Оригінальна література княжої Руси-України. Літописи як історико-художні твори. “Повість минулих літ” – історична книга і збірка епічних творів. Виникнення Києво-Печерського монастиря
Мета: ознайомити учнів з літописанням у Київській Русі; дати основні відомості про “Повість минулих літ” легендарного Нестора Літописця; розповісти історію виникнення Києво-Печерського монастиря; розкрити значення давніх літописів для збереження відомостей про життя, культуру, звичаї наших пращурів; виховувати повагу до культурних пам’яток нашого народу.
Обладнання: малюнки Лаврської іконописної майстерні, Л. Тарасевич “Нестор-Літописець” (ілюстрація до кн. “Патерик Печерський” (1702), відеоматеріал з Києво-Печерського монастиря, фото літописів, таблиця.
Міжпредметні зв’язки: історія України, образотворче мистецтво: малюнки Лаврської іконописної майстерні.
Отеє були ті головні південноруські літописи, на яких полягає наше знання історії України в часі її самостійного політичного життя. Було б сумно, якби ми не мали більше джерел для сього знання.
Іван Франко
Хід уроку
І. Актуалізація і корекція опорних знань учнів.
1. Перевірка домашнього завдання.
2. Робота з таблицею.
3. Практичне завдання.
– Зіставте перекладну та оригінальну літературу Київської Русі. Що в них спільне, а що відмінне?
II. Мобілізація уваги учнів.
1. Перегляд відеоматеріалу про Києво-Печерську лавру з розповіддю вчителя про її виникнення.
(Матеріал для вчителя.
Києво-Печерська лавра.
Цей православний монастир заснований 1051р. на київських схилах Дніпра ченцями – вихідцями з бояр Антонієм і Феодосієм Печерськими, які є основоположниками чернецтва на Русі. Створена ними громада ченців незабаром привернула увагу князя Ізяслава, і він дозволив їм побудувати на горі монастир. Громада поступово розросталася, і після смерті Антонія в 1073р. до її складу входило 100 ченців. Феодосій з благословення Антонія ввів у монастирі (названому Печерським – від слова печера) строгий статут, на зразок грецького студитського; головні обителі монастиря було перенесено на прилеглу гору. У XI ст. монастир стає центром християнства Київської Русі. У XII ст. йому надали високе звання лаври – головного великого монастиря.
З часом Києво-Печерська лавра перетворюється на відомий культурний центр. З 70-х років XI ст. у Києво-Печерській лаврі ведеться інтенсивне будівництво кам’яних споруд.
У 1073-1089 pp. був побудований і розписаний Успенський собор (Велика Церква), на початку XII ст. – Троїцька і Трапезна церкви, а наприкінці XII ст. монастирську територію обносять кам’яною фортечною стіною.
У цей час формуються архітектурна і художня школи, удосконалюється майстерність зодчих, розвивається прикладне мистецтво. Монастир, якому вдалося завоювати неабиякий авторитет, намагається впливати на громадське життя країни.
Великою є роль Києво-Печерської лаври у розвитку давньоруської культури; вона була центром літописання і церковної літератури; тут перекладалися слов’янською мовою твори іноземних мов. У Києво-Печерській лаврі працював відомий літописець Нестор (автор “Повісті минулих літ”).
У XIII ст. в монастирі був складений “Києво-Печерський патерик” – важливе писемне джерело з історії Київської Русі. Князівські війни, міжусобиці в період феодальної роздробленості, напади зовнішніх ворогів нерідко супроводжувалися руйнуванням монастиря. У 1096 р. обитель сильно постраждала від половців, але незабаром знову відбудувалася.
З часом прибудовувалися нові церкви. Весь монастир був обгороджений частоколом. При ньому знаходився будинок для прочан, заснований Феодосієм для притулку вбогих, сліпих, кульгавих; на його утримання виділялася десята частина монастирських доходів. Щосуботи монастир посилав віз хліба для ув’язнених.
З переселенням братії у великий монастир печери були перетворені на усипальницю для ченців, тіла яких клали у заглибленнях стін. У 1240 p., під час навали хана Батия, монастир був розорений.
Ченці частково були перебиті, частково розбіглися. Невідомо, як довго продовжувалося запустіння монастиря; у XIV ст. його було відновлено, і Велика церква стала усипальницею багатьох князівських і знатних родів.
У 1470 р. київський князь Симеон Олелькович відновив і прикрасив Велику церкву (Успенський собор).
