Моя Лаура – ТОР ВАРРА
Найкращий цілунок – перший,
Я співаю тобі серенади:
І кохання набридло коли вже,
Ти розквітла мені у підвалі
Я тримаю тебе за волосся
Я пестив твоє прищаве тіло,
Я не буду сьогодні м’ясця,
Мене нудить від цих ромашок,
І я, давній римлянин ранку імперії,
Залізні троянди – табірний дріт
Хай пилиться на шафі вібратор
Не суди моє багатолюбство,
Я тебе зацілую сьогодні
Перемога без жодного дотику –
Собака лежить як сфінкс,
А ти затерта, як стрічка на принтері
Ти цариця і ти Тамара,
Мене спокусила ти власним задом,
Ти світу цього жебрачка,
В тобі рисака, пам’ятаю, збудив
Ллю до брому ще більше анісу,
В венах моїх застрягла ти тромбом,
І голодно, й брудно,
“Чому відчинене в тебе вікно?”-
Я руку простяг тебе погладить,
Ти подала наклепний позов
І ми зійшлися в протистоянні
Назву я тебе – Лаура,
Тебе я вкраду від батьків і дітей,
Ти станеш дружиною алкоголіка,
Ніколи не буде в тебе маститу:
Я оди складав у сяйві блискавок,
Ми в морі зустрілись без одежі,
Хай ноги цілуються між собою,
І ти з настирністю спаської мухи
І я поставив якось дослід,
Ці горби я вже брав,
Немає кращої від тебе
Ти мені заважала дихать,
Ти здичавіла панда,
І я невблаганний, мов ртуть,
* * *
Найкращий цілунок – перший,
А потім – суцільний масаж,
А потім – ти знову вершник
І знов відгарцьовуєш стаж.
Складу я цілунки докупи
І втисну, розтнувши ломом,
В твої ще молочні губи,
В твоє неро квітле лоно.
Коли ся прокинеш завтра
У ставі полеглих мрій,
На місці, де зріла ватра,
Буденний зросте пирій
* * *
Я співаю тобі серенади:
Електронною поштою шлю
І накази, й прохання, й рулади,
Як і більшості кібер-шлюх.
Але я, але я не комп’ютер
І виходжу голодний на street,
Де вино із очей, і я п’ю те,
Де реальні і снід й простатит.
І поляже за долар повія,
Затріпоче у власних тенетах,
І розпустою з рота повіє,
Ожививши екстаз Interneta.
* * *
І кохання набридло коли вже,
Й твоя рожа а-ля папуас,
Я скажу медсестрі: “Коли в ж.!”,
Щоб позбутись твоїх прикрас.
І коли вже кохання набридло,
Впавши з неба двоспальним ліжком,
Називай когось каменем, брило,
Далі підеш сама і пішки.
І коли вже набридло кохання,
Що з нектару зістало м’ясом,
Я до тебе маю прохання
Називатись минулим часом.
* * *
Ти розквітла мені у підвалі
Серед мотлоху, бруду, труб,
Ти розквітла у цьому завалі,
Як в труні розквітає труп.
Ти була урочиста й востаннє,
Перша сука сучасних Шив,
Твої перса счинили повстання,
Але я його придушив.
І тоді ти злилася до краплі,
І тікали з підвалу щури,
Так стікають молочнії кралі,
Так рождають ся діви жури.
* * *
Я тримаю тебе за волосся
І веду на звичайні жнива,
Я кидаю тебе у колосся
І вбиваю, а ти жива.
Ти смієшся, радієш і просиш,
Не пускаєш залізну десницю;
Хоч на тілі – керваві роси,
А тобі усе тільки сниться.
Я беру тебе за волосся
І веду працювати додому,
А тобі – хоч загнати лося,
Тільки бачу на серці втому.
* * *
Я пестив твоє прищаве тіло,
Як автомат, без почуттів,
Ти добре знала жіноче діло,
А вміла його – то й поготів.
І я про щось далеке мріяв,
Віддавшися до течії,
Й однаково, кого хто гріє,
Однаково, і де чиї.
І все змішалося війною:
Хвости, копита, панцир, бивень;
Прокинувся лише з ціною,
Коли сказала: “Десять гривень”.
