Тінь – ЮРІЙ КАМАЄВ

Тінь

Генерал Кхань вперше йшов до палацу Імператора. Вузький місток ніби висів над темною прозорою водою, де ліниво плавали дивовижні риби, яких ніколи не зустрінеш у природі і квітли прекрасні білі лотоси.

Стежка Бога… На неї мали право ступити лише Імператор і кілька найвищих сановників країни. І ось він нарешті побачить самого Імператора, за якого віддано воював з не шкодуючи ні себе, ні своїх солдатів. З кожним кроком десь у глибині душі генерала Кханя зростав страх. У палаці Рівного Богу необережне слово, погляд, чи необдуманий вчинок вели лише до одного – довгої мученицької смерті. А він все ж не був вправний у мистецтві нещирих усмішок. Останні кроки стежкою бога далися йому важко, Кхань зловив себе на тому, що в нього тремтять руки.

– Генерале, здайте зброю, – зупинив його молодий ввічливий офіцер палацової варти. Кхань мовчки віддав свого меча. Він уже опанував себе, страх відступив. Генерал усміхнувся золоченим драконам, що уважно дивилися на нього своїми моторошними нефритовими очима.

В залі прийомів на нього чекали троє вищих сановників імперії. Указ про призначення, що лежав на столі ще блищав свіжим чорнилом.

– Генерале, Імператор виказали вам неабияку довіру і призначають головнокомандувачем усього війська імперії. Крім того, ви стаєте членом малої державної ради. Рівний Богу сподіваються, що ви виправдаєте його високу довіру і виконуватимете свої обов’язки не гірше доброї пам’яті генерала Миня, – непроникні очі, тонкі уста, стиснуті в єхидну усмішку. Генерал знав, хто це. Люди навіть його ім’я промовляли пошепки – Чен, міністр таємної поліції.

Кхань вклонився.

– На жаль, Імператор не змогли прийняти вас особисто, вони були тут щойно, але їх відволікли якісь невідкладні справи, тому раду ми змушені провести самі, – продовжив міністр Чен.

На раді йшлося про якісь фінансові і будівельні справи, генерал на них не знався і крадькома вивчав людей, з якими його звела доля. Поняття дружби лишилося десь біля підніжжя цієї гори, на вершині якої він опинився. Але без союзників йому буде дуже важко. Міністр стосунків із варварами, відомий далеко за межами Імперії вчений, вельмишановний Хо відверто нудьгував, розглядаючи давно знайомі йому орнаменти на стінах. Він витримав довгий погляд Кханя і підійшов до нього після закінчення ради.

– Для мене честь познайомитися з вами, – промовив він, – до речі, генерале, в нас, членів малої ради є один приємний привілей: ми маємо право підгодовувати імператорських коропів.

– Що ж, це мабуть цікаво, – Кхань зрозумів вченого. Вони кидали зернятка рису в воду ставка і химерні рибини, штовхаючись, хапали їх широко розкритими ротами.

– Отже, генерале, запамятайте: висловлювати захоплення Імператором можна де завгодно, говорити про все інше – лише тут. Це єдине місце в палаці, де ніде сховати таємних писців. Ви знаєте, від чого помер ваш попередник Минь?

– Вельмишановний Хо, ви мене провокуєте? – здивовано запитав генерал.

Вчений сипнув в воду ще декілька зерняток і підняв очі.

– Деякі філософські вчення стверджують, що істина може змінюватися від рівня посвяти. Наприклад, для просвітленого вона може виявитися цілком протилежною ніж для неофіта. Суть у тому, любий генерале, що вам теж потрібно переосмислити те, у що ви вірите. Сподіваюся, ви не підете доносити на мене Чену?

Кхань усміхнувся.

– Книга “Мистецво війни” радить допомагати слабкому проти сильного.

– А ще ця ж книга радить здаватися слабкішим, ніж ти є насправді. Генерале, будьте обережні, – Хо вклонився, – мені час іти.

