Натурнi Оповiдки – ЮРІЙ ЛОГВИН

Юрий Логвин.

Натурнi Оповiдки

ІМЕНІ НЕ ПАМ’ЯТАЮ

Проблем з моделями в мене не було. Проблеми були з приміщенням. Так з

Цією дівчинкою трапилось. Вона вже який день тут на пірсі нудилась, її

Матуся все жувала біляші та виноград. І все на дочку цикала.

Я теж на пірсі не один день висиджував – малював сліпучо вохристі урвища

Берега та спалену на руде траву. Від прямого сонця піт виїдав мені очі. Та

Піти геть не міг – фіалкові гори, іржава трава, темно малахітові тополі,

Смарагдові хвилі моря. Що не етюд, то здача.

Дівчинка нудилась І все зазирала до мого малювання. Певно тому на неї й

Цикала мати. Крім того, дівчині не давала спокою ще й здоровенна чи то

Дівиця, чи то молодиця. Висока, м’язиста із зародковими пилками. Під якимись

Зеленими бікіні. Щоб зрозуміти, що вона кобел. не треба було великого

Розуму. І досвіду. Але мати цього геть не усвідомлювала. Навіть коли бігала

За біляшами та випити пива, то лишала цю лесбіянку, щоб та назирала за

Дівкою.

Коли мати пішла черговий раз на базарчик, а дівиця-гусар залізла у

Парку воду, то дівчинка враз опинилась біля мене.

– Не боїшся позувати?

Покрутила головою: “Ні!”

Я схопив ящик з-під консервів з усім причандаллям і поспішив до елінгу

В початку пірса.

Із сліпучого сяйва і спекоти ступили у сутінки і легку прохолоду.

Льоха. Сан-Санич і козак кубанський Філіпович давили “анапульку” (Портвейн

“Анапа”, 0.85 л, міц. 19% ). Але закусь! – ставридка “з гар’ю”. Мені слиною

Аж рота залило. Але запрошення до столу відхилив. Попрохав “діжурку” в

Аренду. Знав – корифани не підглядатимуть. По-перше, люди вони солідні,

По-друге – три пляшки “анапульки” І перша в сезонi ставридка!

Філіпович поворушив тараканячими вусами і жестом римського оратора

Показав на двері. На дверях висів червоний трубчатий замок.

– Камуфляж, – пояснив Філіпович. – Там засувка. Тебе нема?

– Все правильно. Мене тут нема!

Світло падало смутами через залізні штаби. Дівчинка сиділа на стільці.

Спочатку зробив легесенький контур і почав проробляти руки та лице.

Дівчина, зрештою, подивилась на мене. Перехопив погляд і показав

Мовчки, щоб спустила бретелі купальника.

Вона попустила очі на свої оголені пипки.

Надивившись досхочу, перевела погляд на попередню точку.

За якийсь час вона підвела голову і подивилась на мене. Я кивнув. І

Вона стягла до лона.

– Та зніми вже зовсім…

Не дивлячись на мене, різко крутонула головою: “Ні!”

І зразу ж за дверима почувся голос її матінки. Голос верескливий,

Суджений. А тріо пропитих голосів – баса, баритона І тенора – заспокоювали

Її.

Я дивився на важку засувку і переконував себе. шо корифани вже одну

Пляшку заробили. Враз за моєю спиною гуркнув стілець. Мені все стисло в

Середині. Обернувся – дівчинки тримаючись одною рукою за стільця, виступала

Із купальника…

У пополуднє був тільки Льоха. Тому пляшка дісталась йому одному.

Коли пляшка була щедро почата прибіг Філіпович. Щосили ворушив вусами і

Страшенно вирячав очі.-

– Юрій Григорович! Я взяв сто!

– “Не заливай, Філіпович. Ноги не витримають! – Тулуб у нього, як добра

Шафа, а ноги – яіс ніжки столика з тераси.

– Не віриш?! Пішли, покажу! Чимчикуємо за елінг, де стоїть штанга та

Гирі.

Філіпович. замість схопитись за гриф штанги, показує на даму під

Кручею. Я дивлюсь на товстенну, спечену до багряних пухирів, пляжницю.

-Присягаюсь, сто! Ми пішли і зважились… Вона трохи більше ста. Я тобі

Правду кажу, що взяв, а ти не віриш… Слухай, Юрій Григорович, намалюй мені

Її… на пам’ять… Ну намалюй.

– Далеко і, до всього, проти сонця.

– Еть… Шкода… Правда, в мене минулого сезону була це пікантніша

Дама… Сто двадцять… Але я взяв, хоч не вірила, що я щиро нею

Захоплений… Ця всього сто, але теж прекрасна…

Я в захопленні.

