АБЕРЖЕ МЕТРОПОЛІТЕНУ – Юрій Іздрик
Хороше слово – “абреже”. Особливо, якщо знати, що воно означає. “Метро” – теж хороше слово. Особливо, якщо це Львівське метро.
Не вітати появу третього числа андеграундового часопису “Львівське Метро” було б просто свинством – вже сам той факт, що в закостенілому, “пристойному” Львові молоді люди видають якийсь альтернативний проект, може лише тішити. Однак мене, старого альтернативника, він більше насторожує, аніж тішить. Насторожує передовсім своєю несамовитою серйозністю. Серйозне тут усе – загальна концепція, тексти (лексика, зміст, семантика, здається, навіть фонетика), спонсори, автура, аура, атмосфера, не кажучи вже про дизайн – справжній підпільний дизайн справжнього підпільного журналу. Тут усе, як кажуть, “бєз дураков”. Років десять тому андеграунд пов’язувався передовсім із контркультурщиною, літературним (а чи мистецьким взагалі) хуліганством, блазнюванням і, безумовно, – стьобом, стьобом і ще раз стьобом. Стьоб як від’ємна, апофатична мова, що прийшла на зміну “нульовій” мові постмодернізму, стьоб як форма самозахисту і просто – стьоб як стьоб, тобто пародія, іронія, самоіронія, знущання над загаль-ноприйнятим, над прийнятим обраними і над неприйнятим ніким.
Страждаючи на непоінформованість, зараз можу згадати лише Варшавську “Відрижку” – взірець подібного мислення. Можливо, в подібному руслі текли й мутні води перших “Четвергів”. Сьогодні, здається, лише Харківську “Гігієну” (гіпертрофована східняцька українськість виражається навіть в надуживанні літери “г”) можна трактувати подібним чином. Однак ми про інше. Про “Львівське Метро”, яке повертає нас не до часів десятилітньої давності, а до епохи справжнього андеграунду – андеграунду совєцьких часів. “Урлайт”, “Контр Культ Ура”, “Третя модернізація” були виданнями теж доволі серйозними, мало не академічними, бо мали на меті аж ніяк не висміювання існуючого ладу чи пародіювання й без того сміховинних мистецьких канонів, а, насамперед, – демонстрацію “іншого” світобачення, можливості “іншого” світобачення як такого і, безумовно, заповнення інформативної ніші, що утворилася завдяки зусиллям всевладних ідеологів.
Це доволі тривіально, однак ризикну повторитися: ситуація інформативного голодування назагал є менш загрозливою, аніж ситуація інформативного перевантаження, котру спостерігаємо сьогодні. В теорії інформатики існує поняття абсолютного шуму, в якому губиться будь-який сигнал – саме це й вирізняє нинішній день у порівнянні зі згадуваними часами десяти – чи двадцятилітньої давності. Саме це, можливо, й стало одним із чинників того, що мова підпілля знову повертається до “позитивності”, як парадоксально б це не звучало.
Мову “Львівського Метро” найлегше визначити як “неомодерну” чи “неоавангардну” (чесно, кажучи, не вловлюю ані різниці між цими термінами, ані їхнього змісту): подибуємо часті апелювання до класиків культури модернізму, класичну – аж до сліз – епатажність, наслідування естетики (тієї своєрідної естетики, яка асоціюється в наших неперевантажених знаннями мізках із таким, скажімо, номінативним рядом: Андре Бретон, Трістан Тцара, Бунюєль, Жан Кокто, Мондріан (? – Ю. І.), Альфред Жаррі, Патріс Паві, Ежен Йонеско і, звичайно ж, Беккет, Беккет, Беккет, що нагадує наші попередні заклинання “стьоб, стьоб, стьоб”).
Отож – жодного стьобу! Може, це добре? – тішу себе спересердя. Може, це – ознака поважності намірів і конструктивності молодої генерації, а моя ламентація – лише скигління старіючого “революцйонера”? Може, може… І дай Бог, як кажуть. Однак, наївно сподіваючись на те, що не буває жодних “кінців мистецтва”, не кажучи вже про якісь там fin du siecle, завжди очікую чогось нового, несподіваного – вибачте тавтологію – неочікуваного. Хоча, з іншого боку, за моїми ж спостереженнями, чого ще можна було сподіватися після атавістичної апофатичності Тарантіно, скажімо. Все повертається на круги своя, і мова залишається незнищенною, як і усе інше. З огляду на це, можна, мабуть, вважати специфіку “ЛМ” закономірною. Принаймні хронологічно.
Дозволю собі короткий ліричний відступ. З “ЛМ” я познайомився за посередництвом нині вже знаної львівської групи “Годо”, чия музика й тексти вразили мене власне неодноразово згаданою серйозністю (сама назва чого варта!) в парадоксальному поєднанні з пластикою virtual insanity (для непосвячених натякну – Jamiroguai, профанно-толкієнівський андрогін, адепт і милий симпатяга “кислотного джазу”). Мені це поєднання видалося усвідомленим проявом нової естетики, свіжого мислення, незнаного арго. Однак подальші мої спроби заглибитися в “інакший” світ примусили мене зійти у віртуальні підземелля Львівського метрополітену, де все виявилося до болю знайомим і неусвідомленим – біль, вразливість, надчуттєвість, реакція на біль, на вразливість, на надчуттєвість. Я все це вже десь бачив, чув, переживав і пережовував, тепер цим займаються інші, молодші.
“Так чого ж ти хочеш, стара потворо?”, – питаю я себе. Нових вражень? Гострих вражень? Епатажності? Чорного гумору? Галицьких віців? Сатанинських обрядів на спільному кладовищі Гайдеггера й Гадамера? Нацистських коломийок? В такому разі читай газету “Ха-ха” й журнал “Вот так!”, слухай “Offspring” і фаворита попа-ринку Jamiroguai, дивися Тарантіно й батька його Джона Ву, кури маріхуану, приймай транквілізатори, пензлюй у Каліфорнію, заплітаючи квіти в немите волосся (до речі, куди воно поділося?), люби неперебірливо дівчат, особливо львів’янок, сповідуй пєлєвінізм із плєромізмом, віруй у Конституцію й контрибуцію, пиши “захалявну правду” і – найголовніше – перестань видавати свій дурнуватий “Четвер”, принаймні, прибери з нього розділ критики, такий серйозний, що жодному “ЛМ” з ним не зрівнятися…
М. Калуш
(1 votes, average: 5.00 out of 5)