Основні принципи сімейної політики
Основними принципами сімейної політики є: принцип суверенності (незалежності сім’ї від держави), принцип суспільного договору, принцип свободи вибору сім’єю будь-якого способу життя, принцип єдності цілей федеральної та регіональної політики і принцип соціальної участі.
1. Принцип суверенності сім’ї означає, що сім’я незалежна від держави і має право приймати будь-які рішення, що стосуються її життя, абсолютно самостійно, виходячи лише з власними цілями та інтересами. Це означає і право сім’ї на будь-який тип сімейної поведінки та на будь-який образ і стиль життя, в тому числі і на той, який, з точки зору переважаючих соціокультурних і моральних норм, розглядається як девіантною, відхиляється (лише б він не був кримінальним з точки зору норм правових). Принцип суверенності означає, що будь-які типи взаємозв’язку подружжя, батьківства та спорідненості в лоні сім’ї також незалежні від держави.
Будь-яке обмеження принципу суверенності сім’ї, обгрунтовуються інтересами суспільства або держави (наприклад, регулювання виробництва абортів, встановлення процедури реєстрації шлюбу чи розлучення, введення військової повинності і т. П.), Має вводитися і регулюватися законодавчо або конституційно. При цьому все не оговорені юридичні випадки прямого втручання держави чи інших соціальних інститутів у життєдіяльність сім’ї повинні вважатися порушенням принципу суверенності.
Разом з тим не є порушенням принципу суверенності сім’ї пропаганда будь-яких типів сім’ї та сімейного поведінки, моделей сім’ї, так само як і соціальна (економічна і кожна інша) підтримка їх. У всякому разі, до тих пір, поки родина має можливість вибору цих типів і моделей. Тільки позбавлення сімей реальної свободи вибору з альтернативних варіантів може розглядатися як примус до чого-небудь одному.
2. Принцип суверенності сім’ї тісно пов’язаний з принципом свободи вибору. Насправді свобода вибору має цілком конкретні, історично певні межі, які пов’язані з певними періодами. Наприклад, швидке зниження смертності зробило непотрібною високу народжуваність і, отже, зумовило розпад системи соціокультурних норм багатодітності, відмирання заборон на застосування контрацепції і аборти. Цей розпад нормативної системи багатодітного батьківства привів у результаті до широкого поширення норм малодетности.
У наш час масовим, нормативним, стало одно-двох-дітні батьківство. Вся ж свобода вибору звелася до вибору між сім’єю з одним або двома дітьми, між однодетную і двухдетную, які і з демографічною, і з соціально-психологічної, і з будь іншої точки зору абсолютно невиразні, абсолютно ідентичні. Отже, цей “вибір сім’ї” абсолютно безальтернативний, т. Е. Ніякого вибору насправді немає.
Сімейна політика і повинна бути орієнтована на створення справжньої свободи вибору, на створення можливості реалізувати будь-яку альтернативу.
Зрозуміло, суспільство в особі держави та інших соціальних інститутів також вільно в прийнятті та підтримки тих типів сімей і сімейного поведінки, які в найкращій мірі задовольняють його інтерес у забезпеченні стійкого відтворення і успішної соціалізації підростаючих поколінь.
3. Принцип суспільного договору розвиває і конкретизує описані вище принципи суверенітету і свободи вибору. Він означає договірну регламентацію взаємин сім’ї як соціального інституту і держави. Інакше кажучи, сім’я і держава укладають між собою суспільний договір, в якому на рівноправній основі формуються всі існуючі політичні, соціальні, економічні та інші відносини між ними. Цей принцип особливо важливий в умовах нашої країни, в умовах реформування економічних і політичних відносин.
Сім’я, як соціальний інститут, забезпечує суспільство трудовими ресурсами, виконавцями соціальних ролей. Без цього “продукту сімейного виробництва” соціальна система не може функціонувати. Точніше – вона просто не існує.
Отже, суспільство має відчувати потребу, зацікавленість у тому, щоб сім’я виконувала свої функції відтворення та соціалізації нових поколінь. В той же час, чим далі, тим більшою мірою слабшають і навіть повністю зникають стимули, що визначають особисту зацікавленість у народженні та соціалізації нових поколінь. У цих умовах сім’я може зажадати від суспільства і його представника – держави – на договірній основі забезпечити всебічну підтримку тих моделей сімейного життя, які сприяють ефективній реалізації функцій відтворення та соціалізації.
