Естетична природа художньої літератури

План

1. Література як вид художньої творчості.

2. Література для дітей як органічний складник мистецтва слова. Специфіка літератури для дітей.

3. Літературно-художній образ. Різновиди образів.

4. Художній твір як форма буття літератури.

Літературознавчі терміни: Естетика, естетична цінність, естетичне почуття, естетична категорія, художній образ.

Поняття “література” має два значення. Насамперед це один із видів мистецтва, у якому носієм образності є слово. Літературою називають також будь-які витвори людської думки, що втілені в писемному слові і мають суспільне значення.

Слово “література” латинського походження і означає “літера”. Щоб з усієї маси літературної продукції виділити твори, що мали мистецьку вартість, почали вживати термін “художня література” (естетично вартісна література). Саме поняття “художня література” з’явилось у XX столітті. У попередні часи для позначення творів, що мали мистецьку вартість, а не були простим засобом спілкування чи передачі думок, часто користувалися поняттям “поезія”, хоча вони й не мали віршової форми. З поширенням художньої прози літературні твори (як поетичні, так і прозаїчні) називають “красною” або й артистичною літературою.

Сьогодні словесні твори, що мають мистецьку вартість, переважно називають художньою літературою (цей термін має також значення оцінки рівня майстерності, довершеності). Інколи художню літературу називають власне літературою. Поняттям “література” користуються частіше для означення прози, оскільки в окремих випадках віднесення того чи іншого прозаїчного твору до художнього буває проблематичним (наприклад, сюди належать окремі жанри документальної літератури, епістолярна література і т. п.). Дослідники використовують також і термін белетристика (фр. Belles Lettres), що означає красне письменство (у широкому розумінні – твори художньої літератури загалом; у вузькому – художня проза).

Художня література, крім поділу на поезію і прозу, ділиться на так звані роди, до яких належать три основні – Епос, Лірика, Драма, – та суміжні родо-жанрові утворення (ліро-епос, епічна драма, мемуари, художня біографія тощо).

Види мистецтва умовно поділяють на Три типи. До Першого належать так звані просторові види мистецтва, до яких зараховують живопис, скульптуру та архітектуру. Назву просторових вони дістали тому, що предмети, які зображуються ними, ми сприймаємо у їхньому просторово-статичному вигляді, тобто як розміщені в непорушному просторі, немовби завмерлі в ньому.

Другий тип – це часові мистецтва, до яких належать музика, співи, танець, пантоміма і література. Часовими вони називаються тому, що, на відміну від статичної форми зображення, характерної для просторових мистецтв, подають свій предмет у русі, у динамічному його розвиткові, що відбувається протягом певного часу.

Третій тип – це так зване синтетичне мистецтво, яке поєднує елементи як просторових, так і часових мистецтв. Форма зображення в театрі й кіно реалізується як у просторі, так і в часі. Окремі елементи синтезу з просторовою формою зображення характерні, у свою чергу, і для деяких видів часового мистецтва, зокрема танцю й пантоміми. Наприклад, пантомімічна вистава може набирати форми як статичного, так і динамічного зображення.

Види мистецтва відрізняються не лише способом відображення життя, а й тим матеріалом, в якому постають їхні твори і яким вони користуються для мистецького його відтворення. За такими “матеріальними” ознаками ми визначаємо літературу як мистецтво слова, у порівнянні, наприклад, зі скульптурою – мистецтвом каменю, живописом – мистецтвом фарби, танком – мистецтвом ритмічних рухів тіла, пантомімою – мистецтвом жестів і міміки, музикою – мистецтвом звуків тощо. Кожен із видів мистецтва має переваги перед іншими стосовно можливості якнайбільш повного охоплення різних боків зображуваного предмета. Загальна перевага матеріалу, яким користується, наприклад, група просторових мистецтв, полягає у можливості безпосереднього, зримого відтворення предмета свого зображення. Майстерна гра світла і тіні, передана фарбою на художньому полотні, краса форми людського тіла, відтворена в пластиці гіпсу чи мармуру скульптурного ансамблю, довершеність симетрії у поєднанні окремих частин архітектурної споруди, – усе це, відтворене в просторово-концентрованій формі, впливає на наші почуття безпосередньо за рахунок того, що сприймається нами наочно, у прямому візуальному контакті. Сила емоційного впливу просторових мистецтв грунтується на тому, що зорові відчуття є визначальними, основними в життєдіяльності людини. З усіх відчуттів, що належать людині, зорові виступають у найрозвиненішій формі. Звідси просторове мистецтво має здатність впливати майже на всіх людей, тоді як словесне мистецтво пробуджує емоційні враження далеко не в усіх. Це пов’язано насамперед з тим, що емоційне враження від словесного твору відбувається не безпосередньо під час читання чи на слух, а завдяки посередництву уяви, фантазії, яка в належно розвиненій формі властива далеко не кожному.

