Ти ніколи не зауважувала?… – ЮРІЙ СУЩ
– Ти ніколи не зауважувала, що люди схожі на дзеркала? – він зробив паузу ніби чекаючи на відповідь. Вона мовчала, вона знала, що він зараз все одно сам відповість на поставлене собою ж питання. З ним бувало таке, і можливо саме за це вона його й любила. Як знати?
– От що ти, наприклад, бачиш в простих перехожих, які зустрічаються тобі на вулиці?
– Ну-у-у?! Не знаю! Може одяг, зачіску, ріст… Ну, загалом, лише зовнішність.
– От бачиш! – знову пауза, – Тобто ти бачиш одяг. Так? А, може, ти бачиш лише, чи подобається тобі цей одяг, чи ні? І мало того! Ти починаєш примірювати цей одяг до свого тіла. Чи не так? – він повернув свою велику патлату голову від дзеркала і глянув їй у вічі, на цей раз дійсно чекаючи відповіді і, ніби, намагаючись прочитати її в очах. Вона дивилась розгублено не знаючи, що відповісти: вона ніколи не задумувалась, як вона думає про людей. Їй просто щось подобалось або не подобалось, але, можливо, він правий: кожну людину вона порівнювала з собою…
Цього йому було повністю достатньо і він продовжував говорити:
– І так зі всім. Бачачи людей ми мимовільно, самі того не помічаючи, рівняємо їх до себе, – він знову повернувся до дзеркала, поправив краватку і вийшов з кімнати.
– Wow! Які штани! Все життя про такі мріяв! І де він такі викупив?! – лунав його голос крізь плюскіт води, – Слухай, яка задниця, бачив? Як би я її ляснув по задку! Глянь, які в нього сильні руки! Все б віддала щоб побувати в його обіймах!
– Це все так смішно, так курйозно, але саме так думає кожна людина і ми з тобою також не виключення, – продовжував він знову зайшовши в кімнату, – ми дивимось на людей як в дзеркала, бачимо в них лише себе і те, що нам потрібно від них. От і все.
Він сів в фотель і розкурив люльку, не зводячи погляду з неї. Запала мовчанка, впродовж якої він тішився фактом, що змусив її задуматись над собою і життям взагалі, а вона думала, думала, думала…
– Слухай, ну, але ж тебе я люблю просто тому що ти є і все, мені від тебе нічого не треба, якби ти від мене пішов, я б тебе все одно любила, і думаю ти б мене також любив не менше якби пішла я, чи не так?
Він усміхнувся…
– Звичайно! Я тебе буду любити завжди і ти мене будеш любити завжди! Так, в нас з тобою любов менш корислива ніж у всіх інших але все рівно, чи справді вона аж так безкорислива? От ти, ти любиш мене, чи, можливо, ти любиш лише мою присутність, моє існування, усвідомлення того, що я тебе також люблю, що я, навіть якщо мене немає зараз, то, коли я тобі буду дійсно потрібний, я приїду до тебе з краю світу?
– Тобто ти хочеш сказати, що справжнього кохання не існує взагалі?
– Я нічого не хочу сказати, я лише думаю, от тільки думаю вголос. Знаєш, ти як мій другий мозок, який переварює мої думки вже після їх народження. Шо я морожу? Як можна переварювати їх до народження?
– Але все ж, що ти думаєш про справжнє вічне кохання, про яке пишуть в казках?
– Я думаю, що так любити можна лише зовсім тобі незнайому людину, яку ти в житті не бачила, про яку ти ніколи не чула. От як принц в казці. Або людина, яку ти не зауважуєш, яку не помічаєш, яка проходить повз тебе, а ти на її або його місці бачиш лише пустоту. Як це не парадоксально звучить, але задумайся і ти зрозумієш, що це правда. В інших випадках ти любиш лише себе!
Знову запала мовчанка, яку на цей раз порушив він:
– Добре я йду, бо мене будуть чекати, а в суді чекати не люблять.
– Ну щасливо тобі там!
– Та шо щасливо?! Ти ж знаєш я вже з нею про все домовився. В нас спільне опікунство, але малий буде жити з нею. І як я проживу без цього малого нещастя? Ну добре все я йду.
Він вдягнув маринарку і відкрив двері, а потім зупинився, оглянувся і промовив:
– А бачиш, ше один приклад: я думаю як я буду без малого і мені все рівно з ким буде краще йому.
