ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ – ЧАРІВНІ КАЗКИ – Українська література – Література для дітей
Колись була птиця Жайворонок царем, а царицею – Миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
– Нехай мені буде!
– Нехай мені! – каже Жайворонок.
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім Миша каже:
– Ну, я лучче перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зернину в зуби та в нору й побігла. Тут цар-Жайворонок збирає всіх птиць, щоб завоювати царицю-Мишу, а цариця скликає всіх звірів, – і почали війну. Як вийшли в ліс, – то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме літаючи бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась – аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерево і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.
На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:
– Ану, вставайте воюватися!
Птиця, що підійметься, то й упаде на землю, – так звір і розірве. І цариця повоювала царя.
А один Орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець. Побачив, що він сидить на дереві, – як націлиться на нього. А той Орел так просить його:
– Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
– Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще наміривсь утретє; Орел знов його почав просити:
– Ей, голубчику-братику! Не бий мене, та візьми до себе – я тобі у великій пригоді стану.
Стрілець повірив йому: поліз та зняв з дерева, та й несе його додому. А він йому каже:
– Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Він її за рік із’їв та й каже тому чоловікові:
– Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.
Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав, та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:
– Ще в мене мала сила, заріж іще одну ялівку!
Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із’їв за рік. Там знову, – як полетів… Пролітав мало не цілий день, – увечері знову прилітає та й каже йому:
– Заріж іще й бугая!
Той чоловік думає: “Що тут робити, – чи зарізати, чи ні?” А потім каже:
– Більше пропало – нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Він як з’їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, – то літав так високо – аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже йому:
– Ну, спасибі тобі, чоловіче; вигодував мене, тепер сідай на мене.
– Що з того буде? – питається чоловік.
– Сідай! – каже йому.
Цей і сів.
Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу, – коли це Орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:
– А що, як тобі здавалось? А він йому каже:
– Так, наче я вже неживий був. Тоді Орел йому каже:
– Отак саме мені було, як ти на мене націлявся. Потім каже:
– Сідай знов.
Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього, – ну, нема що робити, – таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а звідтіль як скинув його з себе, – та підхопив його так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:
– А що, як тобі здавалось?
– Так, наче вже кістки мої розсипались, – відповідає чоловік.
Тоді Орел йому каже:
– Так само й мені було, як ти вдруге націлявсь. Ну, ще сідай.
Той сів. А він як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло землі, та тоді питається його:
– Як тобі здавалось, коли ти летів на землю?
– Так, наче мене зовсім не було вже на світі, – відповідає той.
Тоді Орел йому каже:
– Отак само мені було, як ти втретє націлявсь. – А потім каже: – Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та будемо летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять. Прилітають до його дядька. А він йому каже:
– Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе, чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на очі
Приведу.
Він приходить у хату, коли це йому кажуть:
– Чи по волі, чи по неволі?
– Добрий козак усе по волі ходить, – відповідає їм.
Вони його питаються:
– Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну, – та ні чутки ні звістки.
А він їм каже:
– Як дасте яйце-райце, то я на очі приведу. Вони йому кажуть:
– Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
Тоді він виходить із хати та й каже Орлові:
– Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.
– Летімо далі! – каже йому Орел.
Летять та й летять, та й прилітають до його брата, і тут те саме говорив, що в його дядька, – таки не дали яйця-райця. Прилітають до його батька, а Орел йому каже:
– Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив і на очі приведу.
Увіходить він у хату, а вони йому кажуть:
– Чи по волі, чи по неволі?
– Добрий козак усе по волі ходить, – відповідає їм.
Вони його стали питатися:
– Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну та, мабуть, убили його там.
А він їм каже:
– Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу. Батько Орлів каже йому:
– Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.
– Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
– Піди ж приводь, – зараз тобі дамо!
Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому дали яйце-райце і сказали:
– Тільки не розбивай ніде по дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб’єш.
Він іде та й іде, та так схотілось пити йому… Коли це знайшов криничку. Тільки-но став пити воду, та якось об цебрину й розбив яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; то що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться… Кричить бідолага: нічого сам не зробить! Коли це іде до нього Змія та й каже йому:
– Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей ізжену в те яйце-райце?
– А що тобі дати? – питається він. Вона йому каже:
– Даси те, що без тебе стало дома? А він каже:
– Дам!
От вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце й дала йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
– Це ж я тебе, сину, віддав Змії!
Нема що робити, – журбою не поможеш! Якось треба жити. Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот, – забагатів.
Живуть вони, аж поки син підріс. От він і каже:
– Це ви мене, тату, віддали Змії. Ну, дарма, якось буде!
От він зараз і пішов до Змії.
Приходить до неї, а вона йому каже:
– Зроби мені троє діл, та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з’їм!
А коло її хати був великий луг – скільки оком зглянути! Так вона йому каже:
– Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував і щоб там зорав і пшениці насіяв, вижав її, в скирти поклав і щоб таки в ту ніч з
Тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі була зміїна дочка замурована. Він приходить сюди та й плаче. А та дочка його питається:
– Чого ти плачеш?
