ЛІРИКА – ІГОР ПАВЛЮК
В НАШІЙ ХАТІ
Вкрадений в сусіда сизий голуб
Б’ється у причиненім вікні.
Прабабуся вишиває поле –
Полотно на білім полотні.
Я не можу вибратися з казки.
На плиті збігає молоко.
Сонце ллється в хату жовтим маслом
За шовковим теплим колобком.
Стіл. На нім – “Кобзар”… буханець хліба,
Сир, терпкий калиновий вінець.
Дід махорку на столі розсипав
І у вуса всіх чортів кляне.
Із дверей показує свій писок
Кіт старий, немов лінивий піп.
І колише ще нова колиска
Спогади рожево-голубі.
За вікном заходить “на погоду”
(Каже бабця) Сонце у траву…
Ні. Я це не згадую сьогодні.
Я сьогодні просто цим живу.
* * *
Пам’яті моєї мами
Поліський край придумував мене,
Ранкових птиць розсипавши коралі.
Я не господар, а лише сонет
Трави, якій схотілося печалі.
Кульбаби й дід із кулею в плечах.
Померла мама.
Доля усміхалась…
І спав старенький песик на руках
Маленького плаксивого вандала.
Минало все. Ржавів у небі серп.
А ми з конем вже поглядами стрілись.
Минали всі. А грішний сон озер
Ламав об лід свої рожеві крила.
Стара солома. Вицвілий туман.
Могили предків миються дощами.
Когось іще, когось уже нема
Між ними, між кометами,
Між нами.
…Мої сніжинки, нащо ж на вогонь!
Моя ж ти зоре, нащо так високо!…
Кохана, мила, голубе долонь,
Після Такого – тільки вічний спокій.
Поліський край, ти дід мені чи брат?
Я вирій твій.
І не жалій, не сердься.
Вже скоро, скоро я вернусь назад,
Мов сходи храму вичовганим, серцем.
ЗИМОВИЙ ЛІС
Грудень. Ліс. Сосново-біла тиша.
Лиш ворона – ніби напилась:
То кричить на знахабнілу мишу,
То збиває сонце із крила.
Тут одним-одна лежить стежина
Поміж двох лінивих горобин,
А лисиця проводжає сина,
Як пожежа проводжає дим.
Тут два рази чуєш кожен стукіт
Свого серця – справжній і луну.
Тонко в’яже вітер теплі руки
І берізку ніжить, як струну.
Він притих, де хата лісникова
Синьовікно дивиться на всіх,
Що несуть у ліс білоголовий
Повні груди щастя й срібний сміх.
Лиш під вечір глибоко й тривожно
В завірюху сови закричать.
Темно. Страшно.
Плакати не можна.
Можна тільки думати й мовчать.
ПРО ПЕРУНА
Перун воскресне не на третій день
Жертовним білим півнем над Почайною,
Де синя магма первісних пісень
Його очистить хвилею печальною.
Перун воскресне не на третій день.
Ще будуть довго, довго, як луна,
Блукати поміж зорями і тернами
Його жерці – із духу і вина –
Поети, козаки і характерники.
Блукати будуть довго – як луна.
Піснями й кров’ю славу купувать.
Народ піднімуть…
Може, і розбудять ще,
Допоки свіжоскошена трава…
Допоки люд і людище – то люде ще.
Народ піднімуть…
Може, і розбудять ще.
Хрести Перуну сняться, як птахи.
Хрести самотні, без розп’ять, апостолів.
І бігають біляві дітлахи,
Що люблять все,
Що зацвіли й не постили.
І бігають біляві дітлахи.
Вони ще бунт піднімуть кров’яний
На іграх генів, геніїв з юрбою.
Перун воскресне.
І зійдуть вони
Вогнем і вітром,
Глиною й водою.
Вони ще бунт піднімуть кров’яний.
З рабів постане плем’я золоте,
Красиве і здорове, й трохи зоряне –
Як двері раю, зірвані з петель,
Замерзле море, місяцем розоране.
З рабів постане плем’я золоте.
Їм час – ніщо.
Їм простір – просто тіло ще,
Тісна церковця і жертовник мал…
Перун розп’ятий…
Руки в нього – крилища.
Нема його, бо крил у нас нема…
Та й він воскресне не на третій день
Жертовним білим півнем над Почайною,
Де синя магма первісних пісень
Його очистить хвилею прощальною.
Перун воскресне не на третій день.
ХРИСТОС
Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.
Владу “ругають” земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих…
А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.
І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.
ДІВЧИНКА
Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.
На душі прохолода.
Навіть півень затих…
– А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
– Всіх…
* * *
Себе не хочу жаліти.
А людство жаліти ліньки.
Позаду – вино із квітів
І темна солодкість жінки.
На Місяці – теплий вечір.
На Сонці – холодний ранок.
І друга мойого плечі,
Прострілені під Іраном.
Я зрадив життя, здається, –
Продався осіннім віршам.
А Фауст старий сміється:
“Могло бути навіть гірше…”
РОЗМОВА З ДІДОМ
“Діду, діду, а болить вмирати?”
“А я знаю?.. Я ще не вмирав.
Місце вибрав, де мене сховати.
Вже туди й стежину протоптав.
Не люблю сумних дерев над серцем.
Там – живе ялина. І пташки…
Тільки би не мучитись, а вмерти,
Як вмирають трави і зірки.
“Ей, підсуньтесь. Ич, як розляглися!” –
Так сказати Лугу і Дніпру…”
Наче свічі, погасало листя
І, як сльози, падало із рук.
Листя догорало над хрестами.
І летіли птахи, наче дим.
“Діду, діду, я також із Вами
Хочу йти до Бога молодим.
Скучно вже мені на цьому світі.
Я природі голосно болю.
Та й у мене підростають діти,
Наче крила в ірій журавлю.
Є кому сходити на могилу…
Діду, я не винен. Це не гріх.
Просто серцю передчасно мила
Вічність під горою на Дніпрі”.
ПРОРОК
Де той, хто вдарить райськими дверми,
Великим серцем пекло відсторонить?!
Проріже час між птицями й людьми,
М’який, мов хліб,
Мов камінь, – безборонний.
Його волосся травами росте,
А нерви сиві, як поетів очі.
Як прийде він, ви скажете: “Не те!
Той хрест в долоню вбито не пророчо…
Коли багатств для себе не бере,
То як для нас їх відвоює в інших?!”
Так – неба синь під корами дерев.
Так – з тіл душі летять останні вірші.
Так із літами глибшає любов…
Несправжнє – всохне,
Справжнє – плодоносить.