Коли мені трапляється перекладати малюнки тих років, і я бачу той

Малюнок дівчинки, то не можу пригадати як її звали І як ми з нею

Розпрощались. А от у всіх деталях бачу, як ми стоїмо за елінгом і Філіпович

Показує мені свою пасію. 1 кожного разу я аж здригаюсь, так чітко бачу

Чотири складки жиру замість шиї, грудей і черева.

І6.III.98.

ОСТАННЯ МОДЕЛЬ АГЕНТА “ЯРЕМИ”

Я чомусь завжди думав, що Акторка набагато молодша за мене. Вона почала

Приходити до мене в гості пiсля того, як я, зрештою, одержав квартиру. Хоча

Були ми з нею знайомі ще раніше. Від iншої артистичної братії вона

Відрізнялась нормальною поведінкою. Тобто не впадала в зайву афектацію де

Треба i де зовсім не треба. Вона пробувала себе ще в жанрі казки. Такої собі

Герметичної міської казки, може скоріше навіть містечкової. Спроби були

Непогані. Але в тих умовах останніх солодких судом Великого Застою про їх

Реалізацію годі було й думати.

Якось мені не випадало попрохати її про позування. Хоча я знав, що часу

З неї тоді вистачало. Навіть якось було незручно прохати милу Акторку після

Всяких розумних і дуже розумних діалогів постояти голяка.

Тим пак, що вона мені сама привела кількох своїх подруг. А ті в

Пластиці руху були просто казкові!

Та все ж якось, от не пам’ятаю з якої нагоди, а все ж роздягнув її. Я

Саме тоді заново опановував малинок тушшю очеретиною та гусячим пером.

Людина вона була до всього цікава, отож і попрохала мене десь на

Половині сеансу показати їй малюнок.

– О! Як все чітко… А от Микола Петрович завжди робив якось все

Загадково, недоговорено…

– А хіба ви знайомі з Миколою Петровичем? Ви ж нiколи не згадували…

– Микола Петрович малював мене багато разів. Я, можливо, без

Перебільшення сказати, його остання модель… З ним було так цікаво… він

Стільки всього знав… Ну й до всього, дуже приємно, коли тебе малює такий

Майстер “акту”, як Микола Петрович…

– Це правда. Коли я вчився в художньому, то заприятелював із

Бібліотекарками. Вони й дозволяли мені годинами колупатись у старих

Зарубіжних журналах із мистецтва. Були там знамениті “Студіо”, “Бух арт” та

Ще й всякі інші. Майже в кожному номері було по “нюшці” Глущенка. Голенькі

Зовсім, у чорних панчохах, у якихось лише дивних капелюхах. Тоді це для мене

Було вражаючим відкриттям. Бо ще зі школи я звик до його чудових пейзажів.

Особливо мені подобався один “Азовське море” – зелені прозорі хвилі з

Фioлетовими відблисками на гребенях… Ну, а якщо по-правді. то нас,

Школярів, не стільки цікавила його слава пейзажиста, як постійні iсторії з

Його нащадком Шурою. Шура був чи на клас чи на два попереду мене. Майже

Щодня з’являлась на велику перерву його матуся. Як рудий метеор влітала

Марія Давидівна в наш довжелезний темний коридор з постійно включеними

Лампочками. Від тих лампочок пускала зайчики діамантовими сережками. На

Швидкому кроці розкривала редикюль і висмикувала відтіля Шурин сніданок. Як

Правило, французька булочка, розрізна навгад, щедро вмащена маслом, а згори

Теж щедро наложене варення чорної смородини.

– У-у-у! – Здригнулася i повела плечима Акторка.

– Отож бо! Шура теж верещав: “У-у-уууу” і кидав мамі в обличчя… Ну.

Марія Давидівна піднімала булочку – i тихенько відносила в коридор Саші. Щоб

Той допоміг Шурі з математики.

– Я знаю, що Марія Давидівна весь час боролась із Шурою. А Микола

Петрович не дуже мішався… Він мені сам розповідав таку iсторію. Коли Шурі

Було років три, пішов він із ним до зоопарку. Побачив Шура лотошницю з

Тістечками. І затявся: “Купи, купи!”

Микола Петрович купив. Шура враз їх пожер. Знов кричить: “Купи, купи!”

Микола Петрович ще купив. Шура і це вмолов і зразу ж: “Купи, купи!..”

Об’ївся до блювоти й проносу… Ледь відкачали.

І Микола Петрович, і Марія Давидiвна всю ніч не спали. А вранці Шура,

Як тільки прокинувся, щосили заволав: ”Хочу тістечок!!!”