– Вельмишановний Хо, – гукнув у слід йому Кхань, – і все ж, від чого помер генерал Минь?

– Від серцевого нападу після чаювання з Ченем, – не обертачись відповів міністр Хо.

***

На столі лежало віяло Імператора. Легкий протяг ворушив білі пухнасті пір’їни.

– Імператор звеліли не чекати на нього, – повідомив державний скарбник Лі, дрібний, ніби постійно чимось наляканий чоловік, – та й ці дріб’язкові питання не вимагають його присутності.

Кхань знову слухав незрозумілу мову про справи на яких не знався. Когось за щось стратили, в одній із східних провінцій розпочався голод. Вельмишановний Хо знову нудьгував. Звичний хід подій перервала поява придворного розпорядника.

– Послання від хана Арсу Імператору, – чітким металевим голосом промовив він. Служник вніс срібну тацю, накриту розшитою варварськими орнаментами шовковою тканиною. Завченим вишуканим рухом він зірвав її і остовпів. Там лежала людська голова, бородате обличчя варвара, оскалене від останнього страждання, своїми скляними очима дивилося з ненавистю на сановників Імперії. Вельмишановний Хо зблід.

– Заберіть це, – звелів він служникам.

– Отже, міністре, що означає це послання? – обережно запитав Чен.

– Це голова хана Сугура, ми платили йому за те, щоб в степу постійно тривала війна. Тепер Арсу за кілька днів об’єднає усі джурченські роди, – вельмишановний Хо обвів поглядом присутніх, – сподіваюсь ви самі здатні оцінити наслідки?

– Це війна. Що ми встигнемо зробити? – запитав Чен.

– Спорядити посольство до хана Арсу, щоб трохи потягти час, можливо спробувати купити його і повернути навалу в бік Ахару. Одночасно запропонувати ахарському шаху військовий союз проти джурченів. Можливо доведеться уступити йому кілька прикордонних фортець. Трохи часу ворога стримуватиме намісник провінції. А ми повинні встигнути перекинути армію з південного кордону.

– Генерале, що ви скажете? – запитав Чен.

Кхань обвів поглядом присутніх. Отже, війна… Нарешті Імператор прийме його.

– Не уявляю як, але ви, вельмишановний Хо повинні виграти для нас три тижні. Не покладайте особливих надій на намісника, двадцять туменів джурченів розтопчуть провінцію за кілька днів. Коли південна армія вступить в столицю – ми виграємо війну. Далі я вестиму війська сам.

Усі здивовано дивилися на Кханя, ніби він сказав якусь дурницю.

– Шановний генерале, ви ще погано усвідомлюєте своє становище. Ви потрібні Імператору тут. Будь хто з нас має право покинути палац лише разом з Імператором. А вести війська знайдеться кому, – Чен говорив м’яко, але в словах чулася погано прихована загроза.

– Я повинен бачити Рівного Богу, – Кхань дивився в очі міністру Чену.

– Вони покличуть вас, коли прийде час, – насмішкувато відповів той.

***

Звичний ритм життя палацу змінився, скрізь бігали скороходи імператорської пошти в крислатих червоних капелюхах, збільшилась кількість блакитних гвардійців. Кур’єри помчали на південь, спішно виїхали з палацу пишні посольства в золочених обладунках і оксамиті, демонструючи усім багатство і міць Імперії.

Настало важке тривожне очікування. Схоже на ті миті, коли перед грозою нишкнуть навіть невгамовні зелені жаби в ставку і день стає схожим на сутінки. Потім зривається злий вітер, що мете задушливий сухий пил і нарешті – гіллясті блакитні блискавки і перші великі краплини, провісники тих, що згодом стіною води впадуть на спраглу землю.

Грім вдарив, коли повернулося посольство від хана Арсу. В старого досвідченого чиновника тремтів голос. Він був сильною і мужньою людиною, часто дивився в очі смерті, покладаючись на сумнівну шляхетність тубільних царьків. Але посланець не зміг виконати доручення Імператора.

