Конституція Пилипа Орлика
Що ж таке “Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis”, в перекладі з латини “Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького”, більше відомі як “Конституція Пилипа Орлика”? Якийсь історико-юридичний парадокс, збір законів православного українського суспільства, написаний на території Османської імперії та складений чехо-литовцем, що відбувалися з католицької сім’ї? Або ж це дійсно перша в світі конституція, реально набула чинності за вісім десятиліть до того, як подібні документи були прийняті в США, Франції та Польщі? І хто ж є родоначальниками всесвітнього конституціоналізму – Франклін, Вашингтон, Джефферсон і Адамс, укладачі прийнятої в 1787 році американської “Великої хартії вольностей”, або ж гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик?
Ми не зможемо дати однозначні відповіді на поставлені вище питання. Надто вже суперечливою є і сама Конституція, і особистість її упорядника, і вся історія України початку XVIII століття. Але в кожному разі “Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького” – найцікавіший історичний документ, і розповідь про історію його створення, безумовно, гідний появи на сторінках цієї книги.
Але перш за все розповімо про те, хто ж такий Пилип Орлик і чому саме він волею долі опинився автором української конституції. Пилип (Філіп) Орлик – одна з найцікавіших постатей в українській історії. Насамперед тому, що в людині, яка щиро любив Україну і її народ, всіма силами боровся за незалежність України, від народження було дуже мало українського. Народився він у 1672 році в селі Косуті Ошмянського повіту, що неподалік від Вільно, сучасного Вільнюса. Батько його був спадкоємцем старовинного роду чеських баронів Орликів, колись володіли великими територіями в Чехії та Моравії, а потім перебралися до Литви. Мати Пилипа походила з родовитого білорусько-литовського шляхетського роду. Правда, деякі джерела вказують, що Ірина Орлик – за походженням українка з роду Малаховських і ще при народженні охрестила сина в православному обряді. Що, схоже, навряд чи відповідає дійсності, оскільки достеменно відомо, що Пилип навчався у єзуїтському колегіумі у Вільно.
Пилипу не було ще й року, коли його батько загинув під Хотином у битві між польськими та турецькими військами. Чи не легко довелося Пилипу в дитинстві – хоч рід його і був знатним, але без батьківської підтримки йому важко було пробитися в люди. Можливо, саме тому він одного разу вирішив шукати щастя в Україні. Після закінчення єзуїтської школи він вступив до Києво-Могилянський колегіум, який незабаром отримав статус академії. Як відзначали його біографи, “в академії Пилип Орлик особливо цікавився філософсько-богословськими проблемами і, як переважна більшість студентів, прекрасно володів латиною, а також пишним красномовством, властивим стилю бароко. Він навчився в логічною і зрозумілою формі писати листи, меморіали, звернення, маніфести та інші документи. Він, без сумніву, був обдарований від Бога письменницьким талантом “.
Здатний і одночасно старанний студент (а таке поєднання було досить рідкісним як у XVII, так і в XVІІI столітті) звернув на себе увагу одного з найвідоміших викладачів академії Стефана Яворського. За його протекції Орлик після закінчення Києво-Могилянської академії отримав посаду кафедрального писаря Київської митрополії, а потім став писарем у Генеральній канцелярії Війська Запорізького. І знову здатності Пилипа Орлика звертають на себе увагу, цього разу не кого-небудь, а самого гетьмана Івана Мазепи. З тих пір кар’єра Орлика стрімко йде вгору. Він стає одним з найближчих помічників гетьмана, займає пост старшого канцеляриста, потім керуючого справами генеральної військової канцелярії і нарешті в 1706 році стає генеральним писарем Війська Запорозького.
