МИКОЛА ГОГОЛЬ І УКРАЇНСЬКА ДУХОВНА КУЛЬТУРА

(нарис)

Захарчук Марта Анатоліївна

Учениця 11 класу Красненської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1 Буського району Львівської області

“Знаю, что имя мое после меня будет счастливее меня, и потомки тех же земляков моих,

Может быть, с глазами, влажными от слез, произнесут примирение моей тени…”

М. Гоголь

Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже!..

Т. Шевченко. “Гоголю”

Микола Гоголь в історії української філософської думки постать неоднозначна, що прагне до самовдосконалення, підтримує і спонукає творче ставлення до розвитку власної індивідуальності. Відтворення цільного образу особистості мислителя і його концепції людини неможливе без врахування його цінностей та ідеалів в літературній і життєвій творчості, так як його потяг до самостійного пошуку істини, ідеалу базується на духовних принципах і цінностях прийдешнього. З цього погляду доречним видається дослідити творчість і особистість Миколи Гоголя в контексті української духовності, виявити у цьому зв’язок особливості його філософського і художнього мислення, а також визначити, яке значення творчості Миколи Гоголя та видатного українського письменника Т. Г. Шевченка.

Історично, за його життя і упродовж XIX ст., Гоголь вважався українським письменником. В одній із перших академічних історій української літератури XIX ст. (написаній, слід визнати, з позиції загальноросійського вірнопідданства) Микола Петров докладно розглядає творчість Гоголя (поряд з такими письменниками, як Максимович, Бодянський, Гребінка і Стороженко) у розділі, що називається “Український націоналізм або національна школа в українській літературі”. Для Петрова “Гоголь, чиї українські оповідання містять усі елементи минулої й сучасної української літератури, з’являється як гідна кульмінація нової української літератури за першого періоду її розвитку”. М. П. Дашкевич у своїй історії, написаній у вигляді критики дослідження Петрова, заперечує багато тверджень свого попередника, але не ті, де йдеться про Гоголя як про українського письменника. Для нього “в постаті Гоголя українська творчість рішуче спрямувала загальноросійську літературу на шлях натуралізму”.

Внаслідок полеміки Максимовича і Куліша про Гоголя, що велася понад два десятиліття перед тим на сторінках “Основи” та інших журналів, письменник беззастережно посів належне місце в самому осерді українського літературного процесу.

Слід визнати, що для багатьох вчених і критиків Гоголь був також (а для багатьох – то й насамперед) російським письменником. Куліш, мабуть, більше за інших ладен був наголошувати на цьому. В різних працях про Гоголя, починаючи з “Об отношении малороссийской словесности к общерусской” (епілог до “Чорної ради”), найбільше досягнення письменника він бачить у тому, що той відкрив очі великоросійському чи “північноросійському” суспільству на Україну та її минуле, що, завдяки своєму таланту, зробив власну батьківщину об’єктом зацікавлення й зачарування, сприяв кращому взаєморозумінню українців та росіян, і, не в останню чергу, мав величезний вплив на російську мову, розширивши й зміцнивши її основу для всіх них, до того ж головною тезою є те, що бути водночас українським і російським письменником цілком можливо, що, як і Гоголь, можна існувати з таким “двоєдушієм”. Цей консенсус тримався майже протягом всього XIX ст. Проте свого часу сталися зміни в основному напрямку мислення. У своїй психологічно зорієнтованій розвідці 1909 року Д. М. Овсянико-Куликовський уже говорить про Гоголя як про “общерусса на малорусской основе”. Згодом, у радянських дослідженнях, а також на Заході, нехтується навіть ця “основа”: Гоголь однозначно й без нюансів вважається російським письменником, якому тільки випадково судилося народитися українцем.