– Хан Арсу прийняв наші подарунки, розсміявся і сказав, що незабаром прийде сам за рештою. Вельмишановний Хо слухав неуважно і думав про щось своє.

– Що буде зі мною? – нарешті наважився запитати посланець.

– Імператор прощають тебе, йди додому, – втомлено відповів міністр.

– Отже, розпочалося, генерале. Слова вже нічого не варті, далі все вирішуватиме зброя. Військові завжди мусять виправляти наші помилки, – вчений закрив запалені, червоні від безсоння очі.

– Вельмишановний Хо, а як склалися переговори з Ахарським шахом? – з надією запитав Кхань. Міністр саркастично розсміявся.

– Шах велів переказати, що молитиметься за нашу перемогу. Скористайтеся його щирими молитвами, якщо зумієте.

На ранок скликали малу державну раду. Подушка на стільці Імператора була прим’ятою, на столі лежав його ножик для розрізання паперу і лист, скріплений особистою печаткою.

– Рівний Богу виказали стурбованість ситуацією, що склалася в країні і вимагають рішучих дій. Тому війська, що прямують на війну з джурченями повинні спочатку повернути на схід і придушити заколот. Внутрішній ворог завжди небезпечніший – він підриває устої держави, – міністр Чен обвів поглядом присутніх.

Генерал Кхань зірвався на ноги.

– Ви ввели в оману Імператора. Двадцять туменів джурченської кінноти з дня на день розпочнуть вторгнення, а ви забрали в нас найцінніше – час.

– Міністре Чен, бунтівникам слід було послати обози з хлібом і заколот припинився би, вони хочуть їсти, а не воювати, – підтримав генерала вельмишановний Хо.

Чен продовжив несподівано лагідно.

– Генерале, я розумію, що ви уболіваєте за нашу спільну справу, але ж накази Імператора не обговорюються. Та ми цілком можемо колись за чашкою чаю подолати наші суперечності.

Сонце сідало, створивши на плесі ставка криваво-червону доріжку. Генерал Кхань кидав у воду зернятка. Проста і зрозуміла суєта химерних риб дійсно заспокоювала. Він побачив в воді відображення вельмишановного Хо.

– Генерале, ви здається, єдина людина в країні, яка так щиро прагне побачити Рівного Богу. Зазвичай, усі намагаються уникнути цього. Гнів Імператора не передбачуваний і його стріли часто влучають не в тих, кому мали б призначатися, – вельмишановний Хо кинув кілька зерняток в воду.

– Чен змінивши мій наказ, зробив жахливу помилку. Інші війська розпорошені по всій країні, зібрати їх вчасно – годі сподіватися. Імператор досі ще не програв жодної битви, він не міг такого зробити.

Хо несподівано відірвав погляд від плеса.

– Отже, генерале, який з цього висновок ви можете зробити?

– Не знаю чому, але начальник таємної поліції Чен і скарбник Лі стали очима і вухами Імператора. Коли не володієш істиною, не можеш прийняти вірне рішення, – відповів Кхань.

– Що ж, цікава думка, але можливо є й інше пояснення?

– Яке ж? – запитав генерал.

– Генерале, є речі, які людина повинна осягнути власним розумом, це ж почуте з інших уст, може видатися просто маячнею, – вельмишановний Хо дістав шовковий звиток і простягнув Кханю.

– Що це? – запитав він.

– Остання праця учителя Диня. Обов’язково дочитайте до кінця. Це дуже знадобиться вам при бесіді з міністром таємної поліції. Він людина освічена і любить за чаєм поговорити про філософію та поезію, – відповів Хо.

– Це ж заборонена книга, – не зрозумів генерал.

Вельмишановний Хо розсміявся.

– Вам вже можна. Навряд чи тепер хтось буде звертати на це увагу. Ви ж запрошені на чай самим міністром таємної поліції..

– Ваші дотепи недоречні. Я й сам усе розумію, – розсердився Кхань.

