Філософсько-методологічні проблеми психосоматики
Психосоматична проблема – одна з найактуальніших і водночас найбільш складних проблем у філософії медицини. Вона має стратегічно важливе значення для подальшого розвитку медицини. Поняття “психічний” в сучасній науковій медицині позначає буття в відбитої, ідеальній формі. Поняття “соматичне” у фізіології та медицині постає як тілесне, на відміну від психічного. Соматичне може розумітися і як будова функцій організму. А поняття “психосоматичне” відображає широкий комплекс медичних проблем, пов’язаних з усвідомленням впливу психічних факторів на виникнення та перебіг соматичних хвороб. Згідно з сучасними поглядами психосоматика – це фізіологічний відповідь людини на постійно існуючі або періодично повторювані емоційні стреси.
Філософсько-методологічні особливості психосоматики як природничо-наукової дисципліни полягають у тому, що її становлення і розвиток відбувалося і відбувається в тісному зв’язку з історією філософії, в контексті філософських ідей, принципів і понять. Це добре підтверджується зверненням до праць таких античних мислителів, як Демокріт, Гіппократ, Емпедокл, Платон, Арістотель, Гален, а також Дж. Локк, Г. Лейбніц, Р. Декарт та багатьох інших. Не менш важливо зауважити, що понятійний апарат психосоматики, як і психології, в чому складається з філософських понять і категорій, що можна підтвердити зверненням до будь, в тому числі і сучасної психосоматичної теорії. Тому початком виокремлення психосоматики з лона філософії стало прояснення самого її предмета – стану свідомості особистості, а основною метою її стало дослідження природи психічного і його місця у загальному взаємозв’язку явищ матеріального світу.
Своїм корінням психосоматична проблематика дійсно йде в глиб історії взаємин філософії, психології та медицини. Причому медицина довгий час орієнтувалася більше на соматоцентрістскій підхід. У ній недооцінювалася значення психічного фактора як у нормальній, так і особливо в патологічній життєдіяльності людини. З. Фрейд (1856-1939), звертаючись до студентів, резонно зауважив: “Медичні науки привчили нас постійно у всіх явищах хвороби шукати причини в їх грубо анатомічних змінах в організмі, пояснювати їх хімічними або фізичними причинами і підходити до них біологічно, але як раз області душевного життя, в якій знаходить своє завершення діяльність нашого дивно складного організму, вам абсолютно не доводилося стосуватися “(Фрейд З. Лекції по введенню в психоаналіз. Т.1. М., 1922. С. 26).
На одному з перших міжнародних професійних конгресів психологів у Римі (1905) віце-президент конгресу G. Sergi, виходячи з того матеріалу, яким мала тоді психологія, висловив важливу думку, що має пряме відношення до психосоматики. Ця думка представляла собою якусь спільність думок більшості членів цього конгресу і полягала в наступному: “тільки ясне і повне знання людської психіки дасть нам можливість встановити раціональні правила виховання та удосконалення людини; тільки воно одне може служити надійним фактором – керівником еволюції людства на шляху до кращого майбутнього, до його морального вдосконалення як ізольованого, так і соціального індивіда “(цит. за: Вагнер В. А. Біологічні підстави порівняльної психології. В 2-х томах. М., 2005. TI С. 3).
У вітчизняній медицині перше наукове дослідження психічних (духовних) причин тілесних захворювань було зроблено в рамках гігієни такими вченими, як А. І. Нібито і його учень І. П. Скворцов. В монографіях “Про вплив душевного стану людини на походження, перебіг і результат хвороб” та “Про виховання з гігієнічної точки зору” було досить чітко сформульовано поняття про психогигиене. Всі наукові дослідження з вивчення залежності тілесних процесів від психічного стану людини вперше були виконані вже І. М. Сєченовим, а потім І. П. Павловим та ін. У численних роботах вітчизняних вчених грунтовно досліджена залежність функціонування органів і систем організму і психіки людини від діяльності її мозку (див. П. К. Анохін. Вузлові питання теорії функціональної системи; К. В. Судаков. Системне побудова функцій людини. М., 1998 .; Симонов П. В. Вибрані праці. Т.1. Мозок: емоції, потреби, поведінку. М., 2004).
