Приватний переслідувач – Юрко ІЗДРИК
За Окрю Іржоном я почав слідкувати, відколи ми познайомилися. Напочатку оте “слідкувати” було не більше, ніж лексичною фігурою: я слідкував радше за його публікаціями – ми обидвоє належали до т. зв. “s-феномену”, і я розцінював його як колегу й можливого конкурента.
Ми почали писати й друкуватися майже одночасно. Та попри позірну стилістичну й тематичну подібність, я відчував у творах Окрю якусь таємничу глибину, якусь непритаманну мені настроєвість, якийсь відблиск знання, хоч на перший погляд усе там було просто: абсурдистські пригоди диваків-маргіналів, таких собі strangers, наскрізна любовна лінія з неприхованою байдужістю, щоб не сказати холодністю до описуваної жінки, естетизований егоцентризм і непередбачуваність фіналів. Єдиною насправді оригінальною рисою Іржонових писань була надмірна увага до деталей, причому ці деталі громадились у вигадливі конструкції, а конструкції пов’язували між собою структурна винахідливість і сюжетна елегантність.
Окрю навдивовижу швидко здобув відданих прихильників у молодіжних колах, а за якийсь рік за ним уже волочилося ціле кодло фанів, які вбачали в ньому вчителя, просвітленого й гуру. І хоч офіційна літературна критика ставила нас більш-менш на той же рівень, я, позбавлений подібних виявів усенародної любові, – усіх цих прихіпованих студенточок, рокерів, які титулували свої групи назвами його оповідань, і самодіяльних режисерів, що безконечно награвали фільми й ставили вистави за мотивами Іржонових книжок, – починав усе більше заздрити Окрю й ревнувати його до усіх цих почвар.
А коли він випустив у світ свій третій роман, і фани разом із критиками буквально захлинулися від захвату, я почав слідкувати за Окрю по-справжньому. Напочатку вирішив дізнатись якомога більше про його дитинство.
Виявилось, Окрю був сином угорського комуніста, який емігрував до Союзу після відомих заворушень 1956 року. Одружившись із якоюсь серкетаркою райкому партії він навдивовижу швидко призвичаївся до місцевої горілки, і коли народився Окрю, секретарка вже мала під боком закінченого алкоголіка, хоча й іноземця, що тоді було дивовижею. Тому виростав малий Іржон практично без батька. Його напівугорське походження не виказували ні зовнішність, ні мова, та однокласники, ці жорстокі тварюки, безпомилково вирахували в ньому stranger’а й цькували від першого дзвоника мало не до випускного вечора. Вистачало, зрештою, дивного імені. Знайомий художник, який вчився з Окрю в одній школі, розповідав, що той був усезагальним посміховиськом, але й сам відповідав колегам звірячою ненавистю.
Така от, скажімо, картинка:
Іржон повертається зі школи. Жовта батькова партійна течка. Картате кепі на кучерявій голові. За ним біжать однокласники й верещать: “Мадяр, мадяр, підарас, переходь у інший клас!” Окрю зупиняється, підбирає із землі найбільші камені й жбурляє в кривдників.
Подейкують, одного разу він розбив голову синові завуча, розбив дуже серйозно, – той місяць пролежав у шпиталі зі струсом мозку, – але справу якось зам’яли. В ім’я пролетарського інтернаціоналізму, чи що.
В кожному разі від початку Іржон був маргіналом, як і його майбутні герої. Все це не могло не відбитися на його психічній конституції, однак дорослий Окрю виглядав дуже спокійним, приязним і товариським.
Після школи він цілком успішно закінчив університет, захистив кандидатську й тепер у тому ж університеті викладав прикладну лінгвістику.
Ходили чутки, що він домагався мало не кожної студентки, яка хотіла скласти іспит, але я розвідав – нічим конкретним ці чутки не підтвердилися. Швидше за все сам Окрю їх і розпускав.
Так чи сяк, але третій роман Іржона наробив галасу в літературних колах. Ясна річ, я читав його ще в рукописі – ми з Окрю приятелювали, і подібна практика була звичайною, – та навіть запідозрити не міг, що ця тоненька книжечка (80 ст.) справить таке враження на загальмований здебільшого читацький загал.