Сьогодні нас цікавить літературно-історичний аспект: література як набір норм і цінностей, як система. І очевидно, що за того історичного періоду, приблизно від Котляревського до Шевченка (і трохи далі), творчість Гоголя цілком відповідає нормам, вартостям та інтересам українського письменства. В певних жанрах української літератури того часу – від “Історії Русів” до Шевченкового “Журналу” – російська мова була природним засобом, і ці твори традиційно вважалися – за винятком, певна річ, совєтського ревізіонізму – частиною української літератури. Гоголівська гама літературних, історичних та фольклорних асоціацій і підтекстів, його формальні й комічні засоби, метафоричний ряд і символи – одне слово, будь-які грані його поетики співвідносяться із тогочасною українською літературою. Разом з тим треба зазначити, що Гоголь відходить – з часом дедалі свідоміше й наполегливіше – від цієї системи і рухається в бік загальноросійської. Цей рух виявляється як у тематиці (міській насамперед) і проблематиці (проблема митця), так у його відчутті широкої загально – російської аудиторії, відчутті, що, певна річ, присутнє вже в його українських оповіданнях. Як письменник, Гоголь включається в обидві літературні системи. До того ж, очевидно, що в цей час для загальноросійської імперської літературної культури було природно включати в себе українську, а для української навпаки – бути частиною імперської літературної культури.

Присутність М. Гоголя – “українця етнічного і духовного” (Ю. Покальчук) – в українській культурі безперечна. Ю. Покаль – чук трактує повість “Тарас Бульба” як “видатний твір української літератури, писаний російською мовою”. І далі: “Великого письменника Миколу Гоголя створили його комплекси – суспільні, сексуальні, але насамперед національні”. “Картина світу” у творах митця складна за своєю структурою, але в ній завжди відчутний відсвіт українськості, скрізь проглядають “очі” і “серце” – сприйняття та інтерпретація світу – “української людини”. Творчість М. Гоголя – російськомовна гілка української культури. Тож правомірно вважається, що російськомовна художня творчість великого українського письменника убезпечнила йому роль реформатора російської літератури.

Можна погодитися з думкою про те, що існування частини національної літератури в іншомовному вияві радше правило, ніж виняток у світовій культурі, і тому не варто надто комплексувати через часткову російськомовність нашої літератури на певних етапах. Тож, аналізуючи творчість М. Гоголя, треба враховувати те, що основний фактор – не мова, а національна приналежність. Іншими словами, має враховуватись ментальний чинник, а він чітко заявлений як український у мисленні М. Гоголя.

М. Гоголь говорив, що коли він приїхав до Петербурга, там було в моді все українське, що і надихнуло його у своїх перших працях звернутися до зображення українського життя та переказів. Таким чином, діяльність М. Гоголя стала органічним вираженням історичного зв’язку і взаємовпливу українського і російського народів. М. Гоголь носив у самому своєму таланті риси специфічно української веселості і гумору, його духовний склад відрізнявся особливостями українського розуму і смаку з їхніми гідностями і хибами. Він сприймав, відбивав і творив російську дійсність через призму українських духовних цінностей. М. Гоголь вступив у російську літературу з тим моральним єднанням і глибоко поетичною вдумливістю, головним важелем якої була його національна вдача.

Сформувавшись як письменник (та, власне, як особистість) на грунті староукраїнської духовної, літературної традиції, Гоголь увібрав у свою творчість родові барокові ознаки: з одного боку, це піднесено-патетичне, з трагічним забарвленням, сприйняття історичного й сучасного буття, тяжіння до ірраціонального, містичного, теоцентрично-космічного відчуття.