Життя – весна: зацвів – і відійшов…
Пророків завжди ж згадують під осінь.
* * *
М. С. Вінграновському
Сонце красиво в море заходить.
Сняться махновські коні…
Блудні, як вітер, діти природи,
Молимось Бугу іконі.
Криниць степових золоті глибини.
Пищать ластівки, літають.
А я тулюся до батьківщини,
Бо мами не маю.
Плахи і фрески.
І небо спільне.
Козацька печаль за раєм.
А ми, від європ і від азій вільні,
Живем… тобто повільно вмираєм.
Струм кришталевий живих поезій.
Моря зоряний голос.
Сонце красиво заходить –
Як в серце лезо,
А сходить
Горлом.
Коней махновських полинні крила.
Вовча розкіш свободи…
Земля Вам небом,
Красива сило,
Вічне дитя природи.
* * *
Зима…
Горобина – мов краплі блискучої крові.
Прилетять снігурі – склюють.
Прийде жінка містична.
Скрасить мою безтолковість.
З’явиться ціль і путь.
Зліпимо з нею у лісі
Бабу смішну снігову свою –
Таку, як в степах кам’яна.
Яка з них вічніша у нашім раю?
Та, що більше сумна…
* * *
Ні-ні, та й стисне серце у мені.
Не оглядаюсь: ти ж бо не минуле.
Стоятимеш, як Місяць, – в стороні,
Спокуснице, спокутнице, Прокуло…
Я мав тебе і я тебе не мав.
Спасибі Тому, хто колись покличе,
Що за ребро мені подарував
Твоє велике серце таємниче.
ІРОНІЧНЕ
Я б тебе від клубу
Аж провів до неба.
Ти мене не любиш…
Так тобі і треба.
ГАДАННЯ
Любові, київській відьмочці
На ось карти. Гадай на долю.
Юна відьмо, кажи, кажи!
…Кров на шпазі і два пістолі.
Від життя сховаюсь в душі.
Шум прибою, і вічна туга,
І хвилясте тепло коси…
Друг став ворогом, ворог – другом.
Ти, що хочеш, в мене проси.
Страшно й смішно. А серце Вія,
Мов дитяча могила, спить.
Знаєш, як я любити вмію!
Голуби летять, голуби…
Юна відьмо моя лукава,
Мов столітнє вино, легка.
Той, хто хоче багатства й слави…
Чом у нього тремтить рука?
Туз бубновий, пікова дама…
Чорний Місяць упав на сніг.
Яблуневими пелюстками
Осипаю я струни ніг.
Ну, чого ти, чого ти плачеш?
Скинь ті карти, як білий плащ!
Це ж не ми, це вже доля, бачиш…
Це вже доля така.
Пробач.
* * *
Дощ мені просто на серце йшов
І наростав на струни,
Аж розмивався забутий шов,
Шитий колись Перуном.
Груша родила гніздами птиць.
Космос тримала крапля.
А опівночі дзвеніла ти,
Строга й ніжна, мов шабля.
Душу зігріємо чорним вином,
Тіло зігріємо тілом.
Ось воно щастя.
Воно?.. Воно.
Кулею пролетіло.
Віями сиву прикусиш сльозу,
Наче Дніпро порогом.
Я тебе знову у рай принесу.
Покладу перед Богом.
Будем до раю звикати знов –
До батьківщини щастя.
Дощ мені просто на серце йшов…
Друге моє причастя.
* * *
Я прийшов у чорному костюмі
І приніс вина й осінніх квітів.
Хоче серце відпочити в шумі,
Щоби в білій тиші не згоріти.
Цих дівчат давно напам’ять знаю.
У руках вони – немов гітари.
Я тут, мабуть, юність залишаю,
Мов торгаш жар-птицю на базарі.
Всюди осінь – в серці і надворі.
“Ей, поет, ми хочем в Ельдорадо!
Хочемо кохання…”
Ай ем соррі.
Я волію бути, а не мати.
Юність, юність! Теж не хочу далі.
Десь я бачив спокій малогрішний,
Паперові квіти і сандалії,
Білі-білі, наче чорна тиша.
Я до всього звикну, як собака, –
До життя, до смерті і до слави.
Як згорять в моїй вітчизні маки,
Я зайду в свою останню гавань.
І прийду у чорному костюмі,
П’яний, як вино з осінніх квітів…
Не було б у світі смерті й суму,
Не було б причини веселитись.
* * *
Зажило. Заросло. Затягнуло
Льодами, льодами, льодами…
Що між нами було –
Уже поза, вже поза словами.
Від життя утекли
Під льоди, під льоди постарілі.
У падінні цвіли,
А в польоті згоріли.
* * *
А врешті-решт залишиться печаль
І самоти запилене обличчя…
Тінь привиду прапрадіда в свічах,
Яка у безвість кличе, кличе, кличе…
Крилаті вірші в ирій із душі,
Що всім дана, як друга батьківщина.
Моє Полісся… Осінь… Комиші…
Поля… Гніздо – як око журавлине.
Там врешті-решт залишимося всі.
Хрестами станем – бідними такими…
В галактиці, де й “зорі, наче сіль”,
Які смішні й трагічні пілігрими…
* * *
Два місяці в чаї – лимон і з неба…
Десь гойдалка плаче – з дитинства ще.
Пісні ковточок.
І більш не треба.
Нічого не треба перед дощем…
Щем…
Під Місяцем вишні киплять купально.
А свічі цвітуть і скидають лист.
Тишу порушує поїзд дальній
І серце, якому ми вірні були колись.
Чаші лежать недопиті у травах.
Вишколена печаль.
І зостається одна забава –
Разом
Дивитися
В даль.
* * *
Над вікном щербатий Місяць плаче.
Сам не знаю, звідки ця журба…
Чи пропив те, що мені призначене?
А чи серцем без вісті пропав?
Може, чорні очі засмутили?
Може, сиві крила обняли?
Може, скоро на весіллі милої
Друзі посідають за столи?
Може, я покину батьківщину,
Ну а рідні в небо відійдуть…
А чи білий кінь мойого сина
Вже зорю сподобав молоду?
Гнуться верби, степом бродить вітер.
Тут козацька воля і орли.
Я люблю вас, гості цього світу.
Ми це свято разом відбули.
Може, тут і злі здались, і горді.
Що ж, пробачте, трави і боги…
Важко нам. І ми до вас пригорнемось,
Як сльозинки до близьких могил.
Та допоки серце б’ється часто,
Ти кохаєш і коханий теж,
Все-таки вартує хвиль нещастя
Світ оцей, в якому
Проминеш…
* * *
Синій весняний ліс.
