ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ – ЧАРІВНІ КАЗКИ – Українська література – Література для дітей

(літературна обробка Оксани Іванєнко)

Був собі дід та баба. А в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних вони жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього. А він знай на печі у просі сидить, у чорній сорочці; як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує.

Аж ось летить чутка, що так і так: прийшов царський указ, щоб зібралися до царя на обід. І хто збудує такий корабель, щоб літав, і прилетить на тім кораблі, за того цар дочку віддає.

Розумні брати й радяться:

– Піти б, може, там десь наше щастя закотилося!

Порадились, просяться в батька та в матері:

– Підемо ми, – кажуть, – до царя на обід: загубити – нічого не загубимо.

Старі, – нічого робити, – вирядили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося.

Пішли брати в ліс. Зрубали дерево і почали думати, як летючий корабель збудувати.

Підходить до них дід древній, як молоко, сивий, борода аж до пояса.

– Здорові, синочки! Дайте вогнику люльку розпалити.

– Ніколи нам, старий, з тобою панькатися!

І почали знову думати.

– Добре свиняче корито вийде у вас, дітки, – сказав старий. – А царівни вам не бачити, як своїх вух.

Сказав – і зник, як не було. Морочилися, морочилися брати – нічого у них не вийшло.

– Поїдемо до царя на конях, – каже старший брат. – На царівні не женимося, то хоч погуляємо.

Сіли брати на коней і поїхали.

А дурень сидить на печі та й собі проситься:

– Піду й я туди, куди брати пішли!

– Куди ти, дурню, підеш? – каже мати. – Там тебе й вовки з’їдять!

– Ні, – каже, – не з’їдять! Піду!

Старі з нього спершу сміялися, а тоді давай лаяти. Так ні! Бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:

– Ну, йди, та вже й не вертайся і не признавайся, що ти наш син.

Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.

Іде та іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла – аж до пояса! Хлопець перший до нього привітався:

– Здорові, діду!

– Здоров, сину!

– Куди йдете, діду?

А той каже:

– Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?

– Я до царя на обід.

– Хіба ти, – питає дід, – умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?

– Ні, – каже, – не вмію!

– То й чого ж ти йдеш?

– А хто його знає, – каже, – чого! Загубити – не загублю, а може, там десь моє щастя закотилося.

– Сідай же, – каже дід, – та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!

– Е, дідусю, і радий би вас нагодувати, та нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви його й не вкусите.

– Нічого, виймай!

От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких: як у панів. Здивувався дурень, а дід усміхається.

От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:

– Ну, слухай, сину: йди ж тепер у ліс та знайди найбільший дуб, у якого гілки хрест-навхрест ростуть. Удар сокирою, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не гукне. Тоді, – каже, – тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, та по дорозі бери, кого б там не стрів, хто б тебе не попросив.

Хлопець подякував дідові, і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.

От увійшов у ліс, підійшов до дуба, у якого гілки хрест-навхрест ростуть, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав, спав… Коли це за якийсь там час чує – хтось його будить:

– Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!

Хлопець прокинувся, коли гляне – аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались тільки летіти!

От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів… Як полетів та й полетів нижче неба, вище землі – й оком не зглянеш!

Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:

– Здорові, дядьку!

– Здоров, небоже!

– Що ви робите?

– Слухаю, – каже, – чи вже позбирались до царя на обід люди.

– А хіба ви туди йдете?

– Туди.

– Сідайте зо мною, я вас підвезу.

Слухало сів. Вони й полетіли. Один – як ні одного, а тепер добре, що вдвох.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом – одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.

– Здорові, дядьку!

– Здоров, небоже!

– Чого ви на одній нозі скачете?

– Того, – каже, – коли б я відв’язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я, – каже, – не хочу…

– Куди ж ви йдете?

– До царя на обід.

– Сідайте з нами.

– Добре.

Скороход сів, і знов полетіли. Як на двох буде, то й третій поживиться.

Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і націлюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.

Він крикнув:

– Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого!

– То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!

– Де ви її бачите?

– Ет, – каже, – там, за сто миль, сидить на сухій грушці!

– Сідайте з нами!

Стрілець сів. Полетіли. Вже четверо.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.

– Здорові, дядьку!

– Здоров!

– Куди ви йдете?

– Іду, – каже, – добувати на обід хліба.

– Та в вас і так повен мішок!

– Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.

– Сідайте з нами!

– Добре!

Сів і Об’їдайло. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.

– Здорові, дядьку!

– Здоров!

– Чого ж ви тут ходите?

– Пити, – каже, – хочеться, та ніяк води не знайду.

– Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте?

– Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.

– Так сідайте з нами!

– Добре.

Обпивайло сів, і вони полетіли.

Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи.

– Здорові, дядьку! Куди це несете солому?

– У село, – каже.

– Ото! Хіба в селі нема соломи?

– Є, – говорить, – та не така!

– А хіба це яка?

– А така, – каже, – що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.

– Сідайте з нами!

Морозко сів, і полетіли далі.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.

– Здорові, дядьку!

– Здоров!

– Куди ви дрова несете?

– У ліс.