Ми не знайдемо у Гоголя свідчення про захоплення якимсь одним із великих мудреців минулого. Той факт, що його цікавили і вчення отців церкви, і філософи античності, Середньовіччя, вказує на багатомірність морально-естетичних ідеалів мислителя у пошуках людської душі та відкриття її ціннісних рис. Ю. Барабаш розгортає палітру духовних інтересів Гоголя: духовним прагненням пройнятий, Гоголь жадібно читає Євангеліє та псалтир, твори Єфрема Сіріна й Василя Великого, Григорія Богослова (Назіанина) й Максима Сповідника, Іоанна Златоуста й Мелетія Пігаса, Діонісія Ареопагіта (так званого Псевдо-Діонісія), Блаженого Августина й, особливо, Томи Кемпійського (його книжка “про наслідування Христа” захопила Гоголя). У ранніх повістях Гоголя спостерігаємо бароковий народний погляд на світ, коли тон звеличення, ідеалізації й поетизації співіснує з формами гротесковими, макабристичними, карнавальними, ігровими, комічними. Це світ, де задоволення від їжі – найбільша з можливих радощів (“Старосвітські поміщики”), і де в одну хвилину найкращий друг стає найлютішим ворогом (“Два Івани”). Наскрізний фантастичний елемент тут тісно поєднується із дійсністю, як це спостерігаємо в літературі “низового” бароко.

Наступні етапи літературної діяльності Гоголя тяжіють більше до літератури “високого” бароко з її ідеями Бога, мотивом смерті, трагічної напруженості, потребою в мандрах та філософських роздумах над сенсом людського буття.

Гоголь належить культурі українського бароко не лише тому, що він відродив і наповнив новим змістом народну літературу цієї епохи, яка, здавалося б, вичерпала себе наприкінці XVІIІ ст. Письменник продовжує бароко духовно, переймаючи у своїх великих попередників Сковороди, Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка творчі прийоми, теми, мотиви, бурлескно-травестійну традицію, гротескове зображення персонажів тощо. Так з’являється особливе “гоголівське бароко” (Ю. Барабаш).

Микола Гоголь в своїй мистецькій і публіцистичній спадщині яскраво відтворив комплекс ідей, який характеризує деякі виразні особливості розвитку української філософської думки, репрезентованої Г. С. Сковородою. По-перше, пошуки екзистенційного сенсу буття, що є однією з рис філософської антропології М. Гоголя, співзвучні з твердженням Г. Сковороди: “пізнай себе, поглянь у себе”. Тобто, цілковито природним і цінним, на наш погляд, у філософській спадщині Г. Сковороди для Гоголя, було те, що філософія є самим життям, тому головним у людині є не стільки її теоретичні пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає й думка, й устремління, й почування. По-друге, за Сковородою, весь навколишній світ складається з трьох реально існуючих світів – “макрокосму” (матеріальна природа), “мікрокосму” (людина) і, нарешті, “світу символів” (духовна сфера, біблія); кожен з них має дві натури: зовнішню – матеріальну та внутрішню – духовну. У художніх творах Гоголя, у глибині його творчості також можна відчути те, що єднає його погляди на буття з теорією “трьох світів” та “двох натур” Сковороди. Хіба зовнішній світ Гоголя не “макрокосм”, а людина не “мікрокосм”? “Мікрокосм” в розумінні Г. Сковороди – внутрішня, божественна суть людини: “Істинною людиною в людині є серце”. Він ототожнює людину з Богом. Його метод пізнання людини полягає у піднесенні людини до Бога і пізнання її через Святе Письмо, яке він сприймав як вчення про те, як облагородити людське серце.

М. Гоголь, як і його земляк і предтеча Г. Сковорода, теж всю свою творчість зосередив на дослідженні людської душі. Людська душа в ієрархії цінностей займає у нього одне з провідних місць. За Гоголем, “жива душа” становить сенс індивідуального існування кожної людини. Ця ціннісна орієнтація спрямовує його на пошук шляхів досягнення ідеалу. Метою життя і всього вчення Гоголя було: оживити душі, роздмухати жар у душі, де він починає згасати, показати, що прекрасна душа є природно-прекрасна мета для людини. У концепції людини та людяності Гоголь висвічує провідну думку, впевненість, що в найнікчемнішій людській душі живе поетичний вогонь, який закритий і звичайно не виявляє себе. Мислитель аналізує “ліричні рухи душі”, душі поета, якого вважає вищою стадією в розвитку душі людини. “Прагнуча сила душі”, якщо вона загоряється любов’ю до добра, має творчий динамізм; звідси думка Гоголя, що “всяка людина потребує ліричного позову до неї”, що всяка людина потребує того, щоб її закликали до руху “вперед”.