Плачуть русалки в листі.
Той, хто до себе доріс,
Перед Всевишнім чистий.
Перед людьми такий
Тонкий, мов китайський лірик,
Море годує з руки
З чуттям степового звіра.
І не влада йому,
Тільки свобода мила.
То вже не хлопчик – муж.
Брила.
Брила.
На ній трава,
Ніжна, як лезо бритви…
Той, хто до ласки доріс,
Доріс і до битви.
* * *
Страшно вмерти хлопчиком русявим…
Ні, не страшно.
Сумно тільки так.
Серед гордих, світлих, величавих
Хлопчик був поетом на дурняк.
З ангелом траву косив у лісі.
Дикі груші з жовтнем обривав
І на журавлиному завісі
Відлітав і знову прилітав.
Квіти знав.
У місті плакав камінь.
Тут печаль, як пса, собі завів.
І руками ніжно, як руками,
Розміняв себе на голубів.
…Сумно бігти хлопчиком русявим
У містичні зоряні гаї,
Бо і там, де тільки сон і трави, –
Бути Божим –
Значить
Нічиїм.
НАЙМИТ ЖУРАВЛЯ
Усім, усім поетам присвячую
Я вже писав:
Поет у цьому світі
Не більш не менше –
Наймит журавля.
Обом їм зараз нікуди летіти.
В крові – земля,
І у крові Земля…
Дитинно-мудрі погляди конвалій.
Берези плачуть мовчки і про все.
А там он – дим солодкої Італії
Овідій на очах своїх несе.
І пахне дощ. І хата похилилась.
В ній ангел любить бути у гостях.
Він журавля бере за сиві крила,
Й вони колишуть наймита-дитя.
Десь дві могили Байрону замало…
І Лєрмонтов – легенда про туман…
О як вони по-людському ячали!
О як же їх божественно нема!
Очерети в свій бік схиляють вітер.
Болить хребет в Дніпрової води.
Поет – то наймит, що посадить квіти
На пальцях журавлиної звізди.
МАВКА
Де в одних серпанках юні весни
Йдуть у вечір, що немов рояль,
Місяць-косу клепле Перелесник,
Дядько Лев помер уже, на жаль.
Примерзають коси, милі коси,
До щасливих березнем вітрів.
Але як забутися про осінь,
Коли стільки осені вгорі?
Над зорею гуси пролетіли.
Під зорею коники іржуть.
Гуси мавку взяти не хотіли.
Мабуть, там десь верби не ростуть…
* * *
На полині настояний туман.
Сивезна баба радиться з вербою.
Лиш тим не сумно, в кого ще нема
Вітчизни і неправди за собою.
Вони бояться вмерти, я – чекать
Постійно смерті в стані золотому
І пити воду з листям зі струмка
Із котеням, що вигнали із дому.
Сивезна баба мала трьох синів.
І ніжність, кажуть, бабина залізна.
А я – онук, я тільки-но родивсь.
А вже мені даровано Вітчизну…
Боюсь боятись братових дітей,
Боюся не боятись болю й крові.
Померти за ідею – то святе,
Та я б волів померти за діброву.
ЛЬВІВСЬКЕ
У вечори малиново-тугі,
Де час іде так холодно і довго,
Оці бездітні статуї богів
Нам суєту пробачити готові.
Здається, вітер тут закам’янів,
Хрести в руках підносить на колінах.
Прощальний дощ. В душі – як на війні.
Обличчя зір не мого покоління.
Народ – як люди.
Люди – як народ…
Нема пісень
Сучасних нам пророків.
Дуель віків…
Тут Аполлон і лорд,
І донна Анна,
І біблійні кроки…
Спішать прожити, жити не спішать
Ці одинокі верби і каштани.
Фотограф. Лід. Пластмасове лоша,
Яке із дітьми
В снах віків розтане…
А час іде, немов старий трамвай.
Ти перед ним, то дзвонить за тобою.
Із неба – дощ, до неба – сон-трава…
Це Львів. Це вечір.
Це прощались двоє.
* * *
Стоїть осіннє дерево як сум.
Гартує дощ недавно теплу землю.
Я, молодий, чешу твою косу,
В якій мені, немов у сонці, темно.
Твоя смиренність душі очища
І в тих, що насміхалися над нами.
О скільки є у цьому світі щасть!
Останнє з них – на перше часто замах.
Дивись, як плачуть в небі журавлі.
І в них не тільки крила надломились…
Вони також два грішники малі.
Як нам вони, ми їм, напевно, милі.
Як ми, вони від себе не втечуть.
За крила взявшись, тут весною стануть.
За наш політ падінням я плачу,
А ти – лише цвітінням дуже раннім.
Стоїть осіннє дерево, як сум.
І спрагло прагне вічності травина.
Бог сповідає нашу Україну.
А я тебе, як проскурку, несу
Туди, де доля бути лиш повинна.
* * *
Зорями лікуй мене і морем,
Допотопним зойком журавля.
З вишні цвіт осиплеться прозорий,
Наче душі сплячих немовлят.
І дорога більше не рятує,
І свобода труїть, хто слабкий.
І нічого мука не вартує.
Швидко-швидко йдуть кудись роки.
Стоїмо.
Невтомлені.
Порожні.
Лавровишня. Терен. Верболіс.
Сказано ж: лікуєм подорожник,
В землю заховавшись від Землі.
Зорями освітлені обличчя,
Місяцем опалені уста.
Ти лікуєш, хтось до себе кличе.
Кличе, манить, та не пригорта.
ЛИСТ ДО МУЗИ 2
Ніч. Весна.
Тривоги склочені.
Ні реальності, ні снів.
Чорний вітер позолочений
Б’є гілками по вікні.
Дощ зашамкав.
Даль озвалася.
Усміхнулася свіча…
Ось і все, що в мене сталося.
До побачення.
Прощай…
КОХАНІЙ
Дерева золотом цвітуть.
Весела осінь.
А я тебе, сумну, святу,
Люблю і досі.
Хотів би серце обмануть
Своє тривожне.
Всім оголошено війну,
Йому ж – не можна,
Бо в ньому ти…
Твої уста –
Як перший ранок,
Моя сльозина золота,
Мій птах-підранок.
Життя безжальне, як вогонь,
Такі ж і люде…
Земне тепло твоїх долонь
Було і буде.
Коли ж космічна заметіль
Забілить звірів,
Твої пісні, сумні й святі,
Візьму у вирій.
Твоя коса і очі, й стан
Мені вже кровні.
Така глибока висота –
Немов Дніпро в них.
Дерева золотом цвітуть.