Одночасно матеріал різних видів просторового мистецтва певним чином обмежує їхні зображувальні можливості. Обмеженість, наприклад, матеріальних засобів, якими користується живописець, найбільш чітко виявляється у порівнянні їх з матеріалом скульптурного зображення.

Обмеженість словесного матеріалу через неможливість безпосереднього впливу на почуття компенсується значними перевагами, які надає йому в порівнянні з просторовими мистецтвами часова форма зображення. Скульптор чи живописець, звертаючись до зображення якоїсь події, тобто динамічної, а не статичної сцени, суттєво обмежений у можливостях її всебічного відтворення, оскільки може змалювати лише один, хоча б і найзначніший її момент. Словесна форма передачі спроможна подавати зображувану подію в максимальній повноті її динамічного розгортання. Ще більше обмежені живописець та скульптор порівняно з літератором у можливості відтворення думок і внутрішніх переживань зображуваної людини і особливо динаміки плину емоцій.

Окремі види часових мистецтв в залежності від матеріалу виявляють різні можливості щодо зображення та емоційного впливу зображуваного на свідомість того, хто їх сприймає. Наприклад, музика, як і просторові мистецтва, безпосередньо впливає на почуття, створюючи у слухача відповідний емоційний настрій. Але сила естетичного враження, яке отримує людина від літератури, незважаючи на свою опосередковану форму, може бути набагато більшою за рахунок того, що словесне мистецтво дає людині інтелектуально-емоційну насолоду, пов’язану не лише зі сферою почуттів, але й з усім, що ми відносимо до сфери розуму, інтелектуально-пізнавального чи етичного світу людини.

Засобами слова – цього найбільш гнучкого матеріалу – можна відтворювати зображуване майже кожним видом мистецтва. Так, поезія прийомами своєї звукової організації наближається до музики. Прозаїчні словесні образи можуть давати ілюзію пластичного зображення і т. д. Крім того, слово – єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову.

Одне з провідних місць у суспільно-естетичній свідомості людства сьогодні посідає словесне мистецтво. Але воно не відразу знайшло таке визнання. Античність, епохи Відродження та класицизму надавали перевагу скульптурі та живопису. Поезія, як тоді вважалося, програвала в порівнянні з ними через відсутність елемента наочності у її зображеннях. Популярність літератури, яка невпинно зростала в усі подальші епохи розвитку мистецтва, засвідчила, що словесне мистецтво ні в чому не поступається перед живописом та скульптурним зображенням і багато в чому перевершує їх. Теоретично ці переваги були обгрунтовані Г. Лессінгом у його знаменитому трактаті “Лаокоон, або Про межі живопису та поезії” (1766 р.). Думки Лессінга були поглиблені в не менш знаменитій “Естетиці” Г. В. Ф. Гегеля. З українських літературознавців до цієї проблеми зверталися М. Костомаров, О. Потебня, І. Франко та інші.

Органічним складником літератури Як мистецтва слова є Література для дітей. Суперечки навколо її специфіки тривають і сьогодні. Зрозуміло, що вона має свої жанрові особливості, тематику й технічне оформлення, відповідає рівневі дитячих знань і психологічному розвиткові, хоча ідейно-естетичними принципами література для дорослих і дітей не відрізняється. Український літературний критик Олександр Грушевський підкреслював, що для виховання дітей у руслі національних традицій необхідна “Спеціальна дитяча література. Проста, зрозуміла, чиста – як око, світла, ясна, як срібний струмок гірського водоспаду з найтоншими переливами фарб, прекрасними, немов дитячі душі… Вона повинна бути весела й бурхлива, як той же водоспад, і тихо-спокійна, задумливо-мрійлива, як плесо широкого ставу в місячну нічку, а також природна, мов затінок в спеку”.