” Тут я зрозумів, – сказав Микола Петрович, – що він безнадійний. І

Щось передбачити неможливо…”

– Це точно. Коли помер Сталін, нас всіх зібрали в найбільшому класі. І

Наш викладач військової справи і фіз-ри Сергій Касьянович. плачучи,

Повідомив про те. про що ми вже всі знали. І тут Шура Глущенко щосили

Зааплодував… Я тоді так злякався. Думав, що Шуру загребуть, а всіх нас, як

Свідків, затягають. Бо в моєму розумінні тоді Шура був просто хуліганом, а

Не ідіотом. Ну, а що його батько знаменитий агент НКВД, то я й не снив. Про

Те, що Микола Петрович мав псевдо “Ярема” і був “секретним сотрудніком”, а

Простіше – “сексотом”, взнав тільки десь в кінці шестидесятих з однієї

Передачі “голосів”. В тій передачі говорили, що “Ярема” з дружиною “пасли”

Та “опікали” Володимира Винниченка та його дружину Розалію Яківну…

– Ну, мені цього Микола Петрович не розповідав!… – Засміялась

Акторка.

– Зі мною ще більше того – зі мною Микола Петрович тільки вітався. І

Хоча бачились із ним ми дуже часто, жодного разу не розмовляли.

29. III. 98

НЕБОГА ПЕРЕКЛАДАЧКИ

Як пам’ятаю, в той час Ігор Петровим більше всіх крутився у спілці.

Делегації, гості, місця в готелях, машини, автобуси, квитки на всі види

Транспорту.

Я з Ігорем Петровичем був у прекрасних стосунках.

По перше, Ігорю Петровичу дуже подобались мої малюнки. Особливо голих

Дівчат. По-друге, він збирав книги по мистецтву. По-третє, він встигав

Перечитати всю пресу і завжди був у курсі (дозволеному) всіх поточних справ.

Ну а крім того, він завжди виручав мене з квитками. Але цього разу квиток

Потрібен був моїй дивній моделі.

Мені тоді дуже погано велося. Проте я був веселий і бадьорий, бо до

Мене приїхали гості. Мої найдорожчі гості. І я повів їх по старому Києву.

Отож біля Софії вона й підкотилась до нашого маленького гурту. В

Бадьорому настрої я нічого не мав проти ше однієї слухачки. Не пам’ятаю, щоб

Колись ще на мене зійшло таке натхнення до оповідок. Моїх базаринок

Вистачило без передиху до самісіньких сутінок.

Домовились, шо малюватиму в квартирі її тітоньки. Тітонька наче

Перекладачка iз німецької. А зараз десь у відрядженні.

Коли ми побачили одне одного, то я так зараз розумію, просто сяяли від

Радісної зустрічі. Але коли Н. перейшла вулицю, завернула за ріг і

Попрямувала до єдиних дверей на фасаді, думаю, що я вже не сяяв. То був

Кагебешний будинок і були 70 роки.

Чергова з-за бар’єру мовчки подала їй ключ. Охайна, але темна, кімната

На першому поверсі. Поки Н. хлюпалась під душем, я із сутінок середини

Кімнати у театральний бінокль обдивився супротивні вікна цього замкненого

Двору. Тільки в одному вікні рухався чоловік. Майка, військові штани.

Вичавлював крем із тюбіка і розтирав по виголених щоках.

Н. вийшла голенька, залізла на канапу з ногами і пожадливо затяглась

Сигаретою. Мов із труби пускала дим і зі сміхом розповідала про відвідини

Минулої ночі ресторації. Потім легко i невимушене перейшла до своїх пригод у

Рідному Пітері. Деталі були виразнi. Чулося з тембру розповіді, що “Кама

Сутру” вивчала не з машинопису.

Щиро скажу, малювалося важко. Не знаю, хто б малював при такій

“агітації” краще за мене, але вона сама кинула мені рятівне коло – пиятка з

Трьома французами. Отож, чим більше вона розпалювала себе спогадами з

“картінками”, тим більше тверезіла моя голова i впевненіше йшов малюнок. А в

Неї цей словесний вибух був завершальним кроком до початку регулярного

Фізіологічного дійства…

Так шо перелюбу, о радість, не відбулось…

Але малюнки вийшли добрі. Тільки от де поділись ті малюнки, не знаю.

Лишився перший начерк у записній книжці. Більше її не малював. Хоча ще

Кілька разів разом із друзями і її водив по київських кручах.

Щоб все завершити красиво, довелося звернутись по допомогу до Ігоря

Петровича. Прохала два квитки ніби для себе і свого малого брата. Дуже

Поспішала до Пітера.

Любязний Ігор Петрович все влаштував якнайкраще. Наступного дня ми з

Ним здибались у спілці.

