ДОБУШ – ЮРІЙ ФЕДЬКОВИЧ

Гей, ци чули, люди добрі,

Перед ким то ляхи стануть,

А за ким то молодиці,

А за ким дівчата гинуть?

То наш Добуш, наша слава,

То капітан на Підгір’ї –

КрасниЙ-красний, як царевич;

Двадцять років і чотири.

Хлопців тисяч єму служить, –

Поклонися, лядський крале!

На той топір єго ясний

Клали німці много сталі,

А на тії порошниці

Били угри злота много,

А той ремінь більше вартий,

Як удвоє царства твого.

Ясна нічка в Чорногорі,

Місяць світить, місяць мріє,

А капітан ходить сумно,

Чось му серце в грудях мліє;

Ні топірчик вже не пестить,

Ні кресак не обзирає, –

Ходить, ходить по долині,

Клонить голов та й думає.

Гей, капітан, ти наш пане,

Не яло ти сумувати!

Я співак є на Підгір’ю –

Не розкажеш заспівати?

Я умію пісней много,

А й потрафлю затужити;

Капітане, ци не кажеш?..

Може, хлопців побудити?

Онде хлопців тисяч двісті

Полягали по убочі.

Гей, які ж то буйні, жваві,

А які в них бистрі очі!

Бо води ще вий не пили,

Хіба кров та буйні вина;

Хліб їх білий не годує,

Лиш жуброва солонина.

А капітан став над ними,

Рве пістоля, зводить скали;

Грим! – а збуїв тисяч двісті

На ногах вже поставали:

– Що розкажеш, пан капітан? –

Ци палити, ци рубати,

Ци якому королеві

Кажеш голов з в’язів зняти?

– Вража голов не пропаде,

Заки руська не застила;

Але красна, красна Дзвінка

На вечірки запросила.

Ви підете враз зо мною.

– Як розкажеш – і до грані!

Ти – капітан в Чорногорі,

А ми твої, капітане.

…Ясна нічка в Чорногорі,

Світить місяць з звіздочками,

З легінями тисяч двісті

Квапить Добуш облазами,

А сова десь затужила,

Що аж серце в грудях мліє;

В Чорногорі нічка ясна,

Місяць світить, місяць мріє.

– Каштане, завернися! –

Птаха нужду нам ворожить.

– Хто то каже? – крикнув Добуш.

Головою най наложить! –

Та й ухопив за пістоля..

– Осьде стою, пане-брате,

Ще раз кажу: завернися!

Осьде груди – мож стріляти.

Так казав Іванчик-любчик.

Ви не чули о Івані? –

Ви, легінь то був хороший,

Перший він по капітані;

А капітан єго любить

Ліпше, май, ніж топір з сталі.

Як поглянув на Івана –

Аж му руки білі вв’яли.

– Тобі сором, славний Добуш?

Маєш в землю що дивити:

Задля Дзвінки-хабалиці

Свого брата хочеш вбити?..

Як ти думаш, добра душе,

Що та сука тебе любить?

Базаринки твої любить!

Завернися, бо тя згубить.

– Аби-сь дав ми тільки злота,

Що наповню сю долину,

Аби-сь дав ми вдвоє більше.

То я Дзвінку не покину.

А не хочеш ти зо мною

Йти до Дзвінки, – в твоїй волі;

Завернися з легінями,

Але Добуш – ні, ніколи!

– Я тебе бих мав лишити?..

Я, твій брат, – тебе самого?

Того люди не діждали,

Та й не діждуть люди того.

Гей, наперед, гайдамаки!

Де капітан – там і люде.

Дай ми руку, пане-брате,

Чей, гніву вже в нас не буде…

– Добрий вечір, красна Дзвінко,

Отвори, пусти до хати!

Сімсот хлопців є зо мною, –

А вже час би вечеряти.

Ми принесли срібла, злота,

Ми принесли меду много.

Будем їсти, будем пити;

Отвори нам лиш, небого.

– Ци то ви там, славний Добуш?

(Ти ся хочеш напивати!

Я ти пива наварила –

Буде світ ся дивувати!)

Ей, даруйте, любку любий,

Що не можу вас пустити:

Стефана ся от надію –

Як узнав би, міг би бити.

– Що ти з своїм чоловіком!

Стефанові я не раджу

Тебе й пальцем докинути.

Отвори ми, я ти кажу!

– Я-бо кажу, славний Добуш,

Що сегодне не створю.

– А я піду на підсінє

Та й з дверми ся сам поборю.

– В мене двері тисовії –

Не злодіям до розлому! –

Що ти кажеш, гей, гадюко!? –

Клякнув Добуш гірше грому

Тай ухопив за одвірки:

Як солома, все ся крушить,

Двері гримли серед хати, –

Аж набій тут в уха глушить.

Ей, набою ж ти зрадливий,

Ей, набою голосненький!

В каштана кров ся ліє,

Впав капітан молоденький;

Впав, конає на мураві.

Кров кип’яча трави росить,

А каштан кличе хлопців,

Та й конає, та й їх просить:

– Як я, браття, вже загину,

То зложіть мня на топори,

Занесіть мня, де найкраще, –

Занесіть мня в сині гори,

Там, де люди не заходя,

Там, де пташки не співають;

Там мене ви поховайте,

Най ляхи мій гріб не знають.

А мій топір золочений

В Дністер – Дунай затопіте;

Нехай знають руські люде,

Нехай знають руські діти,

Що хто жінці в світі вірить –

Мусить марне загибати,

Як ваш Добуш, ваш капітан…

Йой! прости мня. Божа Мати!

…В Чорногорі сонце сходить,

Чорногора в світлі тоне,

А в скалі там десь глибоко,

Там сова десь плаче, стоне.

Але Добуш їй не чує,

Бо в могилі вже не чути

Ані пісню Добушеву,

Ні флояри слезні нути.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

ДОБУШ – ЮРІЙ ФЕДЬКОВИЧ