Поділ влади з точки зору політичної соціології
Оскільки для сучасної політичної соціології механізм влади є центральною проблемою, принцип поділу влади інтерпретується саме з цієї точки зору. Влада – ключове поняття політичної науки, традиційно основний предмет її дослідження. Владу можна визначити як таку форму організації суспільних відносин, яка за певних умов дозволяє одному соціальному елементу впливати на поведінку іншого. Природа влади, її розподіл і функціонування в суспільстві визначаються головним чином соціальної стратифікацією і тенденціями соціального розвитку. Джерело влади корениться, отже, в соціальній нерівності – неоднаковому становищі класів, соціальних груп та індивідів в суспільстві, яке ставить їх у залежність один від одного. Виникаючі на цій основі відносини панування і підпорядкування становлять сутність влади і виражаються в ієрархії рівнів управління, які проводять його соціальних верств і установ, що регулюють поведінку індивідів відповідно із заданою системою цінностей, норм і приписів. Найважливіший вид влади – політична влада – являє собою здатність класу, групи або індивіда проводити свою волю за рахунок контролю над провідними інститутами державного управління [255]. Найбільш закінчене вираження влада знаходить в бюрократії, яка приймає рішення і одночасно є основним інструментом управління.
Спроби визначити сутність влади, зокрема політичної, робилися з найдавніших часів. Мова йде про класичних працях Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск’є, інших мислителів. Однак більшість зверталися не стільки до самої політичної влади, скільки до її зовнішніми проявами: організації правління, інтенсивності його впливу на суспільство та індивіда, діяльності правителя, його мистецтву, способам досягнення влади і т. Д. Найважливіший підсумок розвитку політичної думки Нового часу і особливо XIX ст. – Усвідомлення тієї істини, що влада являє собою певне ставлення різних соціальних сил, насамперед суспільства і держави, а тому не може розглядатися як щось самодостатнє. Поворотним пунктом тут служить філософія права Гегеля, який долинав з необхідності розмежовувати громадянське суспільство і держава, їх діалектична взаємодія.
Звідси один крок до теорії Маркса, інтерпретувати політичну владу як продукт непримиренності соціальних протиріч, результат і прояв класової боротьби. У новітній соціології велике поширення набула концепція влади Вебера, згідно з якою остання визначається як можливість того чи іншого соціального діяча проводити свою волю в суспільстві, незважаючи на чиниться опір [256]. Важлива перевага веберовского визначення полягає в тому, що, на відміну від попередніх дефініцій, його інтерпретація влади вільна від будь-яких оціночних суджень і гранично формалізована. Це дозволяє застосовувати її при поясненні соціальних процесів і феноменів самого різного рівня (говорити про владу в державі, на підприємстві, в сім’ї і т. Д.). Такий підхід, у свою чергу, дозволяє здійснювати типологію відносин влади по різних рівнів і критеріями її функціонування в суспільстві. Найбільш розповсюджені в сучасній соціології легітимність (спосіб забезпечення консенсусу між владою і суспільством, узаконення влади в очах суспільства), природа застосовуваних владою позитивних чи негативних санкцій (нагороди або кари), ступінь їх інтенсивності (від насильства до повної відсутності заходів впливу), а також кошти або канали комунікацій, які влада використовує для проведення своїх рішень у життя [257]. Вказують на такі критерії, як роль влади у розподілі економічних ресурсів, мотивація поведінки, джерела функціонування і досягнення певних цілей. Принцип поділу влади може розглядатися як один, і аж ніяк не найголовніший, критерій їх угруповання відповідно до виконуваними функціями або цілями. Виходячи з цього проводиться багатофакторне визначення носія влади, а остання розглядається як щось цілісне, єдине і неподільне. Сама держава, за Вебером, – примусова політична асоціація, адміністративний штат якої успішно реалізує монополію на легітимне залучення фізичної сили для проведення своїх вказівок. Звертає на себе увагу схожість цього підходу з марксистським тезою про державу як інструменті класового панування.
У новітній політичній соціології веберовская соціологія влади справила дуже значний вплив на її інтерпретацію в рамках структурно-функціонального підходу. Сенс даного підходу в тому, щоб поставити владу в контекст більш великої соціальної системи, якою є суспільство в цілому, спробувати на цій основі побудувати власне соціологічну, а не політологічну модель влади. В результаті виникає можливість використовувати концептуальні схеми, розроблені в політичній економії, теорії систем та ігор, для аналізу політичних явищ.
