Основні філософсько-правові парадигми
Отже, у XX ст. філософія права розвивалася в руслі основних філософських парадигм того часу – неопозитивізму, неокантіанства, екзистенціалізму, неогегельянства, феноменології, філософії психоаналізу та ін.
Позитивістські мотиви виявлялися, перш за все, в спробах застосувати тезу О. Конта “кожна наука сама собі філософія” до юриспруденції. Звідси прагнення підмінити філософію права загальною теорією права, тому сьогодні деякі загальні юридичні концепції називаються філософією права, а філософсько-правові ідеї необгрунтовано включаються в предмет юриспруденції.
З позитивістських позицій досліджували правову реальність німецькі юристи В. Кубеш, К. Бринкман, Г. Хенкель, Р. Ціппеліус, Г. Кельзен, професор права Паризького університету А. Батіффоль та ін.
Ганс Кельзен (1881-1973) розглядав філософію права як нормативну науку, що описує і досліджує право як сукупність норм. Нормами регулюється і визначається належну поведінку. Право, на думку Кельзена, встановлює примусовий порядок, підтримуваний державною владою.
Юридичний позитивізм виявляється також і у відношенні до філософії права як науці про приватних логіко-методологічних проблемах правової теорії – її категоріальному апараті, мовою і т. п. Саме так розуміють філософію права австрійські юристи О. Вайнбергер, П. Колер, М. Прішінг, П. Штрассер. З їхньої точки зору (а точніше з точки зору логічного позитивізму), філософія права повинна бути аналітичної юриспруденцією, що досліджує структурні проблеми права, юридичну аргументацію і правову динаміку. Головне завдання філософії права вони зводять до пізнавально-критичного аналізу використовуваних юридичною наукою теорій (логіка, теорія комунікацій, теорія рішень, семантика, кібернетика, політологія, психологія, соціологія та ін.) І відповідних методик.
Як уже зазначалося, у вітчизняній філософсько-правової думки юридичний позитивізм означає, насамперед, прагнення розглядати філософію права як теоретичну частину юриспруденції, як найбільш загальний рівень правової науки.
Однак неопозитивистская парадигма не отримала беззастережного визнання. XX ст. породив безліч концепцій антипозитивистского толку, в яких правова реальність осмислювалася з інших позицій.
Однією з таких концепцій є неокантіанство, беру щее початок в попередньому столітті. Висунувши гасло “назад до Канта”, неокантіанців наполягали на тому, що юридичні закони виводяться з самого мислення, що поняття права апріорно, але може вдосконалюватися окремою людиною і державою як розумова категорія.
Великими теоретиками неокантіанства, які вплинули на розвиток філософсько-правової думки, були Р. Штам лер, Г. Радбрух, К. Кюль, А. Оллеро, О. Хеффе (Див.: Четвернин В. А. Сучасні концепції природного права. М. , 1988.).
Філософія права неокантіантской орієнтації зверталася до уявлень про “правових ейдосах” (сутності) і “правові цінності”, що послужило основою для появи поняття “юридична онтоаксіологія”.
Так, німецький юрист Рудольф Штаммлер (1856-1938) доводив первинність права по відношенню до реальності як належного по відношенню до сущого. У Штаммлера людське життя конструюється за допомогою права, що розуміється як апріорне знання. Розвиток суспільства здійснюється в результаті часткових змін права. Для нього не юридичні форми погодяться з соціальним життям, а навпаки, соціальне життя “підлаштовується” під юридичну форму.
У роботах Г. Радбруха (1878-1949) “Введення в науку права” і “Філософія права” стверджується, що право може бути зрозуміле тільки виходячи з апріорної ідеї – якогось ідеалу, визначального цілі людини. Філософія права, згідно Радбрух, будується на двох основних принципах – аксиологичеськом і релятивістському. У його розумінні ідея права складається з трьох цінностей: справедливості, доцільності та правової стабільності. Вивчення цих цінностей є метою філософії права. Це відрізняє філософію права від теорії права, яка вирішує практичні завдання щодо тлумачення та систематизації чинного права.
Іспанська неокантианец А. Оллеро розглядав правові норми як “цінності культури”, що виражають ідеали основних прав людини і правової держави. На його думку, ідеали справедливості, свободи, рівності як апріорні і належні, сприяють формуванню у законодавця розумних орієнтирів і установок у вигляді норм, законів, підзаконних актів, постанов і т. п.
Таким чином, в неокантіанство право розглядається не тільки як апріорне знання, але і як відносна, постійно змінюється цінність.
Антипозитивістських спрямованість мала й інша філософсько-правова концепція – неогегельянство. Біля його витоків стояли англійські філософи Френсіс Герберт Бредлі (1846- 1924) і Робін Джордж Коллінгвуд (1889-1943), американець Джосайя Ройс (1855-1916), італійці Бенедетто Кроче (1866-1952) і Джованні Джентіле (1875-1944).
