Коридор – ЮРІЙ СУЩ
…із дверима завбільшки з око…
Г. Чубай
Все?! Оце і все?!
Ще мить тому він був на дорозі перед машиною з виряченими очима в панічному шоці, а зараз… Він потрошки відходив. В вухах знову звучала музика. Добре, що я взяв нині Queen, без нього я б не вижив… Так я і не вижив! – майнула думка і він потягнувся за пачкою Прилук. Shit! В мене ж були гроші! Чого я не купив Camel? Якби я тільки знав! Він витягнув пачку і… В руках був Camel, коханий рідний Camel!… Він став, озирнувся. Він був в коридорі, довгому, широкому коридорі без нічого зовсім пустому. Тут було досить видно, але звідки бралось оте світло – невідомо. Він сів і закурив… Ще би кави до цигарки!… Він оторопів. Поряд з ним стояла турка, в якій пашіла кава, і велике чорне горня і цукерничка. Camel, тепер кава! Що це таке? Невже таке можливо?… Він потрошки пізнавав цей світ, зовсім новий для нього, в якому не було нічого, але водночас було все. Ще деякий час він витріщався на каву, а потім наповнив горня, поклав пів ложечки цукру закалатав і попробував, що йому підсунули. Він був вражений. Невже вони знають і яку я каву люблю? А! Я й забув, вони ж знають все!… Що ж, SUPER! Camel Вже є, Коста-Ріка Гаразу також! Ну, тепер би ще коньяку вірменського?!… Появився коньяк… Він тішився як дитина, дитина, якій подарували маленького красивого песика. Ні! Набагато більше… Він вже сидів у великому зручному фотелі, перед ним стояв великий музичний центр, співала Пікардійська терція, а він все вибирав між кубинською і гавайською сигарою і попивав якесь італійське вино бог зна якого року… Кобіта! Як я про це раніше не подумав? І в голові проскочив образ PamelИ Anderson… В наступний момент він вже втішався розкошами тіла, про яке так довго мріяв, але, на яке до того міг тільки мастурбувати. Він старався запам’ятати кожен її дотик і сам намагався доторкнутись до кожної частини її тіла. Він просто потопав в її грудях. Він ловив кожен її викрик і закладав в свою підсвідомість, щоб потім колись, десь, якось витягнути їх звідти. А потім знов потопав в грудях і цілував їх, цілував шалено, без пам’яті, цілував так, ніби це було вперше, ніби він знову переживав цей перший раз. А потім… А потім він був на сьомому небі від щастя…
Коли він прокинувся PamelИ вже не було. Невже це був лише сон? Занадто фантастично щоб бути правдою! Але сигари лежали на місці, турка з кавою знову стояла перед ним, музичний центр також. Що ж треба перевірити. Ану сюди ShakirУ!… А потім була Jennifer Lopez, Mila Jovovich, Naomi Campbell, Курнікова І так далі, далі, дал, да…
Він брав все від теперішнього свого життя: найкращу музику, вина, сигари, кобіти, книжки (так, уявляєте, скільки вільного часу, щоб прочитати все, що не встиг за життя, а так хотів, та все відкладав), на стінах висіли оригінали улюбленого Van GoghА, а по телевізору йшли найкращі фільми, яких так і не побачив… А потім згадалося, що не був в Парижі… Що ж? Meg Ryan під руки і туди! Коридор раптом почав розширюватись, стіни поїхали в різні сторони, стеля розповзлася, а на її місці появилось блакитне небо. Попереду стояла Ейфелева вежа у всій красі… А потім Венеція з JuliЄю Roberts… Лише двоє в гондолі під Мостом Кохання, цілу ніч разом, і з місяцем, і з зорями, і з водою, яка плюскотіла там внизу і ще більше збуджувала… А живого Freddie Mercury хтілись би побачити? А він бачив! І Freddie, і Lennona, і Harrisona, і Hendrixa, і Elvisa…