Виходячи з інтерпретації влади в контексті теорії систем, Парсонс і Істон розробили відповідну концепцію влади, спробували розкрити механізм її функціонування, аналізуючи інфраструктуру системи влади – характер отриманої нею інформації із зовнішнього світу, способи її переробки і нарешті прийняття рішень [258]. Продемонстровано, зокрема, що від ступеня гнучкості даної системи (розвитку горизонтальних і вертикальних каналів комунікацій) залежить оперативність цих процесів, а в кінцевому рахунку ефективність дії системи в цілому. Принцип поділу влади отримав нову інтерпретацію. З точки зору системного аналізу, важлива проблема – критерії розподілу і перерозподілу влади. Ними стають, як правило, соціальна стратифікація взагалі і ієрархія влади зокрема, підрозділ у відповідності з виконуваними функціями і компетенцією. На цій основі можливе застосування теорії соціальної дії Парсонса для інтерпретації відносин влади. Згідно даної теорії, місце індивіда, групи чи інституту в соціальній ієрархії, з одного боку, і виконувані ними функції – з іншого, визначають їх поведінкові установки, орієнтири та цілі діяльності в суспільстві. Вивчення ролей та їх змін дозволяє далі розкрити процес прийняття рішень, т. Е. Зрозуміти механізм функціонування влади в суспільстві. Завдяки цьому може бути краще зрозуміла дискусія в західній соціології по такій проблемі, як влада в рамках “феномена нульової суми”. Відомо, що для класичної теорії систем характерно виведення їх існування з нерівномірний характеру розподілу енергії. Відносини влади, громадська боротьба розглядаються як свого роду змінюється енергетичний потенціал суспільства. Відповідно до цього підходу розрізняються гнучкі (відкриті) суспільні системи і негнучкі (закриті), в яких протидіючі сили, замкнуті один на одного, створюють антагоністичні протиріччя, згубні для системи в цілому. Динамічна модель системи виходить з того, що будь-яка організація, особливо формальна, для досягнення своїх цілей прагне до оптимізації своїх функцій, уніфікації структури та раціоналізації. Різниця принципів організації соціальної системи (відкритою або закритою) якнайповніше виявляється в ході таких універсальних процесів, як раціоналізація, формалізація і бюрократизація суспільства, відбивається у функціонуванні основних соціальних інститутів і структур, власне – політичної влади, роль якої незмірно зростає в авторитарному режимі, бо вона стає господарем становища у всіх сферах соціального буття.
В умовах модернізації та пов’язаної з нею концентрації економічної, військової і політичної влади зростання впливу бюрократії взагалі і правлячої еліти в особливості можна вважати закономірним процесом. Цим пояснюється виняткову увагу, яке в сучасній соціології приділяється вивченню елітних груп, насамперед політичної еліти. Під елітою розуміється соціальний шар, що займає командні висоти в якій-небудь сфері діяльності і має завдяки цьому можливість безпосередньо впливати на прийняття найважливіших рішень. Теорія еліти – одне з найбільш важливих відкриттів соціологічної думки XX ст. Саме відкриття особливого “політичного класу”, “пануючої еліти”, заслуга якого належить таким класикам політичної соціології, як Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс і російський вчений М. Я. Острогорский, стало якісним стрибком у розвитку політичної думки, дозволило пояснити механізм функціонування якого держави, партій, лідерів [259]. Особливу увагу привертає аналіз елітних груп, які безпосередньо керують поточним політичним процесом. Якщо в демократичному суспільстві (де має місце плюралізація правлячих груп) така еліта може бути визнана досить відкритою, гнучкою, пов’язаної з елітами іншого порядку прямими каналами комунікацій, то в товариствах з тоталітарним, або, вірніше, авторитарним характером політичної системи дана еліта грає набагато більшу роль, відокремлена від інших елітних груп і функціонує вельми відокремлено. Для внутрішньо нестабільної політичної еліти країн, що розвиваються використовується термін “consociational democracy” (демократія, заснована на системі угод елітних груп і балансі інтересів) [260]. Як показують новітні емпіричні дослідження, значення правлячих еліт особливо зростає в переломні критичні моменти, коли вихід із кризи можливий лише в результаті швидких рішень і цілеспрямованої політики з їх проведення в життя.
У політичній соціології традиційною темою дискусій стало питання про те, наскільки сумісне з демократією саме існування елітних груп. З класичної теорії еліти відомо, що демократія в чистому вигляді неможлива. На цій підставі деякі сучасні вчені (наприклад, Р. Даль) вважають за необхідне замінити традиційне поняття “демократія” новим – “поліархія”, точніше передавальним реальну розстановку політичних сил [261]. Всяка демократія здійснюється, згідно з даним думку, відокремленою групою людей, якій делегуються певні повноваження. В результаті вона перестає бути справжньою демократією, поступаючись місцем олігархії обраного меншини. За такою логікою, безглуздо говорити про яке-небудь поділ влади, бо влада завжди знаходиться в руках правлячої меншості, не зацікавленого в її поділі [262]. Серед соціологів є як прихильники такої точки зору, так і її противники. На думку останніх, розвиток демократії (якщо мати на увазі представницьку демократію сучасності) можливе в результаті зростаючого суперництва різних елітних груп, що складають колись одну монолітну еліту. В основі плюралізації еліт – складність управління, необхідність більш широкого залучення фахівців, диференціація і професіоналізація елітних груп. Таким чином, демократія може бути забезпечена не тільки і не стільки шляхом поділу влади, скільки завдяки поділу еліт, конкуренції груп можновладців, їх боротьбі за вплив у суспільстві. Принципу поділу влади при цьому відводиться дуже важливе місце, оскільки він сприяє інституціоналізації різних елітних груп, забезпечує їх взаємний контроль.
