РЕАЛІЗМ

Реалізм (франц. realisme – матеріальний, предметний) – літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Історія терміна “реалізм” є тривалою й оригінальною. Уперше про “реалістів” заговорили ще в XI-XII століттях. Так називали представників схоластичного філософського напряму, які, на відміну від їхніх опонентів “номіналістів”, вважали, що реально існують не індивідуальні поняття та явища, а загальні – універсали; вони, мовляв, передують існуванню поодиноких, конкретних речей. Наприклад, реально існує одна людина, вічна, а всі люди відрізняються несуттєвими якостями й, по суті, є тотожними. Тільки через століття термін “реалізм” зазнав переосмислення, його починають застосовувати до явищ літератури. Вважається, що першим, хто почав говорити про реалізм у літературі в Новий час, був Д. Дідро. Спорадично про реалізм згадують в окремих статтях першої половини XIX століття (журнал “Фаланга” – 1836 p., стаття І. Тургенева – 1847 p.). Наприкінці 1840-х років поняття “реалізм” починають застосовувати супротивники французької літературної школи, теоретиком якої був письменник Шанфлері. Він та його однодумці (Г. Курбе, Л. Е. Дю-ранті, А. Мюрже), які зображали сучасність, “низькі” теми, побут, прийняли цей термін. У 1857 році Шанфлері видає збірку статей під назвою “Реалізм”, у 1856-1857 роках Л. Е. Дюранті та А. Ассеза надрукували шість номерів журналу під такою ж назвою. Цікаво, що майже одночасно з французькими літераторами термін “реалізм” почали застосовувати й у Росії. Першим це зробив відомий критик П. Анненков у своїй статті “Нотатки про російську літературу минулого року” (1849 p.), де він назвав загальні особливості і прийоми творів І. Тургенева та І. Гончарова реалістичними. Проте лише в 60-х роках XIX століття термін “реалізм” міцно ввійшов у літературний обіг і в Росії, і в Західній Європі. В 1870-х роках він починає вживатися також і щодо української літератури, насамперед – у статтях Івана Франка. Слід, однак, зауважити, що в XIX столітті поняття “реалізм” рідко коли визначалося термінологічною чіткістю та ясністю. Приміром, Д. Писарєв – один з най-радикальніше настроєних російських критиків, застосував цей термін у значенні “матеріалізм”, який через жорстку цензуру неможливо було назвати своїм іменем. У першій половині XIX століття для позначення цілком реалістичних літературних явищ почасти користувалися ще терміном “романтизм”. Так, один з основоположників реалізму Стендаль називає себе романтиком у відомій праці “Расін і Шекспір”. Теоретик французького натуралізму Еміль Золя практично не розрізняв поняття “натуралізм” і “реалізм”. Ці визначення двох літературних напрямів XIX століття виступають як синоніми й у статтях І. Франка. А перших російських письменників-реалістів, послідовників М. Гоголя, їхній опонент Ф. Булгарін зневажливо назвав “натуральною школою”. Цей термін підхопив і широко вживав і апологет школи Гоголя – В. Бєлінський.