І він пішов…
* * *
Вона пішла на кухню і заварила собі кави. Мить по тому вона сиділа на вікні, зібгавши ноги під себе, покурюючи цигарку і попиваючи каву. Було ще рано, тобто рано для неї, була десята ранку. Людей на вулиці було мало: ті, що спішили на роботу вже були на своїх місцях, а ті, що туди не спішили, ще спали. “Яка це все дурня” – думала вона. “А шо він взагалі вважає коханням? Звичайно ж я люблю його присутність! А що він хтів? Ні, навіть не присутність, а наявність, just наявність, от і все, just знання, що він існує, що він просто є, от і все. Оце і є справжнє кохання! Чи ні? Бо якшо коханням є то, шо каже він, то тоді його не існує взагалі. Я ж не можу кохати людину, яку не знаю і яку не бачу, а як тільки я його бачу, я вже люблю лише себе. Ні, треба провести якусь границю! Що ж нехай для мене вона буде проходити по ньому, інакше постає питання, що взагалі таке “кохання”? І якщо йому це не подобається, хай іде до біса!”.
От так от вирішивши, вона заспокоїлась…
* * *
Вона йшла по вулиці і дихала весняним повітрям. Накінець після довгої нудної зими вона могла вдихнути це чисте тепле лагідне весняне повітря! Накінець вона могла вдягнути на себе щось літнє, легке, яке б розвівалось на ній і давало її тілу відчувати ніжні подуви вітру. Нарешті можна було не носити цієї противної зимової куртки, яка сковує твої рухи і заважає тобі дихати. Вона йшла і усміхалась, усміхалась сонцю, усміхалась небу, усміхалась завжди похмурим будинками (і хоч її усмішка нічого не змінювала, вона все рівно усміхалась), усміхалась собі в брудних калабанях, усміхалась людям, які йшли на зустріч, хоч вони часто, сконфузившись, відвертались і робили вигляд, що нічого не бачать…
Їй захотілось в центр. Хотілось просто погуляти, походити по старих, добре знайомих вуличках, де ніхто тебе не зачепить, а якшо і зачепить, то лише для того, щоб подарувати букетик підсніжників. Вона пам’ятала як чотири роки тому, десь, приблизно, в цей самий період, на площі Ринок підійшов до неї якийсь хлопака і подарував їй підсніжники зі словами: “Ви найпрекрасніша дівчина, яку я коли-небудь зустрічав!” Він не представився, не спитав як звати її, він просто подарував і зник, зник назавжди, і більше вона його не бачила. “Отак завжди!” – думала вона, – “спершу роблять тебе найщасливішою кобітою в світі, а потім зникають!”
Вона їхала в трамваї і розглядала людей з якими була змушена прожити якихось пару хвилин… Прямо перед нею сиділо якесь чмо в рагульському кептурику і в фірмовій шкіряній куртці. Ну, одним словом, стандартне вкраїнське рагуленя. Її вернуло від таких людей. І вона відразу ж відвернула погляд. Ну як можна було дивитись на це невідомо шо, яке є нічим і буде нічим, яке йде за всіма, як вівця в стаді.
Вони дратували її ще зі школи, хоча тоді їх і важче було розпізнати, всі тоді слухали Beatles і намагались переконати всіх шо вони хіппі, хоча більшість з них мабуть не знали, хто то такі. І вона була такою, але різниця була в тому, що вона знала, хто такі хіппі, і вона була чи, пак, намагалась бути такою, бо їй подобався такий стиль життя, такі ідеї and so on, а не тому, що такі були всі…
Смішні і непереконливі докази, але відраза в середині настільки вирувала, що їй важко було виділити з своїх думок шось розумне. А може насправді і не було ніяких доказів? (Вона десь там глибоко всередині знала, що в принципі нічим не різниться від цих нещасних, (лише вибрані не йдуть за стадом, а ведуть його за собою), але так хотілось бути вищою!)
Це були люди, які робили так як треба, а не так як підказували їм власний розум і серце. Це були люди, які просто, щоб менше мучитись, робили так як робить більшість, по принципу найменшого опору.