Роман (я б уважав його повістю) називався “Ієрархії пташиних зграй” і розповідав про пошуки певним фоторепортером свого двійника в глухому карпатському селі. Деякі сюжетні ходи відгонили кортасарівсько-антоніонієвським “Blow up”, але без пафосу, без моралізаторства й злободенних спостережень. Що не кажіть, а почуття смаку в Іржі було вражаюче. Пам’ятаю, коли він забирав у мене рукопис, то сказав: “Мушу трохи допрацювати – там забагато прикметників”.
(Пошуки фоторепортера виявляються намарними, але він врешті залишається в тому селі, й з усього випливає, що він і був тим, двійником, якого шукав. Звичайно, в переказі це звучить трохи банально, однак мовна вишуканість у поєднанні з містичною орнітологією робили цю книжечку направду цікавою.)
Цікавою, так.
Але не більше.
Що такого ревеляційного віднайшли в ній критики і фани, я досьогодні не можу зрозуміти.
Після виходу роману, на Окрю посипалися всілякі літературні премії, стипендії, він почав виїжджати на Захід, отримувати запрошення на різноманітні фестивалі, коротше кажучи, дістав додатковий бонус, якого, кажучи по правді, я заслуговував не менше від нього.
(Довколалітературні недоумки стверджували, ніби Іржон до того ще й вступив у масонську ложу “Нова зоря”, однак, на мою думку, це вже повна дурня.) Він перестав писати художню прозу, зійшовши на якусь бездарну белетризовану публіцистику, та на його славу й визнання це вже не могло вплинути.
Не буду приховувати, все це мене страшенно дратувало, навіть не стільки тому, що я так прагнув дармових поїздок до Європи, скільки через те, що втрачав шансу слідкувати за Іржоном, ходити назирці, вивідувати подробиці щоденного життя, а отже – розгадати принагідно секрет його успіху.
(Шкода й казати, що на тлі загальної істерії моя розкішна поема “Системні вимоги” пройшла практично непоміченою.)
Врешті-решт, повернувшись із чергової задунайської імпрези, Окрю отримав найвищу національну відзнаку, а разом із нею – стипендію американського наукового товариства. Я вже було поховав свої плани слідкування, та несподівано для всіх (але на радість фанам) він відмовився і від премії, і від стипендії і виїхав у Карпати, чи ж не у вигадане собою село.
Я поїхав слідом.
Варто, мабуть, додати, що Окрю, не зважаючи на христовий сливе вік, одружуватися не поспішав. Він, щоправда, таки знайшов серед своїх студенток вродливу й розумну спадкоємицю старовинного галицького роду, котру тягав із собою на всі фуршетні забави (хоча лише раз повіз її закордон), що викликало додаткові, але в цьому випадку небезпідставні заздрощі нашого товариства. Однак його ставлення до неї важко назвати інакше, ніж дивним. Таку розкішну дівчину, яку кожен вважав би якнайвигіднішою партією, він радше ігнорував, і на людях поводився з нею відверто насмішкувато. Чи то наслідував власних героїв, чи то таким чином (що вірогідніше) приховував свої чуттєві комплекси. Однак Вава (так чомусь її звали) зносила все це з вражаючою гідністю, а навіть грацією (якщо доречне тут це слово), хоч, безперечно, теж належала до середовища безрідних фанів, які завжди оточували Окрю.
В Карпати він поїхав без неї.
Ці його виїзди в гори віддавна вже стали частиною Іржонового іміджу, та я вперше зважився поїхати за ним. Вочевидь десь там на диких перевалах також ховалася таємниця його успіху. Я був далеким від думки, що він просто черпає в лісах натхнення. Але що могло притягувати цього півмадяра в наших горах?
Зрозуміло, мені слідкувати за Окрю було надзвичайно важко. Адже він не тільки досконало знав моє обличчя, а й без труду вирізнив би мою постать у юрбі. Та цього разу я таки вибрався за ним. Жодного гриму, накладних вусів чи окулярів – виглядати сміховинно, в першу чергу перед самим собою, не хотілося. Більше того, в нападі якогось відчайдушного збайдужіння я взяв квиток у той же вагон, але по недовгих ваганнях перейшов у кінець потягу і там, серед брудних картатих клунків (ідентифікатор нашої нації) й немитих селюків, в атмосфері безперевної пиятики й нестерпно-ідіотських балачок відбув подорож до перевалу.
