Духовна культура як історичний процес
Сучасна культура – це система цінностей, отриманих людством за всю історію його існування, видозмінюються в процесі розвитку духовного світу (ноосфери) окремих особистостей, класів, націй, на які впливали всі процеси світобудови, зокрема зміни в геосфері, біосфері.
Культура являє собою систему, яка реалізує складний багатоплановий процес, розподілений в просторі, що змінюється в часі. Врахувати всю систему цінностей культури неможливо, що накладає обмеження на можливості вивчення діяльності культури як системи.
Культура (від лат. Cultura – обробіток, розвиток, виховання, освіту, шанування) – історично певний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.
Поняття “культура” вживається для характеристики певних історичних епох (наприклад, антична культура), конкретних суспільств, народностей і націй (культура майя), а також специфічних сфер діяльності або життя (культура праці, політична культура, художня культура); в більш вузькому сенсі – сфера духовного життя людей. Культура включає в себе предметні результати діяльності людей (машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі і права і т. Д.), А також людські сили і здібності, реалізовані в діяльності (знання, вміння, навички, рівень інтелекту, моральне та естетичне виховання, світогляд, способи і форми спілкування людей).
У деяких випадках під культурою доцільно розуміти “всю суму досягнень і конституцій, що відрізняють наше життя від життя наших предків з тваринного світу і службовців двом цілям: захисту людини від природи та врегулюванню відносин між людьми” [67].
У витоках культури лежали саме ці два чинники. Захист людини від природи призвела до створення сім’ї, а потім громади. Одночасно зі створенням сім’ї, громади виникають питання регулювання взаємовідносин між людьми, які породили масу проблем, у тому числі й усередині родини, громади. В результаті виникають духовна і матеріальна культура, по суті, два антипода, службовців однієї і тієї ж мети: ощасливити людину, особистість. В основу духовної культури закладається любов у своїх різних формах прояву. Остання може існувати, проявлятися у своїх крайнощах: тільки в духовному, тільки у фізичному. Поява сім’ї є прояв суті людини, її духовного і фізичного початку. У родині любов між членами сім’ї (батько, мати, син, дочка, дід, баба) – це вже не що інше, як духовна культура, народжена з любові фізичної.
У громадах яскраво проявляються перші риси влади, зумовлені необхідністю мати надійну “команду”, щоб вистояти проти хижаків та інших громад, знизити втрати громади, т. Е. Знизити ризик життєдіяльності. Зниження втрат окремої особистості було пов’язано з обмеженнями свободи, так званим “табу”. Урізання свобод і введення відповідних прав йшли поруч і формували фундамент культури, а саме два його стовпи, що включають: примусова праця, що створює матеріальну культуру, і соціальне середовище, в основі якої лежить духовна культура.
Успіх громади, що забезпечив її розвиток, полягав у тому, що велика кількість людей могло залишатися в колективі, і чим більше було людей, тим потужніше громада. У той час об’єднання людей у великі громади було доцільно з позиції розвитку культури. Громада була поруч з людиною, і всі його переживання їй близькі, зрозумілі. Вона може, в силу своєї колективній потужності, впливати на життя особистості, творячи, створюючи благе для його життя. Однак, чим більше громада, тим смутно стає взаємозв’язок окремих членів громади, тим далі розходяться інтереси окремих особистостей і їхніх лідерів. Починаючи з якогось моменту, виникає межа (xкр) за кількістю членів громади, яку можна назвати критичною для даної громади. З цього моменту члени громади потрапляють в критичну ситуацію (матеріально не всі, але духовно все), і віра в громаду втрачається. При цьому культура не тільки дає, але й вимагає віддачу від особистості, і ця різниця у різних членів громади різна. У деяких вона більше забирає, ніж дає, а іншим – навпаки. Останнє виявилося привабливо, і в результаті починається боротьба за місце в громаді, де більше можна отримати. Важливим тут є те, що це місце: дає право управляти процесом розвитку духовної та матеріальної культури; завойовується в рідкісних винятках мудрими, здатними до такого управління особистостями; породжує чвари в боротьбі за неї.
У результаті в процесі життєдіяльності, у тому числі творчої діяльності, втрати особистості залежать від того, хто займе місце глави сім’ї, громади. Такі проблеми мають місце і в сучасному світі. При цьому виникає конфлікт між людиною як членом сім’ї та родиною. Одночасно з цим виникають нові проблеми і втрати, обумовлені взаємовідносинами сім’ї та зовнішнього світу. Чим тісніше зв’язок членів сім’ї один з одним, тим більше і частіше вони схильні відгороджуватися від інших і тим важче для них стає розвиток матеріальної і духовної культури. Але не тільки цим зовнішнім фактором взаємодії із зовнішнім середовищем зумовлюються втрати сім’ї, громади, але також різною швидкістю розвитку основних феноменів культури: матеріальної і духовної. Особистість будувала культуру для досягнення своїх цілей, своїх інтересів: матеріальну – на основі біосфери; духовну – з іншими членами громади, сім’ї.
Духовна культура виросла на грунті людської любові і ненависті. У Біблії любов і ненависть в їх крайніх проявах людської суті позначені як ангел і Сатана. Ненависть у своїй крайній формі, осуждаемая людством, є жорстока агресивність, властива людям і що виявляється не тільки на зорі цивілізації, але і в сучасних умовах. Сюди можна віднести: вторгнення гунів, походи монголів під проводом Чингісхана і Тимура, захоплення Єрусалиму побожними хрестоносцями, винищування власного народу Петром I, Леніним, Сталіним. Таких прикладів цілком достатньо, щоб смиренно погодитися з цим фактом.
У силу цієї початкової ворожості людей один до одного і до інших народів культура змушена приймати контрзаходи, щоб не допустити розвал як її самої, так і суспільства. Складність вирішення проблеми полягає в тому, що ворожість є одна з найсильніших пристрастей, а тому вона є первинною по відношенню до всіх створеним волею людини законам, т. Е. Сильніше розумних інтересів. Відзначимо, що ворожість є складова сильної пристрасті, яку можна назвати максималізмом; вона стоїть над усім і всіма, у тому числі породжує свій різновид – екстремізм.
Культура робить все, щоб уникнути прояву грубої сили, залишаючи за собою право застосовувати силу по відношенню до злочинців, але закон не в силах впоратися з обачними і витонченими проявами максималізму та екстремізму. Він нічого не може вдіяти, коли відбувається військовий переворот і влада захоплює диктатор, що обумовлює максимальні втрати етносу та його окремих особистостей. Він не може протистояти духовному розтлінню етносу, коли у великій кількості з’являються язичницькі боги, коли християнам пропонується поклонятися не тільки Христу, але й звичайним грішним людям, канонізуючи їх, виставляючи у вигляді ікон у церквах.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)