До XIX ст. література для дітей не виділялась як специфічна галузь словесного мистецтва. Вона була невіддільною від “дорослої”. В античному та середньовічному світі історія літератури не фіксувала окремих творів, що призначалися б спеціально для дітей. Хоча деякі філософські праці давнини містять тези, що стосуються значення літератури для людини, зокрема для виховання дитини. З виникненням шкіл та бібліотек при них дедалі вирізняється морально-дидактичне та навчально-пізнавальне спрямування літературних творів (житія святих та легендарних людей, Псалтир, вибрані біблійні оповідки, “Шестиднев” тощо). В епоху Ренесансу народжується література для дітей, зорієнтована на молодшого читача: італійський поет Понтано складає колискові пісні і пише твір “П’ятиліток” (XV ст.), італієць Фаерн укладає “Цікавий збірник”, – близько ста байок для дітей (XVI ст.).

Поштовхом для розвитку дитячої літератури в Україні було виникнення друкарства (це питання грунтовно досліджено у книзі проф. І. Огієнка “Історія українського друкарства”). До друку найперших українських книжок, як вважає І. Огієнко, причетний українець за походженням Святополк Фіоль, який видав у Кракові в 1491 р. “Осьмигласник” і “Часословець” (кириличним шрифтом).

В Україні навчали дітей і за книжками Франциска-Георгія Скорини, який видавав у Празі книжки “руською” мовою. Тут одна по одній виходили “Псалтир” та 23 книги Старого Завіту під загальною назвою “Біблія руська” (1517-1519 рр.). Згодом його зусиллями побачили світ у Вільно “Апостол” (1525) і “Мала Подорожня Книжиця” (без року видання).

В Україні найповніше виявив свою діяльність Іван Федоров, видавши у Львові в 1575 р. книги “Апостол” і “Азбука” (у Москві книга “Апостол” з’явилася у 1564 р.). Подвижництво Івана Федорова стало можливим завдяки великій матеріальній підтримці і духовній допомозі з боку активістів місцевого релігійно-просвітницького братства. В Острозі І. Федоров відкрив друкарню і видрукував новий “Буквар” (1578).

На середину XVII ст. припадає творчість українського власне дитячого письменника Климентія Зіновіїва. У своїх гуманістичних роздумах і поетичних творах він виявив особливу любов до знедолених дітей (“О дітєх малих…”, “Про зайців” та ін.). У XVIII ст. українську літературу для дітей збагатили Іван та Ігнатій Максимовичі, Іван Пашковський. Григорій Сковорода своїми різножанровими творами для дитячого читання ніби вінчав довгий процес зародження дитячої літератури епохи українського Ренесансу й бароко.

Твори нової і новітньої літератури представлені іменами Т. Шевченка, Марка Вовчка, Олени Пчілки, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, С. Васильченка, В. Винниченка та інших. Вони заклали основи української літератури для дітей, теоретично її обгрунтували, осмислили специфіку, функції (естетичні, етичні та навчально-дидактичні тощо) і значення.

Незважаючи на те, що твори для дітей вирізняються з-посеред творів для “дорослих” педагогічною спрямованістю, дидактизмом, специфічними соціально-віковими особливостями, вони залишаються все-таки творами літератури, об’єктивно віддзеркалюючи закономірності розвитку літературного процесу в цілому. Твір для дитини чи про неї – це насамперед художньо-літературне явище.

Узагальнення здобутків письменницької та наукової думки стосовно специфіки дитячої літератури прочитуємо у підручнику з дитячої літератури (автори Білецький Д. М., Ступак Ю. П.):

“…Дитяча література… є органічною частиною всієї художньої літератури і всіма своїми засобами здійснює спільну всій літературі мету – виховує молоде покоління… Отже, дитяча література – невіддільна від загального літературного процесу: вона формується на грунті загальної художньої літератури, тобто літератури для дорослих, на основі законів педагогіки й психології і здійснює єдність принципів мистецтва і педагогіки… Одначе твори дитячої літератури мають і свої особливі ознаки, які відрізняють їх від літератури для дорослих… Найбільш характерними ознаками дитячої літератури слід вважати:

А) наявність у творі предметного, конкретно-життєвого художнього образу…;

Б) ліризм розповіді;

В) динамічність розвитку сюжету;

Г) багатство, точність та емоціональність мови.

Останні три ознаки, що ми їх назвали, – ліризм розповіді, динамічність розвитку сюжету, емоціональність мови – властиві й для літератури, адресованої дорослому читачеві, але для дитячих творів ці риси особливо важливі. Художні твори, позбавлені цих характерних ознак, не можуть мати успіху у дітей”.