У 1483 р. татарський хан Менглі-Гірей спалив і пограбував монастир, але щедрі пожертвування дали йому можливість відновитися.
У1593 р. монастирю належали два міста – Радомисл і Васильків, а також десятки сіл з рибними ловами, перевозами, млинами, данинами і бобровими гонами. У 1555-1556 pp. Велика церква була оновлена і прикрашена.
Наприкінці XVI ст. монастир отримав статус лаври і ставропігію константинопольського патріарха. При архімандритах Є. Плетенецькому і З. Копистинському у монастирі було створено друкарню (1615р.) і почалося друкування богослужбових і полемічних книг. Спадкоємець Плетенецького і Копистинського П. Могила заснував тут школу (1631 p.), яка згодом була об’єднана з братською школою, що дало початок Києво-Могилянській колегії (1632 p.). Гетьман І. Самойлович оточив лавру земляним валом, а І. Мазепа – кам’яною стіною.
За Петра І укріплення Самойловича були розширені й утворили Печерську фортецю. У 1718 р. пожежа знищила Велику церкву, архів, бібліотеку і друкарню; але 1729 р. церкву було відновлено.
Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Києво-Печерська лавра стає найбільшим церковним феодалом в Україні. їй належали 3 міста, 7 селищ, 120 сіл і хуторів з 56 тис. кріпаків. У вотчинах монастиря знаходилося кілька сотень промислових підприємств і торговельних установ.
Крім того, Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів із землями і кріпаками в Україні, Росії та Білорусі. У 1718 р. в лаврі сталася страшна пожежа, яка знищила усі дерев’яні будинки і пошкодила кам’яні споруди. У полум’ї загинули безцінні історичні скарби: бібліотека рідкісних книг, колекція коштовних тканин.
У XIX ст. до складу лаври входили 6 монастирів: Головний при Успенському соборі, Лікарняний, Ближні печери, Дальні печери, Голосїївська пустинь і Китаївська пустинь.
1926 р. унікальний комплекс Києво-Печерської лаври був визнаний державним історико-культурним заповідником, а монастир 1928 р. було закрито. З 1930 р. тут розміщувалися найбільші музеї України. До складу заповідника ввійшли музеї книги та друкарства, Українського народного декоративно-прикладного мистецтва, театрального, музичного та кіномистецтва України і власне заповідник.
На площі в 26 гектарів знаходилися 102 кам’яні споруди, визнані пам’ятками архітектури. У фондах заповідника зберігалося більше 60 тисяч експонатів. Це зразки станкового живопису, предмети декоративно-прикладного мистецтва і стародруки.
У 1942 р. на нижній території заповідника з ініціативи архієпископа Д. Абашидзе відновив свою діяльність лаврський монастир, який проіснував до 1961 р. З 1988 р. територія Дальніх, а з 1990 р. й Ближніх печер знову перейшла до діючого чоловічого монастиря, духовної семінарії і духовної академії. У 1990 p. XIV сесія Міжурядового комітету ЮНЕСКО із збереження всесвітньої культурної і природної спадщини визнала Києво-Печерську лавру пам’яткою світового значення.
У 2000 р. було закінчено відновлення головного храму лаври – Свято-Успенського собору (XI ст.), зруйнованого під час окупації Києва в листопаді 1941 р. 28 серпня 2001 р., у день Успіння Богородиці, в Україні широко відзначалося 950-річчя Києво-Печерської лаври. Сьогодні архітектурний ансамбль лаври складається з трьох груп, різних за обсягом: на відносно рівному плато знаходиться Верхня лавра, на схилі гори розташувалися споруди Ближніх печер, а далі, на узвишші, – група будинків Дальніх печер. Центральною визначною пам’яткою є печери, в яких вже більше 900 років знаходяться мощі засновників монастиря – преподобних Антонія і Феодосія, цілителя Агапіта, Нестора-літописця, Іллі Муромця і ще 118 інших угодників печерських).
2. Слово вчителя.
. Нещодавно в Ближніх печерах Київської лаври знайдено прах майже 900 літ тому похованого тут Нестора. Після вивчення черепа історика скульптури виліпили його ймовірний портрет. Високе чоло, аскетичне обличчя ченця, довге волосся, задумливий погляд. А ще раніше його живописний портрет зі своєї уяви написав видатний сучасний історик Михайло Брайчевський. Одягнений у чорну одіж, Нестор з пером в руках застиг перед чистим аркушем. Його губи міцно стиснуті, а у великих очах світиться думка про минуле чи про сучасне…
3. Евристична бесіда:
. Чи правильною є думка, що Нестор – єдиний автор “Повісті минулих літ”? (Помилкова).
