Білочка (разом з Шевою) – Юрій Іздрик

Юрко ІЗДРИК

Білочка (разом з Шевою)

Охіренна природа. Університетський парк абощо. Судячи з величезної кількості с і р и х білок на деревах і на землі, дія відбувається в північних штатах. Рання весна. Парком пензлює якась делегація – два солідні материкові типи, перекладач і двійко місцевих професорів у сірих костюмах з метеликами – клоновані Джорджі Грабовичі. Один з материкових, той, що вгодованіший, час від часу смикає свого земляка за рукав і вигукує: “Диви! Оно білочка!” Ніхто не звертає уваги на парочку, яка розляглася під геральдичним кленом просто на землі, не зважаючи на досить прохолодну погоду:

ВОНА. Зелене пальто, строкатий шарф, повна спорідненість із природою.

ВІН. Породистий, але дещо облізлий. Почувається некомфортно.

Делегація зникає з поля зору. За деякий час голосно траскають двері (університетські?), і жіночий голос іноземною мовою вигукує: “Сучий син! Щоб ти здох!”

ВОНА перевертається на спину.

ВІН йорзає по землі, намагаючись приховати ревматичні симптоми.

Затемнення.

Ця ж парочка сидить у переповненій вокзальній почекальні.

ВОНА вдало вдає, що дрімає. Навіть щось бурмоче уві сні.

ВІН невдало вдає, що дрімає. Просто так.

Селектор повідомляє про прибуття якогось поїзда, здається, ніжинського. Голосно траскають двері (вокзальні?), і чоловічий голос іноземною (східного патріархату) мовою вигукує: “Сама ти сучка. Дістала, beep, нафік, я вже маю beep, твої beep, beep, beep”. Поїзд відправляється.

Сліпуче світло. Кіно.

ВІН і ВОНА на сцені. Два стільці. Параноя, ностальгія, нудьга. Траскають двері, йдуть титри. В основному лайливі. Після слів: “New Line Cinema prezents” –

ВІН (наставляючи праве вухо до суфлера) Дивись… Оно, гм-м-гм, білочка.

ВОНА кидає в нього рукавичкою, здавлено сміється, і тут усе й розпочинається.

ВОНА. Не лякай мене, буль ласка… Нащо ти мене сюди затягнув? Краще б телевізор вдома подивилися. Якщо тобі від цього легше…

ВІН. Не легше. (Піднімає рукавичку, роздивляється, принюхується).

ВОНА. Не треба було тебе слухати. Ти ж знаєш, що у мене…

ВІН. Що у тебе? Що там ще у тебе?

ВОНА. Не можу довго сидіти на одному місці.

ВІН (ігноруючи слова суфлера “Ой, ой, ой, не може вона на одному місці всидіти. Можна подумати. Знаю я тебе, шило в мішку”, далі нерозбірливо). Ага. От тому ти й тут. Зрештою нейдинейдинейди, ніхто тебе не тримає.

ВОНА. Аякже! Не тримає… Не тримає він… Ти там знаєш, тримає мене щось чи не тримає. Скажи ще, що це я сама постійно влипаю в чужі історії! Ну влипаю, допустимо. Тобі яке діло. Це ж не твоя історія.

ВІН. А чия?

ВОНА. Чия, чия. Нічия. А навіть якщо і твоя, що це міняє. Для мене. Ну влипла, влипла і впливла. Тепер кохай мене безтямно. (Пауза). Майструй для двох по два крила. І тара-рам-пам-пам недавно. (Пауза). Ну ти і кадр! Слухай, ти ж страшна людина! Монстр. З тобою треба бути обрежною. Деміург дрантивенький. І нащо я тебе послухала! Нащо я тебе послухала? Кого? Тебе! Послухала! Нащо? Я не кричу. А хоч би й кричала, то й що? Дивись! Дивись! Вони в слові presents помилку зробили! От тобі й білочка. Hollywood. Кінець світу. (Мовчання.) Їсти хочу…

ВІН. Маєш рацію, потрібно бути обережними. І харчуватися регулярно, чорти б усе побрали. Забуваю кирилицю. Звідси й помилки. Не пам’ятаю снів. (За стіною чути гуркіт, ніби хтось впав. ВІН здригається). Таке відчуття, ніби у всьому будинку раптом почали протікати крани. Ось-ось потече зі стелі. Останній приятель перестав відписувати на листи.

ВОНА робить невизначений жест рукою, який нібито повинен пояснювати все.

ВІН (зриваючись з місця). Козел твій Кіркегор!

ВОНА (тихо). Бєрдяєв.

ВІН (не слухаючи). Духовність – більша конкретність? MERDE! Коректність, дурепо! Коректність! Це коректорська помилка.

ВОНА (повертається, щоб вийти). Поганий початок.

ВІН. Це через дурепу?

ВОНА. Через духовність (йде).

ВІН (хапає книжку, гарячково гортає, читає). Щастя – слово, якого немає в моєму словнику. Бути щасливим… (бурмоче, пропускаючи рядки) …точніше – прижиттєво мертвим. (Далі ковтає рядки, випльовуючи окремі слова) В тому… промовляють це слово… бачу капітуляцію… для мене… чарівно гострих кутів… коли питають… починає нудити…

ВОНА зупиняється.

ВІН. Вибач.

ВОНА (піднімаючи обличчя догори). Стеля протікає.

ВІН. Байдуже. І так початок доведеться переписати.

ВОНА. Чого ти вічно сіпаєшся? Будь самим собою.

ВІН. Це теж перепишемо.

ВОНА. Як хочеш. Зрештою, це твій вибір.

ВІН. Ага. Основне – правильний набір шрифтів.

Довга пауза.

ВОНА. Звідки в тебе стільки манірності?

ВІН. Захисна реакція.

ВОНА. Не бреши.

ВІН. Кажу тобі – захисна реакція.

ВОНА. До того всього ти ще й самовпевнений і невиправний егоцентрик. О, ти хотів би, щоб було від чого захищатися! Але, дорогенький, на жаль…

ВІН. А білочка?

ВОНА. Нема в тебе ніякої білочки. І галюніків немає. Допився ти лише до епілепсії. Та й то спорадичної. Достоєвського з тебе не вийде.

ВІН. Давай введемо мораторій на прізвища. І ще на деякі слова.

ВОНА. Наприклад?

ВІН. Ну там “вічність”, я не знаю, “душа”, “нірвана”.

ВОНА. З гівна солдатики.

ВІН. Що?

ВОНА. Гівно. Солдатики.