Вона сиділа й дивилась на цього хлопака. Знаєте, що було цікаве? Інтереси, погляди на життя, вбрання, вподобання в музиці мінялись, але стадо залишалось і це найбільше бісило. Вона страшно поважала людей, які не міняли своїх поглядів ні під яким впливом, хоча в більшості вони також виявлялись страшно обмеженими самозакоханими тими ж придурками. Така то природа людей. Крім тебе майже всі є придурками. А такими не є лише ті, хто думає так як ти. І знову ця фатальна самозакоханість!…
Вони обоє вийшли на кінцевій, але на щастя пішли в різних напрямках. І її думки поплили в іншому руслі…
* * *
Вона зайшла в кав’ярню, щоб випити каву. Вона любила атмосферу львівських кав’ярень (саме кав’ярень, а не барів, де збиралось оте бидло, про яке розповідалось вище). Там завжди було так затишно, мило, завжди грав джаз і люди просто відпочивали від того шаленства, яке коїлось надворі. Зазвичай вона сиділа за маленьким столиком десь в куточку, так аби вона нікого не бачила і ніхто не бачив її, і поринала в тишу повністю з головою, і лише п’ятки стирчали десь назовні (зрозуміло, чому колготки там завжди рвались!). Але сьогодні їй не хотілось ховатись від шаленства, яке вирувало всюди і в кожному зокрема. Їй хотілось дивитись на людей, вивчати їх, підслуховувати чужі таємниці, так просто, лише для цікавості. Їй набридло постійно перейматись своїми проблеми, постійно думати, що не так, а що так і як могло би бути. Набридло завжди лише показувати себе і ніколи не дивитись на інших. Інтуїтивно чи, може, спеціяльно вона сіла цього разу біля молодої пари: йому років з двадцять, їй не більше вісімнадцяти, можливо якраз закінчує перший курс, а може ще й не поступила. Підбігла офіціантка, записала замовлення і зникла за столиками. Вона почала вслухатись в розмову, безапеляційно, незважаючи на те, що її можуть зловити на місці злочину, почала просто нагло підслуховувати.
З перших почутих слів вона зрозуміла, що розмова точиться навколо непримітного хлопчини, який сидів якраз в тому куточку, де любила сидіти вона і читав книжку. Хлопець був не з тих, хто викликає захоплення в дівчат, не з тих, хто викликає повагу в хлопців (я маю на увазі тих хлопців, які мають авторитет в кожній teen-agerській компанії, тобто тих, які в більшості вміють дуже гарно говорити, але насправді не варті ломаного гроша), не з тих, хто взагалі викликає якусь увагу. Це був непримітний хлопака, від якого рідко коли можна було почути щось (хіба що його хтось шось питав), який жив замкнутий в свому власному внутрішньому світі і єдиним шляхом самовираження бачив науку. Ніхто про нього нічого вартого уваги сказати не міг, хіба що, що це був найкращий студент Львівського фізфаку. Ніхто навіть уявити собі не міг наскільки амбітний був цей хлопчина і наскільки тверезо і розумно він планував своє життя, принаймні те, що було зв’язано з наукою, про все інше, вважав він, потурбується доля.
– Глянь на цього кумедного! – промовила дівчина за сусіднім столиком, – нє, ну ти лише глянь! Як можна таким бути, думати лише про навчання і все! Ідіот! А де насолода від життя? В нього на неї немає часу! Закладаюсь на свою нинішню стипендію, тобто на то, що від неї залишилось (так вона все таки була студенткою!), що він ще ніколи не відчував французького поцілунку.
– Це не він кумедний, це ти кумедна – відповів її співрозмовник з якоюсь, ледь відчутною, ноткою смутку в голосі, – ти якась страшно обмежена в своїх думках. Чому ти думаєш, що щоб відчути насолоду життя треба обов’язково відчути французький поцілунок? Чому ти рівняєш всіх по собі? Не для всіх найголовніше почуття і плотські втіхи, і він, можливо якраз та людина для якої плотські втіхи на другому плані, а, може, і ще далі.
– Бздури ти говориш! Людина не може жити без кохання і плотських утіх. Так вже створена її природа і нема на то ради. А оцей нещасний просто боїться спробувати, хоча йому і дуже хочеться, мабуть, навіть більше ніж тобі чи мені, які вже знають, що це таке. Точно більше!
Принесли каву. Це її роздратувало, бо вона на деякий час втратила можливість слідкувати за розмовою. Але офіціантка швидко зникла, і вона, закуривши цигарку знову нирнула в чужий світ.
