Поділ християнства на західне і східне
Християнська церква була створена учнями і послідовниками Ісуса Христа в період розквіту Римської імперії. У середині IV ст., Коли похитнулися ідеологічні основи римської державності, християнство стало панівною релігією в імперії. У 800 р син Піпіна Короткого Карл Великий був проголошений імператором Римської імперії, а папа Лев III поклав на нього в соборі Св. Петра в Римі імператорську корону, тим самим підкресливши, що світська влада, хоч би могутньою вона не була, знаходить законність лише з благословення Папи. Спроба Карла Великого встановити пріоритет світської влади над духовною йшла врозріз з теократичними домаганнями папства. Після його смерті папи намагалися дати зрозуміти, хто повинен займати перше місце в християнському світі. Розвиток теократичною доктрини привело до того, що державні справи стали розглядатися татами як один з аспектів діяльності церкви. На цьому особливо наполягав тато Микола I, який прагнув стати верховним арбітром на заході. За його дорученням єпископ Хінкмар Реймский розвиває вчення про те, що король лише знаряддя в руках церкви, спрямовуючої його до істинної мети. Папа Іоанн VIII пішов ще далі, заявивши, що папа має право не тільки коронувати, а й зміщувати імператорів.
Для підкріплення теократичних домагань папства Микола I використовував сфабрикований в папській канцелярії у VIII ст. підроблений документ “Константинов дар”, згідно з яким імператор Костянтин Великий нібито надав йому верховну владу над Римом, Італією та західними провінціями Римської імперії. “Константинов дар” був потім підкріплений декретали – збіркою вигаданих папських послань і рішень церковних соборів, приписаних Ісидора Севільському, а насправді складеним у IX ст. “Лжесідорови декреталії”, що ввійшли в звід канонічного права католицької церкви, обгрунтовували ідеї папської супрематии (верховенства) над будь-який інший земної владою. Підробленість “Константинова дару” в XV в. була доведена гуманістом Лоренцо Валлі.
Посилення домагань пап на володіння необмеженою владою і прагнення підняти папський престол над східними патріархами не могли не викликати різкого негативного ставлення з боку візантійських імператорів і східного духовенства, оскільки мова насамперед йшла про політичне протистояння Риму і Константинополя. Рим погрожував поширити свій вплив на народи Східної та Південної Європи. Конфронтація між західною і східною церквами погіршувалася догматичними, теологічними та обрядовими розбіжностями.
Суперечка розгорілася передусім навколо догмату про сходження Святого Духа. Нікейський символ віри, яким суворо керувалася церква на Сході, стверджував, що Дух Святий виходить тільки від Бога Отця, першої особи Трійці. Римська церква наполягала на його исхождение від Отця і Сина. Це додавання було зроблено в 589 р на третьому Толедському соборі, а потім закріплено за Карла Великого Ахенським синодом в 809 р Східна церква засудила це додавання як єресь. У провину латинян вона також ставила вчення про милість, запас якого нібито створювався діяннями святих, що дало можливість західної церкви за рахунок нього відпускати гріхи через продаж спеціальних грамот – індульгенцій. Засудження викликало й те, що в римській церкві причастя хлібом і вином поширювалося лише на клір, тоді як в східній – на всіх віруючих. На Заході причащалися прісним хлібом, на Сході – заквашених.
Латиняни хрестилися п’ятьма пальцями, візантійці – трьома. На Заході богослужіння велося латинською мовою, на Сході – грецькою, але допускалися і місцеві мови. Безшлюбність було обов’язковою умовою для всього духовенства на Заході, на Сході цьому правилу підпорядковувалися тільки ченці. Римська церква, на противагу східній, не допускала виходу з духовного звання, стверджувала монополію кліру на читання і тлумачення Святого Письма, не допускала розірвання шлюбів. На Заході існував інститут кардиналів, які не визнавався на Сході. Особливе обурення східної церкви викликав догмат про супрематии пап, в якому вона справедливо вбачала прагнення престолу св. Петра панувати в церкві і християнському світі.
Підігріті коронацією Карла Великого пристрасті з новою силою розгорілися в 858 р Приводом для цього послужило зміщення константинопольського патріарха Ігнатія і обрання їм Фотія. Папа Микола I відмовився визнати законність цього акту, опротестував рішення собору, який підтримав Фотія, і оголосив про скинення з константинопольського патріарха всієї ступеня священства. Константинополь відповів татові анафемою. Папа надійшов аналогічним чином. З цього часу розбіжності між західною і східними церквами неухильно вели до їх поділу, до схизми.
Це сталося в 1054 р У відповідь на ворожі випади константинопольського патріарха Михайла Кіруларія папа Лев IX відправив у столицю Візантії трьох легатів, які під час Служби Божої в храмі св. Софії піддали анафемі патріарха, заявивши, що вони “обтрушуємо прах ніг своїх на Константинополь і весь Схід”. Кируларий скликав собор і в свою чергу прокляв папу. Багатовікові чвари між Сходом і Заходом завершилися поділом церков, кожна з яких вважала себе єдино вселенської, ортодоксальної, а іншу – єретичною. Західна церква стала називатися римсько-католицької, а східна – греко-католицької, православної. Схизма була не тільки підсумком церковних розбіжностей, але і віддзеркаленням соціально-економічних, політичних і культурних відмінностей в історичному розвитку західних областей Європи та Візантії. Він привела до роз’єднання народів Європи, в якому релігійні протиріччя були одним з багатьох чинників протистояння.
Католицька церква мала строгу ієрархічну структуру. Її главою був римський папа. На другій сходинці стояли кардинали – найближчі помічники тата. Папа призначав єпископів – керуючих церковними округами (єпархіями) і настоятелів монастирів – абатів. Нижчу ступінь церковної ієрархії займали парафіяльні священики та ченці. Правителі європейських держав потребували підтримки тата, що володів великим впливом на віруючих. Користуючись цим, римський первосвященик претендував не лише на духовну владу в церкві, а й на владу над усіма монархами Європи. Папи володіли і реальної світською владою, будучи правителями Папської області.
На відміну від західно-християнської церкви, очолюваної папою римським, в східно-християнської не було єдиного центру. Константинопольська, Антіохійська, Єрусалимська, Олександрійська патріархії вважалися самостійними. Однак фактично главою східної церкви був константинопольський патріарх. З VII ст., Після того як араби відняли у візантійців їх східні провінції, він залишився єдиним патріархом на території імперії.
Глава західної церкви успішно претендував не лише на духовну владу над усіма християнами, але й на верховенство на світськими владиками – королями, герцогами і князями. На сході ж світська влада в особі імператорів повністю підпорядкувала собі церкву. Імператори безсоромно втручалися в церковні справи і впливали на призначення патріарха.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)