– В чому полягає заслуга Нестора?
– Що ми називаємо літописами?
– Який літопис вважають першим, що дійшов до нас?
– Автором яких творів, крім літопису, був Нестор?
4. Повідомлення учнів.
(Орієнтовний матеріал для повідомлень.
І. Літопис Нестора зветься “Повість минулих літ”. Тут все підпорядковане часові, події пов’язані з роками, літописець іноді навіть розриває події, коли вони не вкладаються в один рік, бо для нього час важливіший за події. Час обмежений і невпинний. Його течія несе події, які вже сталися, і приносить нові, які ще мають бути. Коли навіть нічого не відбулось, літописець проставляє роки як знамення часу або ж пише: “Ничего несть”, “Бысть тишина”.
Багато подій, описаних в “Повісті минулих літ”, ще й досі не вийшли за межі легенди, як, скажімо, розповідь про заснування Києва трьома братами й сестрою. Як хочеться розсунути межі літопису, зазирнути за його береги, побачити, що там! “Повість” переткана зворотами з живої народної мови, афористичними висловами, приказками: “коли вовк повадиться до овець, то виносить усю отару”, “смерть спільна всім”, “не передавивши бджіл, меду не їсти”, “мертві сорому не мають”, “поки камінь почне плавати, а хміль тонути”. Знаходимо в ній стилістичні звороти, які перетривали віки: “зломити спис”, “поставити стяги”, “січа люта”, “втирають пота”, “вкинути ніж”, “стріли, як дощ”, “військо стоїть, як ліси”, Святослав “ходив легко, як пардус”, Боняк угорців “збив ніби в м’яч, як сокіл збиває галки”.
2. “Повість минулих літ” – загальноруський літописний звід, складений у Києві в другому десятилітті XII ст. і покладений в основу більшості літописних пам’яток, що дійшли до нашого часу. Як окрема самостійна пам’ятка “Повість минулих літ” не збереглася. Її найдавнішими й основними списками є Лаврентіївський літопис, в якому відобразилася друга редакція “Повісті”, й Іпатіївський літопис, в якому відобразилася її третя редакція. У списках деяких літописних зводів укладачем “Повісті минулих літ” названо монаха Києво-Печерського монастиря Нестора.
Дослідники XVIII – XIX ст. вважали Нестора першим руським літописцем, а його твір – першим руським літописом.
Вивчення літописання О. Шахматовим, М. Приселковим, Д. Лихачовим, А. Насоновим, М. Тихомировим, Л. Черепніним, Б. Рибаковим та іншими показало, що існували літописні зводи, які передували “Повісті”, а сам цей документ не є єдиним твором. Після своєї появи “Повість минулих літ” ще двічі піддавалася переробкам. Джерелами 1-ї редакції “Повісті” послужили Києво-Печерський звід кінця XI ст., русько-візантійські договори X ст., “Хронограф за великим переказом” – компілятивний твір зі всесвітньої історії, візантійська хроніка Георгія Амартола, житіє Василя Нового, твір Єпіфанія Кіпрського, тексти Святого Письма, “Сказання про грамоту Словенську”, перекази про східнослов’янські племена, про Кия, про помсту Ольги древлянам, усні розповіді Я на Вишатича, ченців Києво-Печерського монастиря тощо.
Нестор був першим давньоруським історіографом, який зв’язав історію Русі з історією східноєвропейських і слов’янських народів і зі всесвітньою історією, як вона розумілася в той час.
Після незакінченої статті 1110 р. у “Повісті” міститься запис про написання літопису 1116р. ігуменом Сильвестром, який створив нову, другу редакцію твору. Сильвестр був ігуменом Михайлівського Видубицького монастиря, сімейного монастиря Володимира Мономаха. Він частково опустив, а частково змінив останні статті першої редакції “Повісті”. При переробках Сильвестр велику увагу приділив Володимиру Мономаху, перебільшивши і прикрасивши його роль у подіях кінця XI – початку XII ст., і ввів до “Повісті” ряд доповнень. 1118 р. літопис було знову перероблено.
У центрі уваги третьої редакції твору залишаються події, пов’язані з домом Мономаха, головним чином із сином Володимира – Мстиславом. Останній редактор “Повісті” доповнив своє джерело даними про сімейні справи Володимира Мономаха і його батька Всеволода, уточнив дані про візантійських імператорів, родичами яких були Мономахи. У цілому ж “Повість минулих літ” зберегла значення першої на Русі історіографічної праці, в якій історія Давньоруської держави була показана на широкому тлі подій всесвітньої історії.