* * *
Я не буду сьогодні м’ясця,
В руки інше далося:
Твої жовті інтимні місця,
Твоє злипле волосся.
Я не буду сьогодні вина,
П’ю солону, криваву слину;
І радіє нестримно вона,
Як по-звірячи я нахлину.
Що там краса, що там еротика.
Вікторіанця лаври!
Що там романіка, що там готика.
Списом розп’яті маври!
* * *
До Юпітера.
Мене нудить від цих ромашок,
Від сюсюкання, ніжних слів,
Дай побільше простецьких Машок
До згорілих моїх полів.
Про духовність, високі штиби
Хай ідеться за сто морів,
Ну, скажи мені правду, ти би
Викрадав манірних корів?
Їхні чепчики, рюшики, срантя
Так дратують і праведно злять,
Що примушують здня і зрання
Йти знімати простеньку бабу.
* * *
І я, давній римлянин ранку імперії,
І ти, християнка, кинута тиграм,
Зустілись в кімнаті місцевої мерії
І віддались гладіаторським іграм.
Тебе я здолав і тяжко поранив,
Покірно чекала своєї долі,
І світ задививсь у вікна-екрани,
А ти непорушно лежала долі.
Я безвідмовно заніс меча.
Може, пора спиниться?
Радість ковзнула в твоїх очах:
Ленін здійняв десницю.
* * *
Залізні троянди – табірний дріт
З квітками-серцями у нім,
Немає ізвідти жодних воріт,
Хіба що у жовтий дім.
Залізні троянди – жорстокий трофей
Війни без кордону й кінця,
Бо я не однолюб, бо я не Орфей,
В зубах застрягають серця.
І, навіть, коли я в багні тону,
Як робиш солодкий рот,
Ніколи не зможу любить одну,
Потрібен широкий фронт.
* * *
Хай пилиться на шафі вібратор,
Бо сьогодні з тобою я,
У коханні наївний аматор,
У двобої найперший вояк.
Не потрібні мені романи
І тупая тваринна хіть:
Ні любовні самоомани,
Ні омани, що мимохідь.
Я ціную лише перемогу
Чисту й повну: розбить і добить.
Можеш кликати на допомогу…
Ось такий бо я варвар доби.
* * *
Не суди моє багатолюбство,
Не зустрів, щоб в одній все було,
І мене хай засуджує людство,
Переможця чисельних лон.
Молодим не складу я зброї,
А у старості й дня не буть,
Знов падуть карфагени, трої,
Встлавши славою славну путь.
І з полеглих буде імперія
(із підлеглих жіночого роду),
Я і Ленін, і Сталін, і Берія,
Ти – лиш гвинтик мого народу.
* * *
Я тебе зацілую сьогодні
І надіну вінець королев,
Твої губи, я бачу, згодні,
Щоб на них самоствердився лев.
Я тебе вознесу понад хмари
І зірками осиплю плоть,
І навію ще й інші примари:
Ти – богиня, а я – господь.
А вже завтра зникну завчасно,
І цікаво дивитись тоді,
Як запалена зірка згасне
Із небес у якійсь лободі.
* * *
Перемога без жодного дотику –
Найсолодша моя перемога;
Нащо треба і стріли, і дротики,
Як узяти беззбройним змога.
Ні цілунку, ні сексу й розпусти,
Тільки пестощі, тільки слова,
Тільки листики від капусти
І шкориночка часова.
Ти розм’якла: і губи, і очі,
Й ллється ніжність у тебе з рук,
Вже не треба з тобою і ночі,
Я вже іншу фортецю беру.
* * *
Собака лежить як сфінкс,
А груди твої – пірамідно,
Для тебе я – містер Х,
Для мене ти коштуєш мідно.
Я думаю: я фараон,
Ти думаєш: ти Клеопатра,
І в німбові наших корон
Прадавня зоріє ватра.
Я знаю, що я вінець,
Що я і секунда, і вічність,
Хоч завтра мені кінець
Готує твоя величність.
* * *
А ти затерта, як стрічка на принтері
В лабораторії для студентів,
В лоні твоєму чисельні цвинтарі
На байстрючат претендентів.
Давай, працюй, бо гроші вкладені,
Тут недоречний будь-який торг,
І, навіть, хоч душа при ладані,
Тіло має віддати борг.
