Основи віровчення християнства
Ідея про єдиний духовний першоосновусвіту знайома багатьом вченням стародавності. Філософське обгрунтування цієї ідеї дано і в творах Платона, до поглядів якого сягають основні положення основи віровчення християнства.
Платон пише про існування трьох субстанцій – Єдиному (блага), Умі і Душі. Фундаментальний рівень світобудови становить Єдине – безпочаткове, нескінченне і бескачественное буття, укладає в собі незліченні ейдоси – першообрази, принципи, ідеї всіх речей. Породженням Єдиного є Ум (Нус) – вічний закон, що чинить і гармонізуючі всесвіт. Світова душа забезпечує вплив ідей на матеріальний світ; її образом і породженням є індивідуальні душі людей.
Матерія, сама по собі абсолютно безформна і несвідомих до яким би то не було фізичним стихіям, є “воспріемніцей” і “годувальницею” ідей. Матерія не є справді суще – її хитке мінливе буття зводиться до того, щоб відображати ідеї і “брати участь” у становленні речей. Таким чином, емпіричної реальності протистоїть вищий, досконалий і вічний світ, обитель первообразов і смислів.
Пізнання, за Платоном, є спогад душ про свою небесну батьківщину. У моменти творчого екстазу енергія космічного Ероса дозволяє здійснювати сходження від тілесної любові до духовної, а від останньої – до споглядання Єдиного-Блага.
Концепція Платона, детально розроблена його послідовниками в період еллінізму, стала свого роду “чорновим начерком” до християнського вчення про Трійцю.
Філон Олександрійський (I століття н. Е..) Поєднав поняття Логосу в іудейській і в елліністичної традиціях – як Слово Боже, відбите в писаннях, і як закон, який породжує Космос і утримує його від руйнування. Спроби філософа витлумачити Тору через призму еллінської філософії були відкинуті нормативним іудаїзмом як некоректні, але підхоплені низкою християнських апологетів, які прагнули підкреслити спорідненість іудейського і християнського віровчень.
Слідом за Філоном апологети стали застосовувати метод довільного алегоричного тлумачення старозавітних писань, що дозволяє ігнорувати їх буквальне значення – простий і зрозумілий, але часто йде в розріз з нормами християнської етики. В результаті тексти Нового Завіту обросли численними посиланнями на давньоєврейську склепіння. Сенс деяких з них малопонятен навіть для вельми підготовленого читача. Наприклад, твердження: “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать” (Мф. 5:5) – супроводжується посиланням на Псалтир 136:8-9: “Дочка Вавилона, опустошітельніца! Блажен, хто заплатить тобі за те, що ти зробила нам! Блажен, хто візьме і розіб’є твоїх немовлят об камінь!”, З чого доводиться укласти, що розбиває вавилонських немовлят об камінь чистий серцем.
Християнство сприйняло ідеї Філона про початкової гріховності людей, про необхідність покаяння і ін Вчення філософа про Сина Божого як вищому логосі і про інших логосах, названих ангелами, склало основу християнських уявлень про ієрархію духовних начал.
Праці Гребля (III століття) лягли в основу середньовічної релігійної філософії (бл. Августин та ін.) Зокрема, християнські теологи розділяли представлення Гребля про час як образі вічності.
Час у Плотіпа постає як інобуття вічності, її рухливий спосіб. Але й вона в порівнянні з чистим ей-ДОСом залучена у становлення, і тому це жива вічність, або вічне життя.
Філософ доводить, що Єдиний з необхідністю перебуває у всьому. З нього все “виливається”, без убутку породітель і без участі його волі (бо він безособовий), але виключно в силу його внутрішньої природи. Чистий сутність може реалізуватися тільки через що то інше – Єдине діє через Розум. Смислове втілення Ума за його межами – це Душа, або “лотос розуму”. Слідом за Платоном Плотін говорить про безсмертя індивідуальної душі, про сходження її на землю і подальшому догляді на небо, про знання як пригадування і т. д.
Про необхідність підкоритися світовому Розуму пише римський стоїк Сенека (I століття н. Е..), Поглядам якого багато в чому співзвучне етичне вчення християнства. Згідно Сенеку, кожна людина повинна прагнути досягти свободи духу, усвідомивши божественну необхідність. Покора вищій волі дозволяє досягти незворушності духу, а крім того – забезпечує гармонію в суспільстві, так як лежить в основі совісті і моральних норм. Якщо свобода не випливає з божественної необхідності, вона стає рабством. Тільки свобода, обмежена совістю, є справжня свобода.
Сенека доводить, що відносини людей повинні будуватися на взаємній любові, співчутті, турботі кожної людини про інших, йому подібних, причому незалежно від їх соціального статусу – адже за своєю природою всі люди єдині. “Золоте правило моралі”, сформульоване філософом, звучить наступним чином: “обходиться з вартими нижче так, як ти хотів би, щоб з тобою зверталися стоять вище”. СР в Євангелії від Матвія: “І так у всьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними”.
Християнству близькі також думки Сенеки про швидкоплинність земного існування, про обманливості чуттєвих задоволень, про необхідність протистояти розгулу пристрастей, про потойбічний відплату та ін
(1 votes, average: 5.00 out of 5)