Весілля досі.
А я тебе, сумну й святу,
Люблю, як осінь.
* * *
Нікому в очі не дивитися –
А йти і йти…
Поля, ліси, озера… митниця…
І ти, і ти –
Моя весняна скрипка вересня,
Струна тонка.
Я знав, що ти до мене вернешся, –
Крилом рука.
Нічні сніги давно розтанули,
Посивів грім.
А ми наївними, останніми
Молились їм.
Бо ж там, тоді, в рожевім космосі,
Сніги цвіли,
А ми пили уперше, поспіхом
Медів полин.
Закрили очі – і дивилися,
Як щастя спить.
А за вікном жебрак на милицях
І дзвін копит…
* * *
Любов напала навесні –
Як Божа кара.
Вона ходила по вині
Сумна і кара.
Здавалось – чесна, як вогонь,
Як вітер – гола.
Хотіла імені мого
І вийти з кола.
Ліпила слово-пластилін
Без рими в стовпчик,
Немов один на всій землі
Той сивий хлопчик.
Немов від Змія всі були,
Не від Адама.
Розтяті вени, як стволи,
Як телеграма,
Що треба їхати кудись –
Удвох, від світу.
Любов напала назавжди,
А ми ж до літа…
* * *
Стояв зажурений.
Не молився:
Не хотів турбувати Бога…
Невже, моя доле, така ти вся –
Дорога, дорога, дорога?..
Гарячий пісок в годиннику
Шумів, як вода посолена,
Порізана павутинками,
Обезболена.
І – пусто.
Не видно музики.
Лиш “чайки” пливуть із “Турції”…
На нервах –
Гордієві вузлики.
То і є революції.
* * *
Так уже довелось мені –
В снах золотих літаю.
Перша ознака осені –
Птахи збираються в зграї.
Тісно в степу небесному.
Тісно в земному небі.
Що нажилося веснами –
Осені кровно треба.
Знов та всенощна райдуга –
Шлях наш Молочний – дзвонить.
Цвітом лимона радує
Світ крутий, безборонний.
Так уже довелось мені –
Ранні плоди стрясаю.
Перша ознака осені –
Зраду
Птахам
Прощаю.
ЗОЛОТО. ОСІНЬ
Навіщо і кому це золото призначено?
Невже купує ліс засмучену ріку?
Чого за білий цвіт так дорого заплачено
Снігам, що розтають від сонця і від куль?
Як витерпіти синь туману божевільного?
В своїй печалі я нікого не виню.
У небі й на землі я поважаю сильного –
Хто рай свій береже від золота й вогню.
І хоч вона слабка, та є у неї – в осені –
Лиш зламані квітки, а згорблених нема.
Іду, як по свічках, по них ногами босими,
Неначе вже зима.
Неначе я – зима…
О друзі, поможіть мені дожити з мальвами.
Горить осінній клен. Ну й добре, що горить.
Бо що саме горить, то тільки те підпалює…
Вже кленова душа в ногах його лежить.
Веселих на землі багато-пребагато є.
Щасливим на землі, то, мабуть, не рости.
Навіщо і кому із кленом торгуватися?
Візьміть собі за так останній золотий.
* * *
Вдома. Літній бузковий вечір.
Ллється вітер із рукава.
І далеких коханок плечі…
І доньки трав’яні слова.
Спить лелека на вічній стрісі.
Кінь утік, як втікає час.
Без нічної сорочки Місяць
Із зорею танцює вальс.
А на цвинтарі квітнуть верби,
Тиху булочку хтось кладе.
Я і сам вже давно помер би,
Та не знаю – за віщо й де.
Вчора знов журавлі кричали.
Чи то в небі, чи в снах моїх.
Я від ніжності і печалі
Задихаюсь, як в косах сніг.
Вітер. Флейта. Гніздо і зорі.
І тривога. І трепет. Сіль.
Вдома.
Юність.
Немає горя.
Скоро осінь –
Пора весіль…
* * *
Вертатись пізно.
Вже гра – як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.
Сніги заснули
Під гру на лютні.
Уже минуле
Стає майбутнім.
Душевне серце
Зробилось дзвоном.
Є сто інерцій.
Одна корона,
Одне кохання,
Одне безгрішшя.
І мить остання
За міт миліша.
За мед світліша,
За біль чесніша –
Найбільша тиша,
Остання тиша.
Там вітер вічний,
А зірка смертна.
Сорочка свічки
Об світ подерта.
Вертатись пізно,
Бо гра – як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.
* * *
Летіти в ніч на білій гойдалці
Уже не довго.
Потерплю.
Прийме земля мене –
Й загоїться.
А камінь зватимуть
Павлюк.
* * *
Тихо. Чую дихання калини.
Важко і святково в небесах.
Може, за Вітчизну хто загинув,
А чи кров’ю пісню написав.
Може, час іде комусь, як простір, –
Важко і святково, в нікуди.
Як дитина, плаче, хліба просить,
Наче умираючий води.
Сторож духу бродить полинами.
Кінь пасеться.
Лебеді пливуть.
Просять народитися синами
Ті, хто рано впали у траву.
Все стає словами кам’яними –
Золоті тумани і жага…
Тільки біль згортається незримо
На липких ялинових кругах.
І вогонь старенький доживає,
І бандит стріляє в небеса…
І пекельно спокою (не раю)
Хочеться з душею сам на сам.
* * *
Зорянці Вербич
Тихо. Дуже тихо в Україні.
Тільки серед ночі де-не-де
То пісні прощально-солов’їні,
То зелене яблуко впаде.
То шабельним сміхом озоветься
Предок із міжзоряних степів.
Половецький кінь іще пасеться,
Руський відійшов чи відлетів.
Йде козак – штани широкополі.
Йде козак… як довго йде козак…
Може, тому, що іде по волі,
Тому і поволі –
Як сльоза.
Все, що справжнє, в пісню заховає,
Все, що рідне, у Пісні пісень.
Він не жне й не сіє, лиш блукає.
Ледве-ледве душу донесе.
Повз голів колгоспних, директорів,
Мерів, ворохобних куркулів…
Заклинання імпортних моторів
І мовчання дивних журавлів.
Потім щось у ньому, ніби вихор,
Наче бунт свяченої води…
Й тихо в Україні.
Дуже тихо.
Як завжди.
* * *
Ти знову мене покличеш
Пташиним, сумним плечем…
Маска ховає обличчя,
Але не ховає очей.
Небо менше удвічі
Без тебе мені також.
Тихо співають свічі
В темний осінній дощ.
Листя – як модний вітер.