В горах Окрю зупинявся, як правило, в оселі Моха, що слугувала своєрідною туристичною базою для всього нашого артистичного товариства. Я постановив допильнувати кожен його крок, кожен погляд, кожну розмову з місцевими. Однак ще не знав, як зроблю це насправді.
Вийти з потяга непоміченим виявилося доволі просто. А що за крок від станції вже починалися спражні хащі, неважко було й пробиратися слідом за Іржоном до хати.
Не буду переповідати своє скрадання між дерев, продирання крізь колючі чагарі і першу ніч, проведену в лісі. Все це не стосується справи. Та першого ж дня, коли Окрю подався на сусідній хутір за продуктами, я вліз до хати й зачаївся на стриху.
Мушу сказати, що тиждень проведений на горищі, був жахливий. В першу чергу тому, що спостерігати за Окрю не було жодної можливості (аж у передостанній день я виявив невелику дірку позаду комину, та було вже запізно). Інша річ – я змушений був справляти там же проктологічні потреби, потерпав без води, достатньої кількості харчів та курива. В ті рідкісні години, коли Іржон вибирався на хутір, я спускався вниз, безглуздо наливався водою з колодязного відра, шукав у хаті бодай шматка хліба й випорпував із попільнички недопалки.
Треба віддати належне Окрю – у нього була манера викурювати лише третину сигарети, тож бодай цей голод я сяк-так міг задовільнити. Зрозуміло, що за таких обставин я навіть гадки не мав перевіряти, чи не пише він випадком чого. Боротьба за елементарне виживання відбирала всі сили. Одного разу, припертий до безвиході сильним шлунковим розладом, я мусив спуститися зі стриху вночі, і ледве добіг до кущів, не запаскудивши штанів. Назад вибирався через слухове вікно, приставивши до стіни поламану драбину. Кілька разів зривався й лише чудом не розбудив Окрю. А спав він, до речі дуже мало й неспокійно – часто виходив уночі курити й подовгу стояв на подвір’ї, дивлячись у бік темного лісу. Бодай на небо дивився б, шукаючи натхнення. Бо що можна було видивитися в тих чорних хащах?
Визнаю, збавляючи годину за годиною, день за днем у мучівній бездіяльності, я мріяв, я уявляв, що от якби описати це моє добровільне ув’язнення, цей плин сповільненого часу під дахом старої гуцульської хати, то вийшов би справжній шедевр, з яким не зрівнявся би жоден із опусів Окрю.
Посеред тижня до нього завітало кілька спільних знайомих.
Під час гучної пиятики Окрю повідомив, що в хаті живе привид. Він розповів про шурхіт на горищі (згадав, до речі, й про сморід), про рипіння крокв, про вичищені попільнички і вже безсоромно белетризуючи ситуацію, розповів кілька випадків, коли місцеві ніби-то бачили коло хати темну постать. П’яний Ганушків визвався негайно перевірити стрих. Ніхто його особливо не зупиняв, і він голосно сопучи й підригуючи, поліз до мене на гору. Дякувати Богу було вже цілком темно і він, перечепившись коло самої ляди через скриню з лахміттям, брудно вилаявся й спустився додолу. Тема застільної розмови потрохи зійшла на паранормальні явища як такі, і я полегшено зітхнув.
Словом соромітна була та моя пригода. Соромітна й безглузда.
Після повернення я продовжував слідкувати за Окрю в місті. Однак він усе частіше замикався сам удома, рідко з’являвся на люди, перестав відвідувати виставки й імпрези і, здається, цілком занедбав свою подружку.
Почав циркулювати новий поголос, що Іржон безпробудно п’є, а згідно з іншою версією, навіть колеться. І навіть я, професійний окрюзнавець не міг цих чуток ані спростувати, ані підтвердити. Ніде правди діти, я ніколи не бачив його п’яним чи обковбашеним наркотиками, але що діялося за дверима його помешкання, сказати я, звісно, не міг. Єдине, що вдалося помітити, Окрю почав поводитися дивно. Коли виходив на вулицю, – немов відчував переслідування, часто оглядався, гвалтовно змінював напрям руху, пірнав у якісь темні двори, або годинами крутився на одному місці, курячи сигарету за сигаретою. Кілька разів я змушений був відкритися, легітимізувати, так би мовити, свою присутність поблизу – підходив, розмовляв, але ж вічно так продовжуватися не могло! Та й до того ж я вже звик бути тінню Окрю, більше мені нічим було зайнятися. Наші літературні справи – мої й його – здається, відійшли в минуле, але – повторюся – перестати слідкувати я вже не міг.