Дискусійною в літературознавстві є проблема часових меж реалізму. Згідно з однією точкою зору, реалізм народжується за часів Ренесансу. Цей “гуманістичний реалізм” існує у творчості Шекспіра, Сервантеса, Рабле. М. Бахтін, що встановив генетичні зв’язки роману Ф. Рабле “Гаргантюа і Пантагрюель” з народною сміховою культурою середньовіччя й Ренесансу, пропонував іменувати весь реалізм Відродження “гротескним реалізмом”. За іншою думкою, реалізм розпочинає своє існування з XVIII століття (“просвітницький реалізм”) та знаходить своє вираження у творах Д. Дефо, Дж. Свіфта, Г. Філдінга, Вольтера, Д. Дідро, Г. Лессінга, Бомарше. Деякі дослідники вели розмову і про “реалізм античності”, і навіть про реалізм наскельних малюнків первісної людини. Однак подібні теорії реалізму як напряму, що існував майже протягом усієї історії літератури, поділяли навіть у радянському літературознавстві далеко не всі вчені. Приміром, такі авторитетні дослідники, як В. Жирмунський, Д. Благой, М. Конрад, вважали теорії “античного”, “гуманістичного”, “просвітительського” реалізму помилковими й неправомірними. Так, В. Жирмунський зазначав, що Шекспіра, Рабле, Сервантеса можна називати реалістами лише в широкому смислі слова, тобто письменниками, які більш або менш правдиво відтворювали дійсність. “…Вони реалісти в смислі “правдивості”, а не в смислі Бальзака або Льва Толстого, реалізм їх – це реалізм у широкому смислі, якісно відмінний від класичного реалізму XIX ст., тобто реалізму у власному смислі”. Отже, реалізм виникає лише в XIX столітті, коли, за словами Д. Благого, з’явилися найбільші класичні зразки реалістичного мистецтва, склалась естетична теорія реалізму; нарешті, виник і сам термін “реалізм”.

Дійсно, виникнення реалістичного напряму в літературі слід означити 30-ми роками XIX століття, коли “принцип життєво-правдивого зображення світу затверджується з найбільшою повнотою, в найбільш розвинутих формах” (О. Анікст). А проста правдивість ще не є реалізмом, до того ж, виходячи лише з окремих та поодиноких явищ у літературі Відродження чи Просвітництва, неможливо говорити про панівний реалістичний літературний напрям. Та й немає необхідності зводити всю історію світової літератури до історії розвитку реалізму. До того ж треба сьогодні усвідомлювати, що реалізм не є найвищою та безумовною формою відтворення дійсності, а лише однією з можливих її форм. Спроби розглядати реалістичну літературу як “найкращу”, а всі попередні літературні напрями – як сходинки до неї, завдають шкоди лише самому реалізмові. Адже всілякі уніфікації та монополізації літературних явищ, як свідчить досвід, є хибними і шкідливими для самої літератури й літературознавства. Вони звужують і знебарвлюють живу творчість.

В 1830-1850-х роках реалізм як новий літературний напрям затверджується в європейських літературах, зокрема українській. XIX століття дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак, Г. Флобер у Франції; Ч. Діккенс, У. Текке-рей, Т. Гарді, Ш. Бронте в Англії; О. Пушкін, М. Гоголь, М. Некрасов, І. Гончаров, І. Тургенев, Φ. Достоєвський, 0. Островський, Л. Толстой, А. Чехов у Росії; Г. Гайне, Т. Фонтане в Німеччині; Ш. де Костер у Бельгії; Б. Прус, Е. Ожешко в Польщі; Я. Неруда в Чехії; І. Вазов у Болгарії; В. Вітмен, В. Д. Хоуелс, М. Твен у США. Серед українських реалістів – пізній Т. Шевченко, Марко Вов

Чок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, С. Руданський, І. Франко, М. Коцюбинський. Характер літературних маніфестів реалізму мали деякі статті французьких письменників: вищезгадувані “Реалізм” Шанфлері та праці Л. Е. Дюранті у власному журналі, Стендалева робота “Расін і Шекспір” та передмова О. Бальзака до “Людської комедії”.

Реалізм XIX століття за радянських часів прийнято було називати “критичним”. Термін “критичний реалізм” належить М. Горькому, який запропонував його для розмежування літератури дореволюційної доби та післяреволюційної (“соціалістичний реалізм”). Однак термін цей аж ніяк не відбиває всієї складності напряму: адже далеко не всі твори письменників-реалістів XIX століття були спрямовані на критику певних життєвих й суспільних явищ. Та й взагалі критичний елемент притаманний творам усіх часів і літературних напрямів. Горьківський термін відкидали й деякі радянські літературознавці. Так, за словами Б. Реїзова, сполучення “критичний реалізм” “…рівно нічого не означає: воно не вказує ні специфічних особливостей даного літературного напряму, ні його розбіжностей з будь-яким іншим”.

