Аве Марія – ЮРКО ПОКАЛЬЧУК
Юрко ПОКАЛЬЧУК |
Аве Марія |
Михайлові Добрянському Її поховали в суботу. Мама Марія померла у квітневу дощову п’ятницю під ранок. Наступний день вже зі світанком заповідався повестись по-весняному світло і сонячно. Кінець квітня, весна, Аугсбург, табір. Для всіх, хто тут мешкав зараз, війна була позаду, на видноколі поставала весна, а з нею тепло і сподівання кращого. Відтак загальний настрій був веселий, а що в когось траплялись біди, то це – життя. Що поробиш… Місько ще спав, коли пані Штуль зайшла до їхньої кімнати і сонного обняла його, заливаючись сльозами. У напівсні, ще не осягаючи вповні, що коїться, Місько найперше відчув, як поволі поймає його густий холодний біль. Він затремтів, десь на дні себе намагаючись утекти від пекучих слів, неспроможний і далі нараз усвідомити, про що саме говорить пані Штуль, яка, захлинаючись, ледь продавлювала крізь сльози: – Ваша мама померла! Бідні сирітки! Що ж з вами буде! Бідні сирітки! Христя спала на сусідньому ліжку, а на Міська падала важка стіна жаху, він стояв перед проваллям, власне, він вже летів у нього, зіштовхнутий долею в лихо, в біду, в нікуди, в ніщо, в ніяк, сам один, безпорадний, маленький і вмить дико самотній. Він захлинувся сухими слізьми, все ще не вірячи в жорстку правду, бо все єство його волало: “Ні, ні, ні! Так не може бути!” Але реальність повивалась кригою, поволі пробивалась в його свідомість. Це була правда, треба було починати з нею жити. Вже коли вони з мамою і Христею дістались Аугсбурга після усіх страхів, що поймають біженців, після неймовірної, важкої дороги, стрілянини і вибухів бомб, довгих переходів і чекань, здалося на якийсь час, що найгірше позаду, що тепер усе якось влаштується. Від батька вже кілька років не було ніяких новин, але тут у таборі для бездомних українців, що втекли від комуністичного режиму, подейкували, що уся дивізія “Галичина” перебуває в англійському полоні десь в Італії, і є надія, що за якийсь час їх звільнять, родини об’єднаються і будуть якось таки жити на Заході, бо ж війна вже скінчилась. Львів лишився окупований радянськими військами, і тим, хто нині перебував у Аугсбурзі, додому вороття не було. Ніхто й не сподівався тепер на близьке повернення додому. Але ж не може бути, щоби так залишилось назавжди. Сподівання на прийдешні зміни були у всіх. Але наразі треба було чекати. Скільки, невідомо, але треба було чекати і жити. Той лисуватий кругловидий майор із радянської групи говорив гарною українською мовою і його звертання до військовополонених українців виглядало щирим і доброзичливим. Війна – це війна, – наголошував він. – Але війна скінчилась. Є зараз полонені німці у нас в СРСР, відпрацюють трохи на будовах наших міст, які вони ж і руйнували за війни, і поїдуть додому. А ви – куди? Повернетесь – також відпрацюєте на будовах, як військовополонені, і повернетесь додому. Ну, помилились, не розуміли. Приїдете, спокутуєте, і за пару років будете вдома. Знайдете роботу і спокій в рідних місцях… Василеві це здавалось маною і казкою, але так хотілося додому, до дружини, до дітей, що він завагався. Як його не переконували колеги, але він завагався. Все ж дві вищих освіти – юрист і філолог. Таких, як він, небагато у Львові. Згодиться і при новій владі. Якось виживе, знайде працю. Там-бо Марія, кохана його дружина, там його Місько і Христя, яких він уже не бачив два роки і нічого про них не знає… Як вони ростуть, як змінюються?.. Нехай біда сталась, але ж мине, нехай якийсь час і злидні, витримаємо, але треба вижити, вижити разом, бути