– Ото! Хіба в лісі нема дров?

– Чому нема? Є, – говорить, – та не такі.

– А які ж?

– Там, – каже, – прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!

– Сідайте з нами!

І той згодився, сів, та й полетіли. Таке вже товариство стало! Ціла громада та й годі!

Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду та горілки повикочувані; пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, – сказано, – півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани, і багаті, і старці убогі. Як на ярмарку. Дурень прилетів із своїм товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.

Цар дивиться у вікно – аж хтось прилетів на золотім кораблі. Він лакеєві й каже:

– Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів! Лакей пішов, подивився, приходить до царя:

– Якась, – каже, – мужва обідрана! Цар не вірить:

– Як, – каже, – можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.

Взяв та й пішов сам між люди.

– Хто, – питає, – тут на цім кораблі прилетів? Дурень виступив:

– Я! – каже.

Цар як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці – коліна повилазили, то аж за голову взявся: “Як-таки, щоб я свою дитину та за такого холопа віддав!”

Що його робити? І вирішив йому загадки загадувати.

– Піди, – каже до лакея, – скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не те що царівни не віддам, а оце меч – а йому голову з плеч!

Лакей і пішов.

А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив:

– Чому ти, – питає, – не їси?

– Де вже мені їсти!

І розказав – так і так.

– Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живучої й цілющої… Як я її добуду?

– Не журись! Я тобі дістану! Хто став у ряду, той держи й біду!

– Ну, гляди!

Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.

– Скажи, – говорить, – що принесу!

Відв’язав Скороход ногу від вуха та як махнув – так в одну мить і набрав води живучої й цілющої.

Набрав, утомивсь. “Ще, – думає, – поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи”.

Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. “Пропав!” – думає.

Слухало взяв приставив до землі вухо – давай слухати. Слухав-слухав.

– Не журись, – каже, – під млином спить, вражий син!

– Що ж ми будемо тепер робити? – каже дурень. – Як би його збудити?

А Стрілець каже:

– Не бійся: я розбуджу!

От як нап’яв лук, як стрельне – як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли… Скороход прокинувся – мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.

Цар не знає, що робити. Ну загадувати другу загадку: як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок пічок хліба, тоді, – каже, – віддамо мою дитину за нього, а не з’їсть, то от мій меч – а йому голова з плеч!

Слухало й підслухав та й розказав дурневі.

– Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! – каже дурень.

Та й знов зажурився – аж плаче. А Об’їдайло й каже:

– Не плач, я за вас усіх поїм і ще буде й мало. Приходить лакей: так і так.

– Добре, – каже, – нехай дають!

От насмажили дванадцять биків, напекли сорок пічок хліба. Об’їдайло як зачав їсти – усе дочиста поїв, ще й просить:

– Ех, – каже, – мало! Хоч би ще трошки дали!..

Цар бачить, що він такий, – знову загадав загадку, щоб дванадцять діжок води випив за одним духом і дванадцять діжок вина, а не вип’є – “мій меч – йому голова з плеч!”

Слухало підслухав – розказав; дурень плаче.

– Не плач, – каже Обпивайло, – я сам вип’ю, ще й мало буде.

От викотили їм по дванадцять діжок води й вина. Обпивайло як узяв пити, все до краплі видув, ще й підсміюється.

– Ех, – каже, – мало! Хоч би ще трохи – ще б випив.

Цар бачить, щo нічого з ним не вдіє, та й думає: “Треба його, вражого сина, зі світу звести!” От і посилає до дурня лакея:

– Піди скажи: казав цар, щоб перед весіллям у лазню сходив.

А другому лакеєві наказав, щоб лазню чавунну напалили: “Так він, сякий-такий, зжариться!” Грубник натопив лазню – так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зжарити!

Сказали дурневі. От він іде в лазню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки-но ввійшли вони в лазню, аж такий жар, що не можна! Морозко розкинув солому – й відразу так стало холодно, що дурень насилу облився та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють лазню, думають, тільки з нього попілець зостався. Аж він лежить на печі. Вони його й збудили.

– Оце, – каже, – як я міцно спав!

Та й пішов із лазні.

Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в лазні так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…

От і каже:

– Хто дістане мені на ранок полк війська, за того віддам свою дочку заміж.

Слухало й підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:

– Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?

Іде на корабель до товариства:

– Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то – пропав я на світі…

– Не плач! – каже той, що ніс дрова. – Я тебе виручу. Сказано: добре братство – краще багатства!

Приходить слуга:

– Казав, – каже, – цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, – тоді твоя царівна!

– Добре, зроблю, – каже дурень. – Тільки, – каже, – скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму.

Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось!

На ранок прокидається цар – аж чує: грають. Він питає:

– Що там так рано грає?

– То, – кажуть, – той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.

А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє, шапочка золота, а сам такий гарний, куди там! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під палац.

– Стій! – крикнув.

Військо у лаві – як перемите!

Вийшла царівна. Як побачила, аж засміялась: який у ней гарний чоловік буде!

От їх швидко й одружили, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ – ЧАРІВНІ КАЗКИ – Українська література – Література для дітей