Духовна культура Середньовіччя
Головною рисою духовної культури Середньовіччя є домінування християнської релігії. Вона виступає як нова світоглядна опора свідомості, вираження запиту на святу, чисте життя, що виникає у людини, стомленого плотським активізмом пізньої римської античності. Язичницькі релігії були не готові до цього, але і великі маси людей теж не були здатні стати аскетами манихейского типу. Християнство стало свого роду золотою серединою, компромісом духу і плоті, бо при всій своїй спірітуалістічності Христос воскресає як тілесне істота, що має плоть і кров, яке можна сприймати дотиком (Фома Невіруючий). Крім того, один Бог краще зрозумілий людині, яка має одного господаря (сеньйора).
Проте протягом всього Середньовіччя світ був просякнутий християнством. Воно виникло в I ст. н. е. в умовах імператорського Риму з його гострими соціальними протиріччями і виступило як рух принижених і нещасних, що проповідує “прийдешнє рятування від рабства й убогості”. При цьому християнство стало якісно новою релігією, здатної впливати на величезні народні маси. Воно зверталося до всіх людей і народам, створюючи між ними Віросповідні зв’язок незалежно від їх етнічної, мовної, політичної та соціальної приналежності – зв’язок одновірців. Саме в Біблії (Новий Завіт) стверджується, що всі люди єдині у Христі незалежно від їх соціального та етнічного походження. Нова релігія спростила і гуманізував культ, заборонивши жертвопринесення і відмовившись від жорсткої регламентації поведінки людини в побуті. Складна обрядовість язичницьких релігій створювала перегородки між людьми: люди різних релігій не могли разом ні їсти, ні пити, ні вільно спілкуватися. Тепер ці перепони були зняті. Разом з тим християнська церква не відмовлялася від найбільш поширених, звичних обрядів, обгрунтовувала правомірність їх запозичення, що полегшувало перехід в християнську віру.
Християнство звершив великий історичний синтез, наслідуючи і по-своєму перетворюючи інтелектуальні завоювання попередніх епох: ідеї та образи різних релігій Близького Сходу, традиції греко-римської античної філософії. При цьому освоєння існувала раніше філософської та релігійної думки йшло в руслі духовно-моральних пошуків епохи, що надавало християнству особливу привабливість.
Головна християнська цінність – любов як єднальна нитка людини з Богом, як любов до Бога, яка протистоїть гріховної і низинній плотської любові. Таку любов важко зрозуміти раціонально. Якщо по древньому праву рівного відплати слід: “Око за око, зуб за зуб”, а отже, і любов за любов, то тому і треба любити ближнього, що він відплатить тобі тим же. Але Христос навчає інакше: “А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, хто ненавидить вас, і моліться за тих, вас і гонять вас” (Мф. 5, 44).
Головним догматом християнства є віра в єдиного всемогутнього і всеблагого Бога, причому вирішальне значення для християнства має те уявлення про Бога, що Він є Бог-Отець, Бог-Любов, а люди – діти Божі. Наступна кардинальна ідея – боговтілення, боголюдяність. Її суть у тому, що Бог-Отець у Своїй нескінченній любові до людей прийняв людське тіло, жив за законами матеріального світу, страждав і помер як людина, будучи невинним. Цією жертвою Він спокутував гріхи людей і врятував їх для життя вічного. Втілився Бог є Син Божий, Спаситель (Христос). І тому прийти до Бога-Отця можна тільки через віру в Христа. Нарешті, ще одна дуже важлива ідея християнства – це віра в Царство Боже (Небесне). Царство Небесне – це божественний світ, куди в кінцевому підсумку повинні прийти люди, щоб з’єднатися з Богом для вічного блаженного життя. Але вже на землі кожна людина може прийняти його в свою душу подвигом віри і любові (“Царство Боже всередині вас”).
Якщо приймати значення цих ідей для культури як способу культивування (плекання і поширення) цінностей, то очевидно, що християнство вважає земне, видиме, природне існування недосконалим і підлягаючим подоланню. Але це не означає, що воно відкидає всякі земні цінності. По-перше, вищої земної цінністю воно стверджує душу людини. Вона вища всяких земних благ і важливіша світу в цілому (“що користі, якщо ти придбаєш весь світ, а душу втратиш”). Зрозуміло, кожна душа заслуговує любові сама по собі, а не у зв’язку з тими чи іншими достоїнствами людини (талант, краса, щедрість і т. П.). По-друге, таким чином, стверджується як цінності любов людини до людини.
У християнстві зразком виступає людина смиренна, духовна, страждаюча, прагнуча спокути гріхів, спасіння з Божою допомогою. В умовах панування есхатологізму і психології месіанства сутність морального ідеалу середньовічної християнської ідеології можна представити єдністю Віри, Надії і Любові. У цій тріаді Віра виступає як особливий стан духу, як до Бога веде свята простота. Надія уособлює ідею порятунку від гріха за допомогою Бога через загробне воздаяння, шлях до якого – смиренність, слідування зразкам освяченої церквою поведінки. Любов розуміється як любов до Бога, як зв’язок, устремління до Нього чоловіка.
