Проза – Основні етапи історичного становлення літератури та види літературно-художньої творчості – ЛІТЕРАТУРА ЯК ВИД ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ – ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ
У процесі свого історичного становлення як мистецтва слова література проходить два великі етапи, перший з яких умовно можна пов’язати з періодом панування Поезії, спочатку у фольклорній, тобто колективно-авторській, а згодом у літературній, індивідуально-авторській формі, другий – з періодом пануванняПрози, або літератури у власному розумінні цього слова.
1.3.3.Проза
Прозою (лат. Prosa) називають тип словесно-художньої творчості, який протиставляється поезії як мові віршового типу. Проза, таким чином, – це невіршована мова, тобто мова, що не має чітко окреслених форм ритмічної організації, які розбивають мовленнєвий потік на однотипні словесні відрізки, інтонаційно виокремлені сильними паузами. Прозою в XIX столітті часто називали будь-які невіршові твори, у тому числі й нехудожні.
Точного етимологічного пояснення походження слова “проза” не існує. Вважають, що латинське слово prosa з’явилося зі словосполучення preosa oratio – “невіршове мовлення”, де prosa виникає із proversa – “спрямоване вперед”, “таке (мовлення), що ведеться прямо”, без будь-яких зворотів, тоді як віршове мовлення (versa oratio) – це мовлення, яке завжди “повертається” (вірш з грецької – “ряд”, а його латинський еквівалент versus означає “поворот”, “повернення до початку ряду”).
Художня проза веде свою генеалогію від публічних промов давньогрецьких ораторів і, хоч як це парадоксально, з огляду на те, що проза (художня) з’являється набагато пізніше, ніж поезія (власне вірш), саме з прозою пов’язаний той ключовий, “поворотний” момент, коли словесна творчість починає усвідомлюватись якМистецтво (в античному розумінні цього слова). Відбувається це орієнтовно у V-IV століттях до нашої ери в Афінах. Сам термін “мистецтво” з’явиться набагато пізніше. Давні ж греки користувалися іншим терміном – “Техне”. Слово “техне” в буквальному розумінні означає ремесло. Первісно ремеслом, або Техне, називали рукотворний, точніше будь-який, вид практичної Людської діяльності, на відміну від “нелюдської”, тобто Природної. Арістотель у своїй праці “Метафізика” писав із цього приводу: “З того, що з’являється, одне постає природним шляхом, друге – завдячуючи техне, третє – самовільно”. В давній Греції словом “техне”, “ремесло” називали діяльність ткача, коваля й водночас скульптора та живописця. Згодом словом “техне” починають називати вже не будь-яку людську діяльність, не творчість людини взагалі, а саме таку, що вирізнялася у своєму колі більш високим рівнем майстерності, була довершенішою у порівнянні з іншими. У V столітті до нашої ери до розряду “техне” потрапляє і словесна творчість, проте, як пише дослідник античності Т. Міллер: “Саме ставлення до праці письменника як до ремісничої діяльності зародилося не в поезії і не стосовно поезії, а там, де, з огляду на умови суспільного життя Греції, ця праця насправді стає ремеслом. Письменницькою роботою за наймом, на замовлення у V столітті стало написання ораторських промов. Публічні виступи громадян у Народному зібранні або в суді перед аудиторією в сотні та тисячі людей стали невід’ємною частиною функціонування апарату державної влади в демократичних полісах V-IV століть. Природна межа між незначною кількістю тих, хто від народження мав хист до слова, і потребою суспільства в особах, які вміли говорити перед натовпом, компенсувалася у класичній Греції двома шляхами: вивченням ораторського мистецтва й написанням промов для клієнтів-замовників, які вивчали промову напам’ять і виголошували її перед судом від свого імені. І в першому, і в другому випадку ораторське мистецтво з імпровізації перетворювалося на роботу, підпорядковану певним нормам і правилам: для того, щоб вчити красномовству або писати на замовлення, необхідно було насамперед усвідомлювати, за рахунок чого виступ оратора розцінюється як успішний, що саме надає його мові переконливості”. Як наслідок, були розроблені правила, з’явилася перша навчальна література, підручники, чи точніше “зводи технологічних рекомендацій”, які дістали назву Риторик. “Перетворення ораторського виступу на справу свідомої виучки мало своїм наслідком не лише появу нормативних риторичних правил, не тільки зростання чисельності осіб, здатних промовляти публічно, а й появу нового типу словесної творчості – художньої прози як особливого виду літератури. Грецька художня проза зароджувалася в V-IV століттях як своєрідний антипод поезії, від якої вона переймала тематику й запозичувала засоби художнього вираження. Антиподом героїчного епосу стали твори істориків, антиподом поетичних енкомій – енкомії риторів, що вихваляли міфологічні та історичні персонажі. Ораторська мова призначалася тепер не лише для виголошення, а й просто для прочитання” [4, 31-33].