ВІН (подає рукавичку). Візьми.

ВОНА. Пізно.

ВІН. Як хочеш. (Після паузи). Якось це все не вставляє, що?

ВОНА. А тобі тільки б вставити кудись, ізвінітє за каламбур.

ВІН. Ну-ну, попрошу без образ. Гра слів повинна бути вишуканою.

ВОНА (відлунням). Дна снів долина всує вишикувана.

ВІН. Вона…

ВОНА (підхоплюючи). Він…

ВІН (поспіхом). І вони сюжетні, вони – наче фільм, по якому блукаєш…

ВОНА. Стоп. На цитати теж ембарго. Тобто мораторій.

ВІН. Про що ж ми тоді будемо розмовляти?

ВОНА. Твої проблеми.

ВІН. Ну от, так завжди. А ще питаєш, чому тебе чоловіки бояться.

ВОНА. Тільки такі, як ти.

ВІН. Таких більшість. За нами майбутнє.

ВОНА. Past in future.

ВІН. Будемо говорили, чи будемо собачилися?

ВОНА. So, бачили очі, що вибирали.

ВІН. Ти що, на конкурс каламбурів прийшла?

ВОНА. Твоя школа.

ВІН. Ой, ви мнє льстітє.

ВОНА (відбирає рукавичку, яку він ще досі тримає в руках). Мудак.

ВІН. Ого.

ВОНА. А ти думав.

ВІН хапає ручку, щось записує на картці, запихає картку в конверт, довго його слинить і, не адресуючи, віддає ЇЙ. ВОНА стрімко витягає із сумочки марку, наклеює на конверт і віддає ЙОМУ. ВІН вихоплює із загашника печатку, штемпелює листа й знову простягає ЇЙ. Темп передач пришвидшується. ВОНА малює на звороті конверта хрестики, як це роблять люди, котрі вважають, що їхню пошту можуть перлюструвати, і, річ ясна, повертає ЙОМУ. ВІН по недовгих ваганнях заліплює конверт скотчем, ВОНА обмотує товстим поштовим шнурком, ВІН розігріває сургучеву печатку, ВОНА вихоплює листа в НЬОГО з рук і дре на дрібні шматочки. Через шнурок і скотч це вдається погано. Згори сипляться білі пелюстки. Загораються досвітні вогні. Звучить музика.

ВІН. Слухай, ніколи тебе не питав, а яку музику ти любиш?

ВОНА. (Вагаючись, чи відповідати на запитання. Видно, що їй боляче). Гарно в тебе виходить! Спочатку обмежуєш мене своїми допотопними ремарками, нав’язуєш мені свої думки/слова, змушуєш поводитись як істеричка, а потім питаєш про музику?! Ти ж все за мене знаєш – бабахни собі екстезі і придумай сам, яку музику я люблю… А чого ти чекав після того… після того, як усе це наговорив за двох? Ти ще й шизофренік? Я не заперечую – це майже геніально. Але… чи ми спробуємо почути одне одного, чи ти будеш концертувати сам. Ну, ну! Не соромся. В тебе гарно виходить все й наодинці. Хіба тобі хтось потрібен?

ВІН. На себе подивися!

ВОНА. Дивлюся. Нічого цікавого. Трус. (Раптом злякалася). Що, несмачно? (Напружено). Трус, трус, трус… Чи я тобі лялька? Що, з лялькою легше? Безпечніше, зручніше… Туди-сюди. Очками луп-луп, ніжками туп-туп…

ВІН (тупо). Туп-туп.

На екрані йдуть кадри з фільму Бергмана “Тема”. Без звуку. Крупні плани героїні.

ВОНА (опановуючи себе, з гіркою іронією киваючи на екран). Яку ти чуєш музику?

ВІН (так, ніби ніякого екрана немає, та й, чесно кажучи, справді немає ніякого екрана, всі ці технічні ускладнення ні до чого, до того ж, здається, був мораторій на прізвища, але це все несуттєво, він говорить, дедалі більше розпалюючись, збиваючись на крик, ніби боячись, що як його переб’ють, то він уже не зможе продовжувати, ніколи більше нічого не скаже, оніміє, просто шляк його трафить, та й по всьому). Трус, це що – обшук? Чи це з іноземної східного патріархату? А “концертувати сам” це те саме, що “концентруватися самому”?.. Чи як там: “В тебе все гарно виходить і наодинці”? Звинувачення в мастурбації? (Пауза). Sorry. Маєш рацію. Блін! Ти завжди маєш рацію! Просто ідеал якийсь, прости Господи. Та я при тобі більше й слова не промовлю! Чорт! Завжди почуватися винним, незграбою, неповноцінною потворою! Онаністом врешті-решт. Смачно-несмачно, яка, блін, різниця. Зате ти у нас тіпа непогрішима, тобі одній тіпа дано все так тонко відчувати і вказувати іншим, де тіпа фальш, а де… Ти в нас визначаєш, хто чесний, а хто… Психоаналіз вкупі із самопальним… Та йофаний бабай! Куди подівся мій знаменитий словниковий запас? Я тут коло тебе весь понятійний апарат розгубив. Кирилицю забуваю. Самопальне що? Месіанство? Семіотство? Полісемітство? Пофік. Чого це я маю тобі щось тлумачити й перед тобою виправдовуватися? Хто ти така зрештою? Га? О! Oto pytanie! Хто ти така? Звідки ти взялася? Хто тебе прислав? Яке ти маєш право? Звинувачувати мене в чому-небудь. Ну звісно, звісно, це не звинувачення, ти нікого ні в чому не звинувачуєш, це така в тебе безпосередня й щира реакція. Світовідчуття таке. Боляче їй. Ти диви – їй боляче. Їй від усього боляче. Від необережно зроненого слова, від, не дай Боже, доторку, від жесту, від подиху. То, може, мені й не дихати? А ти ще скажи, що я перший почав. Що це мій вибір. Ага-ага, аякже, мій вибір. На це нема що відповісти. Залізний аргумент. Тільки хто тобі сказав, що я хочу тебе почути? Чи що я саме тобі хочу щось сказати? Що я взагалі хочу бути почутим? Та мені, як хочеш знати, крім святого спокою, взагалі нічого не потрібно. Телевізора мені цілком вистачає. Понімаєш ти, нє?! (Пауза. Тихше і спокійніше). Срака-мотика. Контрольовано-неконтрольований вихлюп агресії. Знову ти мене застала зненацька. Ти теж, блін, здається, все волієш робити сама. (Зовсім спокійно). Повернімося до справи. Я чую Саті. Еріка. Назви не пам’ятаю. Якась така неблагозвучна назва. Гімнопедії, чи щось таке. Це по-їхньому похоронна пісня, здається. Третій номер, якщо не помиляюся. Фортепіано соло. Одна людина лише вміла це зіграти, як слід. Та й та… Та-та. Та-та-та. (Наспівує тему Саті, обриває). Що, знову фальш? Скажи. Не відвертайся від прокаженого. (Раптово, як і вона перед тим, лякаючись). Гей, скажи що-небудь. Нє, ну правда, не мовчи. Це я так. Понесло чогось. Чуєш? Що, ми не можемо собі спокійно поговорити? Може навіть так просто, ні про що. Не обов’язково ж на усе так гостро реагувати. Ну, я теж не правий, але… Гей! Ну чуєш? Чуєш? Це Саті. А як не Саті, то й хрін із ним. Подумаєш. Яка різниця. (Намагається пожартувати, використовуючи методологію репризи, але вже всередині цієї короткої фрази розуміє, що знову це все не те, не тенете). Диви, оно білочка…