4. Принцип єдності цілей федеральної та регіональної сімейної політики означає, що цілі сімейної політики єдині для всієї країни і не залежать від конкретних особливостей зміни сім’ї та сімейного поведінки на тій чи іншій території – частини одного і того ж держави. Цей принцип виходить з того, що відмирання багатодітності є глобальним процесом, що відображає фундаментальні зміни економічних, соціальних і демографічних умов життя суспільства. І тому, хоча й існують території, де переважають “традиційні” типи сім’ї та сімейного поведінки (багатодітність), але і на них необхідна політика, орієнтована на зміцнення сім’ї, тих її моделей і зразків, які найбільш адекватні цілям ефективної реалізації специфічних функцій сім’ї.
Врахування регіональних особливостей при цьому може досягатися як за рахунок шляхів конкретизації єдиної у своїй основі мети сімейної політики, так і шляхом застосування специфічних засобів її досягнення. Найкращим організаційним механізмом забезпечення єдності цілей сімейної політики та врахування регіональних особливостей є регіональні програми сімейної політики.
5. Принцип соціальної участі. В даний час як цілі сімейної політики, так і шляхи їх досягнення в зростаючій мірі формуються в рамках громадянського суспільства, у взаємодії трьох суб’єктів соціального життя: 1) сім’ї як малої групи, що здійснює свою життєдіяльність у конкретних соціально-економічних умовах і переслідує свої власні цілі та інтереси; 2) різного роду соціальних і територіальних спільнот і об’єднань, формальних і неформальних (сусідські громади, етнічні та соціокультурні меншини, партії, громадські, політичні, релігійні та інші об’єднання та спілки, групи інтересів і т. Д); 3) держави в особі її спеціалізованих органів (федеральних, регіональних і локальних), в чию компетенцію входять розробка і здійснення соціальної політики, в тому числі сімейної.
У цих умовах сімейна політика можлива лише як діяльність по створенню та реалізації програм нового типу, щодо взаємовигідної для всіх використанню ресурсів і можливостей, якими володіє кожен з учасників, для досягнення узгоджених цілей, інтересів і потреб. Іншими словами, суб’єкти сімейної політики – це, поряд з державою, різноманітні об’єднання громадян – партії, спілки, товариства, асоціації, фонди і т. П., В тому числі і ті, які створюються (або можуть створюватися) з метою захисту та відстоювання власне сімейних (або більш широко – демографічних) інтересів. Важливо лише, щоб всі ці об’єднання мали чітко усвідомлені і виражені цілі і наміри щодо того, якою має бути сім’я, як вона повинна змінюватися, в чому полягає суспільний інтерес стосовно до відтворення населення взагалі. Така нова технологія формування та реалізації сімейної політики та виражена в тому, що тут названо принципом соціальної участі.
Соціальне участь:
– Це форма реалізації прав і свобод особистості та сім’ї. Воно передбачає право і можливість кожної людини і кожної сім’ї безпосередньо або через свої об’єднання впливати на рішення, що мають саме пряме і безпосереднє відношення до їх найважливішим потребам та інтересам;
– Забезпечує поліпшення якості рішень і програм, що стосуються сім’ї. Сімейна політика перестає бути чимось нав’язаним зверху, вона ніби стає загальним надбанням усіх співучасників, які ідентифікують себе з нею;
– Це демократичний посередник, медіатор між державою та її громадянами. Соціальне участь зміцнює і покращує зв’язки між ними, підвищуючи ймовірність реалізації програм та рішень;
– Мінімізує соціальну напруженість і зменшує ймовірність соціальних конфліктів, змін між громадянами і державою;
– Сприяє розвитку почуття відповідальності за власну долю і долю сім’ї, допомагає подоланню, з одного боку, утриманських настроїв по відношенню до держави і суспільству, а з іншого, – патерналізм цієї держави по відношенню до своїх громадян;
– Це перший крок до соціальної активності та реальної політичної залученості, до формування демократичної політичної культури.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)