– Як же мені не плакати, – каже він, – коли Змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч.
Вона його питається:
– А що ж там?
Він їй і розказав. Вона й каже:
– Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.
– Добре!- каже він.
Вона йому каже:
– Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав, та понесеш їй паляницю.
От пішла до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить, – на тім місці ореться, пшениця сіється… – і до світанку спекла паляницю, дала йому: він приніс до Змії в хату і положив на столі.
Вона прокидається, – вийшла в двір та й дивиться на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже:
– Ну, впоравсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!
Та зараз йому й загадала:
– Щоб ти оту гору розкопав і щоб тудою Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:
– Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому Змія загадала. Так вона йому каже:
– Лягай спати тут, я це все пороблю.
А сама як свисне: так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивиться, що все так зроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
– Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.
Він знов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його:
– Що загадала?
– Загадала піймати золотого зайця, – відповідає він.
Тоді вона каже:
– Оце вже не жарти: хто його знає, як його і вловити! Одначе ходім до тієї скелі.
Вона каже йому:
– Ти стань над норою, будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори – бери його: то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
– А що, нічого не вилазило?
– Ба ні, лізла гадюка, а я побоявся ЇЇ, щоб не вкусила, та й пустив,- відповідає він.
А вона йому каже:
– А щоб тебе: ото самий заєць! Ну, гляди ж, – я ще піду; та як буде хто виходити й буде казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!
Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка.
– Чого ти, шину, тут шукаєш?
– Золотого зайця, – відповідає він. Вона йому каже:
– Де тут він ужавшя, тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівка та й питається його:
– А що немає зайця? І ніщо не виходило?
Він каже:
– Ба ні, виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут
Шукаю, а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його нема; то я й пустив.
Тоді вона каже:
– Чом ти не тримав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці, – тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв, приніс того зайця, положив його на стільці та й каже їй:
– Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.
– Добре – йди! – каже вона.
Він пішов.
А Змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за ним. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це Змія зметикувала, що то не заєць був, а її дочка, – давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними; коли вони чують – аж стугонить земля… Тоді вона каже:
– Оце вже за нами біжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; та як буде питатися тебе, чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою, то ти скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.
Коли це Змій летить та й питається того діда:
– Чи не бачив тут – не йшли сюдою парубок з дівкою?
– Ба, йшли, – відповідає дід. Той питається:
– Давно ж вони йшли?
– Тоді, як оця пшениця сіялась, – відповідає дід. Змій каже:
– Цю пшеницю вже пора косити, а їх учора не стало. – Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.
Прилітає Змій додому. Змія його питається:
– А що не догнав? І нікого не зустрічав по дорозі?
А він каже:
– Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь, чи не бачив – тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, – так я й вернувсь.
Тоді Змія йому каже:
– Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі!
Біжи вдруге за ними, та щоб доконче розірвав!
Летить Змій. Коли ті чують, що летить він ізнов – аж земля реве, – так вона каже:
– Ей, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти – ченцем; та як буде він тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: бачив тоді, як оцей монастир будували.
Коли це летить Змій та й питає цього ченця:
– Чи не бачив – не йшли тут парубок і дівка?
А він каже:
– Я бачив тоді, як оцей монастир роблено. А Змій каже йому:
– їх учора не стало, а монастир уже годів сто, як його роблено.
Сказав це та й вернувся назад.
Приходить додому та й розказує Змії:
– Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді вона йому каже:
– Чому ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив: то ж вони! Тепер я сама побіжу: ти ні до чого.
Побігла. Ото так біжить… Коли ті чують – аж земля реве і аж гаряча стала. Дівчина тоді каже йому:
– Ей, отепер ми пропали: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.
Прибігає Змія та й каже до тієї річки:
– А що, втекли?
Перекинулась зараз щукою, – давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пір’ям гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась, – так-таки не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пилами, /іа, напилась багато та й лопнула.
Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:
– Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди – усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі в кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма привітався та й думає собі: “Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Та ж вони подумають щось погане про мене”. Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, так і забув за ту дівку.
Ото побув півроку та задумав женитися. Йому нарадили одну Пірну дівку, щоб він її брав; а він за цю й забув, що його врятувала від змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав, – хоч її й ніхто не знав, що вона за дівка. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, – вони стали живі! Голубка й почала говорити до Голуба:
– А ти забув, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?
– Забув, забув! – відповідає Голуб.
Потім знов вона каже:
– А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти промили на байдаки?
– Забув, забув! – відповідає Голуб.
Потім знов Голубка каже:
– А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти за мене й забув?
Л Голуб каже:
– Забув, забув!
Тоді парубок і згадав за ту дівку, – за цю-таки саму, що голуби робила, – та ту покинув, а з цією оженивсь. І тепер так живе добре.