ВОНА. Що ти зі мною робиш? Ти що, не розумієш, що я помираю? Хочу померти… Тихо уві сні. Якщо Бог простить. Я не маю ніякої надії, що зможу ще раз себе підманути. Розрадити цяцьками. Слухай, дай мені спокій. Надірвалося щось там, в душі. Непомітно. Вона ніби перестала реагувати на світло. Господи! Що я зробила не так? Господи! Це так страшно. (До нього). Допо… (Уриває). Так… Dopo. Я сама просила. Мудрості. Така наївна. Мадам Блаватська. Думала, що буде, як в книжці з передбачуваним фіналом… “Nel mezzo del cammin di nostra vita…. Mi ritrovai in una selva oscura…” Вибач. Я не знаю цих слів українською. І це не цитата. Я завжди знала, що для мене це не буде цитатою. Такий Hollywood. А ти кажеш, кіна не треба. О ч н у л а с ь – гіпс. На голові. Мабуть, щоб думки не вилітали. Сиджу біля смітника. На ногах капці. Тапочки по нашому. Брудні й подерті. Це щоб не гордувала. А там, де серце, витікає тоненька біла цівочка. Ні, не те. З рота піниться, як слина у скаженого. Принцеса. Принцеса бомжів. Ти цього хотів від мене, Господи? Просто не можу вже терпіти. А випити нема з ким. Я ж не п’яничка, щоб сама надудлитися. Такий та-ра-рам. (Мовчить). Я тобі говорила, що в мене лінія життя двоїться від середини? (Довга пауза). Старію… Це соромно. Чомусь дуже соромно. Моя мама завжди виглядала на 10 років молодша за свій вік. Мені теж ніхто не дає моїх років. От, правда, очі… гарні у мене очі, правда? (Сміється). Все мені до… Справа ж не в цьому! А може якраз в цьому? Мене постійно зносить… Стоп. А звідки ти знаєш? Що зносить. Може, це якраз і твоє, лялечко ти моя. Дочекалася? Білочок. Що ти лізеш, куди тебе не просять? Не мовчи. Кажеш – не мовчи. Не знаю, що тобі сказати. В мене від захвату просто перехопило подих. Ти в мені якусь греблю рвеш. Аж температура піднімається. Земле-трус… Так гартувалася сталь. (Сміється). Ти хоч сам розумієш, у що вплутався? Рідненький мій, поговорити хочеш спокійненько, любенько? Про що? (Довго мовчки дивиться йому у вічі). Розкажи мені про свою маму. Як ти гадаєш, я б їй сподобалася?

ВІН (відвертаючи погляд). Померти тихо уві сні. Й сподобатися моїй мамі. Непоганий набір. Я б теж не проти. А старіти справді соромно. Якось воно так не по-людськи. Ні, не думаю. Не думаю, що ти сподобалась би моїй мамі. Вона до цього часу вважає, що краще за неї ніхто мною не заопікується. Хрестоматійний випадок. Але має рацію. Це дякуючи їй я так тонко розумію жіночу душу. І тіло. Ги-ги-и. Зрештою, це одне й те ж. Body&;soul. Ритм&;блюз. M&;M. (Дивиться туди, де мав би бути гіпотетичний суфлер). Слухай, так ми цілком перейдемо на монологи. Увесь ритм полетить к бісу. А я щойно від психотерапевта й говорити мені не дуже хочеться. (Мовчить, мацає язиком дірку в зубі). Може, дозволиш мені ще трохи… ну, потриндіти від твого імені? (Вона переодягається в домашнє, сідає, кладе голову на руки, дивиться на нього). Буквально дві слові? (Вона мовчить. Перестає дивитися. Жах).

Раптом складається враження присутності багатьох людей. Просто комунальна квартира якась. Бабки якісь в засмальцьованих халатах з чайниками. Малолєтки в балетних трико. Якийсь клаповухий пацан в майці з підручником зоології. Бичара здоровий напідпитку і його малокровна дружина. Запах вчорашнього борщу. Сигарети “Прима” без фільтра. Білизна на шнурках. Холодильник “Донбас”, сексуально стурбований. Студент у водолазці (светр такий). Радіо “брехунець”. Старі кеди під ліжком. Де, цікаво, ВОНИ були раніше? ВІН і ВОНА. Зі спільного клозету виповзає ветеран, весь в орденських планках (звук спущеної води).

ВІН (не звертаючи на це все уваги). Ну, допустимо, я тебе провокую. Такі, допустимо, слова: “А я от візьму й почну коректувати свої репліки від початку”. І що ти нам скажеш тепера? (Її мовчання). А ти, допустимо, встаєш, кидаєш мені в обличчя рукавичку – вона в тебе, як виявляється, без пари – і говориш спокійненько так: “Викликаю тебе на дуель”. (Пауза. Він раптово). Слухай, а є якась допустима доза фальші, яку ти ще можеш витримати? Ну, як неуникне зло? (Вона, не піднімаючи голови, показує йому середній палець правої руки. Він радісно) Оп’ять цитата. З Таціта. (Це звучить настільки не в кайф, що вже не потребує жодних коментарів. Він, подумавши). Уся проблема полягає в тому, що я боюся наблизитись до тебе. (Вона внутрішньо напружується, але, усвідомивши чергову підставу, просто перестає слухати).

