ОХ – ЧАРІВНІ КАЗКИ – Українська література – Література для дітей
(літературна обробка Оксани Іваненко)
Колись було не так, як тепер: колись усякі дива робилися їм світі. Розкажу вам казку про лісового царя Оха, який він був.
Колись-то давно, не за моєї пам’яті, – мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, – жив собі убогий чоловік з жінкою, І у них був одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо той одинчик! Ні за що – і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів із двадцять, а він усе на печі сидить – ніколи її не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться… Батько й мати журяться:
– Що нам з тобою, сину, робити, що ти ні до чого не здатний?
Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно упас хліб переводиш!
Так йому не до того: сидить та просцем пересипається…
Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже:
– Що ти, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, і така недотепа – нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав чи найняв, може б, його чужі люди чому вивчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув день зо три та й утік; зліз на піч – знову просцем перегинається.
Батько побив його добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись). Так він і звідтіля втік. Батько знов його побив і оддав Ковальству вчитись. Так і там не побув довго – втік. Батько бідкається. Що робити?
– Поведу, – каже – вражого сина, ледащо в інше царство, може, де найму, він відтіля не втече. – Взяв його й повів.
Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Притомилися трохи; а над стежкою стоїть обгорілий пеньок. Батько й каже:
– Притомився я, сяду одпочину трохи. – От сідає на пеньок та й каже:
– Ох! Як же я втомився!
Тільки це сказав, аж з того пенька – де не взявся – вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.
– Що тобі, – пита, – чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався: де воно таке диво взялося? Та й каже йому:
– Хіба я тебе кликав? Одчепись!
– Як же не кликав, – каже дідок, – коли кликав!
– Хто ж ти такий? – пита чоловік.
– Я, – каже дідок, – лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?
– Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! – каже чоловік.
– Ні, кликав, ти сказав: Ох!
– Та то я втомився, – каже чоловік, – та й сказав: ох!
– Куди ж ти йдеш? – питає Ох.
– Світ за очі! – каже чоловік. – Веду оцю дитину наймать – може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома – що найму, то й утече.
– Найми, – каже Ох, – у мене, я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то коли пізнаєш його – бери, а не пізнаєш – ще рік служитиме в мене!
– Добре, – каже чоловік. – Рік – не вік!
Ударили по руках, чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.
От як повів його Ох та й повів, аж на той світ, під землю, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої; а в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано – все, все… А за наймичок у Оха мавки – такі зелені, як рута!..
– Ну, сідай же, – каже Ох, – наймитку, та попоїси трохи!
Мавки подають йому страву – і страва зелена! Він попоїв.
– Ну, – каже Ох, – піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймиток пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох – аж він спить. Ох звелів наносить дров, положив на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова… Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна углина і випала з того попелу. Ох тоді і сприснув живущою водою, – наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох знову звелів дрова рубати, той трохи порубав та й знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, углину сприснув живущою водою – наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втретє, та знову живущою водою сприснув углину – і з того ледачого парубка став такий моторний та гарний козак, що ні задумать, ні згадать, хіба в казці сказать.
От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько його йде за і НІКІМ. Прийшов у той ліс, до того пенька обгорілого, сів та:
– Ох!
Ох виліз з того пенька та й каже:
– Здоров був, чоловіче!
– Здоров, Ох!
– А чого тобі, чоловіче? – пита Ох.
– Прийшов, – каже, – за сином.
– Ну, йди, як пізнаєш – бери його з собою, а не пізнаєш –
Ще рік служитиме.
Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати; Ох взяв Виніс мірку проса, висипав – назбігалось до біса півнів! Ну, пізнавай, – каже Ох, – де твій син?
Чоловік дивився-дивився – всі півні однакові: один у один – не пізнав.
– Ну, – каже Ох, – йди ж собі, коли не пізнав: ще рік гній син служитиме в мене.
Чоловік і пішов додому.
От виходить і другий рік; чоловік знову йде до Оха. Прийшов до пенька:
– Ох! – каже. Ох до нього виліз.
– Йди, – каже, – пізнавай!
Увів його у кошару – аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав – не впізнав.
– Іди собі, коли так, додому, твій син ще рік житиме у мене.
Чоловік і пішов журячись.
Виходить і третій рік. Чоловік йде до Оха. Йде та йде – аж йому назустріч дід, увесь як молоко білий, і одежа на ньому біла. Здоров, чоловіче!
– Доброго здоров’я, діду!
Куди тебе доля несе?
Йду, – каже, – до Оха виручать сина.
– Як саме?
– Так і так, – каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
Е! – каже дід. – Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.
Та я вже, – каже чоловік, – і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер… Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?
– Знаю! – каже дід.
Скажіть же й мені, дідусю-голубчику: я вам цілий вік дякуватиму. Бо все-таки який він не був, а мій син, своя кров!
Слухай же, – каже дід, – як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та оскубуватиметься, то твій син.
Подякував чоловік дідові і пішов. Приходить до пенька: Ох! – каже.
Ох і виліз до його і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталась їх сила-силенна і все один в один.
– Пізнавай, – каже Ох, – де твій син? Пізнаєш – твій, а не пізнаєш – мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та оскубується. Чоловік і каже:
– Ось мій син!
