Системний підхід до політики

Системний підхід займає зараз одне з провідних місць в науковому пізнанні. Найбільш широке застосування цей підхід отримав при дослідженні і складних, багатогалузевих, розвиваються об’єктів. До них, зокрема, відносяться і політичні системи, організації, інститути. При системному підході об’єкт розглядається як безліч елементів, взаємозв’язок яких обумовлює цілісні властивості цієї множини.

Наприклад, серед політичних інститутів найважливіше місце належить державі. При його аналізі основний акцент робиться на виявленні різноманітних зв’язків і відносин, що мають місце як усередині держави, так і в його взаєминах із зовнішнім оточенням. Держава при системному підході представляється як безліч елементів, основним з яких є апарат управління, що складається, в свою чергу, із сотень елементів. У силу великого числа елементів, що складають об’єкти політичного характеру, при системному підході турбувалися використання обчислювальної техніки.

Творцем системного підходу в соціології та політології був американський соціолог-теоретик Толкотт Парсонс (1902-1979). Він розглядав політику як цілісний, складний, самоорганизующийся механізм. Сфера політики знаходиться в безперервній взаємодії з навколишнім середовищем і є однією з підсистем, яка виконує в суспільстві певні специфічні функції: визначає соціальні цілі, розподіляє наявні в суспільстві ресурси, приймає рішення, необхідні для досягнення поставлених цілей.

Політична підсистема, по Парсонсу, включає в себе три елементи – лідерство, органи влади і регламентацію, кожен з яких виконує певні функції. Лідерство забезпечує заняття певного положення, що зобов’язує проявляти ініціативу і забезпечувати масову підтримку для поставлених політичних цілей, інститут регламентації сприяє виробленню норм і правил, що створюють правову основу для політичного контролю.

Однак модель Парсонса мала деякі недоліки. Вона була орієнтована на стабільність і стійкість політичної системи, виключаючи всі випадки її нестабільності, конфліктів. Проте теоретична модель Парсонса мала помітний вплив на подальші дослідження в галузі соціології та політології.

Системну теорію для аналізу політики розробив канадський вчений Девід Істон (р. 1917). Створений ним образ політичної системи прагне до самозбереження і виконує функції розподілу цінностей і ресурсів. Політична система виступає, передусім, як інструмент для перетворення йдуть від суспільства імпульсів в політичні рішення. У своїй головній роботі “Системний аналіз політичного життя” (1965) він підкреслював, що політику слід розглядати як систему поведінки, включену в навколишнє середовище, піддану її впливу і володіє здатністю відповідати на ці впливи. Обмін і взаємодія політичної системи з середовищем здійснюється за принципом “вхід – вихід”. Роль “входу” полягає у впливі середовища на систему, в результаті чого виникає реакція на “виході” у вигляді політичних рішень щодо розподілу цінностей. Відповідь системи на імпульси, одержувані ззовні, має не тільки форму рішень, а й форму дій, які і складають зміст економічної, екологічної, соціальної та інших напрямів політики.

Політичний процес, таким чином, виявляється, по Істону, процесом переробки інформації, її переказу з “входу” на “вихід”. Ще одну найважливішу функцію політичної системи Істон бачить у забезпеченні її самозбереження, виживання. Проте механізми здійснення цієї найважливішої функції в концепції Істона не були розкриті.

Дотримуючись положень Істона про “системі, зануреної в середу”, американський політолог Габріель Алмонд (1911-2002), дослідивши негативну практику спроб механічного перенесення західних моделей в політичне життя країн, що розвиваються, глибоко досліджував ті функції політичної системи, які можуть забезпечити їй стійкість і стабільність.

Серед цих функцій він особливо виділив політичну комунікацію, під якою розумілося як тісна взаємодія всередині самої цієї системи між утворюють її структурами, так і взаємодію між всією цією системою в цілому і навколишнім її середовищем, громадянами.

Будь-яка влада потребує підтримки з боку громадян, суспільства. Без підтримки головного елемента політичного життя – індивіда – політична система не може ефективно діяти і забезпечувати власну життєздатність. Це завдання і виконується за допомогою функції політичної соціалізації – процесу освоєння індивідом політичних цінностей, знань, почуттів, ідеалів, що допомагають йому виконувати різні політично ролі. Політична культура – явище складне і різноманітне. В одній з найбільш відомих своїх робіт “Громадянська культура” (1963) Алмонд розглядав політичну культуру як “різноманітні, але стійкі, повторювані інтелектуальні, емоційні та оціночні орієнтації щодо політичної системи, її аспектів на” вході “і” виході “, уявлення про себе як політичному суб’єкті “. Дослідивши політичну культуру в ряді країн Європи і Америки, він прийшов до висновку, що особливо важко сформувати стійкі зразки політичної поведінки в країнах, де політична культура неоднорідна, відрізняється взаємодією різних субкультур.

Стійкість політичної системи залежить також від виконання нею ще однієї важливої ​​функції, яку Алмонд називає рекрутуванням. Її значимість обумовлена ​​тим, що життєздатність політичної системи у великій мірі залежить від якості політичного персоналу, виконує різні політичні ролі. Тому відбір управлінців, особливо еліти, повинен відбуватися цілеспрямовано при уважному обліку їх психічних якостей, загальної культури, здатності залучати й організовувати людей.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Системний підхід до політики