Останнім часом науковці розглядають дитячу літературу саме як Естетичний феномен, виходячи насамперед з того, що “виховне” у літературі може здійснюватися лише через “естетичне”. Важливо, що у найповнішому на сьогодні “Літературознавчому словнику-довіднику” (1997. За ред. Р. Гром’яка, Ю. Коваліва) уже розрізнено поняття “дитяча література” і “література для дітей”:

“Дитяча література – література, творена безпосередньо дітьми. До неї належать різні жанри фольклору (лічилки, дражнилки, ігрові пісні та ін.), а також перші спроби пера перших початківців (поезія, проза тощо), опубліковані в періодиці для дітей… чи в колективних збірниках”.

“Література для дітей – художні, науково-популярні та публіцистичні твори, написані письменниками безпосередньо для молодшого читача різних вікових категорій, починаючи з дошкільнят”.

Літературно-художній образ. Термін “художній образ” використовується у мистецтвознавстві у двох значеннях. Художнім образом називають насамперед специфічну форму відображення та пізнання дійсності в мистецтві, на відміну від тих форм зображення, якими користуються в науці та у повсякденно-практичній сфері людської життєдіяльності. Художній образ у вузькому розумінні – це специфічна форма буття художнього твору загалом та складових його елементів зокрема. Загальноприйнятим у сучасному літературознавстві є визначення художнього образу, яке дав у свій час російський літературознавець Л. Тимофєєв: “Образ – це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення”.

В основі художнього образу як специфічної форми відображення дійсності лежить первинний або так званий чуттєвий образ. Чуттєвий образ у художньому творі – це те, що в ньому безпосередньо, конкретно відображено з усіма подробицями – сукупністю тих індивідуальних предметних ознак (знаходження у просторі та часі, форма, величина, колір, спосіб дії і т. п.), які окреслюють його в нашій свідомості.

Конкретно-чуттєва основа, з одного боку, відрізняє художній образ від такої форми відображення, як схема, в якій відображене життя втрачає свої живі риси і схематизується, з іншого боку, споріднює його з тією звичайною формою відображення дійсності, якою ми користуємось у побуті, у нашому повсякденному спілкуванні. Висловлюючи якісь думки, ми найчастіше не абстрагуємося від їх конкретно-чуттєвого змісту, а тримаємо в пам’яті й намагаємося викласти його у формі живого уявлення. Від повсякденних форм уявлення і відтворення дійсності художній образ відрізняється своєю емоційністю та узагальненістю свого змісту. Художній образ – це не копія дійсності, не вузькофактографічне, натуралістичне її відтворення, яке має місце, скажімо, в газетних репортажах чи творах документального характеру. В мистецтві чуттєвий образ цінний не тим, що він прямо і максимально повно відображає дійсність, а тим, якою мірою він здатний уособлювати загальний – а не конкретно-фактологічний – зміст. Віддзеркалена в чуттєвому образі дійсність таким чином постає в мистецтві як форма вираження такої ідеї, що узагальнює, розширює конкретно-чуттєвий зміст одиничного факту. Художній образ як специфічна форма відображення дійсності відрізняється не лише від повсякденних уявлень, а й від тієї форми вираження світу, якою користується наука, а саме – поняттєвої. Як і художній образ, наукове поняття належить до вторинних форм відображення дійсності. Подібно до художнього образу поняття відрізняється від повсякденних уявлень мірою узагальненості свого ідейного змісту. Проте на відміну від художнього образу, в якому предмет відображення відтворюється чуттєво, поняття, відображаючи предмет, абстрагується, тобто відходить від його одиничної, конкретно-чуттєвої форми. Якщо в художньому образі загальне, тобто сукупність тих суттєвих відмінних рис, що характеризують певний клас об’єктів, подається у формі індивідуального, конкретно-чуттєвого, – у формі самого життя, то в понятті загальне постає у формі думки, а точніше у формі низки логічно взаємопов’язаних думок про суттєві й відмінні ознаки відображуваного предмета. Наприклад, в енциклопедіях подаються такі приблизно пояснення явища грози, тобто поняття: “Гроза – це явище в атмосфері, коли у хмарах або між хмарами і земною поверхнею виникають електричні розряди (блискавки), що супроводжуються громом. При грозі бувають сильні зливи, інколи з градом, сильні вітри”. Тут описуються основні ознаки грози та пояснюються її причини. Ці ознаки однаковою мірою визначають десятки і сотні гроз, оскільки в них виражена сутність явища. Але ми не відчуваємо тут особливостей саме цієї грози. Ми не бачимо форми і кольору хмар, палахкотіння блискавок, не бачимо лісу та поля під час дощу, не чуємо грому, не відчуваємо, як сприймає грозу людина. Тут немає живої картини, немає конкретної грози, немає її індивідуальних, конкретно-чуттєвих особливостей. Але вчений і не ставив перед собою такої мети. Спостерігаючи різні грози, він виявляє їхні загальні риси і формулює поняття грози, свідомо відходячи від індивідуальних, конкретно-чуттєвих форм цього явища природи. Зовсім по-іншому підходить до відображення грози митець. Подамо це на прикладі опису картини грози у новелі С. Васильченка “Дощ”.