Реалістичний напрям виник значною мірою як заперечення художніх принципів романтизму. Як зазначає Б. Реїзов, “…це була реакція проти байронізму 30-х років, проти “титанічних” героїв і героїнь, проти “шаленої” літератури, проти історичних тем у романі й драмі… проти символічної драми й сентиментально-філософської лірики…”. Вже стислий перелік розбіжностей між Двома напрямами дає уявлення про основні риси реалізму. Якщо романтизм акцентував увагу на уявному, відірваному від дійсності світі, то реалізм саме дійсність робить головним предметом свого зображення. Романтизм здебільшого переносить дію своїх творів у минуле, в екзотичні країни, реалізм – зображає сучасне йому життя. Романтизм прагне до зображення патріархального ідилічного життя, що відбувається на тлі незайманої природи, реалізм – змальовує життя міста. Романтизм звертається до міфу, легенди, казки, реалізм – деміфологізує літературу, що пов’язується з описом дійсності, яка є науково та соціально детермінованою. Романтизм тлумачить конфлікт особистості з суспільством з духовної точки зору як невідповідність мрії та дійсності, реалізм – звертається до соціальної природи цього конфлікту. Романтизм змальовує виняткового, “титанічного”, таємничого героя, реалізм – “маленьку людину”, індивіда сучасного буржуазного суспільства, життєподібного героя. Романтизм з його ліричним струменем віддає перевагу поезії, реалізм звертається до прози, особливо до роману, що, за визначенням Гегеля, є “епосом буржуазного суспільства”. Нарешті, мова романтизму є поетичною, вона поповнювалася з фольклорних джерел, мова реалізму – наближається до розмовної, побутової, використовує діалектизми й жаргонізми, спрощує синтаксис.

Однак у творчості визначних реалістів ці два великі напрями часто не виключають один одного, а гармонійно співіснують. Бальзак використовує романтичну фантастику в “Шагреньовій шкурі”. Стендаль зображає притаманні романтизму виняткові характери й пристрасті (новели, “Парм-ський монастир”). Новели Меріме поєднують дійсність із фантастикою (“Венера Ілльська”), зображають екзотику Півдня (“Таманго”, “Кармен”), наповнюються фольклорними мотивами (“Локіс”) та містикою (“Джуман”). Елементи романтизму можна спостерігати також у творах Ч. Діккен-са і Г. Гайне, Г. Флобера і Ф. Достоєвського, Т. Шевченка і Б. Пруса, Ш. де Костера і І. Франка. “Кожний великий реаліст – по-своєму романтик, – зауважує Г. Померанц. – Письменники, яких ми відносимо до класичного реалізму, не відкидають, а продовжують романтичні традиції… Класичний реалізм може розглядатися як завершення романтизму, як “істинний романтизм””. В образній, дотепній формі Г. Померанц говорить про розбіжності реалізму й романтизму. За словами дослідника, романтизм тяжіє “скоріш до старця та дитини, ніж до дорослого. Романтизмові 8 і одночасно 80 років, реалізмові – 40. Романтизм – казка, яку дідусь розповідає онучці, а реалізм – серйозна історія для серйозних людей. Але дорослим серйозним людям не можна прямо сказати правду про Маленького Принца або планету Смішної Людини (з фантастичного оповідання реаліста Достоєвського. – Є. В.): вони засміють, принизять ідею. І ось чарівник-поет прикидається, що він… серйозна ділова людина. Ця гра чарівника в професора соціології і називається реалізмом”.