Комуналка живе своїм життям. Тисячі, сотні тисяч комуналок. Гуртожитки якісь для в’єтнамців. Село як уособлення розтлінного мікрокосму. Мистецькі акції. Фігня така. Дєвочки з промоушином фірми “Цептер”. Якісь козли з депіляторами. Якась нарвана журналістка з пірсінгом і диктофоном. Вродлива стервоза з фонду Сороса. Вдова геніального поета з виводком дітей. Лисий боксер, теж, як виявляється, поет, але бездарний. Дві офіціантки в ретро лускають насіння. Якийсь божевільний дідусь з вусами “україна плаче”. Проскурня якийсь із черговим проектом. Лишега в кутку. Кустуріца в неймовірному смокінгу з тьолками. Переляканий до смерті юнак, в якого щойно просто з носа вкрали окуляри. Відставний гебешник – манєчка така. О-Хара в похмільному збудженні роздає візитки. Забужки якісь косяками. Клімактеричні домогосподарки з театральними біноклями. Ваван з мухомором у руці… Ну, не знаю я! Не знаю! Додому хочеться, а дому-то – катма.

Блював рідко. Обісцявся кілька разів – це було. А блював рідко. Організм такий. Метаболізм, їбі його мать

Найбільше не люблю подорожей. Сидів би отак до скону. Принаймні комфорт якийсь мінімальний. А померти уві сні… Не кажи, це мрія кожного. Мій дідо так помер. Достойний був чоловік. Не кожному дано. А батечко мій – той усього боїться. Якби не мама, не знаю, що б із ним було. Не дай Боже, доведеться доглядати його на старість. А дідо – той давав собі раду. Священиком був. В екзилі. Бридж любив на гроші грати. Від чарки не відмовлявся. Я теж не відмовлявся. До пори, до часу. Тепер от мушу відмовлятися. А такий би кайф міг бути – напитися разом з тобою до всирачки.

ВІН. А й справді, це було б кайфово – напитися з тобою до всирачки. До поросячого крику. А потім зранку подивитися одне одному в очі. Га?

ВОНА (ніби не чує, але ж усе прекрасно чує, собака). А я б хотіла спочатку подивитися одне одному в очі, а потім вже напитися. Можна й до поросячого. Хіба це щось міняє? Одною дурнею більше, одною – менше.

ВІН (раптом хоче наблизитися до неї).

ВОНА. Не розумій все так буквально.

ВІН. Чому я перед тобою чуюся повним бовдуром?

ВОНА. Бо ти ним і є. Жіночу душу він знає! “Прости, як можеш”. Не прощу – не сподівайся. Черговій своїй коханці будеш таке говорити, коли кидатимеш. Ти що думаєш, мені потрібні від тебе геніальні думки? Та мала я вас усіх, уроди, писателі… імпотенти…

ВІН. Тіха-тіха…

ВОНА. Дегенерати. Що ти з мене Музу ліпиш! Гарна ж я у тебе Муза, що навіяла тобі всю ту чорнушну маячню про комуналки з проскурнями і забужками… Лишегу – не чіпай! В мене по ньому залишився добрий спомин. Хоча сучий син ще той! Ну, Фелліні, чорт тебе забирай! За кого ти мене маєш? Все – увірвався терпець. Ідеал, бач, йому увижається! Підійти він не наважується! І правильно робиш. Пензлюй собі… (раптом зміненим, абсолютно спокійним голосом) …так у вас говорять? Ага. То пензлюй собі (знову міняє голос) … як у вас тут на провінції головна вулиця називається? по Шевченку…

ВІН (н е с а м о в и т о регоче). Браво. Тільки не по Шевченку, а – Шевченком. Браво. Від імені націонал-патріотів, п и с а т е л і в і імпотентів. Від мене – особисто. Треба з Шевченками ще спробувати для р а з н о о б р а з і я. Вітання Джорджу Грабовичу.

ВОНА. Ідіот.

ВІН. Дякую.

ВОНА. Аж підскакую.

ВІН. Якщо ти й далі будеш в такому дусі – у мене ніколи не підскочить.

ВОНА. Слухай, перестань стібатися. Це якийсь підлітковий синдром у тебе. Ти ж зовсім інший.

ВІН. Я інший? Та що ти, любонько! Я ж чистий, як сльоза перед тобою. Відкритий, як нонстоп опівночі. Все начистоту, як на сповіді. Та де ж ти ще такого знайдеш, класного і щиро…

ВОНА (перебиває стомлено). Може, досить? Набридло вже, чесне слово. Ну що це за фіглярство таке? Невже ти не відчуваєш, як це все несмачно?.

ВІН. Ми не в ресторані.

ВОНА. Чому ти не можеш бути самим собою? Просто. Таким, як ти є?

ВІН. А що значить бути самим собою? І, може, ти знаєш, який я насправді? Софістікейтід лейді. Перепрошую, мушу йти ригати (робить вигляд, ніби збирається йти).

ВОНА (не звертає уваги на його черговий вибрик. Виглядає, ніби вона віришила чи зважилася поставити всі крапки над “і”). Та не знаю я нічого. Розумієш? Не знаю. Власне, тому… Я хочу… скажи… невже я справляю враження софістікейтід леді? Я…

ВІН. А як це, до речі, перекладається?

ВОНА (трохи здивовано) Що?

ВІН. Ну, оце софістікейтід… я не зовсім знаю, що це означає.

ВОНА. То навіщо говориш?

ВІН. Е-е-е-там, дорогенька… Заради красного слівця, як відомо, не пожалієш і Вітця нашого небесного. До того ж ти непослідовна. То тебе цікавить, який я є насправді, то що я про тебе думаю.

ВОНА. Бо це одне й те ж.

ВІН. Чого б це раптом?

ВОНА. Того.

ВІН. Тобі не здається, що ти надто самовпевнена? Щось тут таке підплітаєш, аби лише переконати всіх і мене, в першу чергу, ніби поміж нами існує якийсь там зв’язок. Ніби ми мало не родичі. А то ще й більше. Ніби поміж нами існує щось таке велике й чисте, ну, панятна, да? Це як у тому анекдоті – пройшовся з дівкою три рази селом, то мусиш уже й женитися.

ВОНА. Угу, в чергу стали… Але ти правий. Про село. Тільки мені здається, хтось зі мною хотів напитися до всирачки. А це вже, як кажуть, компромат… не на твою користь. Звісно, звісно, власне, з ким би, як не з дівкою, під кущем, на пленері, свіже повітря, пташки, корови, білочки, трахнуть її для разнообразія. Хоча можна і словами побавитися. Це навіть краще допінгує, і не треба докладати надмірних зусиль. Такий собі вербальний коїтус… Ти скажи мені – тобі це потрібно? Скажи… Що, нудно жити? Ригати хочеться? Забаву шукаєш на… Слухай, не зневажай мене, будь ласка. Я не дівка (бурмоче собі під ніс), я – Діва, щоб ти знав… (обриває репліку, далі дуже швидко: дістає з косметички дзеркальце, здивовано заглядає туди, ховає, повертається до Нього з попереднім виразом обличчя). Боже, нащо ти мене змушуєш говорити ці слова? Це так принизливо….