Ця віра в людину, хоча остання й знаходиться в стані духовного сну, приводить до зосередження авторської уваги в більшості літературних творів на прихованому в кожній людині та її зовнішньою нікчемністю. Такій підхід до вивчення людської природи внутрішньо споріднений з екзистенційною спрямованістю філософської позиції Г. Сковороди.

Ідеальною людиною М. Гоголь вважав людину, що є подобою Бога, метою його вчення стає “просвітлення” людини сучасного йому світу “мертвих душ” через спілкування з Богом, завдяки якому вона здатна піднятися над буденністю, подолати мізерність власного життя. За таким принципом вибудовуються власні духовні пошуки мислителя та виструнчується спектр цінностей життєвого простору людини, вектор якого спрямований до Бога. М. Гоголь створює цілу галерею “живих душ”, пов’язаних з долею нації. Це – “національна українська душа”. Бо ж і пригнічений народ – це все ж живий, а не мертвий народ; пригнічена національна душа – не мертва душа, а жива. Отже і національна свідомість, наскільки б “темною” вона не була, не є непотрібним атавізмом. Вона є найважливішим життєвим органом, що забезпечує нормальні вияви архетипу, “оскільки ж немає можливості оголосити архетипи неіснуючими або якось інакше знешкодити їх” (К. Г. Юнг). І такий “орган” є в обох українських книгах Гоголя: в “Вечорах” це “Страшна помста”, а в “Миргороді” – “Вій”.

Таким чином, звертаючись до міфо-епічних площин, на що вказує сам автор: “Вій – є колосальний витвір простонародної уяви. Таким ім’ям називається у малоросіян начальник гномів, у якого повіки на очах ідуть аж до самої землі. Вся ця повість є народний переказ.

Микола Гоголь засобами художньої творчості здійснює трансформацію національної ідеї з самого її витоку, з глибин української ментальності, української душі до сучасного йому суспільства, доводячи, що національність душі є індивідуальним буттям, без якого існування людини неможливе, воно закладене в самих глибинах життя. Таким чином, звернення М. Гоголя у своїх ранніх повістях до української тематики та проблематики зумовило те, що його твори стали особливо близькими письменникам нової української літератури, що інтенсивно розвивалася після “Енеїди” та драматургії І. Котляревського у 1830-х роках. Українська література цього періоду робила лише перші кроки, і творчість тогочасних українських письменників нерідко обмежувалася поверховим наслідуванням сюжетів і зовнішньої форми повістей Гоголя. Першими із сучасників Гоголя, що зазнали його благотворного впливу на свою творчість, були Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ’яненко, Л. Боровиковський, М. Костомаров.

Гребінка, приміром, намагається поєднати у своїх оповіданнях казкову фантастику з побутовими сценами, що виходить у нього менш органічно і цілісно у порівнянні з повістями “Вечорів”. Аналіз роману “Чайковський” свідчить про досить плідний вплив творчості Гоголя на розвиток таланту Гребінки. Відтворюючи почуті у дитячі роки історії діда про битви запорожців зі шведами і татарами, автор звертається до теми історичного минулого України. Цією рисою роман дещо наближається до повісті “Тарас Бульба”, проте не повторює її ні в сюжеті, ні в матеріалі, ні в конкретних образах. Для Гребінки важливо змалювати “дух”, психологію народу, характери та світовідчуття запорожців. Роман насичений цитатами та ремінісценціями з українського фольклору, зокрема побутової пісні та історичної думи.