Чи завжди християнство мало в Середні століття абсолютно панівне становище або йому протистояло, виступало альтернативою яке-небудь інше явище? У період раннього Середньовіччя, аж до X ст., Навіть в таких офіційно християнських країнах, як Англія, Франція, Італія, поряд з християнством зберігали великий вплив язичеські вірування, для різних соціальних верств спостерігалася своя особлива релігійність. Так, для знаті більш характерне формальне сповідання християнства і менш виражено збереження язичництва. Для простолюду – навпаки. У цей період були поширені випадки, коли навіть церковне начальство, само варваризованому або нездатне боротися з дикістю магнатів і народу, йшло на поступки в релігійній сфері і духовній практиці. І все ж, незважаючи на це “двовір’я”, християнство в даний період вже явно переважало над язичництвом і до початку другого тисячоліття на більшій частині території Західної Європи стало єдиною релігією. Це підтверджується і тим, що повсюдно почалося будівництво церков, вони з’явилися при всіх хоч трохи значних приходах, нерідко своїми розмірами перевищуючи потреби парафіян.
Даний факт свідчить не тільки про економічний підйом, але і про підвищення релігійного ентузіазму людей. Так, починаючи з X ст. і до епохи Просвітництва (кінець XVII – початок XVIII ст.) християнство стало релігією, яка входила в життя кожного європейця з моменту його народження, супроводжувала протягом усього його земного існування і вводила в загробний світ. Проте європейські філософи і вчені давно говорили про істотне розходження способу мислення, вдач і поведінки християн-панів і християн-простолюдинів. На початку XX ст. в результаті цього виникла теорія двох культур: аристократичної і народної. А до теперішнього часу помітний вплив придбала точка зору, що у єдиної середньовічної християнської культури існують два полюси: вчена культура духовної та інтелектуальної еліти (освіченого меншини) і культурні традиції простолюду, конденсовані в фольклорній творчості “Німа більшості”).
Другою рисою християнства є традиціоналізм, ретроспективность. Чим давнє, тим достовірніше – ось кредо зв’язку нового і старого в духовному житті. Новаторство вважали проявом гордині, відступ від архетипу розглядався як віддалення від істини. Звідси анонімність творів, обмеження свободи творчості рамками теологічно нормованого світогляду, канонічність.
Третя риса – символізм, коли текст (Біблія) дає привід для міркувань, тлумачень. Вся інтелектуальна культура Середньовіччя екзегічна:
– перший етап екзегези – семантичний аналіз текстів Біблії, праць отців церкви;
– другий – концептуальний аналіз (значеннєвий);
– третій – спекулятивний, коли автор одержує можливість висловлювати власні думки, маскуючи їх авторитетними судженнями.
Четверта риса – дидактизм. Діячі середньовічної культури – насамперед проповідники, викладачі богослов’я. Головне в їх діяльності – не просто усвідомити собі велич божественного задуму, але передати це іншим людям. Звідси особлива увага приділяється формам інтелектуальної діяльності – дискусіям, мистецтву аргументації, зв’язкам вчителів і учнів.
Для середньовічної духовної культури характерна також універсальність, енциклопедичність знання, коли головним достоїнством мислителя є ерудиція. Звідси – створення компіляцій, “сум” (яскравий приклад – “Сума теології” Фоми Аквінського).
Шостий рисою є рефлексивність, психологічна самозаглибленість середньовічної духовної культури. Необхідно відзначити роль сповіді в духовному житті людини, очищення, щирості для її душевного порятунку (наприклад, “Сповідь” Августина).
В якості сьомий риси слід зазначити історизм духовного життя Середньовіччя, обумовлений християнською ідеєю неповторності подій, їх одиничності, викликаною унікальністю факту явлення Христа як початку історії. (Ф. Шеллінг [61] розглядав християнство як одкровення Бога в історії.) На відміну від античної циклічності часу, Середньовіччя перейняте чеканням Страшного суду, прагненням до кінцевої мети, роздумами про долю людини, світу в цілому (есхатологізм).
З XIV століття починається переможний шлях мирського, насамперед – міського життя, в якому зріють торгово-промислові відносини, що розкладають прагнення до релігійно-синтетичного освоєння всього світу, народжують настрої самостійності, окремості, індивідуалізму, приземленості життя людини. Це формує передумови ідеології історичного прогресу вже не за релігійною, але по інтелектуальному (розум) чи моральному (свобода) критеріям.
Нарешті, слід відзначити таку рису, як ієрархічність духовної сфери. Вона проявляється в постановці проблеми відношення знання і віри, що активно обговорюється богословами і філософами. Саме філософія стала засобом, що своєрідно “обмежував” християнську релігію зсередини. Дійсні взаємини між філософією і релігією, а також уявлення про них в духовної еліти суспільства значною мірою зумовлювали життя середньовічної культури в цілому.
Принципові рішення цієї проблеми були вироблені ще в перші століття християнства апологетами і отцями церкви. На латинському Заході рельєфно проявилися дві взаємовиключні точки зору. Один з найбільших західних теологів Квінт Тертулліан ще наприкінці II ст. наполегливо і безкомпромісно відстоював точку зору, що віра виключає розум і не має потребу в ньому: віра в Христа і людське розуміння несумісні, для того щоб прийти до Бога і прийняти християнське віровчення, не потрібна ніяка філософська вченість – досить однієї простодушності. Більш збалансовану точку зору виробив християнський мислитель Августин, висунувши і всебічно обгрунтувавши думку, що віра і розум – це лише два різних види діяльності одного роду мислення, які не виключають, а доповнюють один одного. Розум є мислення з розумінням, а віра – мислення зі схваленням (або “згодне розуміння”). Звідси висновок, що віра дає розумові істини, які він повинен потім прояснити, а в прояснені істини людина міцніше вірить. Правда, релігійні істини людина не може в принципі прояснити до кінця. Однак вона повинна любити божественну мудрість і прагнути зрозуміти її, тому в земному існуванні відносної мудрості людині доступна тільки любов (прагнення) до неї – філософія.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)