Зародження філософсько-правових поглядів в Давній Русі
Розвиток духовного життя Росії йшло в руслі розвитку світової культури. Проте особливості, посилені постійними зовнішніми загрозами і внутрішніми міжусобицями, створили своєрідний феномен світової культури – “російське”. Серед особливостей виділяють економічні (широкий розвиток общинної власності), політичні (абсолютизм влади, домінування держави над іншими соціальними інститутами), соціальні (відсутність рабства як соціального інституту) і духовні (язичництво, віротерпимість і ін.) Багато аспектів феномену “російське” описані класиками світової філософії, але він великий за обсягом і змістом, тому донині залишається маловивченим. В рамках становлення і розвитку феномена формувалася і російська філософсько-правова думка. Виникнувши в лоні нерозчленованого знання, мудрості, філософсько-правова теорія пройшла ті ж історичні етапи, що й російська філософія.
Перші письмові згадки філософсько-правових тим датуються XI ст. Це зовсім не означає, що раніше на Русі не існувало неписаних норм, загальних уявлень про справедливість, права, обов’язки і т. п. Вони були і фіксувалися в звичаях, обрядах, табу, релігійних догмах. В XI ст. виникають спроби філософського осмислення дійсності, з’являються твори, в яких розглядаються проблеми витоків і сутності правди, наклепу, влади, справедливості і несправедливості. Так, в “Ізборник” 1076 включені тексти морально-правового характеру. До них можна віднести, зокрема, “Слово якогось батька до сина свого” і трактат Нілу Синайського (Філософа) “Про здержливість”.
Перше твір, безпосередньо звернене до теми філософії права, – “Слово про закон і благодать”, було написано між 1037 і 1050, під час князювання Ярослава Мудрого.
Його автор митрополит Іларіон зіставляє закон і благодать як ступені розвитку людства. З законом він пов’язує доцивілізаційний етап світової історії, основними функціями якого є примус до виконання божественних заповідей і виховання моральності, законослухняності та справедливості. Ці чесноти ведуть до досягнення благодаті, цивілізованості і набуття істинної віри в Ісуса Христа.
Примітно, що у Іларіона благодать як вселенське стан передбачає рівність усіх народів, їх мирне співіснування, яке забезпечується князем як представником Бога.
Володимир Мономах (1053-1125), великий князь київський (з 1113), залишив нащадкам кілька творів, об’єднаних під назвою “Повчання”. У ньому він закликає мати “страх божий”, тобто не здійснювати злодіянь, пам’ятати тяжкість гріха і жах злочину. Князь вчить своїх дітей, як правити підданими: не гнобити убогих і слабких, допомагати бідним, почитати духовних наставників, судити строго, але милосердно, не допускати кровної помсти.
В епоху феодальної роздробленості чільне місце в духовному житті Русі займало “Моління” (або “Слово”) Данила Заточника. Скаргу до князя він обставив повчальними текстами і висловами, що зачіпають питання влади, безпеки, державного управління. Так, він зазначав, що боярство неефективно і його слід замінити Думою родовитих, а розумних радників; що армією слід керувати особисто князю і утримувати її в постійній готовності до захисту державних інтересів; що влада повинна бути міцною і не допускати внутрішніх чвар.
У XIII в. для Русі настали часи тяжких випробувань. Ослаблена князівськими міжусобицями, країна була захоплена татаро-монголами. Осмисленню причин великої біди присвячені оповіді “Повість про розорення Рязані Батиєм”, “Слово про погибель Руської землі” та ін. Їх автори бачили в ці трагічні події покарання за нехтування, кажучи сучасною мовою, до правових норм. П’ять “Слов” архімандрита Києво-Печерського монастиря серапе-на Володимирського написані у філософсько-правовому ключі. В одному з них він констатував: “Се вже 40 років приближається ловлення і борошно. Хто ж ни цього доведе? Наша беззаконье і наші гріхи, наше непослух, наше непокаянье “. І далі він закликає: “Краще, брати, переставаймо від зла; лішім’ся всіх справ злих: розбою, грабленія, пияцтва, перелюбу, скнарості, лишку, образи, татби, брехлива послушьства, гніву, люті, злоіманья, джи, наклепу, резоіманья “(Цит. за: Громов М. Н., Козлов Н. С. Російська філософська думка X-XVII століть. М., 1990. С. 99.). (“Брехливо послушьство” – лжесвідчення; “резоіманье” – лихварство). Саме такі діяння, стверджував Серапіон, призвели до загибелі Вавилон, Рим та інші колись могутні міста.
Церковна реформа, проведена Іваном Грозним, започаткувала регламентації духовного життя держави. Церковне право, викладене в “Стоглаве” 1551, стало основою релігійного життя феодальної Русі, а побут громадян визначав “Домострой”, що включав 64 глави. Крім чисто житейських рекомендацій щодо ведення господарства, по подружніх обов’язків та ін., Він визначав і правові відносини в суспільстві.
В кінці XV – початку XVI ст. в центрі духовного життя Росії стояла боротьба некористолюбців і іосіофлян, пов’язана, зокрема, з стосунками духовної та світської влади, правами церкви на землі і реформою монастирів. Одним з найвизначніших некористолюбців був Максим Грек (1470- 1556). У філософсько-правовому відношенні найбільше значення має його твір “Глави повчальні начальницьким правомірно”, в якому він зобов’язував самодержцю навчитися керувати собою, для чого необхідно приборкати три великий гріха: “ласолюбство, славолюбство і грошолюбство”.
З Максимом Греком був солідарний основоположник іосі-офлянства Йосип Волоцький (1439 / 40-1515). Однак між ними були ідейні розбіжності в питаннях права і влади, в оцінках морально-правових якостей самодержця. Йосип Волоцький стверджував, що великокнязівська влада від Бога, але великий князь – земна людина з притаманними йому недоліками; роблячи помилки, він може з “батька” народу стати його “мучителем”. Такому правителеві, вчив Йосип, слід не коритися, а чинити опір, бо він з “слуги Бога” перетворюється на “диявола”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)