Квітка з’явився у літературі на п’ятнадцять років раніше за Гоголя, тому довгий час дослідники трактували тему “Гоголь і Квітка” з акцентом на квітчиних впливах у ранній творчості Гоголя. Дійсно, творчий діалог письменників виявився доволі цікавим і досить складним; у підрозділі на прикладі аналізу квітчиних “Марусі”, “Українських дипломатів”, “Пригод Столбікова” і гоголівських “Вечорів”, “Миргороду”, “Ревізора” й “Мертвих душ” обгрунтовується система двостороннього творчого зв’язку: Квітка – Гоголь – Квітка. Порівняльна методика дозволяє вбачати творчі взаємовпливи Квітки та Гоголя на рівні структури сюжету, стильових засобів, поетичних прийомів тощо.

Важливе значення мають літературні і наукові зв’язки Гоголя з українськими вченими та фольклористами (М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Костомаровим). Без перебільшення можна стверджувати про визначальний вплив письменника на провідних діячів української культури у вивченні мови, поезії й історії українського народу.

Творчий діалог М. Гоголя і П. Куліша довгий час трактувався дослідниками як ідейно-художнє осмислення і продовження Кулішем гоголівських творчих надбань.

Гоголівський життєстверджуючий оптимізм, віра у волелюбність і талановитість українського народу не знайшли прямого відбитку та продовження у прозі Куліша, який змальовував скоріше риси покірливості, темноти, смирення своїх героїв перед долею. Українська художня проза середини – другої половини ХІХ століття почала розвиватися у руслі створення реалістичної прози, що було викликано “духом часу”. Поштовхом до створення українських романів та повістей нового типу стали творчі надбання Гоголя і Шевченка, “Народні оповідання” М. Вовчка, повість “Люборацькі” А. Свидницького, романи П. Мирного, оповідання та повісті І. Нечуя-Левицького продовжували гоголівські традиції відображення українського життя, поєднання ліричного і комічного начал в побутових та історичних сценах.

Українська література середини та другої половини ХІХ століття потяглася за “демократизмом” та лірикою “Вечорів” та “Миргорода” (особливо “Тараса Бульби”). Вплив Гоголя на його українських сучасників не зводився лише до механічного наслідування художнього стилю, тем та образів. Провідна роль письменника в розвитку української літератури цього періоду полягала у тому, що до його творів зверталися як до зразків, як до певної культурної норми.

Творчий діалог Гоголя і Шевченка розпочався у 40-х роках ХІХ століття, незважаючи на те, що вони особисто не були знайомі. У вірші “Холодний яр” та поемі “Гайдамаки” Шевченко, спираючись на досвід гоголівської історичної епопеї та на українську фольклорну традицію, створює свою концепцію козаччини та селянських повстань. Шевченко творчо освоює істотні моменти повісті “Тарас Бульба” та розвиває їх у оригінальній художній формі. Згадуючи тяжкий і героїчний шлях боротьби українського народу проти польської шляхти, поет створює образи ватажків селянських повстань XVIII століття.

30 грудня 1844 року Шевченко пише відоме послання “Гоголю”, де, повторюючи загальноприйнятий погляд на Гоголя як на сатирика, говорить і про власне розуміння художньої спадщини письменника. Тут сформульовано ставлення Шевченка до Гоголя, як українця до українця. Формула “ти смієшся, а я плачу” – це глибоке й оригінальне розуміння місця особистості і творчості Гоголя в українській літературі та культурі. Шевченко визнає, що лише Гоголь може зрозуміти і “вгадати” смисл і покликання його творчості. Звертаючись до Гоголя як до брата і друга, поет поміж рядками вірша відносить Гоголя до письменників нової української літератури, що змальовували героїчне минуле, славу і волю Вкраїни і тим самим збагачували національну культуру.

Співставлення творчості Гоголя і Шевченка не можна зводити до питань ідейних наслідувань і окремих творчих запозичень.

Дивно “плакав” Шевченко і дивно “сміявся” Гоголь. Шевченко сльозою випікав національну млявість, байдужість, інтелігентську зарозумілість, слізно молив Бога злити в синє море “кров ворожу”, хоча ніхто й досі не розтлумачив, про чию кров ідеться і чи в буквальному розумінні мовиться про кров.