“…Десь далеко, за темною смугою лісу, обізвався грім. Легко й радісно зітхнув хуторський парк із столітніми дубами, тихо забриніли маленькі шибки в низенькій хаті-землянці, що притулилася самотня до панського парку. Пішла хвиля, аж засвистіла, по ланах засохлого жита. Щось насувало грізне. Потемніло, завітрило, закрутила курява. Гримнуло ближче, немов звалив хтось на поміст деревину, загуркотіло й покотилось у небі.

Вітер ущух. Між листом зашелестів густий, рівний дощ. А на небі зчинилася гуркотнява: кидало колоддям, ламало, трощило й луною розкочувався гук над хмарами по широких небесних просторах.

<…> Тихо шуміла трава під бризками, захлинаючись ковтала воду суха земля, пирскало й плюскотіло віття на дереві.

Вип’яли лани проти хмар широкі груди й заніміли: сипте, хмари, давайте, до живого промочіть моє жагуче серце…

Хмара сіяла й сіяла, – щедро, не жалуючи”.

Тут в описі грози відтворюються певні суттєві ознаки цього природного явища, тобто те загальне, що можна назвати ідеєю грози. Проте, на відміну від наукового поняття, в художньому образі це загальне, ця ідея грози відтворена у формі одиничної, конкретно-чуттєвої її картини, чуттєвого образу, який позначений рисами індивідуально-неповторної, глибоко-осібної манери світосприйняття.

Художній образ відрізняється від поняття не лише формою вираження ідеї відображуваного предмета, але й її змістом. Якщо завдання поняття полягає в тому, щоб описати предмет об’єктивно, таким, яким він є в дійсності, то художній образ має метою подати об’єктивну картину змальовуваної дійсності у формі її суб’єктивно-емоційного сприйняття, тобто такою, якою її бачить й емоційно переживає автор. Міра суб’єктивності, хоча і завжди наявна в художньому образі, може бути в ньому більшою або меншою – в залежності від способу світосприйняття митця й тих художніх принципів, які він сповідує. Так, реалістичне відображення світу вимагає об’єктивних картин відображуваного. Навпаки, символічне відображення дійсності характеризується високою мірою суб’єктивності, яка межує з цілковитою відмовою від зображення дійсності у формі її об’єктивного існування.

Оскільки кінцевим результатом образного мислення є художній твір, то будь-який естетично значимий його елемент, тобто будь-яке життєве явище, у ньому відтворене, може бути назване образом. У художньому творі кожен з таких образів виступає як відносно автономна одиниця того складного й цілісного образного організму, яким є художній твір. У літературно-художньому творі образами називають словесні образи (найчастіше тропи та різноманітні синтаксичні фігури) та більші смислові одиниці твору, “макрообрази”, до яких відносять зображених у творі людей, тварин тощо (образи-персонажі, оповідачі, розповідачі), їхнє природне (образи-пейзажі) та речове (образи-інтер’єри) оточення.

В окрему групу образів літературно-художнього твору виокремлюють так звані образи автора й читача. На відміну від попередньої групи образів, які виступають у творі об’єктом зображення, авторський і читацький образи складають групу образів, пов’язаних із суб’єктами зображення, сприйняття та оцінки зображуваних у творі об’єктів, тобто такими образами, які немовби збоку спостерігають за зображуваними подіями, певним чином оцінюючи їх. Під образом автора розуміють здебільшого явище втіленості самого автора-творця у його творінні, під образом читача – явище включеності до твору, врахування й передбачуваності автором потенційних читацьких оцінок того, про що у творі розповідається.

Образом називають і твір у цілому, маючи при цьому на увазі насамперед спосіб специфічної смислової його організації, численні елементи якої виступають як видозмінювані форми прояву якогось єдиного смислового цілого.