– Ну, вгадав! Коли так, то бери.
Взяв перекинув того голуба, – став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обіймає його, цілує… Раді обидва!
– Ходім же, сину, додому. – От і пішли.
Йдуть дорогою та й розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було, – син розказує; то батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:
– Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний… Служив ти три роки, та нічого не заробив!
– Не журіться, тату, – все гаразд буде. Глядіть, – каже, – тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть у вас, то ви мене продайте за триста рублів, – тільки продавайте без ретязя: от у нас і гроші будуть, розживемось!
Йдуть та йдуть, – аж ось на узліссі собаки ганяють лисицю: так ганяють, так ганяють, лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.
– Се твій хорт?
– Мій!
– Добрий хорт! Продай його нам.
– Купіть.
– Що тобі за його?
– Триста рублів, без ретязя.
– Нащо нам твій ретязь – ми йому позолочений зробим. На сто!
– Ні.
– Ну, бери всі гроші, – давай хорта. – Одлічили гроші, взяли хорта, – давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
Йдуть та йдуть, батько й каже:
– Що нам, сину, цих грошей, – тільки що хазяйством завестись, хату полагодить…
– Не журіться, тату, буде ще. Тут, – каже, – тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом; я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста рублів; без шапочки.
От йдуть полем, – паничі випустили сокола на перепела; сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом, так зразу і насів того перепела. Паничі побачили:
– Це твій сокіл?
– Мій.
– Продай його нам.
– Купіть
– Що тобі за його?
– Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
– Ми йому парчеву зробимо…
Поторгувались, продав за триста рублів. От паничі пустили и л о сокола за перепелицею, а він як полетів, та й полетів, та Перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
– Ну, тепер ми розжились трохи, – каже батько.
– Чекайте, тату, ще буде. Як йтимемо через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте: дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка.
От доходять до містечка, аж там ярмарок. Син перекинувсь конем – і такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитами землю вибиває! Тут понаходилось купців – торгують.
– Тисячу, – каже, – без недоуздка, то й беріть!
– Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! Дають п’ятсот.
– Ні!
А це підходить циган, сліпий на одне око:
– Що тобі, чоловіче, за коня?
– Тисячу без недоуздка.
– Ге! Дорого, батю: візьми п’ятсот з недоуздком!
– Ні, не рука, – каже батько. Ну шістсот… бери!
Як узяв той циган торгуватися, як узяв, – так чоловік і шага не спускає.
– Ну, бери, батю, тільки з недоуздком,
– Е, ні, цигане, недоуздок мій!
– Чоловіче добрий! Де ти бачив, щоби коня продавали без уздечки? І передать ніяк…
– Як хочеш, а недоуздок мій! – каже чоловік.
– Ну, батю, я тобі ще п’ять рублів накину, – тільки з недоузком.
Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривні стоїть, а циган дає п’ять рублів. Взяв і оддав. Запили могорич; пішов чоловік додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган, – то Ох перекинувся циганом.
Той кінь несе та й несе Оха – вище дерева, нижче хмари… От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на степу, а сам пішов у хату.
– Не втік-таки з моїх рук, вражий син! – каже жінці.
От у обідню пору бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить, та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувся і собі щукою та давай ганяться за тим окунем. Тільки нажене, то окунь відстовбурчить пірця та хвостом повернеться, щука й не візьме… От-от вона дожене та:
– Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
– Коли ти, кумонько, хочеш балакати, – каже окунець щуці, – то я й так чую!
Знову що нажене щука окуня та:
– Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
А окунець відстовбурчить пірця та:
– Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!
Довго ганялась щука за окунем – та ні! Не догнати! Підпливає той окунь до берега – аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі. Царівна побачила та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
– Який я, таточку, гарний перстень найшла! – Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний!
Коли це через якийсь там час доповіли царю, що прийшов купець. (А то Ох купцем перекинувся.) Цар вийшов:
– Що тобі треба, дідусю?
– Так і так: їхав я, – каже Ох, – кораблем, віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду… Чи ніхто з ваших не знайшов?
– Так, – каже цар, – моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо мені, каже, і на світі не жить, як не привезу того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився:
– Оддай, – каже, – дочко, – а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай!
А Ох так просить:
– Що хочете, те й беріть у мене, – тільки оддайте мені перстень!
– Ну, коли так, – каже царівна, – то щоб ні тобі, ні мені! – та й кинула той перстень на землю… Той перстень і розсипався пшоном – так і порозкочувалось по усій хаті. А Ох, не довго думавши, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно. Клював-клював, все поклював… А одна пшонина закотилася під ноги царівні,- він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював, та в вікно й вилетів собі геть, та й полетів собі…
А з тієї пшонини перекинувся парубок – і такий гарний, що царівна, як побачила, так і закохалася одразу й так щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за його:
– Ні за ким, – каже, – я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився, що за простого оддає свою дочку, а далі взяв та поблагословив і таке весілля справили, що увесь мир скликали. І я там був, мед-вино пив: хоч в роті не було, а по бороді текло – тим вона в мене й побіліла!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)