з тим, що є тобі найближче, найрідніше, що є в тобі, тобою, твоє і для тебе… …Аве Марія-а-а-а! Домінус санктус… – Місько тягнув високу ноту, відчуваючи, що йому вдається, як ніколи, і що усі в соборі його чують, що нині його спів справді зачіпає люд, і, пишаючись цим, виводив вище і тугіше ноти шубертівської “Аве Марія”, не озираючись на рідних, гейби вживаючись у музику, викладаючись в неї поспіль. Він знав, що тут, у соборі святого Юра, чують його тато і мама, і маленька Христинка, і що нині батьки, певне, знову дістануть похвали на його адресу і ще раз тато йому скаже – синку, це перехідне, усе життя перехідне, а твій голос найшвидше. Тому будь мудрий і пам’ятай – твоя слава сьогодні, у твоїх десять – швидкоминуча, коротка. Та й час у нас зараз важкий, хто зна, що буде далі. Німці зараз тут, а завтра? А якщо знову прийдуть большевіки? Але в цей свій діточий час, якщо можеш зробити щось добре, щось насправді добре, то роби це найкраще, як тільки можеш. Завжди, в кожну мить свого життя, що би не робив, роби найкраще. І тоді виживеш і дістанешся брам раю… – Що таке брами раю, тату? – Та це, синку, слова, сенс яких хіба що з часом збагнеш. Брами раю – це те найвище, чого може сягнути людина за своє життя. Себто, умовно кажучи, дістатись майже туди, де вічне щастя, де те, що називають раєм. Повернутись у райське, безгрішне життя людина не може. Але дістатись майже туди, себто до брам раю – це велике щастя, це довгий шлях без перерви, навіть часом без надії, але з працею і вірою… – А ти, татку, ти, як же твоє життя, і де брами раю для тебе… – У кожного своє. В одного вище, в іншого менше. І брами раю – завжди попереду. Це от зараз ти дістався чогось і почуваєш – ось воно є! Але завтра вже буде цього мало, або постануть перед тобою інші завдання, і знову ці брами раю віддалятимуться… Зараз для мене – брами раю – це ви, це моя родина – ти, твоя мама й маленька Христинка. І те, як ти співаєш, синку. Це і є моє щастя, мої брами раю. І друге – я працюю для нашого народу, я вірю, що роблю добро людям і намагаюсь його робити. Зараз мені справді добре. Аби лиш було так, і я буду щасливий. Аби лиш… Місько слухав, але половини того, що казав тато, майже не чув. Колись він може згадати це, якщо пам’ять запрагне знайти своє коріння в минулому. А зараз він мав чимало своїх клопотів. Біляве, та ще й кучеряве волосся, відросло йому майже по плечі і робило його схожим на дівчинку, і це було нині одним з його великих життєвих негараздів. Місько не дуже визнавався в цьому навіть батькам, але не раз аж шаленів від обурення, і то ще змалечку, коли хтось із батьківських знайомих казав – о, яка у вас гарна донечка!.. А тато чи мама усміхаючись пояснювали, що то хлопчик, а Міськові хотілося вибігти з кімнати, хряснувши дверима якнайголосніше, або вчинити ще щось таке, щоби ті люди враз побачили в ньому хлопця. Над ним підсміювались у школі дядькуватіші з дитинства його ровесники. Так само і сусідські діти, навіть менші, не раз кпили з його зачіски. Коли Місько почав співати в церкві, кпини на його адресу від ровесників дещо поменшали. Але жаль до своєї зовнішньості у ньому лишився. Поза тим Місько вчився грати на скрипці, вчився співати, ще ж і школа, і врешті часу в нього на вуличні гулі було обмаль. Батьки його заспокоювали, що минуть роки і він дістане все те, що мають інші, а ті, інші, ніколи не навчаться грати на скрипці і співати, як він… Місько любив співати, але йому хотілося швидше стати мужнім і дорослим. Ти зараз найрідніша мені у світі людина. І в моїй хаті можеш жити