Загальна структура образу в усіх видах мистецтва виходить з його двокомпонентної будови, поєднання в ньому чуттєвого образу й ідеї, яка з нього випливає. При цьому сам художній образ у своїй специфіці не може бути зведений без залишку ні до свого чуттєвого образу, ні до його ідеї. Художній образ – з одного боку, це завжди щось більше, ніж конкретно-чуттєва даність предмета, його відображення, тобто образ предмета не зводиться до подоби предмета. З іншого боку, художній образ як певна ідеальна, а не лише чуттєва структура, не є і голою логічною ідеєю. Смислове значення, ідею художнього образу ми пізнаємо лише у формі його чуттєвого образу, з яким ідея зливається в органічну цілість. Виходячи з цих міркувань, Гегель визначав художній образ як щось таке, що існує немовби посередині між чуттєвим образом і його ідеєю, тобто тим логічним смисловим наслідком, що постає з роздумів над зображеним.

У різних видах мистецтва художні образи більшою чи меншою мірою подібні за ознаками до тієї ідеї, яка виражається чуттєвим образом, і відрізняються характером буття самого чуттєвого образу, що залежить від матеріалу, який використовує той чи інший вид мистецтва. Матеріальною основою літератури як виду мистецтва є слово. Слова, певним чином відібрані письменником із лексичного запасу мови й поєднані в певному порядку в мовленнєвому потоці, складають зовнішню форму літературно-художнього твору, матеріально втілюють відтворюваний у ньому чуттєвий образ людини, речі, природного чи суспільного явища тощо. Слово – особливий матеріал. На відміну, наприклад, від живопису, матеріальна основа якого дає наочний чуттєвий образ зображуваного, слова, якими користується літератор, обмежені можливістю пластично відтворювати форму предмета. Тому термін “чуттєвий образ” стосовно словесних образів дещо умовний. Словесна форма художнього образу відтворює не пластично зримі, наочні чуттєві образи відображуваних предметів, а те, що називають інтелектуальним образом. Не сприймаючи в безпосередній зоровій формі зображене у творі, ми домальовуємо його у своїй уяві у вигляді певного емоційно-асоціативного переживання. Воно в окремих випадках може давати досить повну ілюзію предметності, про що неодноразово свідчили як самі письменники, так і їхні читачі, які часто “бачать” чи немовби бачать те, що описано у творі. Ілюзію подібної предметності можуть давати вже окремо взяті так звані образні слова, тобто ті, в яких ще не стерлося їхнє первинне, етимологічне значення. Різкий контраст між абстрагованим загальним значенням слова і вказівкою в самому ж слові на конкретну ознаку позначуваного предмета може викликати подібну ілюзію, як, наприклад, у словах: удав, душогуб, пролісок і т. д.

Суттєвою ознакою літературно-художнього образу є те, що він дає не статичний, як у живописі, а динамічний образ дійсності, який розгортається в діалогах, монологах, авторських роздумах та описах, картинах природи тощо. Внутрішня специфіка структури літературно-художнього образу залежить від родових ознак твору. Так, ліричний образ тяжіє до асоціативності, нехтуючи предметністю; епічний, навпаки, прагне до якомога точнішого відтворення предметного боку зображуваного; у драмі образ створюється майже виключно за рахунок мови самих дійових осіб. Специфіка словесного образу перебуває в тісній залежності й від жанрових ознак твору, наприклад, образи байки будуть суттєво відрізнятися від образів твору романної форми.

Основною формою буття літератури як мистецтва слова є літературно-художній твір, що постає цілісним образним організмом. У найзагальніших рисах літературно-художній твір можна означити як розповідь про певну життєву подію, що ведеться реальним або уявлюваним автором з розрахунком на естетичне враження й містить у собі його передумови. Від інших словесних творів літературно-художній відрізняється тим, що предметом його розповіді є умовно-, а не реально-життєва подія, яка існує в суб’єктивній, авторській або його оповідача уяві, а завдяки їхньому посередництву – в такій же суб’єктивній читацькій уяві, але не в об’єктивній реальності. Письменника більше цікавить не те, як було насправді, а як мало б чи могло б бути. Об’єктивна дійсність, що відображена у творі, – це не сама життєва реальність як така, а більшою чи меншою мірою життєподібна ілюзія реальності, яка в кінцевому підсумку становить не самостійний інтерес, цікава не сама по собі, а у своїй здатності створювати передумови для естетичного враження. Естетично виразним, тобто здатним викликати емоційно-інтелектуальні переживання, твір може стати при умові наявності в ньому сукупності певних чинників, серед яких найважливішими є:

U Яскрава індивідуальна форма емоційно-інтелектуального переживання світу, що відображає авторське світобачення і, з огляду на його оригінальність, нетривіальність, постає джерелом збудження відповідних думок, асоціацій, почуттів у читача. Якщо почуття, які прагне викликати автор, фальшиві, не пропущені ним крізь його власну душу, якщо думки та ідеї, які він висловлює, банальні і стереотипні, – такий твір не має шансів на те, щоб зацікавити читача, змусити його хвилюватися й розмірковувати над прочитаним;