Нова, тобто не повсякденна, а красномовна, художня проза, яка постала з ораторського мистецтва й певною мірою протиставила себе віршовим формам мовлення, своїми ознаками все ж таки нагадувала більше вірш, аніж просту, розмовну прозу. Давньогрецька й пізніша європейська художня проза – це так звана ритмічна проза, в якій, хоча й не в такій чіткій формі, як у вірші, мав місце симетричний поділ мовлення на словесні відрізки, які до того ж інколи мали співзвучні закінчення, що стали прообразом пізніших рим.
Усталенню прози сприяли поява та розвиток писемності, яка поступово почала витісняти форму усного існування й поширення творів словесності. Форма відтворення словесного тексту літерами, буквеним письмом серед європейських народів уперше з’являється в давніх греків у VII столітті до нашої ери, у східних слов’ян – в XI столітті нашої ери. У повсюдний вжиток художня проза починає входити переважно тоді, коли писемність набирає форму друкованих видань. Саме в цей час розпочинається масове тиражування книг, які раніше переписувалися від руки в дуже обмеженій кількості примірників. Честь винаходу друкованого шрифту належить німецькому шліфувальникові Йоганну Гутенбергу, який жив у XV столітті. Масова форма розповсюдження прозаїчної літературної продукції стала однією з головних, у всякому разі зовнішніх причин, що зумовили витіснення поезії прозою і початок епохи панування останньої: “Межа між епохою поезії та епохою прози, або літератури у власному розумінні”, – як слушно вважає В. Кожинов, – не може бути окреслена з математичною точністю. І справа не лише в тім, що в різних країнах перехід від поезії до прози відбувається повільно й у різний час, але в тім, що цей період настає не відразу, а шляхом “наступів” і “відступів”. Так, у Європі перехід до прози чітко намітився в ранній період Відродження, у своєрідну епоху новели (італійська новела XIV-XV ст., французька новела XVI ст., російська новела другої половини XVII ст. і т. д.). Проте вслід за тим знову відбувається наступ поезії, яка відтісняє прозу на другорядне місце (поезія високого Відродження та класицизму). Справжня перемога прози й літератури у власному розумінні настає тільки в період остаточного формування роману (початок XVIII ст. в Англії і Франції, кінець XVIII ст. – в Німеччині, перша третина XIX ст. – у Росії і друга половина XIX ст. в Україні). Яскраве свідчення серцевини моменту переходу від поезії до прози в німецькій літературі на межі XVIII-XIX століть ми знаходимо в листах Гете й Шіллера, які вважають за необхідне, працюючи над прозою, усе, що має стояти над рівнем повсякденного, окреслювати… спочатку віршами… “Тут, – наголошує В. Кожинов, – перехід від поезії до прози відбувається немовби на наших очах. Із зовнішньої, чисто фактичної точки зору перехід до прози означає, що мистецтво слова звернене тепер не безпосередньо до слуху, а, насамперед, до очей. Тільки тепер, по суті, на місце “співака” приходить “письменник”, а на місце слухача – читач” [92, 292].
На відміну від поезії – мови почуттів, які за самою своєю природою, так би мовити, позаісторичні, прозі як мові думок, притаманний дух історичності, сьогодення, прагнення до фіксації сучасності в характерності новизни якихось її рис, тому не випадково жанри, з якими пов’язується становлення прози, – це роман (переважно історичний або такий, у якому йдеться про актуальні питання сучасності) і новела, що в перекладі з італійської означає “новина” і має на увазі розповідь про якусь актуальну подію. Прозаїчне слово – це слово, в яке активно проникають філософія, історія, публіцистика. Останні, хоча й підпорядковуються художнім законам естетичного перетворення слова, суттєво “коректують” його зміст, додають йому відчутного заряду ідеологічної проблематики, часто несумісної з художнім змістом поетичних (віршових) творів. До специфічних властивостей прози можна віднести й те, що вона в більшій мірі зображувальна й у меншій мірі виражальна; на противагу поезії – діалогічна, тоді як поезія зорієнтована на єдність авторського слова і слова персонажа, тобто монологічна. На відміну від поезії, у якій мова виступає майже виключно як засіб зображення, в прозі вона існує і як предмет зображення у формі мови персонажів твору, а також оповідачів тих “життєвих історій”, що кладуться письменником в основу сюжету твору.
Межа між поезією та прозою часто умовна, історично змінювана, відкрита для взаємопроникнень. Проза може вбирати віршові тексти, поезія – прозу. Між прозою та поезією існує ціла низка суміжних форм, мовленнєва організація яких співвідноситься як з прозою, так і з поезією: це вірші в прозі, ритмізована проза, верлібр і т. п.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)