стільки, скільки схочеш, хоч усе життя… Відколи маму поховали, пані Штуль кілька ночей ночувала у них, а після похорону сказала просто на цвинтарі: – Михасю, нема ради, одні не виживете, будете зі мною. Я сама, чоловік десь мав би бути також на Заході, але невідомо де, так що якось вже справимося втрійко, а там побачимо… – Ми з Христиною вертаємося до Львова, – сказав Михась і здивувався власному голосу. Звучав хрипко і важко, немов би говорив хтось інший. – Та про таке не може бути й мови! Як ви доберетесь туди, там совєтська зона. Всі тікають звідти. Отямся, дитино! – Ми вертаємося до Львова!.. Розмови з Міськом були довгі і марні. Говорити довго він не хотів. Місько взагалі говорити про це не хотів. Тільки шукав когось, хто, може, вертатиметься назад, аби з ним поїхати звідси геть. Він переглянув обидві мамині валізи. То було важко і страшно. Мама позабирала з собою зі Львова свої кращі хутра і прикраси. Ще було щось жіноче, що без господарки викликало розпач і страх перед її неповоротною відсутністю, перед небуттям, перед марністю зберігання чогось на потім, назавжди, на колись, на ніколи. Пудра, парфуми, залишки шмінки для вуст. Панчохи… Жіночі сорочки і штанці. Щось таке, чого Місько ще ніколи сам не торкався, щось з іншого, незнаного, жіночого світу, до якого мама також належала, але лиш однією часткою, якоюсь чужою і незнаною. Бо ж мама була їхня з Христинкою, їхня найкраща у світі мама, тепла, рідна, лагідна, своя, пахла мамою, найріднішим і найкращим у світі запахом… Пригадую, як ти з першої з нею зустрічі сказав, що тобі Оля подобається. Твоя думка для мене важила дуже багато. Врешті, бачиш, я одружився, живемо разом і все гаразд. Я з цього страшенно тішуся. На загал не важливо, як сприймає цілий світ твою дружину. Важливо, що тобі з нею добре, і саме це означає, що вона найкраща у світі. Але завжди є у людському житті бодай хтось один, на чиїй думці тобі все-таки залежить… Так отож. Дмитра усі любили з дитинства, але й лаяли також усі. Хоч він мав таку вдачу, що й лаяти його було гейби ніяк, або ж ні за що. В дитинстві був гарний, а вже як став підлітком і юнаком, то дівчата просто пороги оббивали за ним. А він усе смішками. Єдино кого обожнював, то свою сестру Марію. Вона була дуже на нього схожа, лиш на кілька років старша. От з нею у Дмитра ніколи не було ні сварок, ні з’ясувань. Марія його розуміла з півслова, і лиш вона на нього й мала управу. Музикант з Дмитра був вроджений. Грав на всіх інструментах, за який би не брався. І на скрипці, і на фортеп’яні, і на гітарі, і на флейті. Може, музика його й підбила на таке життя. Ледве скінчив гімназію. Хоч таки скінчив. І ні, щоб учитися далі. Бо ж можна було. А то запустив кучері по самі плечі і подався з музикантами мандрувати по весіллях і похоронах. З циганами один час волочився, потім сам якусь компанію склеїв. І копійку заробляв. І не те, щоби пив. Але хати не тримався, до громадської роботи – ніяк. Коли прийшли совєти, Дмитро при якомусь совєтському клубі ніби керував самодіяльністю. А прийшли німці, то так само – тільки музика, ніякої політики. І до побачення. Так усі влади його лишали. Як лиш пахло військом, Дмитро десь зникав, аби потім появитись, коли вщухало. То ж коли набирали в дивізію “Галичина”, він сказав Василеві – може, ти й правий, але я до жодного війська не вступлю, поки зможу, зброю в руки не братиму, лиш музикуватиму. А щодо України, то я своє ще зроблю. Не спіши мене судити, Василю. В родині снували непевні пересуди, що Дмитро має зв’язок з лісом, що його музичні мандри не всі такі