U Актуальність, вагомість проблематики твору, яка є нервовим його центром. Якщо читач не знаходить у творі питань і проблем, здатних зачепити його “за живе”, викликати певні, хоча б і далекі аналогії з його власним життям або життям його найближчого оточення, якщо у творі не буде нічого такого, що нагадувало б його власний життєвий досвід, розширювало б його кругозір, – ніяких ціннісних переживань у свідомості читача не з’явиться;

U Емоційна виразність і точність вислову, відповідність ужитих у творі мовних засобів змістові. Твір буде естетично виразним тільки тоді, коли буде написаний образною, а не сухою, протокольною мовою, не матиме штампованих висловів і словесних конструкцій тощо;

U Цілісність твору, тобто взаємовідповідність і підпорядкованість усіх його окремих і розрізнених елементів тій художній та ідейній меті, яку ставить перед собою автор і виразом якої виступає весь твір. Художній твір – це не хаотичне нагромадження слів, образів, ідей, а упорядкована система. У справжньому – довершеному – художньому творі немає нічого випадкового й зайвого, усе в ньому має свій внутрішній сенс і виконує певне смислове навантаження.

Мистецька довершеність художнього твору – ще не гарант, а лише передумова його естетичного сприйняття. Вона розрахована на відповідну естетичну готовність читача виявити зусилля для того, щоб сприйняти її в усій повноті. Читач немовби замикає собою естетичний ланцюжок, започаткований автором. Тільки від нього самого залежить, чи зможе він гідно оцінити естетичні переваги твору, відчути справжню художню насолоду, читаючи його. Якщо ми не готові до сприйняття твору, не налаштувалися на відповідний емоційний лад, якщо беремо з твору лише голу фактичну інформацію, не намагаємося зрозуміти його ідейну або емоційну суть, не співпереживаємо з персонажами – у такому випадку ніякої насолоди, ніякого катарсису (морального та емоційного очищення) ми не відчуємо, нічого нового й важливого для себе не відкриємо.

У духовному житті суспільства літературно-художні твори виконують різні функції, найголовнішими з яких є:

U Естетична, яка полягає в тому, що твір дає інтелектуально-емоційне задоволення, збуджуючи уяву читача і спонукаючи його до співпереживання;

U Виховна (етична), яка тісно пов’язана з естетичною насамперед тому, що емоційна та інтелектуальна насолода, яку ми відчуваємо, читаючи твір, часто є прямим наслідком того, що автор задовольняє моральні запити читача, очікувані ним шляхи вирішення етичних конфліктів. Етико-естетичний читацький досвід, отриманий із твору у формі співпереживання моральним вчинкам його героїв чи історії їхнього життя, ми часто перетворюємо у власний життєвий досвід, у свою активну життєву позицію. При цьому художній твір не повчає, не втовкмачує моральні істини, прямо їх декларуючи, як це робить, наприклад, дидактична байка. Ш. Бодлер писав із цього приводу: “Йдеться… про натхненну мораль, яка незримо пронизує поетичний зміст… Мораль не є для мистецтва метою. Вона переплетається з ним, як і в самому житті. Поет виступає моралістом, не усвідомлюючи цього, – завдяки багатству та повноті своєї творчої природи”;

U Пізнавальна, яка полягає в тому, що художній твір є активним джерелом поповнення знань про навколишній світ, розширює наші уявлення про історичну епоху, про яку в ньому йдеться, про побут, культуру та звичаї зображених у ньому людей. Особливо цінною у пізнавальному плані є роль твору як популяризатора наукових ідей, філософських учень і концепцій людського буття.

Художній твір допомагає людині краще пізнати не лише об’єктивну дійсність, а й свою власну особистість. Визначаючи своє ставлення до тих чи інших явищ, людських типів, які стали предметом етичної оцінки автора, а також своє ставлення до авторської позиції, ми тим самим глибше й повніше починаємо розуміти свою власну суть, зміст власних намірів і бажань, думок і почуттів.

