“Олітературнення” діалектів у нових мовно-культурних умовах ХХ століття
Діалектне мовлення сприймається нині вже не як відступ від літературної норми, а як рівноправний вияв національного мовлення, мовотворчий і комунікативний потенціал якого значний. У зв’язку з цим у нових мовно-культурних умовах кінця ХХ – початку ХХІ століття відроджується традиція “олітературнення” діалектів, коли діалектне мовлення піддається літературній обробці. Це найвідчутніше в стилі художньої літератури, у публіцистиці. Спостереження показують, що місце, функції і значення окремих елементів місцевого мовлення у творах різних авторів мають свої особливості: а) ширше використання діалектних основ різних говірок сучасними письменниками (В. Шевчук, П. Мідянка) можна розглядати як спробу збагачення літературної мови за рахунок доцільно дібраних діалектизмів; б) сучасні літературні обробки говорів (гуцульський – М. Влад, С. Пушик; середньополіський – М. Никончук; слобожанський – П. Біливода) засвідчують, що комунікативні системи говірок мають стійку традицію використання, відображену у місцевих варіантах народних казок, прислів’їв, загадок.
Виражальні можливості діалектного мовлення ще треба вивчати. У цьому контексті заслуговують на увагу прагнення культурних діячів мову своєї етнічної єдності піднести на рівень літературної. Маємо на увазі видання “Лемківської сторінки” в польських газетах, вимогу забезпечити викладання всіх шкільних предметів місцевою мовою у деяких регіонах Білорусії.
Не вдаючись до оцінки цих та інших явищ, які виявилися в період національного відродження, звернемо увагу на діалектні явища, вживані у творах художньої літератури з метою надання більшої точності, достовірності описуваним подіям, явищам, предметам побуту тощо.
Доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Житомирського педуніверситету, дослідник живого народного мовлення, Микола Никончук у своїх поезіях використовує діалектизми для зображення побуту жителів Середнього Полісся, при описі картин природи рідного краю. У вірші “Полісся” поет часто вживає діалектизми, які надають твору поліського колориту й предковічної краси (старання – жнива; дуброва – діброва; лядо – дерево і т. ін.). Нерідко слова-діалектизми у творах М. Никончука стають назвами окремих віршів, збірок, бо мають символічне значення. Наприклад, незгаркамінь – камінь, з якого робили селянські печі – протиставляється коштовностям і символізує вічність людського буття, духу, української мови.
Особливість стильової манери Степана Пушика можна визначити так: вміле використання надбань народного мовлення, завдяки цьому створення картин-образів, подій, неначе списаних з натури, а значить близьких і рідних непересічному жителеві Карпат. Показовою в цьому плані є поема “Косовський базар”. Автор вдало вплітає в тканину твору слова-діалектизми, властиві й зрозумілі лише гуцулам (вуйко – дядько, батьків брат; кептар – верхній хутряний одяг без рукавів; бануш – страва; кобіта – тітка і т. ін.).
Журналіст Петро Шевченко (письменницький псевдонім – Петро Біливода) використовував у своїх творах діалектизми для зображення життя людей та опису навколишньої дійсності Східної Слобожанщини. Функціонально активними в поезіях Біливоди є фонетичні діалектні варіанти слів (возьму – візьму, четирнадцять – чотирнадцять і т. ін.). Деякі поезії П. Біливоди написані виключно народною мовою, що дає змогу говорити про значний духовний і поетичний потенціал живого мовлення й розглядати діалектне мовлення як повноцінний засіб спілкування, випробуваний століттями.
Таким чином, останнім часом діалектизми використовуються у творах художньої літератури набагато частіше, ніж будь-коли. Це пояснюється тим, що останнє десятиліття в українській мові пройшло в річищі освоєння, легалізації тих виявів природної різноманітності, яку намагалися не помічати, пропагуючи монолітність, безваріантність.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)