Наче усмішка дня –
Ключ журавлів над світом,
Що горить навмання.
Щастя – крилате й сиве.
Ягідна тиша рук.
Дощ перейшов у зливу,
Віск перетік у звук.
День – наче танець білий.
Ніч – наче перша ніч…
Ми за рікою бігли,
А за зорею – ні.
Півень запіяв тричі.
Долі сів на плече.
Маска ховає обличчя,
Але не ховає очей.
* * *
Ти тілом читала вірші мої –
Худенька, немов весна,
Ті, що від світу в жилах таїв,
Наче ковток вина.
У божевільно-блаженну ніч
Падала в прірву слів,
Бо відчувала
(А може, й ні…)
Як я тебе любив.
Сонна, мов сонях, була мені
В танці душі, десь там…
Де я для інших віддаленів
За горизонту шрам.
Там, де так холодно
Аж-аж-аж,
Аж закипа вино…
Ми шепотітимем “Отче наш” –
І закипить воно,
Ніжне й безумне,
Як і любов,
Задля якої був.
Ти тілом читала знову і знов
Те, що я серцем чув.
* * *
Берег як берег. Вода як вода.
Небо – зачитане до зірок.
Зустріч із мрією така молода,
Як розіп’ятий пророк.
Візьмеш її руки – вино тремтить.
Невже усьому вінець?
Крапля до краплі, до миті мить.
Ну, поцілуй мене.
Без пульсу твого і ритму час
Якийсь не такий на дні.
Скажи про життя, як у перший раз,
Як йому говорила “ні”.
Осінь як осінь.
Душа стоїть
Яблуком в горлі мені.
І льодом порізані солов’ї
Гострять об пір’я ніж.
Вмирати – за себе.
Любити за всіх –
Із доторками без слів,
Бо вбивство любові – найбільший гріх
На цій вороній землі.
Візьмеш її в руки – уся тремтить.
І як же така була?
Молитва й пости, гріхи і пости…
Красива і трохи зла.
Тут берег як берег.
Сльоза як сльоза.
Жовтіють листки газет.
У нас немає дороги назад,
Нема дороги вперед.
* * *
Море. Ніч. І дельфіна голос.
Безіменна зоря тремтить.
Твоє тіло – дзвінке і голе
Заперечення темноти.
Органічне, органне в жилах,
Солоніють видох і вдох.
На серцях виростали б крила,
Але ж серце – одне на двох.
Ми на морі сліди лишаєм.
Я – муз-чина і муза – ти.
Розпинаєм і воскрешаєм
Наше тіло, як мед густий.
Отако… отако… і вище…
Хвиля піниться й нас несе.
Ми – Життя!
Ми із моря вийшли.
Біля моря нам можна все.
* * *
Вмирає свічка.
Сніг чола
Торкнувсь устами.
Любов коротка –
Мов стріла –
Була між нами.
Останнє листя хтось оббив.
І мерзне вітер.
Отак упасти в тінь судьби –
Це ж треба вміти!
Із модним усміхом облич
Проходим мимо.
Почався дощ…
– Коха…
– Облиш…
Це невмолимо.
Неначе вогник по вині,
Біжу по світу.
Уже, кохана, по вині.
Вже скоро літо.
То чому ж, Єво, за твій гріх
Моя спокута?
Це ж Ти життя моє прирік
На райський смуток.
…”А ти пиши, поет, спіши.
Вартуй свободу!”
Я волос твій,
Я сіль душі.
Я краплі глоду…
* * *
Край моїх предків почався мені з голосіння
Мавок, бабів, журавлят, журавля…
Місячне сяйво моєї любові осінньої,
Вина зелені в червоних, як схід, кришталях.
Край моїх предків…
Синенькі хрести на могилах.
Трави, мов коні, високі, на схилах ріки.
Хати дідівської космос засніжено милий,
Вітер гірський гіркий.
Райського дерева листям
Пада пташине перо.
Що буде далі?
Не знаю.
Принаймні було так досі…
А я епоху читаю
На лицях жінок у метро.
Осінь в метро…
Я люблю і купую цю осінь.
ОСІННЄ
За розхрестям вікон голе дерево й древні ворота.
Хто вічніший із них?
Хто миліший мені перед сном?
Я рахую листки, що упали із дерева, доти,
Доки ти не прийдеш з молодим цьогорічним вином.
* * *
На листкові осінньому лінії долі, як болю,
Мов на Вашій руці, що когось обіймала колись.
Цей кленовий листок золотий
Ми учора знайшли під тополею,
А сьогодні із ним наші мрії таємні збулись.
* * *
Я тебе ніс, як свячене вино у долонях.
Десь аж туди, де нема ні вина, ні вини.
Голі русалки пливли на некованих конях.
Ох і пливли ж!..
Наче зняті крильми зі струни.
Я тебе теж у траві ворожбитській розхлюпав?
І по краплині устами збирав, наче мед.
Ох же і люба мені ти!
Ох же і люба!
Ти – моя муза, а я твій осінній поет.
Давай вино запалим грішне.
В ту ніч палку, в ту ніч всевишню.
Святе вино вип’єм за нас,
Як в перший раз, як в перший раз…
Відстань між нами, неначе між струнами, ?
З раю прийшла ти до мене, туди й поведеш.
Знову нестиму тебе, як гаряче вино у долонях,
Милу мені і наївну, бо ж Змій спокусив…
Бачив тебе я на древніх, мов час, іконах,
Але на конях
Любив.
* * *
Напиши мені морем велику поему про вітер.
Свіжоспеченим хлібом бездонну печаль затули,
Доки я іще вмію летіти і вмію горіти,
Й воскресати умію з крутої, мов магма, золи.
Доки близько до серця беру я кургани і прірви,
Пуповину ріки, що єднає солоне й просте.
Холуя і раба у собі я із коренем вирву,
А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте.
Синьо-срібні, як лід, небеса наді мною і птахи,
І воскресла весна, молода і легка, як Христос.
Модернові постануть навколо і цвяхи, і плахи,
І за когось, за щось знову піде на них іще Хтось.
Сам я славу на ласку міняю і гроші на волю.
Грішно й широко жив, приберігши святе на свята.
А тепер я… тепер я кохаюся з долею.
Вишивай мені хрестиком вічну печаль про Христа.
* * *
Лежу на морі…
Тихий – мов Земля.
Щось плаче рибка…
Хвильки – наче кори.
Під небом
Хрест самотній журавля,
В самотнім небі
Шум нічного моря.
24 черв. 07.
Коктебель.
ВЕСНА
Весна. Гриміло. Осипався цвіт.
Стара ріка темніла, мов солом’яна.