– У цій книзі ви найдете відповіді на свої запитання, прощавайте генерале, – відповів вельмишановний Хо.

****

Генерал читав книгу, намагаючись щось зрозуміти в поетичних алегоріях і витончених філософських образах. Автор будував складні логічні конструкції, ніби підводячи до простих і звичних істин, але в якийсь момент усе руйнував, ніби сміючись над очевидним. Старий волоцюга Динь мандрував імперією, сіючи сумніви у головах підданих Імператора, заперечуючи своїм життям найпростіші речі, на яких тримається держава: страхом – його, збившись з ніг, шукали посіпаки Чена, та прагнення матеріального статку чи кар’єри – він добровільно залишив посаду канцлера багатого і пишного двору васального князівства Чу. Мабуть Імператор недаремно заборонив цю книгу. Кхань вже дочитував цей трактат, але не знаходив того, про що говорив вельмишановний Хо. Спересердя він кинув звиток на землю. Тонкий дзвін металу він ніколи ні з чим не зміг би сплутати. Так звучить лише зброя. Він обережно підняв з підлоги вузький кинджал. Характерний синюватий відсвіт легендарної ахарської криці вселив у нього впевненість. Навіть якщо вельмишановний Хо грає якусь незрозумілу гру, в якій генерал має стати жертвою, все ж, загинути від мечів блакитних гвардійців краще, ніж від отрути. Одне, чого не розумів Кхань, – це те, як вельмишановний Хо зумів роздобути зброю. Щось пронести було неможливо, а в самому палаці навіть кухарські ножі були прикуті ланцюгами.

***

Вдосвіта в палац в’їхав посланець намісника на змиленому, загнаному коні. Його негайно прийняв генерал Кхань. Намісник був у відчаї і волав про допомогу. Старий і досвідчений вояка оцінив кількість джурченів, що скупчилися на кордоні зовсім невійськовим терміном “незчисленні орди”.

– Покиньте незначні і слабкі замки, зосередьте війська в трьох основних фортецях, що закривають шляхи на столицю. Намісник повинен протриматися лише тиждень, скоро до вас підійде допомога – війська з північних провінцій.

Коли посланець вийшов, вельмишановний Хо запитав Кханя:

– Генерале, чи варто це робити?

– Я не пошлю їм жодного солдата, північани йдуть на з’єднання з південною армією. Ми можемо дати наміснику лише одне – надію, – відповів той.

Мелодійний срібний дзвоник сповістив про початок малої ради. Вищі сановники Імперії цього разу збиралися не в звичному місці, а в таємній залі, куди окрім імператора та членів малої ради вхід був заборонений під страхом лютої смерті. Генерал Кхань, що потрапив сюди вперше, був вражений. Перед ними була імперія, з її горами, ріками, шляхами, фортецями. Майстри, що створили це чудо зобразили навіть окремі дерева і дрібні нивки селян.

– Імператор бажають наодинці осмислити становище, в якому опинилася країна,- розпочав Чен, – ми ж повинні запропонувати йому шляхи вирішення. Генерале, що ви скажете?

– Ці три фортеці не зможуть надовго затримати ворога, його кіннота невдовзі з’явиться під стінами столиці. Отже, ми повинні утримувати місто не менше двох тижнів до приходу південної армії. З огляду на чисельність ворога це буде дуже важко. Можливо імператору доведеться покинути місто і особисто очолити наше військо.

Чен знову якось дивно подивився на Кханя.

– Отже, генерале, я запрошую вас на чай сьогодні ввечері. Ми обоє відповідаємо за спокій у країні і тому повинні знайти спільну мову.

– Дякую, міністре, я до ваших послуг, – Кхань вклонився.

***

Міністр таємної поліції Чен чекав в ошатній садовій альтанці серед білосніжних квітучих яблунь. У золочених клітках, розвішаних по садку, співали жовті імператорські канарки. Генерал Кхань ніби востаннє подивився на нереальне, бездоганно-блакитне небо, наче вимите і начищене невидимими і ретельними служниками палацу.

