проявився історизм мислення письменника – і у вірному відображенні дійсності, і в точності соціального аналізу, і в розумінні історичної закономірності явищ, і в умінні передати типові особливості характеру людини, показати його як породження певної суспільної середовища.
30-і роки XIX століття. У цю епоху “лихоліття”, громадського бездіяльності чутні були лише сміливі голоси А. С. Пушкіна, В. Г. Бєлінського і М. Ю. Лермонтова. Критик побачив у Лермонтову гідного наступника Пушкіна. Людина в його творчості несе в собі драматичні риси часу. У долі
Печоріна письменник відобразив долю свого покоління, свій “вік” (“Герой нашого часу”). Але якщо Пушкін головну увагу відводить опису вчинків, дій персонажа, дає “обриси характеру”, то Лермонтов зосереджується на внутрішньому світі героя, на поглибленому психологічному аналізі його дій і переживань, на “історії душі людської”.
40-і роки XIX століття. У зазначений період реалісти отримали найменування “натуральна школа” (Н. В. Гоголь, А. І. Герцен, Д. В. Григорович, Н. А. Некрасов). Творам цих письменників властивий викривальний пафос, неприйняття соціальної дійсності, посилена увага до буденності, повсякдення. Гоголь не знаходив в навколишньому світі втілення своїх піднесених ідеалів, а тому був переконаний, що в умовах сучасної йому Росії ідеал і красу життя можна виразити тільки через заперечення потворної дійсності. Сатирик досліджує речову, матеріально-побутову основу життя, її “невидимі” риси і виникаючі з неї духовно убогі характери, міцно впевнені у своїй гідності та праві.
Друга половина XIX століття. Творчість письменників цього часу (І. А Гончаров, А. Н. Островський, І. С. Тургенєв, Н. С. Лєсков, М. Є. Салтиков-Щедрін, Л. Н. Толстой, Ф. М. Достоєвський, В. Г. Короленка, А. П. Чехов) відрізняє якісно новий етап у розвитку реалізму: вони не тільки критично осмислюють дійсність, а й активно шукають способи її перетворення, виявляють пильну увагу до духовного життя людини, проникають в “діалектику душі”, створюють світ, населений складними, суперечливими характерами, насичений драматичними конфліктами. Творами письменників властиві тонкий психологізм і великі філософські узагальнення.
Рубіж XIX-XX століть. Особливості епохи найбільш яскраво виявилися в творах А. І. Купріна, І. А. Буніна. Вони чуйно вловлювали загальну духовно-соціальну атмосферу в країні, глибоко і вірно відображали неповторні картини побуту різних верств населення, створювали цілісну і правдиву картину Росії. Для них характерні такі теми і проблеми, як спадкоємність поколінь, спадщина століть, кореневі зв’язку людини з минулим, російський характер і особливості національної історії, гармонійний світ природи і світ суспільних відносин (позбавлений поетичності й гармонії, що втілює жорстокість і насильство), любов і смерть, недовговічність і хиткість людського щастя, загадки російської душі, самотність і трагічна зумовленість людського існування, шляхи звільнення від духовного гніту. Оригінальне і самобутня творчість письменників органічно продовжує кращі традиції російської реалістичної літератури, і насамперед глибоке проникнення в суть зображуваного життя, розкриття відносин між середовищем і особистістю, увага до соціально-побутового фону, вираження ідей гуманізму.
Дожовтневу десятиліття. Нове бачення світу у зв’язку з відбуваються в Росії процесами в усіх сферах життя визначило нове обличчя реалізму, суттєво відрізнявся від класичного реалізму своєї “модерністю”. Висунулися нові фігури – представники особливої??течії всередині реалістичного напряму – неореалізму (“оновлений” реалізм): І. С. Шмельов, Л. Н. Андрєєв, М. М. Пришвін, Є. І. Замятін, С. Н. Сергєєв-Ценський, А. Н. Толстой, А. М. Ремізов, Б. К. Зайцев та ін. Для них характерні відхід від соціологічного осмислення дійсності; освоєння сфери “земного”, поглиблення конкретно-чуттєвого сприйняття світу, художнє вивчення тонких рухів душі, природа і людина, що вступають в зіткнення, що позбавляє від відчуження і наближає до споконвічного, незмінному єству буття; повернення до прихованих цінностям народно-сільської стихії, здатним оновити життя в дусі “вічних” ідеалів (язичницький, містичний колорит зображуваного); зіставлення буржуазного міського і сільського укладу; думка про несумісність природної сили життя, буттєвого добра з соціальним злом; з’єднання історичного і метафізичного (поруч з рисами побутової або конкретно-історичній реальності присутня “сверхреального” фон, міфологічний підтекст); мотив очисної любові як якийсь символічний знак вселюдського природного несвідомого начала, що несе просвітлений спокій.
Радянський період. Відмінними рисами виник у цю пору соціалістичного реалізму стали партійність, народність, зображення дійсності в її “революційному розвитку”, пропаганда героїки і романтики соціалістичного будівництва. У творах М. Горького, М. А. Шолохова, А. А. Фадєєва, Л. М. Леонова, В. В. Маяковського, К. А. Федина, Н. А. Островського, А. Н. Толстого, А. Т. Твардовського та ін. Затверджувалися інша реальність, інша людина, інші ідеали, інша естетика, принципи, покладені в основу морального кодексу борця за комунізм. Пропагувався новий метод в мистецтві, який був політизований: мав яскраво виражену соціальну спрямованість, висловлював державну ідеологію. У центрі творів зазвичай знаходився позитивний герой, нерозривно пов’язаний з колективом, який постійно чинив на особистість благотворний вплив. Основна сфера докладання сил такого героя – творча праця. Не випадково одним з поширених жанрів став виробничий роман.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)