* * *
Ти цариця і ти Тамара,
А мені залишається демон,
Я твоя пристрасть, я покара,
Ти – де світло, а я – де темно.
Ти на темінь прямуєш крила,
Губи хочеш змочити гріхом,
І тебе не лякають рила
Грізних ангелів над женихом…
І коли досягаєш ти ночі,
То згоряєш, немов, на свічі,
Не рятують і сльози жіночі,
Й білі строфи на полі січі.
* * *
Мене спокусила ти власним задом,
Туди завела, де квітнуть пісні,
Де трави буяють симфонним садом,
Й волами стрибають воші пісні.
Мене полонила мистецтвом вправним,
Під ним приховавши дивні прищі,
Не сподівався сторотої рани
І впав у обіймів твоїх кущі.
Мене ти вважала власним вассалом,
Мене вважала своїм рабом,
І я захлинувся місячним салом,
Як у їдальні голодний бомж.
І ти святкувала свою перемогу,
Скоривши чи не Нагваля,
Та я ухопивши за ласую ногу,
Поверг тебе у провалля.
* * *
Ти світу цього жебрачка,
Я світу цього вандал,
В житті шкандибаєш рачки,
Торую я як ван Дамм.
Паде застаріле величчя
Під танка мого мотор,
З мого молодого обличчя
Щасливо всміхнеться Тор.
Тобі і тобі подібним
Я буду щитом й королем.
У війнах мені буть здібним,
І мати з троянд гарем.
В тобі рисака, пам’ятаю, збудив
І згодом його осідлав,
В очах і долонях у мене див
По тисячі в сотнях лав.
А потім у піну його загнав
Й звалив у присмертний транс,
Він оком мені подавав сигнал,
Щоб я повторив сеанс.
І далі не зміг той рисак іти,
Не зміг і на ноги стать,
Не в силі підвестись також і ти,
Й розбита жіноча стать.
* * *
Ллю до брому ще більше анісу,
Знаєш ти, я не селюк.
Будеш ставити з себе Анфісу,
Впевнена будь – пристрелю.
Я люблю тебе. І бажаю.
Тільки лаври вищі за це.
До наступного урожаю
Ти єдине моє лице.
І коли зупинитися треба
І полишить зайвий баласт,
Із усіх пригорнуся до тебе,
Як брахман до ще вищих каст.
* * *
В венах моїх застрягла ти тромбом,
З мене грозила зробити пшик,
Прагнула квіткою ти, а я ромбом
Стали аби на весільний рушник.
Я розрізаю податливі вени
Й тебе викидаю із них у нужник,
Тебе підбере там Вир-р шалений,
І буде з паперу весільний рушник.
Мене не скорити жодній стерві
Й жодній нормальній дівці.
Ну, що там прадавній супер-сервіс?
Що там у цілій плівці?
* * *
І голодно, й брудно,
Ти гола у ліжку;
І сумно, і нудно,
Читаєш ти книжку.
І, наче, те саме
Розкинулось тіло,
Забуте трусами,
Та вже не кортіло.
Не хочу ні посту,
Ні бруду, не гедзь,
Сказав тобі просто:
– Чеши звідси геть.
* * *
“Чому відчинене в тебе вікно?”-
Як в царство трапив твоє;
То, може, там хтось знімає кіно,
Як ми сценарій даєм?
Але, коли я межу розламав,
Тоді зрозумів секрет:
Одежа моя з кумедністю мавп
Летіла в нічний проспект.
І, тіло своє, вгорнувши у тогу,
Спускався, сказавши тобі:
Одержав поразку чи перемогу?
Дай вирішальний бій!
* * *
Я руку простяг тебе погладить,
А ти злякалася грубих дій;
Тоді я схопив за коси гади
І не залишив жодних надій.
Гладить не буду більше ніколи,
Тільки хапати, тільки м’яти
Ребер твоїх рясні частоколи
І тілеса запаху м’яти.
* * *
Ти подала наклепний позов
За згвалтування чи насилля,
Іншу уже обрала позу:
Вже не покірність, не безсилля.
Я отруїв тебе хмелем-словами,
У слині своїй втопив,
Я брів твоїми очима-ставами,
Змивав із чобіт бруд-пил.