І жив він так рік, два, п’ять, а може й десять. Ніхто не рахував. Нащо? Ти не старієш. Кожен день – свято. Коли день народження рахувати не треба, то ж нащо? Та і рахувати не було кому… Але на якийсь там рік (п’ятнадцятий, двадцятий, сотий) він став зранку, сів у фотель, найшов стару пачку CamelА і закурив… І закурив не кубинську і не гавайську сигару, не Davidoff, не Trussardi, не Rothmans, не… Що там ще таке є? А Camel, Синій Camel, як завжди до смерті, не рахуючи час від часу Прилук. Він змучився, йому все надоїло, він побував всюди де міг, насолодився тілами всіх красивих кобіт, яких лише знав, випив незліченну кількість фляшок вина, попробував всі відомі і невідомі цигарки і сигари, прочитав всі написані і ненаписані книжки, передивився всі фільми, зробив все, що хотів зробити за життя, та не зміг… І ось він сидить в фотелі, курить старий добрий Camel І попиває смачну улюблену Коста-Ріку Гаразу і так хочеться з кимось поговорити… Він став і озирнувся. Знову, як в перший раз, в той перший день по смерті. Тільки тепер він шукав зовсім іншого. Шукав якоїсь надії. Шукав чогось більшого, ніж просто довгий, широкий світлий коридор. Він шукав того, звідки бралось оте світло. І найшов…
В кінці коридору, десь там, далеко світліла маленька цяточка. Це був вихід! Вихід з цього життя в якесь інше, ще новіше. І як я його не зауважив раніше? А, може, просто не хотів зауважити?… І він пішов, пішов на світло, взявши з собою лише пачку CamelА і свій старенький Player з QueenОм всередині. Він знов відчував, що він – щасливий. Але це щастя було не таке, якого він зазнавав в цьому коридорі, це було щастя ні до чого не приурочене, таке, як, коли він був живий, таке, коли тішишся лише з надії, коли надії тобі повністю достатньо. Він йшов по цьому одноманітному коридорі і вже уявляв собі, як попаде в світ повний світла і краси, уявляв, як побачить своїх друзів… Все ж пройшло стільки часу, вони б мали вже вмерти! А, може, вони всі ще сидять по своїх коридорах? Будем надіятись, що вони розумніші за мене… Уявляв сонце, справжнє сонце, а не віртуальне, не таке, як він бачив в Парижі чи в Венеції. Уявляв дотик вітру на свому обличчі, уявляв, як він бавиться його волоссям, як продуває його наскрізь. Хотів справжнього морозу, за яким так скучив, хоч і не любив за життя. Хотів снігу, хотів валятися в ньому і приходити додому мокрий, як хлющ. Хотів справжнього дощу, проливного, коли ти вимокаєш до нитки і тішишся не знати з чого, ніби ти мріяв про це все своє життя. Хотів щоб усе це відбувалось несподівано, хотів не знати коли буде дощ, коли сніг, а коли спека. Хотів, щоб йому давали не те, що він хоче, і навпаки: не давали того, чого він хоче… А найбільше чого він хотів, це була проста розмова, розмова ні про що, про погоду, просто так, аби говорити, аби почути голос свого співрозмовника…
Він йшов і не зауважував, що цяточка чомусь не збільшується, не зауважував, бо в його очах вона росла з кожним кроком, з кожним кроком він ставав ближчий до свого щастя. Йшов довго: рік, два – невідомо. Ноги боліли, але йому було байдуже. Він не хотів спинятися, він готовий був повзти на карачках, якщо ноги відмовлять… Він повз спершу на карачках, а потім розтягнувшись у весь зріст, працюючи лише руками. Потім, коли руки змучувались, а ноги відпочивали, він ставав і знову йшов. І він дойшов…
Перед ним стояла довга, на весь коридор, стіна, а прямо перед його очима в стіні світилась дзюрка, маленька, завбільшки в око. Він дивився на неї довго не рухаючись, не розуміючи, що сталось. А потім засунув в неї свій вказівний палець з надією, що хоч палець відчує рятувальний подув вітру. Але надаремно! Палець не пройшов наскрізь, він був закороткий. Потім притулився до дзюрки оком, але ніц. Світло було занадто яскраве. І він впав на землю знесилений і зневірений. І лежав так, не думаючи ні про що і ні про кого… А потім піднявся і пішов назад до свого фотелю, музичного центру, сигар і PamelИ Anderson… А, можливо, це лише ще одне випробування по дорозі до раю? Може, це якесь лише інше життя, яке потім закінчиться і почнеться нове, а потім нове, а потім рай?… От тільки, як воно закінчиться? А-а-а! Це вже не має значення, якщо воно справді закінчиться. І він усміхнувся сам собі. Надія, яка вже майже погасла, розгорілась з новою силою. Лишалось лише чекати і робити все те, за чим в наступному житті будеш шкодувати…
7.12.2002
(1 votes, average: 5.00 out of 5)