прості, і що за ним щось таки є, бо ж не може такий мудрий хлоп у двадцять чотири бути таким собі гейби ніхто. Але час минав. Василь пішов у дивізію, а Дмитро грав собі на скрипці. Ірену також привела пані Штуль. – Я напевне вертаю, – казала Ірена. Я не лишаюсь тут, бо пощо мені. Я маю в Кракові родину, то поїду до них, а далі буде видно. Може, вернусь до Львова зразу, може, потім, може не вернусь. Але до Кракова, то напевне, і дітей з собою беру, нема мови. Такі бідолашки лишились без мами… Певне що, коли якась родина вже є у Львові, то якось буде. А що дітям вештатись по чужих краях. То вже дорослі мають свої проблеми, а з дитини що – нічого! Волосся Іренине було колись фарбоване набіло, але давно і тепер на її голові кумедно поєднувались споловини темний і білий кольори. Вона мала і також яскраво помальоване обличчя. Говорила добре по-українськи, хоч час від часу збивалась на польську. Говорила голосно і напружено. Міськові вона не сподобалась. Але він мовчав, бо що було тут говорити, що вибирати. Є можливість їхати з Німеччини, поїдемо хоч з ким. Ірена внезабарі перебралась до них, і в Аугсбурзі вони жили разом ще доволі довго. Пані Штуль почала рідше до них навідуватись, і врешті діти цілком були віддані Ірені. Ірена за кілька днів сказала Міськові, що має час від часу полагоджувати свої справи з різними людьми. І це все для того, щоби вони могли врешті усі виїхати, залагодити всі папери і все решта. Тому, якщо хтось до неї увечері приходить, вони повинні спати і не ворушитись особливо, бо… Вона відділила ліжко, де вони спали з Христинкою, умовною завісою зі шматка марлі, і в той же вечір прийшла пізно з якимось паном, з яким щось пили і їли, і потім повалились на ліжко, і серед розмов, шепотів і стогонів, Місько відчув, як у нього захололо всередині усе, бо запанувала мить мовчання, лиш якогось шурхання, а поттім зойк і відтак ритмічний рух, якому вторило страшно скрипуче ліжко, і крізь марлеву завісу Місько бачив дивні тіні на ліжку напроти, згорблену чоловічу спину і жіночі ноги біля голови чоловіка, долинав стогін жінки і харчання чоловіка, і в нього все запульсувало, він знав про це, він чув про це, він вже знав себе і почував себе отам, але ось поруч… Це було страшно, і гидко, і привабливо водночас, його руки повзли автоматично униз, де напружувалась його юна чоловічність, і йому хотілося, аби це швидше скінчилось, аби вже…він нервово мняв себе і врешті… О-о-о-! Стогін Ірени, хрипкий зойк чоловіка і власний конвульс сплелися в одне ціле – страшне, важке, могутнє і гидке у своїй привабливості. Місько боявся лиш, аби не прокинулась Христинка. Але вона у свої вісім спала непробудно. Вона в останній час також говорила мало. Але геть боялась лишатись сама, навіть накоротко, ускрізь тінню ходила за Міськом і він нічого не казав їй, розуміючи, що іншої ради нема. Бо щось з нею сталося. Вона чекала його навіть під кльозетом, і просила, аби він чекав її, і відтак від Міська – ні на крок. Але зараз вона спала спокійно, бо Місько був поряд. Але Місько не спав, доки все не скінчилось. Чоловік пішов, Ірена потягнулась на ліжку і заснула. Міська також зморив сон. Наступного ранку він не міг дивитись на Ірену, але вона майже не звертала на нього уваги, чи то не бачила його погляду, чи то не хотіла бачити. Вранці дала йому й Христинці по шоколадці і подалась кудись, тверджачи, що скоро їх випустять, і вони поїдуть звідси геть. Але жили вони так ще два місяці. Кавалери до Ірени приходили кожної ночі, і згодом Місько вже не збуджувався, як раніше, не раз навіть засинав під