– Знаєш, я тобі скажу одне. Шо би ти там не говорила про цього чувачка, все одно років через десять ти вийдеш заміж швидше за такого як він, ніж за такого як я, якого ти зараз буцімто страшенно кохаєш.
– Шо ти за фігню морозиш?
– Послухай мене і не сприймай все так зразу в штики. Подумай сама, за кого ти б швидше вийшла заміж: за людину, яка має якусь ціль в житті, яка чогось добивається і з якою тобі забезпечене спокійне життя, чи за людину, в якої єдина ціль в житті це ловити кайф кожної секунди?
Вона встала і вийшла, залишивши на столі недопиту каву, недослухану розмову, молоду пару і хлопчину в куточку. Вона не хотіла слухати далі, бо і так знала відповідь. Вона колись відповіла так само, але з того ніц хорошого не вийшло. Спокійне життя їй дуже швидко обридло…
* * *
Вона прийшла додому, його ще не було. Була п’ята година. Вона сіла на підвіконник і закурила цигарку.
Шо вона тут робить? Чому вона тут? Тому що в нього важкий період і він потребує її? Шо за бздури? А як же вона? Її проблеми? А які були в неї проблеми? Все життя вона прожила просто так аби жити, не задумуючись ні над одним своїм вчинком, принаймні до того як його зробила, просто робила так як хотілось. Подобалось це їй чи не подобалось, яка різниця, так було легше, от і все. А що змінилось сьогодні? Невже раптом все стало важливо? Раніше вона жила егоїстично вбільшості чи, може, завжди, а тепер, коли їй прямо в лоб сказали, шо вона егоїстка і, шо це нормально, тому що такі всі, вона раптом запротестувала. Вона ж не егоїстка? Хіба ні? Принаймні точно не хотіла більше такою бути. Чому? Може тому, що їй було соромно, що вона любить лише себе, а, може і тому, що не хотіла бути такою як всі. Але факт залишається фактом: вона захотіла стати кращою, але не знала як.
Закінчились цигарки, а курити хотілось страшно. Вона вийшла в кіоск купила цигарки і пішла назад. Стоп! Куди я йду. Чого? Я навіть якби хтіла не зможу йому зараз нічим помогти. Треба зникнути! Треба розібратись в собі! Треба… Втекти…
І вона зникла…
* * *
Вона їхала в бозна-якому поїзді бозна-куди, час від часу відходячи в тамбур покурити. А якшо точніше то кожних п’ять хвилин. Десь в другій ночі до її купе зайшов якийсь фантастично красивий хлопака, обличчя якого, вона готова була поклястися всім найсвятішим, що в неї було, якщо в неї взагалі було щось святе, було їй до болі знайоме. Тої ночі вона вже не виходила в тамбур курити…
Вона сиділа в тамбурі і курила… Він вийшов на якійсь станції хвилину тому. Вона не знала навіть як його звати, але вона знала хто то. То був той самий милий вар’ят, який колись подарував їй підсніжники на площі Ринок, той самий сучий син, який зник тоді безвісті, залишивши її очманілою від щастя і несподіванки стояти біля міської ратуші. Чотири роки вона не могла забути цього фацета, а зараз… А зараз він вже їй був зовсім не цікавий. Вона створила була собі лицаря на білому коні з прекрасними манерами, який може полюбити з першого погляду і не забути до кінця життя, який може бути вірним тобі незважаючи ні на що. А виявилось, він був такою ж скотиною як і всі інші, готовий в будь-який момент скористатись нагодою переспати з якоюсь кобіткою. Вона лише зараз зрозуміла як вона себе підло брехала переконуючи, що вона – єдина, кому він казав такі слова. Вона лише зараз зрозуміла, що не існує любові з першого погляду по одній простій причині: ти не можеш любити людину, яку не знаєш! Ти можеш любити лише ту людину, яку знаєш настільки добре і, з якою прожила настільки багато всього, чого тільки можна, що в деяких ситуаціях ти вже просто не в стані зрозуміти, чи це була ти, чи якраз та людина, чи може ви обоє разом…
* * *
Вона їхала назад… До нього… Сказати, що любить… Вперше в житті… (Брешу, не вперше, але вперше по-справжньому).Бо лише зараз вона зрозуміла, чим насправді є ота всіма бажана, але нікому незрозуміла любов…
29.05.2003
Юрко Сущ
(1 votes, average: 5.00 out of 5)