ВІН. Ну то не принижуйся, хто ж тебе просить. Діва, то й діва, погодьмося з цим. А мені доведеться відповідати за всіх невинно дефлорованих – нехай. А щодо коїтусу… Вербального… Як ти зволила висловитися…. Так от же тобі – результат цього, як його… непорочного зачаття (окидає помахом руки сцену).

ВОНА (подумавши). Знаєш, я могла б урятувати тебе-справжнього, якби ти захотів.

ВІН. Від кого, дозволь поцікавитися?

ВОНА (до себе). Від мене.

Далі говорять швидко й невиразно, ніби пробуючи на смак слова, для яких ще не прийшов час.

ВОНА (до нього). Від тебе-вигаданого. Тобто тебе-вигаданого від тебе-справжнього.

ВІН (підхоплює). Тобто мене-твого від мене-не-твого. Якщо вже бути відвертим до кінця.

ВОНА. Тебе-мною-вигаданого.

ВІН. Від мене-тобою-не-займаного.

ВОНА. Мене-тобою-займаного від тебе-мною-незнаною.

ВІН. Тебе, мене, тобі, мені, тобою, мною, гав-гав. Софістікейтід, сестричко, софістікейтід.

ВОНА. Стоп. Тобі не здається, ми випереджаємо події?

ВІН. А є що випереджати?

ВОНА (невідомо що маючи на увазі). На жаль.

ВІН. Окей, тоді повернімося на кілька степів назад. До попередньої сторінки. Що я там повинен був казати?

ВОНА (підказує, по складах). Д и в н о.

ВІН. Дивно.

ВОНА (подумавши, чи варто продовжувати розмову, бо так потрібно за сценарієм). Що?

ВІН. Що тобі не байдуже. А граєш тут щось. Актриса.

ВОНА. Це я зі страху.

ВІН. Чого ти… Ти мене боїшся?

ВОНА. Так.

ВІН. Чому?!

ВОНА. Здається, я хочу бути з тобою…

На сцені з’являється молода вродлива пані. Літературознавець чи театрознавець. Перфектні манери. Окуляри. Вишуканий діловий костюм, що делікатно підкреслює майже бездоганну фігуру. Це ВОНА і не-ВОНА. Тобто ВОНА-ВІН – клоунська пара.

Не-ВОНА. Отож. Колективна творчість. Незважаючи на те, що автори вочевидь намагались подолати творче безсилля і, відчуваючи брак інноваційних форм, об’єдналися у драматургічний тандем, вони все ще перебувають в полі тяжіння, я б так висловилася, неперетравленого постмодерного дискурсу…

Не-ВІН. Та вони, взагалі, дебютанти в драмі і, на жаль, замість того, щоб визначитися принаймні з т е м о ю, почали з цинічних закидів на адресу яскравих представників української культури. Я розумію, що можна, гм-м, по-різному ставитися до, наприклад, Джорджа Сорос-Грабовича чи Кустуріци з тьолками… перепрошую, причепилося…

Не-ВОНА. Вибачте, колєго, але з ‘ясування персональних стосунків входить до парадигми постмодерної поетики. Я хотіла б звернути увагу на інше. В тексті забагато ремарок і, вибачте за відвертість, мелодрами. Герої постійно коментують репліки один одного замість того, щоб рухати дію. Дозвольте Вас спитати, як грати акторам?

Не-ВІН. Дозвольте і мені відкоментувати! “Блював, обісцявся, їбі, обісрався…” (Витирає піт з лоба). Тобто я не буду нічого коментувати, воно саме за себе… того… І вони ще сподіваються на Бога! Молоді люди…

Не-ВОНА. Вони вже не молоді. Ну, хіба що у порівнянні з Вами, шановний. (Чарівно посміхається). Продовжую. Це ж не просто текст, а текст для театру. Існує певна техніка складання реплік. Наступна репліка має накладатися не на слова, а на вгадані інтенції-інтексти-підтексти попередніх смислів. І тут невипадково переважає монологічність, не набирається ритм. Вони що, через інтернет переписуються? Тоді б користувалися відповідними chat-програмами…

Не-ВІН. Новітні технології. А слова в простоті сказати не можуть…

Не-ВОНА. А коли вони не мають що сказати? Нова глядацька оптика має розрізнити це як message покоління.

Не-ВІН. Не мають що сказати, то сиділи б собі вдома…

Не-ВОНА. Може, немає у них дому.

Не-ВІН. Так треба заслужити, заробити, не розкидуватися домами врешті-решт. (Сам до себе). Старий, ти мене дістав. (Звертається до неї). Як Ви гадаєте, вони нас чують?

Не-ВІН і не-ВОНА швидко перебираються в старі костюми. Тепер це знову ВІН і ВОНА. ВОНА знову в домашньому. Сидить, поклавши голову на руки. Світло теж таке собі, від настільної лампи абощо. ВІН… ну, в тому, що був раніше. Намагається витягти суфлера з його будки, але там нікого немає. Дивиться здивовано на НЕЇ. ВОНА не ворушиться. Світло теж таке собі, від настільної лампи. ВІН, ще раз пересвідчившись, що ніякого суфлера немає, усім своїм виглядом намагається показати, що дивиться на НЕЇ з д и в о в а н о. Але ВОНА просто не може цього бачити – голова опущена. Світло теж таке собі, від настіль…

ВІН. Ну ти даєш, старенька. Нахомутала тут, блін. Убезпечилася на всі сто. От що значить уміти створювати дистанцію. Всю структуру нафік розвалила. У тебе що, немає відчуття ритму повторення деяких слів принаймні? Сказано ж було – мораторій. Та ну тебе. Я розумію, в тебе інше надзавдання. Нібито створюєш дистанцію, а сама підходиш упритул, аж дихати важко. (Сопе). Коли співається на два голоси, треба ж бодай тоніку якусь тримати. А то якийсь Шонберг із Штокгаузеном виходить. Серійна техніка, блін. Не можна одночасно співати й цілуватися. Це навіть Дженіс Джоплін не вдавалося. З цим… З Гендрікс-Моррісоном. Поздихали від своїх експериментів. (Пауза). Не буду я відповідати на твої… мня-вня… закиди-вапроси-пожеланія. То кличеш за собою, то відштовхуєш. Шо я тєбє, мальчік? Фрекен Жулі, блін. То помираєш, то діловий костюм натягуєш. Рушниць тут стільки понавішували, що як у фіналі всі почнуть стріляти, феєрверк буде пачіщє галлівуда.