Становлення і розвиток поняття психосоматики як пояснює ряд соматичних захворювань, при яких особлива увага приділяється, насамперед, ролі психічних чинників, відбувалося ще довгий час в лоні філософії. Особливо плідна в цьому відношенні була спільна розробка її нових наукових понять і категорій, яка здійснювалася в психологічних і філософських вченнях про життєдіяльність людей. Психологічна теорія діяльності розвивалася від дослідження її індивідуальних форм або окремих дій особистості, які, будучи включеними в комунікації, знаходили властивості колективних, – до розробки теорії колективної діяльності людей. Їх життєдіяльність, як якась форма ставлення людини до навколишньої дійсності, включає в себе суб’єкт, об’єкт, мету, засоби, процес, його результат і є рушійною силою як індивідуальною, так і суспільного життя.
Життєдіяльність людини з фізіологічної точки зору є той просторово-часової континуум подій зовнішнього світу, який як би кодується відповідним континуумом нейрофізіологічних, вегетоемоціональних і Соматофункціональні реакцій цілісного організму. Нейродинамические моделі мозку стали ядром відбивної-рефлекторної діяльності чисто людської психіки, але тільки їм не вичерпувалася вся система реакцій. Тут доречно згадати слова І. М. Сеченова про те, що в кінцевому рахунку підсумком будь емоційної або розумової реакції є м’язове рух. Саме ця роль ефектора в процесі перетворення можливості психічного акту в дійсність не була до кінця зрозуміла деякими послідовниками І. П. Павлова і призвела до абсолютизації деяких рис його вчення. Розвиток цієї ідеї родоначальника вітчизняної фізіології нервової діяльності в дослідженнях А. А. Ухтомського, П. С. Купалова, Н. А. Бернштейна, Л. Узнадзе, П. К. Анохіна, К. В. Судакова дозволило відновити вихідну цілісність рефлекторної теорії та принципу нервизма.
Відомо, що в психології завжди існували й досі існує безліч різних загальнотеоретичних проблем, вирішення яких має базові філософсько-методологічні передумови чи слідства для пізнання психіки людини. Однією з таких фундаментальних проблем психології стала природа свідомості людини, як і раніше залишається найбільш складною і до кінця не розгаданою. Знову і знову сьогодні ставиться завдання зробити свідомість предметом особливого спеціального науково-медичного аналізу, не обмежуючи його вивчення тільки філософськими і психологічним дослідженнями. В цілому відбувається концептуалізація свідомості – створення концептуальних, категоріальних схем із збереженням первинних оцінок, тісно пов’язаних із суб’єктом. При цьому ставиться і завдання з’ясування ролі несвідомого, його співвідношення з свідомим станом.
Сьогодні у зв’язку з цими проблемами в філософії медицини багато пишуть про “друге пришестя” З. Фрейда. Стало зрозуміліше, що думки, ідеї та концепти З. Фрейда заслуговують особливої дослідження і філософського осмислення як на епістемологічної, так і методологічному рівнях. Зокрема, серйозною проблемою стає емпірична подтверждаемость психоаналізу, вже хоча б тому, що факти, на які спирається концепція Фрейда, отримані не в експерименті, а в клініці. Тепер психотерапія розуміється як відновлення комунікації з іншими і з самим собою в ході інтеракції з аналітиком, в термінах природної мови, поза будь-якої спеціальної дедуктивно побудованої теорії. Відбувається свого роду трансформація установок, орієнтацій і навіть світоглядів пацієнта. Це означає, що мова йде про зміцнення “душевного здоров’я”.
Таким чином, психосоматика займається вивченням, розглядом і осмисленням в якості свого предмета людської душевного життя в її хворобливих і разом з тим завжди і здорових проявах. Психосоматика представляє життєдіяльність людини, відштовхуючись від предметної противопоставленности його тілесно-душевно-духовної єдності як від цілого. У предметне протистояння, що розглядається психосоматикою, вступає завжди вже заздалегідь присутнє людське буття. Буття, в яке екзистує людина як така, є необхідна початок для психосоматичної медицини.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)