Гоголь гірким сміхом своїм спонукав плакати, накликаючи неприхильність і ворожість “усіх станів”. Шевченко побачив сам і показав іншим, що “Україна сиротою понад Дніпром плаче”, а Гоголь у розпуці вигукував: “Матінко моя! Пожалій свого бідного сина. Де ти?” – і, не знаходячи відповіді, вже рідній матері ревно присягався, що його “серце завжди залишається прив’язаним до священних місць батьківщини”.

Тому з Україною Гоголь пов’язаний не тільки серцем, його синівською любов’ю і бажанням добра, а й усією творчістю, більшою часткою безпосередньо, меншою – опосередковано. Шевченко, Куліш, а пізніше й Драгоманов послідовно вважали його українським письменником, що писав російською мовою. Якщо Микола Гоголь прагнув інтегруватися в російську дійсність, але за умови її морального удосконалення, то Тарас Шевченко різко її заперечував, бунтував проти цієї самодержавної форми правління і головним звинуваченням їй вважав знищення вольностей і прав України. Його внутрішній – через творче самовиявлення – бунт був настільки емоційно бурхливим, органічним, що виводив поета на найвищі вершини естетичної досконалості – стиль і форма його поем, балад, поезій настільки “зрощені”, так взаємозумовлені, що природне звучання поетичного голосу ніде не ослаблюється пошуком інструментарію для його “озвучення”.

Шевченко не може – навіть під страхом смерті, як це переживалось у казематі, – відректись від своїх поглядів, від своєї творчості, бо це неможливо: він неподільний, не можна відірвати від нього поему “Сон” чи поему “Кавказ” – ці думки, переживання, ці інвективи, ця безжальна, їдка сатира – все це Шевченко в повноті свого Я.

Багатьох категоричність суджень Тараса Шевченка, його сміливість і безоглядність присудів Російській імперії лякали і дивували. Не вкладалася у свідомість його сучасників Шевченкова “невдячність” за звільнення з кріпацтва – їм важко було зрозуміти, що його власна воля мало чого важила для нього, перейнятого болем за неволю всього його народу, що поет не може втішатися свободою для себе, забуваючи про свободу для всіх. Кульмінаційні інвективи на адресу російського самодержавства були такої високої емоційної напруги, такою могутньою силою духу віяло від строф “Кавказу”, “Сну”, “І мертвим, і живим…”, “Великого льоху” і “Холодного Яру”, “Гайдамаків” і “Заповіту”, що багато з тих, хто оточував Шевченка, захоплювалися ним, співчували йому і допомагали, мовби пригиналися, знічувалися і мимоволі поривалися відсторонитися. Величний пророчий дух піднімав Шевченка над цим холодним світом імперської сваволі. Тому Шевченко не боявся. Не каявся і не відступав. Бо уявляв себе національним пророком, якого Господь послав на землю

Свою любов благовістить!

Святую правду возвістить!

Особиста доля вже мало обходить поета. Він змирився вже з тим, що ті, хто розтлив “Господню святую славу” і хто омерзився служить “чужим богам”, свідомо розп’яли його – “на стогнах каменем побили”.

Шевченка не полишає невтішний біль за Україну.

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

Гоголь також бачив, наскільки цей світ недосконалий, але що він настільки недосконалий і вже вступив у фазу внутрішньої руйнації, художник не передбачав. Тому й жахнувся – душа його не змогла втримати такої напруги переживань і письменник вирішив свідомо полишити цей світ.

Вичерпав свої фізичні сили й Шевченко. Його літературна спадщина налічує 240 поезій, із них 9 поем, драму “Назар Стодоля”, фрагменти двох незакінчених драм, 9 повістей, щоденники, автобіографії, близько 250 листів. Мистецька спадщина Шевченка-художника нараховує близько 835 творів – живописних полотен, малюнків, офортів та ескізів (з них біля 300 не віднайдено).