час злягання на сусідньому ліжку. Але раз по раз все ж не без того, що хапав себе за стужавілу чоловічність, і в такт рухам на сусідньому ліжку, кленучи себе сам, припливав у блаженне забуття. Василя заарештували, щойно вони переїхали кордон СРСР. І вже далі з поведінки вартових і всього, що відбувалось потім, Василь почав усвідомлювати, що припустився помилки. Що товариші його мали рацію, коли відмовляли його вертатися. Але назад вороття не було. І далі все крутилось, як в страшному сні. Короткий вирок – двадцять п’ять років таборів за зраду батьківщини. У товарняк і на північ. Їхній шлях ліг на Таймир, в Дудінку, як сказали їм вже в дорозі. І десь ще там у теплушці Василь раптом відчув, що живим йому з Сибіру не вийти. Все у музиці, Міську! Розуміння у музиці. Любов у музиці. Бог і природа у музиці. Мудрість у музиці. Слів не треба. Аби зрозуміти одне одного, треба лиш однаково чути музику. І тоді слів не треба. В музиці багато більше всього. Навіть у простій… Ти тепер у нас чоловік у родині. Поки немає тата, ти його заміщаєш. Ти наш охоронець і лицар. Ти мій маленький лицар. Сказане мамою наповнювало Міська і гордістю за себе, і трохи страхом, що йому відповідати за маму Марію і за Христинку перед усим світом, а довкола війна і… Є дві речі, дитинко, як на мене, найважливіші в житті. Це любов і батьківщина. Любиш когось, потім родина, діти, свій край, усе своє – найближче і найглибше. Певне, що одного разу любиш когось і не з родини. Але над усе – родина і батьківщина. Львів – це моє життя. Ви, тато і Львів… Всі мамині слова спливали тепер у Міськовій голові раптово і болюче пронизливо. Йому часто хотілося плакати, але він не міг, бо поруч була Христинка, і він був старший, і відповідав за неї… Лицар… Який же там з нього лицар, коли він усього так боїться… Ти зараз найрідніша мені у світі людина. І в моїй хаті можеш жити стільки, скільки схочеш, хоч усе життя… Місько не спав, хоч уклався вже давно. Завтра мали вони з Христинкою йти до різних польських родин, тут вже не могли більше бути, й Ірена лишала їх тут, а сама подавалася кудись далі до родичів углиб Польщі. Попри певну відразу, яку почував особливо напочатку, Місько таки вже звик до Ірени. Врешті вони пробули разом вже два місяці. Жили в одній кімнаті, часто їли і пили разом. Ірена не раз і розмовляла з ним, лиш одного щоправда разу сказала – підростеш трохи і все зрозумієш. І про мене теж. Думаєш, мені так просто жити, і отак з будь-ким водитись. А треба жити, треба вижити, а життя моє минає. Я теж хотіла би вийти заміж, мати дітей, і жити собі спокійно. Не вдалося, причин багато. Тобі скільки років? – Восени буде чотирнадцять… – А-а! То ти вже дещо знаєш і почуваєш… Підростеш, тоді збагнеш, що й до чого. Тому не поспішай мене судити… – Я не суджу! Ми тобі вдячні, що ти нас до Кракова довезла. Але я буду вертати до Львова. – Поживем, побачимо. Поки що перебудете у цих поляків, я поїду до родичів, а там розвідаємо, що і як у Львові, може, й до Львова разом подамося… – О, це було б чудово!.. Така розмова відбулася кілька днів тому. Ірени досі не було, і Місько не міг заснути, чекав її і різні думки снували в нього в голові. Ввижався йому Львів, виринав спогад про батька, який був невідомо де – живий чи мертвий, один Бог знав. Про маму – стискалося серце і сльози наверталися на очі. І про Дмитра у Львові, він же десь має бути у Львові, він нікуди не поїхав і їх відмовляв. Дмитро – музикант, веселун і жартівник. Місько був його улюбленцем – це всі знали в родині, і зараз Дмитро був головною постаттю в уяві