Літописці закликали князів до єдності і захисту Руської землі від зовнішніх ворогів. Літопис увібрав у себе родові перекази, повісті, сказання та легенди історичного і казково-фольклорного характеру, житія перших руських святих, твори із сучасної літописцям літератури.
3. Художнього забарвлення надають літопису сліди давніх поетичних уявлень. На це звернув увагу ще М. Костомаров, наголосивши, що літописці зверталися до народної творчості через брак інших джерел, але як християни змушені були відповідно очищати цей матеріал – звідси фрагментарність і спрощеність у його використанні. І все ж неповторного колориту надають літопису звернення до дружинної поезії (оповідання про Олега, Ігоря), що має тісний зв’язок із билинною традицією; переповідання давніх звичаїв та обрядів (про племена, про сватання Володимира); військового епосу (походи Святослава, Володимира та інших князів); легенд і міфів (про Олега “віщого”, “чудодія” Всеслава, згадки про язичницьких богів тощо).
Аби переконатися, що літописний текст не може бути достовірним джерелом для історика, наведемо принаймні один приклад із “Повісті минулих літ”. Стосується від князя Святослава. Про його походження у літописі сповіщено під 942 роком: “У цей рік родився Святослав у Ігоря”. Тривалий час формування літопису різними авторами призвів до очевидного “промаху” – батькам Святослава на ту пору було: Ользі – близько 60, а Ігореві – близько 70 років; син у них з’явився на 39 році (!) шлюбу. Таку неув’язку в тексті дослідники пояснювали помилкою під час переписування, коли події, розповідь про які запозичена з “Хроніки” Амартола, з 927 р. втрапила до 942-го. Якщо прийняти таку поправку, то далі з’являється ще одна неув’язка: під час битви з древлянами 946 р. “кинув списом Святослав на древлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був Святослав зовсім малим”. Ця розповідь узгоджується з 942 p., але не з 927-им, бо тоді Святославу мало би бути 19 літ. Щоправда, далі літописці, говорячи про княжича, тримаються 942 p.: Ольга спробувала навернути 13-річного сина до християнства, яке сама вже прийняла, але марно, бо син по-дорослому відмовився (“Як я інший закон прийму? Адже дружина моя з сього сміятися почне!”), тож мати молилась, “вирощуючи сина свого до змужніння його і до повноліття його”. Зафіксувавши вісім “порожніх” літ, літопис розпочинає “літо 964-е” фразою: “Коли князь Святослав виріс і змужнів…” (виходить, було йому вже 22 роки). Та от наступні оповіді сповнені дивних неузгоджень. Коли Святославу мало би бути 26 років (968 рік), він уже батько трьох дітей – Ярополка, Олега, Володимира, які з бабою Ольгою “заперлися” в Києві під час нападу печенігів. Звичайно, у 26 років можна мати і більше дітей, але ж не таких дорослих, щоб через два роки посадити Ярополка в Києві, Олега в Овручі, які згодом, у 977р., зійшлися у герці під Овручем.
Можна було б і далі з’ясовувати літописні неув’язки, аргументовано “виправляти” їх, реконструюючи біографію князя, як це і робили дослідники від О. Шахматова до Б. Рибакова. Та думається, що ті суперечності у літописі виникли від спроб узгодити різночасові і різнотлумачні епічні версії з метою створення династичної концепції у висвітленні історичних початків Русі (“хто в ній почав спершу княжити”). А оскільки історичних підстав (і писемних джерел) для цього не вистачало, то літописці вдавалися до “художнього домислу”.
5. Заключне слово вчителя.
Більшість подій і фактів у “Повісті минулих літ” – то художньо оброблена історична інформація, що має передусім літературне значення, оскільки їх виклад та образний смисл свідчать про застосування прийомів художнього моделювання. Це як у легенді: в основі лежить якийсь конкретний історичний факт, але з часом він обростає (за логікою літературної творчості) художніми домислами, трансформується в образний текст, відтак перетворюється на літературний твір. Так його і належить сприймати, черпаючи з нього передусім естетичний сенс.
IV. Підбиття підсумків.
V. Домашнє завдання.
Прочитайте та проаналізуйте уривки з “Повісті минулих літ” (за власним вибором).
(2 votes, average: 3.50 out of 5)