Ніщо вже не збиралось у політ
І не була ніяка доля зломлена.
Лиш кров текла із Сонця золота
Й лягала спати, піснею здивована.
А хтось шукав коханої уста,
Яка була зорею зачарована.
І сонна, мов артерія, ріка
Іще кудись несла тривожні хмарища.
У самоті хрестилася рука.
Душа ж хотіла вірити у чари ще.
Біліло аж боліло вишнякам.
Росли церкви хрестаті, аж барвінкові.
Темніла, мов солом’яна, ріка.
І верби продавалися на ринкові.
Старенькі рани скоро зажили.
І теплий час потік…
Його не шкода нам.
А журавлине у душі “курли” –
То власну старість згадує природа.
* * *
Самотина лірична. Не хочу майже нічого.
Лежати й дивитися в небо зоряне чи лелече.
Вітер глибокий. Хата крилата, їй-Богу.
Річка – як довгий осінній вечір.
Серце коханої – наче обличчя долі.
Яблука білі. Небо – як хліб із сіллю.
І, як шрами на шаблі, що боролась за волю,
Пахне сушене зілля.
Дзвони убиті дитячих рук поцілунком.
Над лісом повітря синє, як очі.
Але душа по команді “Струнко!”
Уже нічого не хоче.
Крила від німба згоряють на білий попіл.
Так загоряються яблуні білим світом.
Уже немає для крові ні Азії, ні Європи,
Але літа є, літання, літо,
Море бездонно красиве,
Трава між могилами рідних…
Самотина лірична.
Худенькі стежки свічок.
Душа задивилась на тіло.
У небі – аж Бога видно,
Зліпленого зі світла падаючих зірок.
* * *
Жив зі смаком… нехотячи…
Совість біс колисав мою.
Я вирійних пташок лічив,
Що родились в моїм краю.
Я по нотах вивчав жінок,
Що співають – танцює смерть…
І венозне цідив вино
В чашу, повну цикути вщерть.
Не поетове діло цент…
Не поетове діло тенд…
Я люблю те життя і це?
Буйно-грішне, ніжно-святе.
Є Пегас, є дванадцять муз…
І зоря йде мені до рук.
Я зі смаком живу, тому,
Коли схочу,
Тоді й помру.
Ялта, 2 черв.’03.
ВЕЧІРНІЙ РОМАНС
На добраніч, поля. На добраніч, ліси.
Безпритульність якась така…
Я би в друга сьогодні коня просив
І в корчму від тебе втікав.
Тільки місячні коси твої летять
Крізь шляхи снігові мої.
А в корчмі на гітару ридає тать,
Наче брат усіх солов’їв.
Нетутешнє таке щось навіки тут.
Сива пластика тіл і душ…
А циганок любов – як розлита ртуть
На мою світову біду.
Над свічками висить сигаретний дим.
Хочеш, в Бога вір, хоч – не вір…
Я від тебе іду таким молодим,
Бо й життя – мов короткий вірш.
Ще за всім пожаліємо ми колись.
Ну і що? Буде милим сон.
Журавлі он поплакали – і знялись,
Бо природи такий закон.
Бо природи такий закон:
Хто обмане себе, той щасливий тут.
А хто чесний – щасливий там…
Місяць плаче. І сльози-роси течуть.
Зійде Сонце – з чужим ім’ям.
Зійде Сонце – з чужим ім’ям.
На добраніч, поля. На добраніч, ліси.
Безпритульність якась така…
Я би в друга сьогодні коня просив
І з корчми до тебе втікав.
МОРСЬКА ЕЛЕГІЯ
Вогкі зорі, червоні свічі…
Трави моря в косі твоїй.
На фарфоровому обличчі
Промінь космосу сам не свій.
Я засію тебе пісками
В час незбутого сну води.
Розхвилюється теплий камінь,
Пригадавши сліпі сліди.
Чи для нас ресторанна радість
І з очима котів журба?..
Справжні вірші по-виноградному
На солоних хрустять губах.
Ми, умиті вогнем світання, –
Чи випадок, чи задум чар?
Парус біло просив повстання
У червоного воску хмар.
Мов багаття, шуміло море…
В напівсні усміхався біль.
Нас не стане…
Не буде горя…
Тільки космосу чорна сіль.
ПРАЩУР
Йосипові Струцюку
Вітер. Сивіють косми.
Темна шаль на підлозі.
Пращур їде у космос
На чумацькому возі.
Вічно їде й співає
Про усе і про пісню.
Й там нікого немає.
І боротися пізно.
Тож пропав би, здається…
Та й упав би на руки.
Трин-трава засміється
Над розмовою круків.
Над його ворогами,
Над дідами і далі…
Де руйнуються храми
І ржавіють медалі.
Плачуть наші багаття.
Хрест меча похилився.
Нас вже їде багато
Із душею на лицях.
Ми спокійні і добрі.
Ми голодні й кохані.
Із чумацької торби
Всі дороги туманні.
Вітер сивий, мов косми
На спокійному Бозі.
Пращур їде у космос
По солоній дорозі.
ПОЛЮВАННЯ
Полювати лебедів найлегше:
Вб’єш її, то й він з небес впаде…
О невже й пташиний бог належить
До істот, що схожі на людей?!
Продались. Трава трави не знає.
А на скільки вистачить раїв?
О людино-лебедині зграї,
Що шукають в зорях Україн!
Нам дано прожити і померти,
Спільну мову втративши земну.
Лебідь – розпечатаним конвертом…
Лірник – запечатаний в тюрму.
Разом десь летіти нам належить
В ту легендну білоперу путь…
Полювати на Землі найлегше:
Вб’єш одних –
То й інші пропадуть.
* * *
Холодно. Поріжуся об воду.
Перехопить горло горизонт.
В степ росту.
Круг мене Місяць ходить,
Мов татарин, зв’язує полон.
Впізнають важкі моральні люди, –
Аж собаки виростають з рук.
Краплі крапель, мов дівочі груди,
З крил спадають – Божаться Дніпру.
Є слова – язичники. А жертва –
Ця Земля, закутана в політ.
Холодно. Вода очима мертва.
В небі лиш розп’яті журавлі…
* * *
У очах колисала індійське небо –
Ти – з обличчям дитини і тілом жриці.
Я Мамаєм з-під степу зверну до тебе.
Ми послухаєм сніг, що летить і сниться.
Будуть падати з неба лоскотні зорі.
Син туману зійде, за полин гіркіший.
Ми помирим богів своїх скоро-скоро.
Ти пробачиш мені хуртовину віршів.