Я розтопив у тілі твоєму
Справжню мартенівську піч,
Я розбудив спокусницю-Єву –
Позов пішов пріч.
Варра
* * *
І ми зійшлися в протистоянні
Два сонця різних світів,
Мов крига й полум’я у коханні,
Мов жертви до катів.
Шпалери горіли місячним лезом,
Стеля зійшла в ніщо,
Я був найбагатшим жасминним Крезом
У буйнорясті щок.
Та перса зійшли на шалену орбіту,
Затьмаривши всі світи,
Я став з гігабайта малесеньким бітом,
О, свічко моя, світи.
І ти наростала дванадцятим валом,
Куди ж бо його утекти?
А тіло несите углиб зазивало,
І в ньому сиреною ти.
І я трохи з глузду не з’їхав від того,
Та добре, прокинувсь Орфей,
І голосом, власну відкинувши тогу,
Могуття принизив у Феї.
Тоді покривавлені хвилі безмежжя
Зхаркнули на берег мене;
Моєї вікорії славсь узбережжя,
Хай слава повік не мине!
І ворог жорстокий зламався у бійні,
Я відмивав від крові меча,
І хтось народився в зрожевленій піні
Зі мною в своїх очах.
* * *
Назву я тебе – Лаура,
Не важить бо справжнє ім’я,
Ти слави моєї лаври,
І радість, і згуба моя.
Ти будеш росиста і свіжа
Моє прикрашати чоло.
Ти будеш для мене – їжа,
Для тебе я – мармур колон.
Назву я тебе Лаура
З поміж мільйонів дів,
Моя сонцесяйна аура,
Велич моїх днів.
* * *
Назву я тебе – Лаура,
Не важить бо справжнє ім’я,
Ти слави моєї лаври,
І радість, і згуба моя.
Ти будеш росиста і свіжа
Моє прикрашати чоло.
Ти будеш для мене – їжа,
Для тебе я – мармур колон.
Назву я тебе Лаура
З поміж мільйонів дів,
Моя сонцесяйна аура,
Велич моїх днів.
* * *
Тебе я вкраду від батьків і дітей,
Не знайде тебе чоловік,
У вирі брудному шалених ідей
Тобі не стулити повік.
Ти будеш насправді тільки моя,
Я буду виключно мій;
Вітрила тримай на стрижень-маяк,
Його загасити зумій.
І ми віднайдемо нові острови
Незнані для знаних мап;
До меблів поверне з густої трави
Дитинка, гукнувши: “Ма!”
* * *
Ти станеш дружиною алкоголіка,
Будеш йому щось доводить:
“Як питимеш, падло, матимеш коліки,
Інфаркти, інсульти, води…”
А поки мене забавляй напором,
Розумом, честю, совістю,
А руки і ноги хай діють хором,
Я їх сприймаю повістю.
Губи твої класично стиглі,
Смак: Ізабель і Ранет,
Нумо, продовжуй в цьому стилі,
Це вже, здається, сонет.
І вперта, і мужня рухаєш ти
Із граціозністю танка,
Та м’язи твої розкрили роти:
Мініатюрная танка
* * *
Ніколи не буде в тебе маститу:
Немає на чому буть,
Хоча ти і маєш задницю ситу,
У тебе мужича грудь.
Цілувати тебе не буду,
Бо у тебе ізнов стоматит,
Зажену свого пса у буду,
Хай відстрочує свій апетит.
І не буду тебе споглядати,
Бо прищі, і прищі, і прищі;
Й перемоги не буде дати,
Вже набридло трощить ці хрущі.
* * *
Я оди складав у сяйві блискавок,
Використовував розміри грому,
В одежі твоїй до біс а блискавок,
У венах твоїх – домашнього рому.
Ти розляглася на простині хмарою,
Між нами проліг атмосферний фронт,
Будемо знов несумісною парою
І в небі наводити антиремонт.
Парить задуха бажання сліпого
Білі гектари площ,
Темні – спрямованість до перемоги;
Я викликаю дощ.
* * *
Ми в морі зустрілись без одежі,
Далеко лишились буї,
І місяць плекав у тебе вежі
І м’язи античні мої.