Вишуканий срібний чайник стояв на чорному лакованому столику. Чен усміхнувся і налив потрохи у дві тонкі порцелянові чашки. Кхань вклонився і сів.

– Генерале, ви читали твори вельмишановного Диня?

– Коли я скажу, що ні – ви повірите? – Кхань зрозумів, що міністр таємної поліції знав про книгу.

В очах Чена блиснула іскорка самовдоволення. Він продовжив.

– Вельмишановний Динь твердить, що той народ щасливий, який не бачить свого володаря. Тобто коли імператор не з’являється перед своїми підданими – значить у державі все гаразд.

– Міністре, в нас не все гаразд, – ми напередодні великої війни, – заперечив Кхань.

– Друже, ви робите з мухи слона. Імперія щороку відбиває набіги кочівників. Усі вони розбиваються об неї, як морські хвилі об скелю.

– Міністре Чен, ви не усвідомлюєте того, що діється. Раз у сто років морська хвиля змиває цілі провінції, валить столітні дерева та засипає піском скелі. Наше становище зараз саме таке.

– Генерале, пригощайтеся чаєм, він просто чудовий – Чен зобразив на обличчі люб’язну усмішку.

– Міністре, ви любити поезію? – несподівано запитав Кхань.

– Прошу, генерале, – зацікавлено відповів той.

“Квітка маку червона розквітла

На білому шовку одежі –

Смерть вона принесла…”

– Непогана спроба, та до чого це? – здивовано запитав Чен. Удар кинджала Кханя був швидким і точним. Чен вражено спостерігав, як на грудях розповзається кривава пляма, наче перевіряючи точність поетичного образу вірша і за мить мовчки повалився на землю. Генерал байдуже чекав поки з усіх сторін, вихоплюючи мечі, до нього бігли блакитні гвардійці.

– Зупиніться, це наказ Імператора, – пролунав знайомий голос за спиною. Охоронці завмерли. Кхань здивовано озирнувся. Вельмишановний Хо тримав у руці лист з великою державною печаткою.

– Чен – зрадник, він засуджений до страти Імператором. Генерал Кхань просто завчасно виконав волю Рівного Богу.

Генерале, – вельмишановний Хо крижаним тоном звернувся до Кханя, – Імператор виказують вам своє невдоволення – страта зрадника мала бути дещо витонченішою і повчальнішою. Та все ж, Рівний Богу великодушно прощають цей необдуманий вчинок і наголошують, що ваш обов’язок – захист країни від варварів. Імператор пропонують вам зосередитися лише на цьому. Будь кого, хто втручатиметься в ваші рішення буде страчено,- Вельмишановний Хо виразно глянув на скарбника. Лі злякано закивав.

***

Посланці приносили невтішні звістки. Дві з трьох прикордонних фортець були захоплені ворогом першого ж дня. Намісник ніби то ще тримався, але становище його було безнадійне. На околицях столиці хтось вже бачив ворожих вершників. Міські стіни були високими та міцними, та надто довгими, навряд чи вистачить сил на тривалу облогу. Далі йшло друге кільце фортечних мурів – старе місто – це ще кілька днів оборони. І нарешті останній рубіж – палац Імператора. Про це генералу зовсім не хотілось думати, хоч він добре розумів, що південна армія не встигне їх визволити. Зрештою, з палацу є таємні виходи, через які Імператор зможе покинути приречене місто і очолити численне і могутнє південне військо. Кхань наче бачив втомлені від багатоденного маршу, сірі від пилу обличчя солдатів, що били крок давнім шляхом, старшин, що долали безсоння, жуючи зелені чайні листки, незграбні, але могутні крокуючі машини, під важкою ходою яких дрижала земля. Поява вельмишановного Хо перервала роздуми.

– Генерале, з двадцятитисячного війська намісника врятувалося лише півсотні людей. Хочете з ними поговорити?

Кхань кивнув.

