Поділ праці в парламенті
Поділ завдань між законодавчою і виконавчою владою нерозривно пов’язане з раціональною та ієрархічної концепцією процесу рішення. За законодавцем залишається вирішення, за урядом – його виконання. Однак у міру зростання втручання держави в усі сфери життєдіяльності суспільства, включаючи і законотворчість, такий підхід неминуче зазнавав змін.
У повоєнні роки повсюдно відбувався трансферт компетенції законодавця виконавчої влади. Це політологи розглядають в якості реакції влади на кризу демократії як форми правління в міжвоєнний період. Не випадково в конституції Італії підкреслюється положення про те, що в області публічних свобод зміни можуть прийматися тільки на основі прийняття закону. Слід відзначити вкрай обережний підхід італійського законодавця до делегування законодавчих повноважень. Таке делегування може мати місце тільки після того, як парламент визначив принципи і критерії такого делегування. Нарешті, у випадку, якщо уряд приймає норми, володіють силою законодавства (а це може бути тільки в особливих ситуаціях), ці норми повинні в той же день представлятися в парламент. Правда, як відзначають аналітики, незважаючи на такі обмеження, нерідко трапляється, що уряд обходить ці положення.
Здавна провідну роль в законодавчих ініціативах у Великобританії грає уряд. В середньому 95 відсотків законів, пропонованих на розгляд парламенту урядом, приймаються парламентом щорічно. Подібна практика склалася і у Французькій республіці. До того ж у Франції широкого поширення набула практика прийняття декретів-законів і ордонансів, що, по суті, являє собою законотворчу діяльність.
Зовсім інша картина характерна для США, де виконавча влада теоретично не володіє правом законодавчої ініціативи. Це є компетенцією Конгресу, нижньої палати парламенту. Однак таке твердження відображає тільки видиму частину політичної практики в галузі законотворчості. Це пов’язано насамперед з тим, що спосіб перетворення пропозиції в закон в США є настільки складним, що буває краще не висувати ініціативу. Законодавець передбачив 15 етапів процедури, пройти які дуже не просто. Але навіть і для тих пропозицій, які висуваються і зустрічають схвалення парламентаріїв, необхідно пройти випробування, пов’язані з тим, що має бути схвалена програма, а головне – вона повинна бути забезпечена фінансово. І нарешті, просування до прийняття закону повинен супроводжувати принцип більшості. Про це красномовно писав американський політолог Л. Фроумен: “Проблема більшості утруднена існуванням безлічі місць рішень… Зазвичай потрібно домогтися підтримки більшості в підкомісії, потім в комісії, більшості всередині правлячого комітету палати, більшості в тому, щоб протистояти поправкам під час загальних дискусій, а також більшості… при прийнятті закону. Такого роду “більшість” забезпечується участю різних осіб, в різних ситуаціях, в різний час. І проблема більшості змінюється на кожному етапі “[449]. Не випадково, лише тільки 5 – 10 відсотків законодавчих ініціатив отримують своє завершення в ухваленні закону. Це означає, що до 90 відсотків ініціатив початку приречені на поразку [450].
До сказаного слід додати, що в долі будь законодавчої ініціативи у США велику роль відіграє позиція президента і його адміністрації. За конституцією президент не володіє правами законотворчої діяльності, проте його позиція нерідко буває визначальною в долі законів. Це пов’язано в значній мірі з особистими якостями президента. Так, президент Р. Рейган мав досить рідкісною здатністю переконувати конгресменів у необхідності прийняття того чи іншого закону. Цього якості явно бракувало його попередникові – президенту Д. Картеру.
Потрібно сказати і про те, що долі законів в чималому ступені залежать від збігу чи ні партійної приналежності президента і більшості Конгресу. З 1900 р президентська більшість і більшість в обох палатах американського парламенту збігалася в 75 відсотках випадків. Однак Р. Ніксон змушений був керувати країною протягом 6 років свого президентства в умовах, коли більшість в обох палатах парламенту належало демократам. Така ж ситуація протягом 6 років була і у президента Д. Ейзенхауера.
Як відзначають політологи, було б простим спрощенням вважати, що збіг президентського і парламентської більшості дуже полегшують виконання президентських функцій. Складною в цьому відношенні була ситуація у президента Д. Кеннеді, який відчував чималі проблеми в роботі з демократичним у своїй більшості парламентом. Зате змінив його на посту президента Л. Джонсон в цьому питанні чимало досяг успіху. Позначається те, що називається майстерністю дій в коридорах влади і за лаштунками парламенту. Не менше значення може мати політичний та соціальний контекст, в якому відбувається обговорення і прийняття того чи іншого закону. Не можна не враховувати, як ми вже відзначали, і роль особистості того чи іншого президента, того, як він впливає на громадську думку. І звичайно ж, у прийнятті законів позначається вплив і тих осіб, що очолюють палати парламенту. І все це, як неважко бачити, виявляється поза конституційних положень, пов’язаних з визначенням діяльності парламенту. Однак сказане має велике, політичне по своїй суті, значення.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)