Ну а поїзд в степи буде мчати-мчати.
Але ми будем мудрі, багаті й чисті.
Перед ніччю так пахне зім’ята м’ята.
Перед снігом спішить облетіти листя.
* * *
Заходить Сонце…
А над водою –
Довга, мов річка,
Спить тінь Перуна.
Коні пасуться.
Хрести на схилах…
І розумієш:
Життя коротке –
Мов кобзи струни.
* * *
Вмирає свічка.
Сніг чола
Торкнувсь устами.
Любов коротка –
Мов стріла –
Була між нами.
Останнє листя хтось оббив.
І мерзне вітер.
Отак упасти в тінь судьби –
Це ж треба вміти!
Із модним усміхом облич
Проходим мимо.
Почався дощ…
– Коха…
– Облиш…
Це невмолимо.
Неначе вогник по вині,
Біжу по світу.
Уже, кохана, по вині.
Вже скоро літо.
То чому ж, Єво, за твій гріх
Моя спокута?
Це ж Ти життя моє прирік
На райський смуток.
…”А ти пиши, поет, спіши.
Вартуй свободу!”
Я волос твій,
Я сіль душі.
Я краплі глоду…
* * *
Край моїх предків почався мені з голосіння
Мавок, бабів, журавлят, журавля…
Місячне сяйво моєї любові осінньої,
Вина зелені в червоних, як схід, кришталях.
Край моїх предків…
Синенькі хрести на могилах.
Трави, мов коні, високі, на схилах ріки.
Хати дідівської космос засніжено милий,
Вітер гірський гіркий.
Райського дерева листям
Пада пташине перо.
Що буде далі?
Не знаю.
Принаймні було так досі…
А я епоху читаю
На лицях жінок у метро.
Осінь в метро…
Я люблю і купую цю осінь.
ОСІННЄ
За розхрестям вікон голе дерево й древні ворота.
Хто вічніший із них?
Хто миліший мені перед сном?
Я рахую листки, що упали із дерева, доти,
Доки ти не прийдеш з молодим цьогорічним вином.
* * *
На листкові осінньому лінії долі, як болю,
Мов на Вашій руці, що когось обіймала колись.
Цей кленовий листок золотий
Ми учора знайшли під тополею,
А сьогодні із ним наші мрії таємні збулись.
* * *
Я тебе ніс, як свячене вино у долонях
Десь аж туди, де нема ні вина, ні вини.
Голі русалки пливли на некованих конях.
Ох і пливли ж!..
Наче зняті крильми зі струни.
Я тебе теж у траві ворожбитській розхлюпав?
І по краплині устами збирав, наче мед.
Ох же і люба мені ти! Ох же і люба!
Ти – моя муза, а я твій осінній поет.
Давай вино запалим грішне.
В ту ніч палку, в ту ніч всевишню.
Святе вино вип’єм за нас,
Як в перший раз, як в перший раз…
Відстань між нами, неначе між струнами, пісня?
З раю прийшла ти до мене, туди й поведеш.
Нам починати веселе весілля вже пізно.
Але кохатись, кохатись ми можем без меж.
Знову нестиму тебе, як вино у долонях,
Милу, наївну, у травень трави, що мине.
Бачив тебе я на древніх, як небо, іконах,
Ти молитовно й шалено любила мене.
Давай вино запалим грішне.
В ту ніч палку, в ту ніч всевишню.
Святе вино вип’єм за нас,
Як в перший раз, як в перший раз…
* * *
Напиши мені морем велику поему про вітер.
Свіжоспеченим хлібом бездонну печаль затули,
Доки я іще вмію летіти і вмію горіти,
Й воскресати умію з крутої, мов магма, золи.
Доки близько до серця беру я кургани і прірви,
Пуповину ріки, що єднає солоне й просте.
Холуя і раба у собі я із коренем вирву,
А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте.
Синьо-срібні, як лід, небеса наді мною і птахи,
І воскресла весна, молода і легка, як Христос.
Модернові постануть навколо і цвяхи, і плахи,
І за когось, за щось знову піде на них іще Хтось.
Сам я славу на ласку міняю і гроші? на волю.
Грішно й широко жив, приберігши святе на свята.
А тепер я… тепер я кохаюся з долею.
Вишивай мені хрестиком вічну печаль про Христа.
* * *
Лежу на морі…
Тихий – мов Земля.
Щось плаче рибка…
Хвильки – наче кори.
Під небом
Хрест самотній журавля,
В самотнім небі
Шум нічного моря.
24 черв. 07.
Коктебель.
* * *
Погасим свічку диханням інтимним
І в темноті
До рани ранку
Будем не святими,
Бо ж молоді…
І буде страшно добре нам –
Аж крикне кров.
Ця вовча шкіра… блиск вина…
Кругом – Дніпро.
Кругом степи і чайки зойк,
Струна й стріла…
Новий навколо Мезозой,
А ти – дала…
Дала себе – як Бог дає…
Лягла хрестом.
Збулось тепер життя моє
На сто, на “сто”…
Ти – муза, музика, то ж я –
Муз-чина вщерть.
Мені здається, ти – моя
Красива смерть.
Запалим свічку – заіскрять зіниці,
В раю згрішать…
Моєму тілу в пеклі буде снитись
Твоя душа.
* * *
Ця осінь міняє долю мою.
Між світом і світлом – коріння і небо.
Горілку з калганом із другом п’ю.
Річка… душевний трепет…
Часу піщаний тонкий шнурок,
Немов пуповину, в’яжем.
Слухаєм музику зір, мов рок.
Жалієм голови вражі.
А потім я хочу побути сам
Між тим корінням і небом сивим.
Життя лишає Чумацький Шрам…
Я жив, а значить –
Я був щасливим!..
* * *
Нерви Твої вологі – мов під корою тополі.
Пісня Твоя крилата – мов ласка долі.
Дзеркало Твоє – шабля, гола, як правда.
Що ти – не знаю.
Але ітиму до Тебе завжди.
* * *
Солоні лінії вогню
На міднім тілі.
Я двері раю відчиню
У заметілі.
Далека Індія твоя… ,
Свята корова.
А у моїх сумних краях
Бузком бузково.
Мене пустила на ніч ти
У пил волосся.
І лотос білий, наче дим,
Складався в тосі.
Крилато-білі кораблі…
Туге мовчання.
Свята веснянка на чолі.
Жіночність рання.
Лизали вікна й зорі нас,
Мов Кама Сутру.
Та день – ласкавий сатана
Прийшов немудро.
Пили ми сором із долонь
Солодким маслом.
…І засміявся телефон.
…І все погасло.