Купка зранених та смертельно втомлених солдатів чекала своєї долі. В їхніх очах була лише байдужість та безнадія. Генерал поцікавився долею намісника.

– Викинувся з фортечного муру, – відповів хтось із них.

***

Вороже військо з’явилося на світанку. З висоти палацової вежі Кхань бачив ворожих вершників, дрібних і однакових, як пісок, що поглинав поля навколо столиці. Кхань усвідомив, що мав на увазі намісник, коли говорив про незчисленні орди. Падіння столиці – справа кількох днів. Допомога не встигне.

Забігали посильні, передаючи накази головнокомандуючого, солдати займали свої місця на мурах. Розпочався штурм. Заскрипіли метальні машини фортеці, полилася кипляча смола, бойові кличі та стогони болю злилися в єдину страшну музику війни. Генерал посилав свіжі війська на стіни загін за загоном. На столицю опустилися сутінки, бій припинився і настала тиша. Втрати серед захисників були великі, резервів не лишилося. Кхань прийняв важке рішення: залишити зовнішні стіни і захищати старе місто. Ще два дні неймовірними, надлюдськими зусиллями солдати утримували новий рубіж, відбиваючи штурм за штурмом. Але захисників ставало все менше. Генерал Кхань весь цей час ні на хвилю не зімкнув очей. З високої палацової вежі серед ночі він дивився на вогні ворожих багать що десь далеко на обрії зливалися із зорями. До нього підійшов вельмишановний Хо.

– Генерале, як наші справи? – тихо запитав він.

– Ми втримаємо місто завтра і, якщо пощастить, – післязавтра, – Кхань говорив спокійно і без хвилювання, – Імператор повинен покинути столицю і очолити армію. Це не поразка, а лише програна другорядна битва. Наші війська за кілька днів звідси і вони переможуть, хан Арсу помилився, витративши чимало часу і сил на облогу міста.

– Я власне прийшов повідомити волю Рівного Богу, – вельмишановний Хо говорив сухо і офіційно, – Імператор бажають захищати столицю до останнього і розділити долю з її захисниками.

****

Щоб зупинити ворожий прорив генерал кинув у бій останній загін що залишився – блакитних гвардійців. Кхань розумів, що збігають останні миті його життя. Він шкодував лише про одне – що ніколи не бачив того, кому вірно служив – Імператора.

Варвари вже бігли стежкою Бога… Кхань витяг меча і пішов їм назустріч вузьким містком над темною холодною водою. Він убивав їх одного за одним, чомусь намагаючись не дати мертвим впасти в ставок. Грізне бойове мистецтво давнього роду Кханів звісно ж не могло змінити хід подій. Якоїсь миті генерал помилився і ворожий клинок пронизав його груди. Він впав у холодну воду, золотими блискавками кинулись врізнобіч рибки, яких він встиг полюбити і чорною хмарою в воді розтікалася гаряча кров. У болісній передсмертній млі генерал Кхань нарешті побачив його. Імператор у сяючому золотом вбранні усміхався своєму відданому солдату…

***

Вельмишановний Хо бачив останній бій Кханя. Що ж, генерал був шляхетною людиною, він гідно жив і гідно загинув, до кінця виконавши свій обов’язок. Та нажаль, він так нічого і не зрозумів. Імператор був давно мертвий і лежав у підвалі палацу, засипаний сіллю і смердючою рибою. Його вісім років тому голкою в вухо у сні вбило юне дівча, що знайшло таки нагоду помститися вбивці своїх батьків. Вісім років країною правила тінь жорстокого володаря. Чен весь цей час дурив усіх за допомогою скарбника Лі, що вміло підробляв руку імператора. Та тепер треба поховати правду. Імператор має загинути від руки варвара при штурмі столиці, щоб згодом зловісна тінь не відродилася в десятках самозванців, що ввергнуть країну в темряву і хаос громадянської війни.

Вельмишановний Хо в золотих імператорських шатах, усміхаючись рушив назустріч долі


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Тінь – ЮРІЙ КАМАЄВ