ВОНА (втомлено піднімає голову). Котра година?

ВІН. Не боїсь, до фіналу далеко.

ВОНА. От і добре, можна ще подрімати.

ВІН. А мені що робити?

ВОНА (махає рукою, мовляв, роби що хочеш).

Беззвучно все починає розвалюватися. Кустуріца, нанюхавшись з дівками кокаїну, згрібає всю компанію і звалює. Ваван пробує мухомор, кривиться, але, мужньо доївши, похитуючись іде геть. Лишега здивовано розглядає власний паспорт. Там якась італійська морда й ім’я Фредеріко. Бичара намагається трахнути свою малокровку просто на столі, але сусіди заважають. Особливо ветеран в орденських планках. Він довго крякче, витягає із спільного холодильника чвертку і ховає у внутрішню кишеню піджака. Тінейджер в майці на роликових ковзанах голосно (без звуку) затраскує підручник зоології на слові “сойка”. Комп’ютер зависає. В’єтнамців забирає міліція.

ВІН ходить по сцені туди-сюди, щось там бурмоче сам до себе. Вагається, собака. Кілька разів рішуче наближається до куліси, потім повертається. Так, саме к і л ь к а разів. К і л ь к а в томаті. Потім, набравши гордовитого вигляду, а, по суті, підібгавши хвоста, виходить. ВОНА залишається сама.

ВОНА. Нарешті. До нього дійшло. Боже, з ким доводиться грати!

З’являється СУФЛЕР. Він напідпитку. Несе з собою коробки, пакети з її новим театральним костюмом і дрібним реквізитом. Вона відразу кидається щось шукати в одній з коробок, на підлогу летять різні рукавички – як виявляється, всі без пари. MERD. Починає перебиратися, готуючись до виступу, і накладає грим. Атмосфера гримвбиральні. Вони розмовляють, як давні друзі, котрі знають секрети одне одного.

СУФЛЕР. Добре, хоч не жити.

ВОНА. Твоя правда. Пішов. Наївний, думав мене підвести під монолог, не розуміє, що жінка без партнера на монолог не вийде…

СУФЛЕР. Хіба що на панель.

ВОНА (хоче поцілити в нього рукавичкою, але передумує). Він хоч має психотерапевта…

СУФЛЕР. Слухай, а ти знаєш, що він таки почав редагувати ваші репліки. Таки не втримався… Твоє розкішне “на кінець” виправив на прозаїчне “врешті-решт”. (Дістає недопиту пляшку).

ВОНА. Нє схавав. (Сміються). Це ти винний, залишив свій бойовий п і с т. (Вибухають реготом спільників).

СУФЛЕР. Ну, піст так піст. (Наливає чарчину, другу простягає їй. Вона відмовляється). Ваше здоровля! Слушай, а может перейдем на человеческий язык, а то я уже не выдерживаю. Так и боюсь что-нибудь ляпнуть не то. Ще пристрелить. Он такой нервный.

ВОНА. Цей може! Він тільки вдає тюхтія. Стратегія у нього така. А, може, тактика. (Замислюється, потім грайливо до нього чи не до нього). Утомился, друг сердешный! (Хитає головою на його пропозицію). Не ті правила гри. Треба ж якось на життя заробляти.

СУФЛЕР. Ой, ой, на життя їй не вистачає! Кому ти пудриш! Знаю я тебе, Мальвіна! Краще розкажи, що ти задумала. Ти ж не просто так голову йому морочиш?

ВОНА. Ні.

СУФЛЕР. Що ні? Не просто, не морочиш, чи не скажеш?

ВОНА. Я закохалася.

СУФЛЕР (ледве не захлиснувся черговою чаркою горілки). Опа. Ты гонишь!

ВОНА. Я тебе попрошу без психоделічного жаргону. Вистачить з мене і його клініки. (Не ховаючись роздягається, продовжує спокійно гримуватися).

СУФЛЕР (оцінююче, трохи масним поглядом роздивляється її. Цмокає язиком. Незрозуміло, що то має означати). А моя стерва взяла моду без трусів ходити. Кіна якогось надивилася. Думає, що від того блиск в очах з’являється…

ВОНА. У кого? В тебе я бачу вже оскляніли.

СУФЛЕР. То не від того. (Наближається до неї).

ВОНА. Гальмуй, поїзд.

СУФЛЕР. Панімаю, потяг вже минув… (Співає). Пастой, паравоз, не стучите колеса…

ВОНА. Що ти мелеш? Слухай, в тебе щось сталося… Ти якийсь не того. Мені на сцену йти, в душі срака-мотика, як він говорить, а тут ще ти лізеш…

СУФЛЕР. Я ще не лізу, я ще ого-го (стоїть хитаючись). За это надо выпить. Щось у лісі здохло! Мамочка ты моя, как же это тебя угораздило?! После стольких лет воздержания! Кто этот герой? Неизвестный солдат любви? Камикадзе безумный!… (Щось ще виголошує, плутаючи мови і коня з яєшнею. Раптом зауважує, що ВОНА розмазує по обличчі грим. Кидається до неї, падає, повзе. Все виглядає досить макабрично). Ну, ну, не плач. Все ж добре. Любов – це ж ого-го, джихат, срака-мотика. Тьху. Чого ти плачеш? Він що, одружений? Ні? Гомік? Целібат-комбат? Раз-вє-дьом…

ВОНА. Боже, мені виходити… (спочатку метушиться вбиральнею, потім раптово зупиняється, підходить до столика, виливає в склянку рештки горілки, залпом випиває). Господи, прости!

Далі йде імпровізація-реприза СУФЛЕРА вже в ролі КОНФЕРАНСЬЄ. Він ледве стоїть. Пробує почати говорити заготовлений текст, але махає рукою і тільки каже:

КОНФЕРАНСЬЄ. Нєсравненная моя, Марлєн Піаф. (Падає під залпом аплодисментів чи куль ображених фанів і націонал-патріотів західного патріархату).

ВОНА (одягнена в стилі 30-х років минулого століття. На обличчі патьоки косметики, яку вона не встигла підправити).