З іншого боку, реалізм протистоїть натуралізму з його фактографізмом та “об’єктивним” копіюванням дійсності. Письменники-реалісти намагаються не просто “сфотографувати” явище, а творчо осмислити його, дати свою оцінку. Реалізм іде далі простої фіксації фактів. Реалістична література, за словами І. Франка, не лише “громадить і описує факти щоденного життя”, а й “заразом аналізує їх і робить з них виводи”. Якщо натураліст, подібно до науковця, безпристрасно змальовує окремі явища дійсності, митець-реаліст вбачає в мистецтві і виховну функцію. Література реалізму, зазначав Франко, “вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічних страстей та нам’єтностей людських) і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб…”. Проти фотографізму в мистецтві виступав і Ф. Достоєвський. “Фотографічний знімок і відображення у дзеркалі – далеко не художній твір”, – зазначає він. Від митця вимагається не “фотографічна вірність” і “механічна точність”, – вони є лише матеріалом, з якого “потім створюється художній твір”. Істинний митець, вважає Достоєвський, не може просто віддзеркалювати, “пасивно, механічно”. У кожному художньому творі “видно його самого”: митець “відобразиться невільно, навіть проти своєї волі, висловиться зі всіма своїми поглядами, зі своїм характером, зі ступенем свого розвитку”.

Реалізм намагається бути найдемократичнішим мистецтвом. Якщо представники класицизму й багатьох барок-кових шкіл розглядали творчість як дещо “елітарне” й аристократичне, а свої твори спрямовували для “обраних”, реалісти, наслідуючи сентименталістів і романтиків, прагнуть заволодіти увагою якомога ширшого читацького кола. “Наші симпатії, надії, діяльність, – проголошував Чарльз Діккенс, – звернені до багатьох, а не до обраних. Не можна вважати високим те, що лише поставлене високо. Низьке не те, що знаходиться понизу…” І реалістична література є дійсно найбільш демократичною. Митці-реа-лісти вбачають своє завдання в тому, щоб писати для народу й водночас вчитися в нього. Ч. Діккенс, пишучи в одному зі своїх листів про борг митця перед народом, зазначає: “…не просто проявляти наші здатності в кожній галузі мистецтва, але звертатися до великого океану людства, краплями якого ми є…” Реалізм, багато з представників якого самі вийшли з демократичних верств населення, вбачає покликання літератури в служінні інтересам народу. Автор “Пригод Олівера Твіста” зазначає: “Я вірю в те, що література повинна свідчити про свою вірність народові, повинна гаряче захищати прогрес, щастя, добробут народу”. Такі ж завдання літератури висував Тарас Шевченко. Про самовіддане служіння мистецтва народові й батьківщині писав він у передмові до “Кобзаря” (1847 p.), видання якого через арешт автора не здійснилося. Біль за свій народ, за долю України пронизує і поетичні твори Великого Кобзаря. Шевченкова муза – завжди з народом:

…Возвеличу

Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово.

Одним з основних художніх принципів реалізму є Правдивість. “Учи неложними устами // Сказати правду…”, – звертається до музи ліричний герой Т. Шевченка. Правда для митця-реаліста – це вірність відтворення реальної дійсності. Реаліст, на відміну від романтика, не перетворює дійсність і не споглядає за нею згори. Він стоїть не осторонь від неї, а знаходиться врівень з дійсністю. “Художня правда є прямою метою мистецтва, як правда історична є метою історика археології”, – зазначав видатний романіст І. Гончаров. Представники реалістичного напряму намагаються якомога правдивіше відтворити події та характери, обставини й деталі. У радянському літературознавстві канонічним було визначення реалізму, що його зробив Ф. Енгельс: “На мій погляд, реалізм передбачає, крім правдивості деталей, правдивість у відтворенні типових характерів у типових обставинах”. Загалом думка слушна, хоча й не має претендувати на універсальність. Дійсно, і правдивість деталей, і правдивість типових характерів та обставин є головними ознаками реалістичного мистецтва, а Типізація – його основним принципом.