Міська, крапкою опертя у Львові, хоч там була ще мамина сестра тета Марта, також добра і лагідна, була й іще родина. Але Міськові хотілося зараз не просто родинного і загального тепла, а тепла саме до себе, над усе того тепла, яке давала йому мама і зараз міг дати йому лише Дмитро, найближчий до його мами Марії. Дістатися Львова, дістатися Дмитра, а там далі якось буде. Високі шпилі львівських катедр і веж – від Юра до Порохової, Домініканів і аж до Оперного театру постали враз перед Василем у світлосяйності, гейби серед літа освітлені могутніми ліхтарями, і вже увесь Львів, ціле місто нараз підступало щодалі ближче і ось оточило Василя, і всі його рідні і приятелі виходили один за одним до нього з-за будівель, і Василь, ступивши врешті після вагань крок уперед, легко ковзнув повз усе, що було щойно довкола, ступив до них, і відчув, як поймає його давноочікуваний спокій, настає полегкість, за якою осягнення, що тепер все буде гаразд з його дітьми, з його дружиною і з ним самим, що настає мир і спокій і забувається страшний, примарний сон, який тягнувся роками і здавалося не мав кінця, і врешті кінець настав, і це було щастя. Василь був одним з тих кількох тисяч совєтських зеків, що замерзли у лютих полярних зимах на трасі Дудінка-Норільськ, яку будували по війні. Ірена зайшла в кінату тихо і рухалася так, що очевидно було, що намагалася не шуміти, аби не будити дітей. Міськові раптом це стало приємно, він відчув приплив симпатії до Ірени, і жаль за тим, що вони мають з нею розлучатися. – Ірено, – покликав він. Ірена шарпнулася, гейби злякано і підійшла до ліжка, де спали Місько з Христею. – Ти чого не спиш? – спитала вона хрипкувато. – Треба спати, вже пізно. – Та якось не можу заснути, думаю про все і про завтра, і як нам буде у тих людей… – Спи. Я ось теж лягатиму. Вона відійшла до свого ліжка і почала роздягатися. Місько, як вже не раз бувало, дивився, як вона роздягається у півтемряві, і йому хотілося більше побачити її, оголену, коли вона перевдягалася у нічну сорочку. Ген майнули в півтемряві білі яблука персів, і Міськові перехопило подих, і щось заворушилось у нього всередині. – Ірено, а ти коли завтра їдеш? А ми коли? – Вранці про все поговорим. Зараз треба спати. – А я не можу заснути… – Не можеш… Заснути не можеш? Ірена мить мовчала. А потім: – Хочеш заснути краще, іди до мене, погрійся, я тебе присплю… Міськові перехопило подих і серце шалено закалатало у грудях. Білі яблука персів майнули в уяві. Він встав, укрив Христинку і підійшов до Ірениного ліжка. Вона розгорнула ковдру. – Ну, йди-но сюди, юначе… І Місько провалився в безодню. – Міську, прокинься, Міську! – Він розплющив очі. – А чого ти спиш у Ірениному ліжку? – питала Христинка здивовано. І тут Місько осягнув, що він голий у ліжку, і що все в нього напнуте, як струна. Вмить натягнув ковдру по саму шию. – Ірена пішла вранці, а ти копалась уві сні, то я скочив сюди, у її ліжко. Я зараз встану, іди вмивайся! – Я сама не хочу! – Іди, тобі кажу! Я хочу ще мить полежати. Зараз за тобою прийду і я вмиватися! Йди! Христинка скривилась незадоволено, але послухалась. Щойно вона вийшла, Місько притьмом розгледівся, знайшов у ногах на ліжку під ковдрою свої підштанці, скочив у них і застеливши швиденько Іренине ліжко, присів на тому, де спали вони з Христинкою, і тепер лиш голова в нього пішла обертом від спогаду про минулу ніч. Розчинення у блаженстві, ніж у маслі, тепло іншого тіла, втрата себе і знаходження нового, ого, який ти, хочу ще, провалля, шал, безмір, гріх, солодко, біжу, лечу, падаю, я вже