І в тебе прокинулась амазонка,
Ти стисла мене і пустила на дно,
Така ти підступна стерва, масонка,
Мене не здолати тобі все одно.
Тебе у тобі топлю мов якір,
Місяцю-батьку, силу храни,
То не для мене русальський ятір,
То для романтиків, для ханиг.
* * *
Хай ноги цілуються між собою,
Я поміж них не війну,
Сьогодні не буде жодного бою,
Я розробляю війну.
Ти будеш чужа недобита фортеця,
Яку я усоте візьму,
Поки оборона до бою збереться,
У місті мій буде Кузьмук.
Ти будеш моя представницька столиця,
Ні, краще військове містечко,
Готуйся до бою, як ти соколиця,
Влаштую тобі Берестечко.
* * *
І ти з настирністю спаської мухи
Моєї крові ссала мед,
Набридли твої сверблячи рухи,
Я достаю свій кулемет.
Але не вражають тебе і кулі,
Шукаю тоді хвоста,
Тим часом даруєш мені ти гулі,
Така занадто проста.
І я якусь нерівність намацав,
Рванув її що е сил,
Тоді зламалась впертая цаца,
Я відьму отак закосив.
* * *
І я поставив якось дослід,
Скільки вона може терпіти:
Моїх образ ковтала послід,
Гризли її слова терміти.
Я за волосся тягав жорстоко,
Інших любив перед нею,
З битого тіла лилися соки –
Вона лишалась моєю.
Тоді я спинив жорстке телебачення,
З пальців тягло іржою,
Як ніжно просив у неї пробачення,
Стала вона чужою.
* * *
Ці горби я вже брав,
І низина відома,
Тут позбавив я прав,
Тут настигла утома.
Біля цього куща
Ти далася без бою,
Тут хребет затріщав
Під важкою тобою.
Тут була, як у сні,
Чи як давня мочала,
Тут співала пісні,
Ну, а тут – закричала.
Ці горби я вже брав,
Немає кращої від тебе
Крім кобилиці при мені,
В твоїх очах – банальне небо,
В її очах – мої вогні.
Від тебе – тягне туалетом,
Від неї йде здоровий дух,
Своїм вважаєш ти валетом,
Для неї я – під небом друг.
Тебе веду я в ресторани,
З тобою бавлюсь досхочу,
І лиш вона лікує рани,
Коли я вже не закричу.
Ти мені заважала дихать,
Хоч казала, що цілувала…
Скільки можна під вухом стиха
Слинить-креслить якісь овали!
Та невже я і справді солодкий,
Щоб мене терпугом пиляти?
Чи у цеї інфанти-молодки
Пробиваються гени теляти?
Так і стане мала на чотирі,
Затягнувши в чеканні: – Ну-у!
А мені неспокійно в квартирі,
Відгортаю я морду дурну.
Та як злизане протикомарне,
Коли сам ти до цурки обсосаний,
В ліс виходити – справа то марна,
Щоб розквітнути справді між соснами.
Але я, не нап’явши сорочки,
Виринаю під небом зоряним,
Ой, посіяв би я огірочки,-
Я радію бути незораним.
Наостанок сказав їй стиха
Дещо просто, дещо зухвало:
Ти мені заважала дихать,
А гадала, що цілувала.
* * *
Ти здичавіла панда,
Губи твої – еспандер;
Замість хитону – панцир,
Замість Едему – карцер.
Знаю тебе, паскудо, п’яне твоє Ельдорадо,
Вартість твоя – ескудо, ся посміхаєш радо.
Зійде з роботи Педро,
Наче зваливши тура,
Вп’ється, як в землю, кедром
В тебе, маленька дура.
Ся розіпнеш усоте,
Будеш йому, як парус.
Завтра нові гризоти.
Завтра новий “Ікарус”.
* * *
І я невблаганний, мов ртуть,
І ти незнищенна, мов СНІД,
Любощі жили рвуть,
Кігті трояндять слід.
Я загрубілий скіф,
Ти амазонкою є.
Ми разом з тобою – міф.
І небом – волосся твоє.
Ми разом – і ми боги,
І п’ємо нектар полинів;
Й немає чужої ноги
У Всесвіті наших ланів.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)