Літературно-художній твір має свою структуру, під якою розуміємо його загальну смислову побудову, тобто умовну розчленованість його органічно-цілісної образної організації на окремі смислозначущі елементи та їх внутрішній взаємозв’язок, що підкреслює смислову суть і естетичну виразність художнього твору. Окремі елементи, на які розпадається твір, при найбільш загальному його смисловому поділі співвідносять з двома тісно взаємозумовленими сторонами, що визначають структуру будь-якого явища, а саме категоріями змісту та форми. Зміст звичайно визначають як внутрішню суть певного явища, його “ідею”, форму – як спосіб її існування та зовнішнього вияву (вираження). Категоріями “зміст” і “форма” оперували здавна. Вживаність і специфічність їх використання стосовно мистецьких явищ докладно були обгрунтовані Г. Регелем, який, зокрема, зазначав, що “змістом мистецтва є ідеал, а його формою – чуттєве образне втілення”. У спрощеному вигляді протиставлення змісту і форми літературно-художнього твору уявляють через віднесення до змісту твору того, про що в ньому говориться, а до форми – того, як говориться. При цьому слід мати на увазі, що саме протиставлення різних елементів художнього твору за ознакою їхньої змістової чи формальної належності умовне. По-перше, тому, що зміст та форма не існують відокремлено. Вони завжди разом, у нероздільній єдності, як дві взаємопроникнуті сторони єдності, два аспекти єдиного цілого. По-друге, поділ елементів твору на змістові та формальні є умовним тому, що самі ці поняття мають властивість переходити одне в інше і, отже, їх протиставлення не є сталим. Це положення філософськи обгрунтував Г. Гегель, який писав, що “зміст є не що інше, як перехід форми у зміст і форма є не що інше, як перехід змісту у форму”.

Таким чином, виділення форми зі змісту або змісту із форми – умовна логічна операція, до якої ми вдаємося, аналізуючи твір. Протиставлення їх за принципом: “що сказано” (зміст) і “як сказано” (форма) – також великою мірою припущення, яке дозволяє наочно уявити структуру літературного твору. Найбільш поширений у літературознавчій практиці спосіб розгляду зв’язку форми та змісту – це уявлення змісту твору як його ідейно-узагальненої духовної суті, а форми – як системи засобів її художнього вираження. Під формою літературно-художнього твору здавна розуміли його мовленнєвий склад, тобто ритміко-звукову, словесну та синтаксичну організацію. Проте форма літературно-художнього твору має більш складну будову. Найдоцільніше розглядати форму як таку цілісну систему засобів змістового вираження, яка утворює єдність трьох її рівнів. Перший рівень становить сукупність засобів предметної зображувальності твору, другий – прийоми мовної зображувальності, третій – тип або принцип їх смислової упорядкованості, взаємо-узгодженості, що підкреслює та посилює їхню виразність. Цей рівень форми називають композицією. Інколи рівень предметної зображувальності називають внутрішньою, а рівень мовної зображувальності – зовнішньою формою твору.

Література

1. Білецький Д. М., Ступак Ю. П. Українська дитяча література. – К., 1963.

2. Введение в литературоведение. Литературное произведение: основные понятия и термины. – М., 1999.

3. Волинський П. Основи теорії літератури. – К., 1967.

4. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. Підручник. – К., 2001.

5. Іванюк С. Випробування дитинством // Сучасність. – 1992. – № 3. – С. 176-183.

6. Гошовський Б. Українська дитяча література: спроба огляду і проблематика // Ми і наші діти: Дитяча література. Мистецтво. Виховання. – Т. 1. – Торонто, Нью-Йорк, 1965. – С. 121-227.

7. Куца О. П. Основи літературознавства. Навчальний посібник для студентів педагогічних спеціальностей вищих закладів освіти. – Тернопіль, 2002.

8. Лесин В. Літературознавчі терміни. – К., 1985.

9. Літературознавчий словник-довідник (За ред. Р. Гром’яка, Ю. Коваліва). – К., 1997.

10. Моклиця М. Основи літературознавства. Посібник для студентів. – Тернопіль, 2002.

11. Моренець В. Великий “малий” світ // Дніпро. – 1986. – № 7. – С. 116-122.

12. Стаднійчук Р. Дитяча література: від реалій до ідеалу // Слово і час. – 1994. – № 9-10. – С. 41-44.

13. Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. – К., 1998.

14. Хализев В. Теория литературы. – М., 1999.

Питання для самоконтролю

1. Поясніть, як ви розумієте Естетичну цінність твору літератури. Що таке Естетичне почуття?

2. Вкажіть Специфічні особливості Літератури для дітей.

3. Хто став Першим українським Власне дитячим письменником?

4. Чим відрізняється Художній образ Від наукового поняття?

5. Назвіть Найважливіші чинники, які надають твору літератури здатність викликати у читача Емоційно-інтелектуальне переживання.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)