дорослий, я чоловік, я є, я буду, я можу, я вже, та вгамуйся вже, скоро ранок, я хочу вміти, ти вже, тобі добре, ти чудовий, сонце всередині, ти найкраща, добре з тобою, треба було раніше, з тобою найкраще з усіх, спи, завтра буде… Місько чекав, що Ірена ось-ось повернеться. І боявся з нею зустрітися, і чекав нетерпляче. Минуло кілька годин, але Ірена так і не появилася. Врешті пані дому, в якому вони з Іреною замешкали у Кракові, прийшла зі старшим паном, який мав забрати Міська до себе, і панею, що мала забрати Христинку. Христинка заплакала. Полька взялася втішати її, кажучи, що вони мешкають близько до того пана, що бере Міська, і Христинка буде щодня бачитися з братом. Так що їхня розлука не буде дуже помітною. А далі буде видно. Коли узялися до речей, то з’ясувалося, що Ірениної валізи немає. Треба було розфасувати речі в їхніх валізах – Христинчині в одну, а Міськові в іншу. А також мамині речі… Відкрили одну валізу, а потім майже лихоманково іншу. Обидві були майже порожні. Напхано було туди старих газет і якогось шмаття. Дитячі речі лишились, але теж не всі. Місько дивився на все це мовчки, потім похитнувся, в очах у нього закрутилося і він повалився на підлогу, втративши притомність. Ми прожили разом тринадцять років. Ти ніколи не думав про це?! І число нашого дому – тринадцять. Певне для нас воно щасливе. Я колись тобі сказав – “Ти зараз найрідніша мені у світі людина, і в моїй хаті можеш жити стільки, скільки схочеш, хоч усе життя…” – тоді, коли ти прийшов до мене, тобі теж щойно минуло тринадцять. І ти міг би й далі жити зі мною. Як ти бачиш, і Оля моя до тебе ставиться так само, як і я. А що вам з Орисею краще окремо жити і є де, то вже інша і зрозуміла справа. Однаково нікуди ми одне від одного не дінемось… Господи, прости мені усі гріхи мої, свідомі і несвідомі, забери усю скверну з моєї душі, з мого тіла і з моїх думок, Господи, прости мені усе, що чинив я, грішне, я спокутую у молитвах і ділах своїх, Господи, нехай святиться воля твоя, нехай буде царство твоє, як на небі так і на землі, і в душі моїй нехай буде царство твоє, мамо моя і тату мій, простіть мені гріхи мої, я обіцяю Вам чистоти і світла в собі, я обіцяю Вам дотримати себе і сестру, я обіцяю Вам – ніколи більше гріха і скверни, я обіцяю Вам… Господи, дай мені силу витримати все, пом’яни мене в царстві твоїм, дай мені силу дістатися Львова, мого рідного Львова, нема святішого за нього місця в моїй душі, Маріє, свята Маріє, Божа матір Маріє, мамо моя Маріє, Господи спаси і помилуй… помилуй… Гострий уламок скла врізався Міськові у долоні, між якими був затиснутий, і краяв долоні його вже до крові, а Місько й далі стискав руки дужче і дужче разом, і вже кров струміла з долонь, але він вже не бачив нічого, і біль з порізаних долонь лиш додавав його молитві сили, і він молився шалено й відчайдушно, вириваючись всім єством своїм до Бога, до покійних батьків, до душі чистої і праведної, до світла, до світла, до світла і, спершу стоячи навколішки самотньо у Маріяцькому костьолі в Кракові, він простерся далі ниць перед іконостасом, витягуючи вперед скривавлені руки, витягуючись із минулого в майбутнє, тягнучись до світла. – Але у Львові я вами не займаюсь, виходите – і до побачення. Я їду далі, везу вантаж, у мене справи, так що… Дебелий капітан совєтської армії виявився українцем з Черкащини і саме на нього набрів Місько, в один із своїх чергових походів на вокзал у пошуках можливості дістатися Львова. Минув місяць, відколи вони з Христиною жили в Кракові у польських родинах. Все було чудово. З