“Митці-реалісти, – зазначав видатний німецький драматург Бертольт Брехт, – наголошують суттєве, “земне”, Типове у глибокому розумінні”. Типовість реалістичного образу полягає в тому, що письменник, з одного боку, вдається до широкого узагальнення, а з іншого – до зображення конкретного, індивідуального. В. Бєлінський, який одним з перших теоретиків реалізму висунув тезу про типи й типовість, зауважує, що в типі полягає торжество органічного злиття двох крайностей – Загального і Особливого. Сутність типу, за афористичним висловом Бєлінського, “зобразити Всіх в одному” . Лев Толстой, який стверджував, що “справа митця – схопити типове”, радив: “Потрібно спостерігати багато однорідних людей, щоб створити один певний тип”.

Взагалі, слід зауважити, що митці-реалісти приділяють спостереженню величезну Увагу. Так, Бальзак писав, що “геній спостереження – це майже весь людський геній”. Щоб правдиво й типово відобразити життя, необхідно ретельно вивчати його. Однак одного спостереження замало: воно не створює типовий характер. “Якщо писати з натури одну якусь людину, то це вийде зовсім не типово – вийде дещо поодиноке, виняткове й нецікаве, – зазначав Лев Толстой. – А треба якраз узяти в когось його головне, характерні риси й доповнити характерними рисами інших людей, яких спостерігав”. Реальність художнього типового образу виникає тільки тоді, коли зображуване явище здобуває своє місце в загальній картині світу. Реаліст покликаний заглиблюватися в суть самого явища, осмислюючи його. Бальзак справедливо зазначав: “Щоб перевести подію з життя в літературу, письменник повинен показати всі його корені”. Головним же в реалістичній типізації завжди залишається гармонійне сполучення абстрактного, загального з конкретним, індивідуальним. Про два ці необхідні елементи типового образу слушно писав В. Короленко. Сторона “загальна” полягає для письменника в тому, щоб “добре знати, так би мовити, безпосередньо ту категорію явищ, яку бажаєте описати, щоб риси її склалися в типовий образ…”; сторона ж “індивідуальна” – в тому, що “потрібно відмінно “уявити” собі цей тип, щоб надати йому значення та наочності індивідума”.

Типові характери діють у творах реалістичного напряму не в уявному чи абстрактному світі мрій, фантазій або міфів, а в конкретно-історичних умовах. Герої реалізму завжди зображаються на тлі доби, і в кожному творі проступає обличчя історії. Історичні обставини, в яких живе й діє герой, впливають на нього, мотивуючи певні його вчинки. Як наголошував Б. Брехт, “митці-реалісти відображають Суперечність у людях та їхніх взаєминах і відображають умови, за яких такі суперечності розвиваються”. Ці умови, що традиційно іменувалися “типовими обставинами” (за виразом Енгельса) ніде у світовій літературі не зображалися так рельєфно, як у реалізмі. Вони зумовлюють інші важливі риси реалізму – Соціальність та Історичність.

Обидва ці принципи існують в реалістичному напрямі нероздільно. М. Зельдович дає їм визначення. Принцип соціальності, за висловом ученого, “означає пояснювання людини, її поведінки, психології, взаємин з іншими людьми об’єктивними соціально-історичними умовами”. Принцип історичності полягає “в ідеї історичної закономірності, в усвідомленні історії як процесу якісних змін, що визначає національно-історичну своєрідність кожного її етапу в кожній країні”. Принципи соціальності та історичності обстоювалися багатьма представниками реалістичного напряму. Бальзак, наприклад, пов’язував соціальність із реалістичною правдивістю. Видатний французький письменник прагнув до зображення “суспільної людини в найчисленніших її проявах”. Бальзак вважав, що правдивість полягає в тому, щоб знайти “соціальний рушій” подій і характерів. Завдання митця, за словами автора “Людської комедії”, – “вивчити основи або одну спільну основу цих соціальних явищ, схопити прихований смисл величезного стовпища типів, пристрастей і подій”. Обстоює Бальзак також історичність літератури. “Самим істориком, – писав він, – мало бути французьке суспільство, мені залишилося лише бути його секретарем”. Розгортання дії на тлі суспільно-історичних подій та конфліктів характерне й для українських реалістів – Т. Шевченка та Панаса Мирного, І. Франка та М. Коцюбинського, І. Нечуя-Ле-вицького та М. Старицького.