Грає акордеон. Саті. Потім ВОНА співає якусь дуже веселу пісню на ідиш і сумну польською. А втім – все залежить від настрою співачки. Затемнення. На екрані любительською камерою записаний ЙОГО монолог.

ЙОГО (сидить на тій же комунальній кухні в’єтнамського гуртожитку, лише порожній. Курить). Підіб’ємо деякі висновки. Себто підсумки. На монолог ця шизанута не повелася, хоча я пропонував їй зовсім не монолог, а закінчення першої дії. Нехай буде…

Плівка обривається, все починається ніби спочатку, але насправді це другий дубль.

… не повелася. Відпрацювання ударів нижче пояса…

Дубль третій.

…заборонених прийомів логічно закінчилося признанням у коханні…

Монтажна склейка.

…як же це називається? Ну, фраза “Я закохалася”. Признання? Нє. Освідчення? Тьху. Це, звичайно, хороший хід. Спрацьовує по-любому. Але чи залишилося в неї в арсеналі ще що-небудь? З іншого боку, вона не сказала це прямим текстом, а скористалася посередництвом якогось сутенера. Отже, мабуть, ще щось тримає в загашнику. Вона ж профі, як виявилося. 9 сторінок евфемізмів, публіка вже починає нудьгувати, і тут на тобі – травесті, любов, якийсь третій… недоносок (я не ревную, в жодному разі – це просто констатація), полілінгвізм тощо. То що? Зауважила, що я текст редагую. “Врешті-решт” їй, бач, не сподобалося. А те, що я коми розставляю після кожного сеансу, авторську графіку правлю, це, звісно, поза увагою. Я теж професіонал. В нєкотором родє. Но пасаран. І що ж тепер робити? Або так: що в такому випадку зробив би справжній чоловік? Та з’їбав би нафік, залишивши її з цим вигаданим конферансьє. І мастіть собі голову. Проблема в тому, що я ж, курва-мама, не справжній чоловік, а так – вербальна примара.

На задньому плані ВОНА в засмальцьованому халаті знімає з плити чайник. ВОНА ж, та, яка в одязі 30-х перед екраном, абсолютно незворушна. Вже поправила макіяж. Елегантним жестом виймає з сумочки п а х і т о с к у і теж закурює. Власне кажучи, оце і є найвищий прояв професійності, бо в житті ВОНА не курить.

Ну, нічого. Якось воно буде. NBA, вища ліга. (Ще кілька необов’язкових фраз, аби лише не писати “пауза”. Раптово зривається і гарячково ходить кухнею туди-сюди. СУФЛЕР сказав би: “Мєчєтся”). Ха! Знайшов! Знайшов, бля! Вона ж не сказала, в кого закохалася! Прокольчик вийшов! Прикольчик! Ну й хитрюща баба. Підловити мене надумала! Не вдасться! (Таки пауза). Але навіщо тоді ця іноземна? Щоби приховати про всяк випадок справжнє? Забоялася, ріднесенька, забоялася. (В камеру: “Стоп! Давайте перепишемо. Тут лажа”).

ВОНА помахом руки зупиняє проектор і викликає ЙОГО на сцену. ВІН виходить дещо знічено, в руках недопалок, який забув забичкувати.

ВОНА. То що, паночку, знову обісралися? Як негарно. Ви ж доросла людина, де ваша гідність.

ВІН. Вибач… тобто, вибачте. Більше не повториться. Це, мабуть, з надміру емоцій.

ВОНА. Пити менше треба, солдатику. Тобто Вам взагалі в рот не можна брати (закашлюється) ані краплі, розумієте? В сенсі алкоголю.

ВІН. Розумію. Більше не…

ВОНА. Я вже це чула разів сто. Роздягайтеся.

ВІН. ?

ВОНА. Роздягайтеся. І лягайте.

ВІН (боязко сідає на кушетку).

ВОНА (накидає на себе лікарняний халат, підходить до нього, починає роздягати).

ВІН (дещо очманіло). Це надовго?

ВОНА. Побачимо. (Знімає з нього штани). Фе, яка бридота. Вам самому не гидко?

ВІН (пробує захищатися). Послухайте…

ВОНА. Сиди тихо, а то вмажу! Імпровізатор закаляний!

ВІН дає себе роздягнути й лягає. ВОНА бридливо кидає його одяг в куток, туди ж летить лікарняний халат. Сідає на деякій відстані від кушетки, очікувально дивиться на нього.

ВІН (трохи завчено). Коли я був маленький…

ВОНА (гарчить, як Альф у серіалі). И-и-и-иgh! Неправильна відповідь!

ВІН. Коли це сталося вперше…

ВОНА. И-и-и-иgh!!!

ВІН. А що я повинен…

ВОНА (уриває його). Нічого ти не повинен! Нічого не повинен. І не винен ти нічого нікому, заспокойся.

ВІН. Я…

ВОНА (не слухаючи). Ти тут не для того, щоб…

Зненацька гасне світло. Тиша. Навіть незрозуміло, що сталося – чи це режисерський хід такий, чи просто електрику вирубали. Зі стелі починає капотіти. Хтось підставляє мидницю – звук робиться голоснішим. Але тече щоразу більше – мидниць не вистачає. Просто злива якась. Тече звідусіль – по стінах, з балконів… потоп, коротше кажучи. Куліси набирають вологи й робляться такими важкими, що от-от обірвуться. Шум води.

NB. Увага! Цей шум в жодному разі не повинен нагадувати шум дощу! Бо розжену нахуй усю цю самодєятєльность!

ВОНА. (Спочатку чутно тільки голос. Потім поступово висвітлюється її силует. Так вона і говорить у напівтемряві під шум води, який не схожий на дощ).