Як і Г. Гегель, його послідовники приділяли головну увагу проблемам свободи. Але їх ідеї своєрідно втілювалися в практиці становлення фашистської диктатури, що і визначило поділ неогегельянцев на два крила.
Так, Б. Кроче доводив незалежність свободи від будь-яких реальних умов. Для нього свобода особистості – це вираження свободи духу. Тому держава не може бути тоталітарним, воно покликане реалізувати свободу як вищий закон людського буття. Антифашистська спрямованість цієї концепції очевидна.
Дж. Джентіле, навпаки, стверджував, що справжня свобода можлива лише в тоталітарній державі, яке нібито найбільш повно реалізує моральний категоричний імператив. Зрозуміло, що багато філософсько-правові ідеї Дж. Джентіле були схвально сприйняті італійськими та німецькими фашистами.
Ідеї??”расового права”, “народної правової думки”, “громадянина рейху” розробляв німецький правознавець К. Лоренц (1910-1949). Він стверджував, що тільки в умовах нацистської Німеччини стала зрозуміла “моральна тотальність” гегелівського вчення про державу і право. За Лоренцу, в ідеї рейху знищена противопоставленность народу і держави, бо фашистська держава не тільки “апарат”, але і “життєва форма”. Більше того, він створив ієрархію правоздатності населення залежно від “чистоти крові” – від повноправного громадянина рейху, “істинного арійця”, до безправного “расового ворога”.
Безумовно, профашистський крило неогегельянства не тільки перекрутили, але і “оболванить” вчення великого німецького мислителя, ім’ям якого воно прикривалося.
З кінця 40-х – початку 50-х років XX ст. у філософії права посилився вплив феноменологічної філософії Едмунда Гуссерля (1859-1938), Макса Шелера (1874-1924), Миколи Гартмана (1882-1950).
Феноменологія, як відомо, розглядають предметне буття і свідомість у співвідношенні (коррелятивно). Так з точки зору феноменології, свідомість двуедино: воно включає Ное-зис (пізнавальні акти) і Ноемі (предметний зміст, різноманіття предметних значень). Відносно права це означає, що саме в ньому, тобто в праві, і співвідносяться ноезіс і Ноемі.
Особливо привабливим для філософів виявився метод феноменологічної редукції. Редукція (від лат. Reductio – повернення, скорочення, приведення назад) – зведення складного до простого, більш понимаемому і доступному. Відомо, що Гуссерль бачив у редукції початковий філософський акт, за допомогою якого свідомість відділяється від світу і перетворює себе в абсолют, а будь-яке буття в результаті редукції стає для свідомості глуздом.
Феноменологія, які досліджували проблеми сутності та становлення права, стверджували, що для їх пояснення необхідно вивчати інтенціональних (націлене на щось) свідомість суб’єкта права. Такої точки зору дотримувався, наприклад, німецький філософ А. Рейну.
Одна з центральних категорій сучасної феноменології – життєвий світ людини. Правда, різні автори вкладають різний зміст в це поняття.
Так, для Пітера Бергера (нар. 1929) і Томаса Лукмана (нар. 1927) життєвий світ – це повсякденна реальність, формує людину через механізми соціалізації та інтерналізації (Див.: Руткевич Е. Д. Пітер Людвіг Бергер. Томас Лукман // Сучасна американська соціологія. М., 1994. С. 195-251.). Юрген Хабермас (нар. 1929) розглядає його як дві взаємопов’язані сфери – повсякденної реальності і системного світу. В повсякденної реальності людина робить буденні дії, на нього впливає безпосереднє оточення – сусіди, колеги, друзі, члени сім’ї і т. д., їм рухають практичні інтереси – турбота про дітей, ремонт квартири, заробітна плата, урожай на дачній ділянці, технічний стан автомобіля… Системний світ – це соціальні інститути, “віддалена” соціальне середовище, держави, кон’юнктура світового ринку, які постають перед людиною у вигляді норм моралі і права, політичних установок, ідеологічних трафаретів та ін. Системний світ характеризується не тільки “віддаленістю” від безпосереднього буття людини, але і раціональністю, розумністю, повинністю. Умовно кажучи, відмінність між повсякденною реальністю і системним світом таке ж, як між думкою сусідки і нормою конституції.
На думку Габермаса, системний світ не здатний досить повно виразити в своїх інституційних структурах потреби та інтереси повсякденної реальності людини. З цієї суперечності слідують два типи поведінки людей: стратегічне, орієнтоване на досягнення мети і обман партнера, і комунікативне, що припускає нормативну упорядкованість, стійкість міжособистісних відносин, підтримання традицій, інтеграцію суспільства, взаємодопомога і т. д.
Сучасні феноменологи переконані, що саме повсякденна реальність робить вирішальний вплив на мотивацію поведінки людини, формування її ідеалів, смаків та уподобань.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)