Поняття “культура” та “нультурність”
На шпальтах газет, часописів і навіть у буденному спілкуванні ми зустрічаємося зі словом “культура”. Здебільшого асоціюючи з явищем, ми називаємо фактом культури і “Повість временних літ”,
1 мозаїки Софії Київської, і сам храмовий комплекс, у якому ці мозаїки збереглися до наших днів. Проте будь-яка літературно-мистецька пам’ятка виходить у світ лише як результат творчості за допомогою слова, пензля або різця, тобто вона створюється конкретною особистістю. Тому не випадково, що на рівні буденної свідомості з “культурою” асоціюється вишуканий смак, пристойна поведінка, відвідини театральних вистав і обізнаність зі світовою літературно-мистецькою спадщиною. З культурологічної точки зору наше індивідуальне долу-чення до духовного, як пропонує Е. В. Соколов, краще було б назвати “культурністю”2.
Сутнісне осмислення культури передбачає двозначність у її осягненні. Культурою, за визначенням філософа Л. П. Карсавіна, ми можемо назвати “деяку систему якостей певної індивідуальності”1. Індивідуальністю культури (а в навчально-академічній літературі здебільшого користуються поняттям “суб’єкт культури”, яким надалі будемо користуватися і ми) може бути:
1) етнос (наприклад, українська культура), країна (культура України);
2) соціальна група, страта, стан (наприклад, культура міська, сільська, молодіжна тощо);
3) якась конкретна особистість (наприклад, культура Т. Шевченка, II. Велич-ковського).
Апелюючи до духовного, внутрішнього, світу людини, таке визначення культури символізує цінності, норми поведінки, переконання, вірування, що виявляються прийнятними для відповідної людини або групи людей, упорядковуючи досвід і регулюючи їх поведінку.
В іншому значенні ми використовуємо термін “культура”, коли звертаємося до культури відповідної епохи, наприклад, античної, суб’єктом якої є людська спільнота греко-римського народу, що проживала на території Середземномор’я і якій відповідав рабовласницький суспільний стан. Відомо, що культура не передається генетично, біологічним шляхом. Культура твориться через особистість. Саме культура є основою соціалізації як процесу засвоєння людиною відповідної системи знань, норм, що у процесі виховання дозволяють їй відчувати себе членом суспільства. Однак, як застерігають Ю. М. Давидов і ІІ. С. Гуре-вич, було б необачно звести філософію культури до філософського осмислення історичного процесу, бо ж “процес культурної творчості у своїх ритмах не збігається з фазами історичної еволюції”2, попри те, що класичне розуміння культури грунтувалося на філософії історії.
У сучасних наукових монографіях, словниках, науково-популярній літературі, автори яких зверталися до тлумачення слова “культура”, за дослідженнями А. Моля (“Соціодинаміка культури”, 1967), на середину XX століття уже нараховувалося близько 250 її визначень. У цьому списку особливо виразними видаються такі з них:
– “успадковані сучасниками від попередніх поколінь людей винаходи, речі, технічні процеси, ідеї, звичаї, цінності” (Б. Маліновський);
– “загальний і прийнятний спосіб мислення” (К. Г. Юнг);
– “сукупність знакових систем” (Ю. Лотман, Б. Успенський);
– “позабіологічно вироблений спосіб діяльності людини” (Є. С. Маркарян);
– “ген соціального життя” (B. C. Стьопін);
– “основний спосіб внутрішньої детермінації, що включає діяльність людини в контекст людського спілкування та орієнтується на певну систему соціально обумовлених смисложиттєвих цінностей” (В. А. Малахов).
Одним із розгорнутих визначень культури може бути і таке: культура – це специфічний спосіб організації діяльності і спілкування людини у суспільстві, що формується на основі ієрархічної системи загальноприйнятих для кожного конкретного суспільства норм, зразків, образів, ідеалів, переконань та стандартів, які передаються від покоління до покоління не генетичним шляхом, а у процесі соціалізації (набуття індивідом загальноприйнятих у конкретному суспільстві зразків поведінки, норм, традицій, цінностей).
У сучасній культурологічній літературі дослідники виділяють п’ять чинників, що формують ядро будь-якої культури:
1. Географічний чинник визначається регіональними особливостями місцезнаходження етносу, який є носієм відповідної культури. Прикладом може бути гориста місцевість чи низовинна, наявність водойм або їх відсутність. Дослідники від Страбона, Птоломея до Монтеск’є, як і представники географічної школи, серед яких виділяються Ф. Вотцель, Е. Демолен, Г. Мур, Р. де Ворд та інші, вивчали вплив клімату, сонячних плям, флори, фауни, особливостей місцевості на культуру та суспільство.
2. Етнічний чинник вивчає мовні впливи, побут, антропологічні особливості тощо.
3. Біологічний представлений кількома напрямками:
– антропометристи вивчають вплив на культуру антропометричних расових рис (Ч. Ламброзе, Е. Гуттон);
– генетики, євгеніки, біометрики виділяють вплив на культуру спадковості та добору (Ф. Гальтон, К. Пірсен);
– школи дарвіністського напрямку підкреслюють вплив на культуру боротьби за існування, біологічного відбору і спадковості (Вольтман, Ваккаре, Насміт);
– демографічна школа визначає вплив на соціокультурні явища густоти населення, його розмірів (А. Коста, М. Ковалевський, Р. Перл, Дж. Браунлі);
– теорії, що підкреслюють вплив інстинктів, рефлексів, підсвідомого на менталітет і соціокультурне життя людини (3. Фрейд, Г. Блюхер, В. Паретто та інші).
4. Релігійний чинник впливу на формування культури досліджено в роботах М. Вебера, Р. Нібур, Е. Трельч, Е. Дюркгейма. Вони визначали релігію (вірування, обряди, догматику) як соціальний феномен, що формує поле культури (серед яскравих досліджень слід назвати книгу М. Вебера (1864-1920) “Протестантська етика і дух капіталізму”). Соціальний чинник визначається структурою суспільства – його стратифікацією, прошарками, устроєм, правовими нормами тощо.
Вивчення культури того чи іншого суспільства орієнтується на:
– аналіз властивостей соціокультурних явищ, загальні компоненти і культурні системи мови, релігії, мистецтва, моралі;
– вивчення динаміки соціокультурних явищ, тобто еволюції соціокультурних систем, фаз їх розвитку.
Залежно від того, який із чинників є визначальним, дослідники культури формують, як ми побачимо далі, певний підхід до вивчення культури.
Кожен із перерахованих чинників визначає межі багатогранного культурного організму, що розвивається у просторі й часі.
У культурології виділяють дві сфери дослідження:
– культурна статика вивчає закони формування та функціонування культури як явища в його повторюваності і незмінності, а також структуру культури, її елементи та функції. Культурну статику здебільшого називають теорією культури;
– культурна динаміка досліджує культуру як динамічний феномен, вивчає тенденції та закони її розвитку і більше відома в контексті осмислення її як історії культури.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)