дитинства діти розмовляли польською, люди, що взяли їх до себе, були милі і сердечні, і вмовляли обох лишатися. В одних дітей не було, в інших всі загинули під час війни і вони хотіли мати біля себе живу душу, а Місько і Христинка були чемні і зосереджені, добре виховані, як казали поляки, зразу видно породу. Коли виявилося, що Місько співає, і в костьолі, куди дітей повели в неділю, він заспівав свою “Аве Марія”, то по службі Божій старий Казімєж розцілував його, і сказав, що Міська сам Бог послав йому до хати, що кращої дитини він і бажати б не хотів. Отож коли Місько сказав, що вони з Христиною їдуть до Львова, то старий мало не плакав, умовляючи Міська лишитись. Так само вмовляли і Христину. Але Місько попри всі почуття вдячності і симпатії був незворушний і непохитний у своєму рішенні. До Львова. Плакали, проводжаючи, харчі на дорогу, адреси, якби щось, то просимо, і взагалі. Адже скільки тут тої дороги від Кракова до Львова. Колись побачимось, дасть Бог! Виїхали надвечір. Через ніч мали дістатись Львова. На кордоні капітан щось там перебалакав з прикордонними військовими. На дітей лиш зиркнули, і по тому. Ранок. Вокзал. Львів. Вони йшли Львовом майже вдосвіта. Місто на загал ще спало, лиш де-не-де прошкували, певне, кудись на працю, самотні перехожі. І військові совєтські патрулі. Але ніхто не звертав особливої уваги на двійко дітей, що крокували вранішнім Львовом на початку жовтня першого повоєнного року кудись майже навздогад, не знаючи вгаразд жодної адреси, лише вишпортуючи з памяті гейби навпомацки якийсь шлях, яким і простували, впізнаючи відчужіле, але своє, як подих, рідне місто. Місько тримав в одній руці валізку, а іншою за руку Христинку. Було вже трохи зимно вранці. Він трохи щулився від холоду у самій лиш сорочці. На Христинці була доволі тепла кофтина і він знав, що сестрі не холодно, і все ж позирав на неї час від часу дбайливим оком, а вона у відповідь на нього, довірливо стискаючи братову руку, гейби єдиний якір, що тримав її в цьому житті. Вони йшли по Вокзальній, потім повернули на Городоцьку, і вже коли дістались маленького костьолу на роздоріжжі, Місько захвилювався. Тут ліворуч вони нібито мали повернути. Це вулиця Клепарівська, з’ясовував собі Місько, і таки, здається, на ній, на самому початку жив колись Дмитро, тільки чи… Але Місько йшов впевнено, нічим не зраджуючи свого хвилювання сестрі, і діставшись знайомого будинку – номера він не пригадував, як і назви вулиці, піднявся разом з Христинкою на четвертий поверх і постукав у двері ліворуч. Хвилину ніхто не відповідав, і Місько, захвилювавшись, постукав ще раз, настирливіше. Врешті почулось якесь шарудіння за дверима, і невдовзі двері відчинились. На порозі стояв заспаний Дмитро, зарослий незнайомою Міськові світлою кучерявою борідкою. Він отетеріло витріщився на Міська і лиш видихнув: – Місько, ти… ви..? А де мама? – Мама померла, – сказав Місько і йому стало боляче жити. – Ми… просто не знали, куди ще йти і до кого, я пам’ятав лиш, де ти живеш, ми повернулись до Львова самі, і… Ти зараз для мене найрідніша у світі людина. І в моїй хаті можеш жити стільки, скільки схочеш, хоч усе життя… – сказав Дмитро, захлинаючись від усього, що почув і побачив. – Ти знаєш, як я любив свою сестру Марію і тебе, ти… ви… ви мої, наші… – з вами все буде гаразд… І тоді Місько заплакав, уперше за весь цей час, гірко заплакав, як маленький, уткнувшись в Дмитрове плече. І це був Міськів день народження. Йому сповнилось чотирнадцять років. Париж. Квітень, липень 1999 |
(1 votes, average: 5.00 out of 5)