Втім, соціальний детермінізм у деяких творах реалістичного напряму є перебільшеним. Певні реалістичні герої, подібно до натуралістичних, занадто міцно пов’язані із середовищем, яке “заїдає” їх. Це нерідко піддавалося критиці з боку самих реалістів, зокрема Ф. Достоєвського, а також – з боку представників інших літературних напрямів. Так, один з найвизначніших авангардистів XX століття, “абсурдист” Семюел Беккет писав про те, що письменники-реалісти “пригнічені соціальною пам’яттю”; вони неспроможні збагнути “абсурду людського життя”, який не піддається вузькосоціальному тлумаченню. Багато митців не приймали реалістичної “злободенності”, “однобічності”, “метафізич-ності”. Наприклад, інший видатний представник “театру абсурду” Ежен Іонеско вважав, що реалізм “звужує, знебарвлює, деформує” реальність, зображує людину “в перспективі зменшеній та відчуженій”. Реалізм, на думку Е. Іонеско, “відчужує людину від її глибин”. Але здебільшого Іонеско виступає проти “ідеологічності” реалістичної літератури, проти того, що “реалістичний автор покладає перед собою завдання щось довести, завербувати… глядачів, читачів… від імені ідеології”. Тепер також можна погодитися з тим, що ідеологічність, точніше – заідеологізованість реалізму, особливо “соціалістичного”, а також надмірна соціальність, що часом перетворюється на антихудожню політи-зованість і ефемерність, є негативними рисами напряму.

Багато видатних реалістів подарувало світові XX століття. Твори французів А. Франса та Р. Роллана, Ф. Моріака та Веркора, англійців Дж. Голсуорсі та Г. Веллса, Б. Шоу та Г. Гріна, німецьких письменників Л. Фейхтвангера та братів Т. і Г. Маннів, Е. М. Ремарка та Г. Бьолля, американських митців Т. Драйзера та Е. Гемінгвея, В. Фолкнера та Дж. Стейнбека, росіян І. Буніна та О. Купріна, М. Булгакова і А. Платонова назавжди ввійшли до скарбниці світової літератури. Свій доробок у реалізм нашого століття внесли українські автори: С. Васильченко і О. Кобилянська, О. Гончар і П. Загребельний, О. Довженко і М. Стельмах, В. Винниченко і М. Хвильовий, В. Дрозд і Є. Гуцало.

Особливістю реалістичної літератури XX століття є її Відкритість. Реалізм XX століття, на відміну від реалізму XIX століття, не протистоїть іншим літературним напрямам, а взаємодіє з ними. Як правило, в найкращих творах нинішнього сторіччя співіснують і взаємопроникають елементи реалізму й модернізму, так що буває досить важко провести чіткі межі між ними. Зокрема, “стовпи” модерністської літератури Франц Кафка й Марсель Пруст деякими дослідниками зараховуються до реалістів, а творчість Вільяма Фолкнера, Ернеста Гемінгвея, Томаса Манна, Миколи Куліша (“традиційних” реалістів) розглядається подекуди як модерністська. Своєрідним “прикордонням” реалізму й модернізму є творчий доробок Г. Гессе та В. Набокова, Т. Вільямса та Е. Олбі, А. Мердок та В. Голдінга, Б. Брехта та Г. Гарсіа Маркеса. Реалісти XX століття охоче використовують модерністські прийоми (монтаж, “потік свідомості”, асоціативність), широко користуються умовними засобами (гротеск, парабола, фантастика, алегорія) та вдаються до міфологічних образів (Т. Манн, Дж. Апдайк, М. Булгаков). Творча взаємодія реалістичних і “нереалістичних” елементів та форм – одна з головних ознак літературного розвитку XX століття.

(2 votes, average: 2.50 out of 5)