Обидва – і Шевченко, і Гоголь – внаслідок колосального емоційно-творчого напруження та інтенсивного самовираження душевно виснажилися і вселили в свідомість і почуття думку про неминучість близького кінця.

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу? –

На той світ, друже мій, до Бога

Почимчикуєм спочивать…

Цей останній вірш Тарас Шевченко написав незадовго до своєї смерті – 14-15 лютого 1861 року. Його мрія про хату над Дніпром уже переноситься у рай, де неначе над Дніпром широким він поставить хаточку, садочок кругом хатини посадить і туди до нього, в цей божий рай, прилине його доля-муза, яку він за три роки до завершення земного буття закликав:

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

За життя і Шевченка, і Гоголя огорнула і велика слава, і велика самотина. Їх не розуміли, не ощасливила доля їхню одинокість подружньою любов’ю, дітьми.

Не розуміли Гоголя й тоді, коли він прийняв рішення відійти з цього світу і цю таїну полишення очужілого світу він хотів затаїти в собі, в своїй душі.

Оточуючі його люди поривалися йому допомогти, і чим активніше вони старалися, метушилися, співпереживаючи, біля нього, тим більше він страждав. Мучився від їхнього нерозуміння таїни завершення життя згідно з власною волею. Йому лили на голову холодну воду, а він розпачливо шептав: “Матінко, що вони зі мною роблять?”, його опускали у ванну, обмотували мокрими рушниками, ліпили на ніс п’явки, а він жалібно стогнав і просив якнайшвидше подати йому драбину – його кликало Небо. Здавалося, що це благає маленький чиновник Акакій Башмачкін, уражений глузуванням, підсміюванням товаришів по департаменту: “Облиште мене, навіщо ви мене кривдите”, – і в цих вражаючих словах бриніли інші слова: “я брат твій”.

Гоголь жадав тихої, спокійної смерті – благав Божу матір, ікона якої була біля нього в ліжку, де він непорушно лежав у халаті та чоботях, відвернувшись від цього рою сановитих московських лікарів. Душа виривалася із немічного тіла, а її не випускали, намагаючись заставити тіло втримувати її лікуванням то запалення кишечника, то тифу, то нервової гарячки, а то й божевілля.

О восьмій годині ранку 21 лютого 1852 року на 43 році життя Миколи Гоголя не стало. Шевченкові доля відміряла також короткий життєвий шлях – 47 років, який завершився в Петербурзі 10 березня 1861 року. Обидва – і Шевченко, і Гоголь – не дожили навіть до п’ятидесяти років і обидва померли не на рідній землі, обидва гірко переживали самотину, їх переслідувала бездомність, повсякчасний пошук прихистку, бажання власного родинного тепла – рідного, а не чужого, хай привітного, але не свого. І Шевченко, і Гоголь так і не набули власного кутка, хоча кожен із них про це мріяв.

Так і не зустрілися за життя Шевченко і Гоголь – два великих українці. Не втішилися розмовою та піснею, не притулилися один до одного в гіркій печалі за долю рідної України. Та не забарилася їхня слава, під крилом своїм пригорнула їх до великого українського серця і навіки поєднала у безсмерті Слова. Гоголь і Шевченко – два генії, два явища, що творять разом цілісність у розвитку української духовності і в розвитку національної літератури одного відтинку історичного буття народу. І не лише в сенсі “ти смієшся, а я плачу”, себто емоційного ставлення до дійсності, а в суті перетворюючій і народотворчій.

Незадовго до смерті у листі до В. Жуковського, який, до речі, брав жваву участь у викупі Шевченка з кріпацтва, Гоголь висловив упевненість, що нащадки земляків зроблять його ім’я щасливішим, ніж він самий, пізнають і зрозуміють ті недомовленості й таємниці, які витворилися поміж ним і його творами. Зрозуміють і заплачуть (див. епіграф).

(2 votes, average: 4.50 out of 5)