ТАМ, ДЕ НАС НЕМАЄ
Миколі Гнатюку, другові дитинства
Як то зараз добре там, де нас немає.
Не моя бабуся хату замітає.
Не мої вовчиська просять в неї ласки,
І синиці слизько залітати в казку.
Ангели у рамках вкриті рушниками,
Дрібно капле свічка на душевний камінь.
А бабуся світла у хустинці білій,
Мов сніжинка, квітне на чарівнім зіллі.
Так усе по-людськи вічно і спокійно.
Сіють-посівають віра і надія.
Внуки довкруж столу: “Де, бабусю, ложки?!”
“Зачекайте Бозю маленького трошки”.
Все вони питають. Кіт своє муркоче.
З ангелом ялинка танцювати хоче.
Пахне сіном. Діти – під столами пішки.
Хтось в мішку казковім їм приніс усмішки…
А в цей час далеко, за віконцем синім,
Плаче завірюха, наче рій бджолиний.
Високо – до неба – місяць примерзає,
Глибоко – про волю бабин дід співає…
Як то зараз добре там, де нас немає.
ДОРОГА
Я живу при дорозі.
Всі при ній живемо…
У космічному розі
Скільки бід, стільки мов.
А в дірявій кишені
Тільки руки і хліб.
Як все буде без мене
На старенькій Землі?
І куди ця дорога?
Й чи важливо – куди?
Всує згадую Бога
В тумані бороди.
В’яне камінь за нами.
Сплять віки угорі.
Ця дорога так само –
Від роси до зорі.
Крики круків церковних
Ще розгойдують світ.
Ну а Місяць у крові
Нам розтоплює лід.
У колодязі часу
Хтось – устами до рук.
Ця дорога до щастя,
І польоту,
І мук.
На Великому Возі
В горлі пил від коліс.
Я живу при дорозі
Від зорі
До Землі.
В БАРІ
Ліхтарі пригашені
І холодне пиво.
Платить хтось не нашими
П’яним і красивим.
І чомусь нагадує
“Бути чи не бути”
Плач гітари-райдуги
На дівочих грудях.
П’яні коси стеляться
Тихо й невмолимо
На розбиті келихи,
На троянди з диму…
Де душа і золото
Хочуть жити в мирі,
Продається молодість
Дешево і щиро.
* * *
А метелик пустує з дітьми,
Що цілують своїх лошат.
Заблудився у дзвоні вітер,
Як у світі моя душа.
“Світ полюбиш – себе погубиш,
І зі свічкою не знайти”, –
Шепчуть клени зеленогубі,
На яких вже ростуть хрести.
“Вічно, вічно і паки, паки,
Хто стражденний, спасенний той”,
Виє, виє нічний собака,
Мов забувся про нього Ной.
“Ти не перший і не останній.
Я знайду таких сотні ще”, –
Гордо плине сльоза кохання
Крізь вокзальний душевний щем.
Глину Бог на сльозі замісить?
А чи відьма заварить борщ?
Воскресаю, як в небі Місяць,
Опадаю, як з неба дощ.
…”Світ любити – себе згубити…”
Я врятуюсь: я в пеклі жив.
Нащо ж? Нащо ж мене ти, світе,
Так беззахисно полюбив?!
МЕТАФОРА ОСЕНІ
Як осінь – то заплакана вода,
Що ствердне до фіалкового льоду,
То повні жмені пальців у садах,
Які святим даються в нагороду.
Як осінь – то цілую руки ті,
Що зшерхли і не чують поцілунків.
Корові пам’ятник у хмарній висоті.
Екзотика відклиння і відлуння.
Казкує авгур, вкритий криком крил.
Жовтіє жовтень, розпускає ручища.
Холодне пір’я падає згори,
Мов пам’ять ласки – пам’ять найболючіша.
* * *
Летіти вміли. Не вміли впасти.
Хтось дряпав двері своєї пастки.
Хтось жебрав славу, хтось хліб і гроші.
Тут всі давальці дурні й хороші.
Вода із кров’ю – то їхні вина.
Де впав, набравшись, там – батьківщина.
Ідуть з піснями, вертають – сіллю.
На три вмерлини одне весілля.
Медовий Місяць, безногий воїн.
Було нас триста, зосталось троє:
То – білий голуб, то батько сивий.
Такі самотні. Такі красиві.
Летіти вміли. Не вміли впасти,
Зламавши двері своєї пастки.
* * *
Красивий вітер.
Людські очі вовка…
І – все, і – все…
Ще мого діда золота примовка
Про світ
Не цей.
Душа –
Немов колиска без дитини –
Колише даль.
А із “мобілки”
Пісня старовинна і молода…
В такому часі народитись
Припало нам.
Кому ми будем знамениті,
Як всім хана?..
ТОБІ
Не назву тебе вже милою,
Та коли зійшли сніги,
Вдарила об серце хвилею
І розмила береги.
Назавжди сплелася з мрією
Золота твоя коса.
Хто її своїми віями
І устами розчесав?
В косі твоїй горить червоний мак.
В косі твоїй моя любов сама.
Пригортаю, пригортаю,
Хоч і волі вже не маю…
Маки цвітуть, літа ідуть.
В дзеркалі печалі синьої
Врода світиться твоя.
Розкажу колись я синові,
Як сміялася зоря.
А тепер, коли калиною
Ти займаєш голубінь,
Я ключами журавлиними
Замикаюсь у собі.
МАДОННА НІЧ
Тепла дорога.
Стомлені хмари.
Вічно бузкова даль…
Синьо засвітиться
Білий парус –
І упаде печаль.
Вітер згоріти
На Площі Квітів
Пошепки нас зове.
Плаття, мов листя,
Сумно покине
Тіло березове.
Сон несподіваний,
Наче долоні
Слід
На моїм крилі.
В доброму небі
З маків червоних
Складені журавлі.
Кличуть в бездомність
Скрипка і чайка,
Ноти незнаних віч.
Серце колише
Тайна хазяйка,
Вічна Мадонна ніч.
* * *
Нікому в очі не дивитися –
А йти і йти…
Поля, ліси, озера… митниця…
І ти, і ти –
Моя весняна скрипка вересня,
Струна тонка.
Я знав, що ти до мене вернешся, –
Крилом рука.
Нічні сніги давно розтанули,
Посивів грім.
А ми наївними, останніми
Молились їм.
Бо ж там, тоді, в рожевім космосі,
Сніги цвіли,
А ми пили уперше, поспіхом
Медів полин.
Закрили очі – і дивилися,
Як щастя спить.
А за вікном жебрак на милицях
І дзвін копит…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)