Якщо розглядати демократизацію суспільства в контексті теорії соціальних змін, то в перспективі вона постає не як розширення представництва мас, яке далеко не безмежно, а насамперед як формування особливого кваліфікованого правлячого класу, якому властивий ряд основних рис. Це зростаюче число елітних груп з паралельним зменшенням їх влади; руйнування їх виняткового статусу в очах суспільства, т. е. перетворення з привілейованих в професійні; зміна якісного складу елітних груп, в яких повинні переважати вчені-фахівці в галузі економіки, політики, права і т. д., а не функціонери традиційного типу. Демократизація соціальних відносин знизу і їх раціональна організація зверху дозволять уникнути крайнощів і забезпечити умови для соціального прогресу.
В еволюції теорії поділу влади чітко простежується ряд основних етапів. Перший. Формування уявлень про необхідність поділу влади для забезпечення свободи індивіда, що охоплює період з давнини (коли ця ідея вперше з’явилася в теоретичних працях про політику) до початку Нового часу. Другий. Систематичне теоретичне обгрунтування принципу поділу влади в епоху кризи абсолютизму і переходу до парламентської строю в країнах Західної Європи та Америці, коли він був покладений в основу перебудови всієї політичної системи і знайшов закріплення в перших конституціях. Саме в епоху Просвітництва і Французької революції теорія поділу влади Монтеск’є отримала завершене теоретичне оформлення і перевірку на практиці, давши імпульс різним моделям політичного устрою Нового і Новітнього часу – конституційної монархії, президентської та парламентської республікам. Третій етап інтерпретації даної теорії пов’язаний з конституційним розвитком XIX ст., Протягом якого європейська політична думка прагнула знайти оптимальне співвідношення соціальної трансформації і вирішення завдань політичної модернізації, радикальних соціальних реформ і можливості їх здійснення правовим шляхом, зі збереженням легітимності і наступності традиційних (монархічних) владних структур. Така постановка в XIX ст. набула поширення (і теоретичне обгрунтування) головним чином в країнах Центральної та Східної Європи, де поєднувалися, з одного боку, консервативні (феодальні) соціальні інститути, що підлягають знищенню, а з іншого – традиції сильної державної влади. У результаті сам принцип поділу влади зазнав (у Німеччині, Австро-Угорщини та Росії) істотні модифікації: інтерпретувався в рамках ліберальної концепції монархічного конституціоналізму і його еволюції в напрямку до правової держави. Четвертий етап розвитку теорії поділу влади припадає на переломну епоху початку XX ст. Криза традиційних соціальних і політичних інститутів в умовах світової війни і революції поставив під сумнів саму можливість збереження правової держави. З цим пов’язана всебічна критика принципу поділу влади як вкрай правими, так і вкрай лівими ідеологами, доводили теоретичну неможливість його реалізації і практичну неефективність організації політичної системи. В умовах військової та повоєнної економічної ситуації, яка вимагала мобілізації ресурсів і концентрації політичної влади, питання про поділ влади починає розглядатися як другорядний навіть у країнах зі стійкими традиціями демократії та парламентаризму. Даний принцип піддається ерозії, його зміст видозмінюється і зводиться виключно до можливості більш раціональної адміністративної організації, проведення функціонального розмежування органів влади та політичних інститутів. Ще більш негативно сприймається концепція поділу влади в державах, де перемогли тоталітарні чи авторитарні режими. У Німеччині, Росії, Іспанії та інших країнах з однопартійними або військовими диктатурами принцип поділу влади відкидається повністю і перетворюється на символ віджилої ліберальної демократії. Однак сама непримиренність ідеологів цих режимів відносно поділу влади вказує на слабке місце їх побудов – неможливість забезпечити гарантії свободи суспільства та індивіда перед обличчям влади. П’ятий етап розвитку даної теорії припадає на післявоєнний період, коли в 50-ті р західна політична думка знову звернулася до принципу поділу влади, вбачаючи в ньому наріжний камінь демократичного ладу і гарантію від відродження тоталітарної загрози. Дискусії того часу не є, однак, простим повторенням класичних постулатів правової науки попереднього періоду, але вносять в їх розуміння багато нового. Фактично висновок соціологічної науки Новітнього часу збагачується аналізом політичної реальності XX в. Можна сказати, що нова ліберальна парадигма увібрала в себе критичний потенціал, який характерний для інтерпретації поділу влади в авторитарних доктринах початку століття. На цій основі в 60-70 г. формується сучасна концепція принципу поділу влади, яка в збагаченому вигляді продовжує своє існування і в наші дні. Суть цієї концепції полягає в системному аналізі всякого політичного режиму, при якому переважна увага приділяється механізму влади, рушійним силам, структурі та її функцій. Це допомагає конструювати динамічну модель розвитку політичної системи в цілому, виявити роль держави та окремих інститутів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)