– Іду на Хрещатик. За журнальчиками…

І ми спустились разом до метро. Тоді там стояв усього один кіоск, в

Якому продавали “іноземні” журнали І газети.

– А! Ігор Петрович! Що не заходили?.. Ну нічого. Все одно я для вас

Лишив останній номер “Доокола швята” з гарненькими дівчатками. Ось вам

“Доокола швята” і Блокнот агітатора”. Правда, ви можете його не брати,

Тільки заплатіть… Ви кажете – дорого? За двох дівчат рубь двадцять

-дорого?.. По-перше, вони завжди з вами, в кишені. По-друге, вони завжди

Голі… Правда за ті ж рубь двадцять за пляшку “біоміцину” отам за кахве

Можна запізнатись із живою. Але після неї у вас можуть бути дуже погані

Спогади… Це вже. по-третє… Я вас ще не переконав?

– Переконали, переконали… – поспішив Ігор Петрович заплатити рубь

Двадцять і забрати лише “Доокола швята”.

Коли ми з ним прощались, Ігор Петрович обома руками потис мою руку і

Проникливе сказав:

– Юрочка, ти знаєш – ці малюнки прекрасні… І модель… теж.

25.III.98.

ЛЕДАЧИЙ КІТ

Їхали з концерту в однім тролейбусі. Вийшли одночасно на площі

Толстого. Я спинив її й кажу:

– Я Юрій Логвин. Малюю все прекрасне. Хочу вас намалювати.

– А я про вас знаю. Мені розповідали… – І сміється приязно.

– Невже? Де?

– На побаченні у в’ язниці…

– Ха! Он куди про мене чутка дійшла… А сам думаю: “Не поспішай питати

– як треба, то сама розповість.”

Домовились про зустріч через три дні. А за цей час я домовився з моїм

Приятелем, тепер відомим на всю Україну лікарем, що на кілька годин я можу

Скористуватись його помешканням. Власне не його, бо він там тимчасово

Перебував – доглядав i за квартирою, і кота годував.

Він зустрів нас уже в дверях і попередив, що за три години він

Повернеться

Тільки за лікарем зачинилися двері, стягла з себе блакитну суконочку,

Чорну шовкову комбінацію і вмостилась на канапі. А на краю канапи спав

Смугастий котяра. Зрештою, моя

Модель стомилась І розляглась на канапі.

Тут котяра встав, потягся, потерся вусатою мордою об її коліна І

Вмостився в неї на ногах.

Довелося кота зняти і поставити на підлогу. Малював тепер вже Модель

Лежачу. Кіт важко вистрибнув на канапу і знов вмостився в неї на стегнах.

Довелося викинути кота до кухні. Котяра ображено і хрипко понявчав та й

Замовк. Один за другим пішли кілька начерків чорнильною ручкою.

Нараз угорі щось хруснуло, дзенькнуло. Обертаюсь до широкого світлого

Вікна. З одного боку штора відірвалася. На ній завис котяра і перелякано

Нявчав. Довелося ставити стільця і знімати кота. Кинув це ледащо на канапу і

Воно стало на чотири лапи і не зрушилось.

Тоді укрутився калачиком біля Моделі і солодко замуркотів… Тепер

Можна було добре попрацювати… але вийшов час.

Тільки встигла Модель причепуритись у ванній, як клацнув замок і

Вступив мій пунктуальний приятель.

– До речі, як вашого кота звати? – Проникливе спитала Модель.

– Він не мій. моїх друзів… Кузя. Кузя! – Покликав лікар.

Котяра нашорошив вуха, кліпнув одним оком і зараз же знов заплющив.

Тоді лікар взяв кота за передні лапи і перевернув на спину. – Отако й

Лежатиме, поки я повернуся із магазину з рибкою.

Ми пройшлися до тролейбусної зупинки, випрошались із Моделлю і

Повернулися вже вдвох до помешкання.

Здоровенний смугастий кіт Кузя лежав у тій самій позі навзнак із

Піднятими лапами.

Р. 8. З Моделлю ми ше не один раз бачились, але чимдалі мені ставало

Незатишніше з її оточенням. Не кажу нічого поганого про жіноцтво. А от

Молодики дуже вже були натреновані, накачані, а літні чоловіки занадто

Ввічливі й уважні до кожного мого слова. Взагалі до моєї персони. Як всякий

Странній. я це відчув навіть раніше, ніж мене почали по-справжньому брати

Під зябра… А тут ше так добре обставини склались, що я на пару років

Полишив “мать городів Руських”…

Коли, зрештою, повернувся, то лікар сказав мені, що кіт Кузя захворів

На чумку і його довелось приспати.

А з Моделлю я більше не зустрічався…

(2 votes, average: 3.50 out of 5)