З Окрю справді діялося щось дивне. Попри помітну манію переслідування (цілком небезпідставну, зрештою) він іноді, наприклад, десь із пів години не міг примусити себе перейти вулицю. Не знаю, може почав боятися авт. Іноді вибігав з помешкання вночі, летів до найближчого кіоску non stop, але майже ніколи нічого не купував, шугаючись кожного випадкового перехожого. Іноді вранці виходив на балкон, і я бачив, що він боїться навіть наблизитися до поруччя, хоча й мешкав на другому поверсі. Часом я помічав, як він розтуляє планки жалюзі й з острахом виглядає на вулицю.
Його погляд зробився скляним, але водночас зацькованим, ніби Окрю повернувся в жах шкільних років.
За таких обставин я мусив якось змінити тактику, хоча нічого путнього мені на думку й не спадало. Та якось одного ранку (провівши цілу ніч під Іржоновими вікнами) я сам не знаю як опинився в його помешканні (коло ліжка стояла ціла батарея порожніх горілчаних пляшок, отже Окрю справді безпробудно пиячив), але раптом усвідомив, що я лише нічний метелик, який сидить на фіранці. Вочевидь, це вже було моєю галюцинацією, викликаною недосипанням і перевтомою, але Окрю насправді почав ганятися за мною, намагаючись поцілити подушкою, і ця гонитва тривала досить довго, аж поки він не знайшов у одній із пляшок залишки горілки і не заспокоївся. Іншого разу я йшов за ним по вулиці, та оскільки він раз-по-раз оглядався, мені довелося постійно думати про конспірацію і клянуся Богом, я не придумав нічого кращого, як перевтілитися, розділившись на трьох лискучих круків і злетіти на дерево. Так переслідувати Окрю було набагато зручніше, та він, хитрий як усі пияки, зауважив мій виверт, побіг до парку, де втім, з огляду навелику кількість дерев, шансів заховатися від мене майже не було, а потім, – о дитячі травми! – почав підбирати із землі найбільші камені й жбурляти в мене. Вцілити йому було не так уже й просто, тим більше, що я був у трьох екземплярах, і легко перелітав із гілки на гілку. Так разом ми просувалися в бік старої забудови, аж поки доведений до відчаю Окрю, не вхопив якийсь уламок тротуарної плитки і не пожбурив ним у вікно найближчого будинку (вочевидь на шклі привиділося йому віображення моїх крил). Отут його і пов’язали.
Санітари, вочевидь викликані потерпілими, приїхали навдивовижу швидко і завезли сердегу до наркологічного диспансеру. Якийсь час я летів за автом швидкої допомоги, аж поки не зрозумів, що можу переміщатись у просторі, не обов’язково втілюючись – самою силою Іржонової манії. Разом із ним. Аби потім виникнути, де завгодно. Властиво весь я був лише витвором його хворобливої уяви.
В шпиталі черговий лікар, оглянувши Окрю сказав:
– Ну що ж, типовий деліріум. Прив’яжіть його до ліжка. І вколіть сібазон. Як то скінчився? Ну то вколіть хоча б що-небудь. Магнезію, я не знаю, абощо.
Бідний Окрю виривався, коли санітари в’язали його, і показуючи на мене пальцем кричав:
– Ловіть черепаху, ловіть черепаху!
Ніхто, крім нього на мене не зважав.
З огляду на відсутність ліків у диспансері, ми не розлучалися з Іржоном чотири дні. Впродовж них він топтав мурашок, відбивався від пораненого лилика й виганяв із палати білого вужа (отак я еволюціонував). Потім його завезли в реанімацію, і я мусив відступити.
Тепер мене непокоїть одна думка: “А що, як його вилікують? Шансів, звісно небагато, але все-таки. Що, як його вилікують? Адже я тоді просто перестану існувати… То хто ж тоді переслідуватиме творчість Окрю Іржона?”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)