Спочатку я почула його голос. Ми розмовляли по телефону. Про щось домовлялися… Як би це пояснити… Зі мною такого ще ніколи не було… В нього такий дивний голос… він має здатність заповнювати весь простір довкола мене… ніби має на те право… Здавалося, ніби десь нагорі відкрили шлюз – вода миттєво впала додолу і заповнила собою порожнечу… все почало пливти… все зрушилось зі своїх місць… і тільки тоді я усвідомила, що досі зі мною щось було не так… Його голос ніби щільно припасовувався до вигинів мого тіла, зрісся зі мною, проник у мене, я чула його зсередини… щось таке невимовно рідне тремтіло в мені його модуляціями… так просто, легко, буденно… таке чудо… хотілося, щоб він все говорив, байдуже що, щоб наші голоси спліталися… В мене тоді був роман… ну, знаєте, такий… випалює все в душі… якась спокута… ніби рвеш серце на тонкі мережива… а нащо… ні, це не бажання екстрему, мазохізм абощо… як би це пояснити… не знаю… я вже думала, що ніколи… Зустрілися ми десь рік, може два потому… Він виявився такий подібний до мене… навіть зовні… схожий на брата… але… одночасно відмінний… ніколи не знаю напевне, що він викине… ніби холодний душ… Часом моє тяжіння до нього здається мені ледве не інцестом… навіть чимось, як любити себе… це зовсім не те, про що ви, можливо, подумали… я ніколи себе не любила, а тут раптом такий дар… ніби шукав, змагав зовсім в іншому напрямку, а випадково повернув лице, а на тебе золотий дощ… Не те, щоб він був моїм ідеалом… Ви ж самі бачите… Але хіба людині потрібен ідеал? Їй потрібен… Бог знає, що їй потрібно… просто поруч із кимось йде енергія, пробиває щось, і край… І ти ніколи не знаєш, коли це станеться… і з ким… Наші уявлення про щастя… про гріх… Боже, які вони куці… Він питає мене, що йому робити… Не знаю, рідненький мій… Хіба я розумію хоч що-небудь в тому, що з нами відбувається? Театр Господа Бога… Але щось мені підказує, що так завжди буває… це, як друге дихання… Головне не сконати перед тим, як… і не зупинитися на півдорозі… Різні тонкощі… А, насправді, все просто… Господи, та де там просто! Коли зовсім не просто… Ми встигаємо обплести душу такими павутинами… І той павук постійно сидить в нас і ставить нам все нові й нові запитання, різні загадки… і гарчить, як психіатр чи чорний вчитель… Він мене чогось обізвав шизофренічкою… як вдарив… чи це я його… Боже, кого ми дуримо… Зрештою ми можемо вже завершити цей наш невдалий драматичний етюд, сеанс, бо… не треба мені від тебе ніяких слів, ніяких других дій, схожих на першу… взагалі, нічого не потрібно… і не тому, що байдуже… а тому, що вмію все робити сама… чи волію, як ти сказав… хоча це й неправда… не волію… не цікаво… хто ж винен, що цікаво виявилося тільки з тим, хто… не знаю хто… вербальна примара………….. прости мені…

Поступово висвітлюється і його силует. ВІН, як є, роздягнений, раз по раз набирає телефонний номер, але в слухавці чутно тільки довгі гудки. Такі ж ненатуральні, як і все в театрі. Шум води й гудки. ВОНА сідає на підлогу, затуляє долонями вуха. Однак позбутися цих звуків не так-то просто. ВОНА тихо погойдується. ВІН все ще тримає слухавку. Для чого? Можливо, хотів лише спитати: “Скажи хоч, як маєш на імя?” Жодна з рушниць не вистрілює.

На екрані дуже швидко йдуть титри. “New Line Cinema” etc.

ВОНА збирає речі. Пакує валізи. Потім довго миє підлогу. Важкими мокрими кулісами. ВІН перевіряє паспорти.

На екрані напис “Минув місяць”.

Ця ж парочка у переповненій вокзальній почекальні.

ВОНА вдало вдає, що дрімає. Навіть щось бурмоче уві сні.

ВІН невдало вдає, що дрімає. Із принципу.

Їхні сни… Їхні сни втручаються один в одного.

На екрані напис: “А в цей час…”.

Охіренна природа. Університетський парк абощо. Парком пензлює делегація – і далі за текстом, тільки делегація ніяк не вийде з кадру, немов наткнулася на якусь невидиму стіну. ВІН і ВОНА лежать під геральдичним кленом.

ВОНА (перевертається на спину, ще не зовсім опам’ятавшись). Ти хто?

ВІН (совгається по землі, намагаючись приховати ревматичні симптоми). That is the question! (Далі невиразно декламує): Whether ’tis nobler in the mind to suffer the slings and arrows of outrangeous fortune or to take arms against a sea of troubles…

ВОНА. Ну, і що ти вибрав?

ВІН. Як відомо – to die-to sleep-no more… Хоча невідомо, з цією кирилицею завжди проблеми.

ВОНА. Зрозуміло. То мені зараз іти топитися, чи по дорозі в монастир завернути?

ВІН. Гей, гей – цю комедію ми грати не будемо. Я пожартував. Це якийсь козел мені приснився в ролі Сари, блін, Бернар, тобто… якісь кошмари.

ВОНА. А ти мені ніколи не снився. Хіба один раз, щось таке…

ВІН. Ми кохалися?

ВОНА. Трохи.

ВІН. Як це трохи?

ВОНА. Бо я припинила, тобто вирішила прокинутися.

ВІН. Чому? Тобі не сподобалося?

ВОНА. Та ні, тобто… подумала, що краще залишити на потім…

ВІН. І правильно. Треба ж спочатку познайомитися (сміється), там, роздивитися, покумекати, кстаті-до-речі, все ніяк не спитаю, хто ти така…

ВОНА. Подивись мій Curriculum Vitae.

ВІН. Дивився, я там нічого не зрозумів.

ВОНА. Я також. (Пауза). А що там скаче?

ВІН. Це ти про звіряток?

ВОНА. Та ні, там – на екрані.

ВІН. Та знов якісь співвітчизники на халяву приїхали.

ВОНА. А ми?

ВІН. Ми не на халяву. Ми заслужили.

ВОНА. Ого?

ВІН. Ого. (Пауза).

ВОНА. Час, напевно, вже йти? Публіка, мабуть, зібралася.

ВІН (невизначено). Замахали.

ВОНА. Ти текст уже нарешті вивчив? Чи знову будеш імпровізувати?

ВІН. А-а-а, яка різниця. І так половина мови не знає.

ВОНА. Паскуда ти. До речі, співвітчизників теж, мабуть, на виставу поведуть. Згадувати твою довбану кирилицю.

ВІН. Ого?

ВОНА. Ого. (Пауза). То що, йдемо?

ВІН. Ходімо.

ВОНА. Come on?

ВІН. Let’s go.

ВІН і ВОНА (разом). O, Go..! (Літера “d” губиться в шумовинні).

Останній із Джорджів Грабовичів зненацька обертається і беззвучно сварить на них пальцем. Вони не рухаються з місця. ВОНА – зелене пальто, строкатий шарф, повна спорідненість із природою. ВІН – породистий, але дещо облізлий. Поміж ними скачуть с і р і білки, схожі на недороблених зайців. Завіса. Гаплик.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Білочка (разом з Шевою) – Юрій Іздрик