Між гетьманом і генеральним писарем встановлюється повна довіра і взаєморозуміння. Мазепа присвячує Орлика в свої найпотаємніші плани, а саме плани антиросійського повстання і переходу на бік шведського короля Карла XII. Треба сказати, що в той момент життя гетьмана Мазепи була фактично в руках Орлика. Досить було генеральному писарю тільки шепнути, тільки натякнути, що готують козаки, і тоді… Тоді багатьох чекала б неминуча і страшна смерть, а самого Орлика – розташування царя Петра, почесті, маєтки і гроші. Але генеральний писар не порушив клятву, дану своєму патрону. Перед тим як розпочати справу, Мазепа і Орлик присягнулися один одному: “Як я присягнув, так і ти присягни мені на цьому Животворящого Хреста, що будеш вірним мені до кінця і не видаси наших секретів”. І обидва йшли до кінця, поклали на вівтар справи боротьби за незалежність України все, що у них було, – щастя своє і своїх сімей.
Не залишив Орлик гетьмана Мазепу і після поразки під Полтавою. Разом з Іваном Мазепою в еміграцію в Османську імперію пішли 50 козацьких старшин і близько 4500 козаків. Разом з Мазепою і Орликом у Бендерах, де знайшли притулок козаки, оселився племінник гетьмана Андрій Войнаровський, генеральні бунчужні Іван Максимович і Федір Мирович, кошовий отаман Кость Гордієнко, генеральний обозний Іван Ломиковський. Гетьман Мазепа важко переживав полтавське поразку і вимушену еміграцію. До того ж частина козаків після тяжкого ураження не бачила сенсу в продовженні боротьби, втратила віру у справу незалежності України. Не всі стійко переносили тяготи, позбавлення та переслідування з боку підручних царя Петра. У таборі козаків, точніше серед козацької старшини, назріло бунт. До відкритого протистояння справа все-таки не дійшла, але значна частина козацької старшини покинула Мазепу і перебралася в Ясси. І тільки смерть Івана Мазепи, який не витримав звалилися на нього і на його батьківщину негараздів, допомогла хоча б частково об’єднати козаків.
22 вересня 1709 гетьман Іван Мазепа помер у Бендерах. Мабуть, тоді-то більшість козаків зрозуміли, що подальший розбрід в їх стані буде тільки на руку ворогам України. Перед козацькою радою встали два питання: хто буде наступним гетьманом і хто успадкує чималі багатства покійного. Спочатку здавалося, що на ці два питання буде одна відповідь – Андрій Войнаровський, улюблений племінник Мазепи, минулий разом з гетьманом нелегкий шлях від Полтави до Бендер. Однак молодий чоловік, що віддавали перевагу державній роботі світське життя, віддав перевагу лише вступити у спадок, а від претензій на гетьманство відмовився. Після чого залишився тільки одна людина, якій козаки могли довірити гетьманську булаву, – генеральний писар Пилип Орлик.
Обрання Пилипа Орлика гетьманом відбулося 5 квітня 1710. І в цей же день козацькій раді були представлені “Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького”, договір між новообраним гетьманом, козаками та всім українським народом. Як згадував сам новообраний гетьман, “Я один склав більшу частину Договору [тобто Конституції. – Авт.] І відредагував весь Договір. Я склав його на першу планом… Серед персон, які обмірковували положення цього документа, були Войнаровський, Гордієнко, Ломиковський, Максимович, Іваненко, Карпенко і ще деякі, чиїх імен я не пригадую… “
Що ж являли собою “Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького”? Документ складався з преамбули та 16 статей. Звичайно, ми не будемо наводити весь текст досить обширного документа, проте ж на основних, найбільш значних моментах Конституції, безумовно, зупинимося.
У преамбулі гетьман, скажімо так, дещо інакше, ніж це було прийнято, трактував історію і шлях становлення Київської Русі, а надалі Україна. А саме: “Подиву гідний і незбагненний Бог у своїх вироках, милосердний і безмежно терплячий, справедливий у покараннях. Споконвіку, ще від створення цього видимого світу, Він одним державам і народам відплачує на праведних терезах Свого промислу, а інших підкорює за гріхи і беззаконня, одних неволить – інших звільняє, одних звеличує – інших валить. Так і войовничий прадавній козацький народ, раніше званий хозарським, Господь спершу возвеличив лицарською характером, просторими володіннями і вічною славою. Той народ своїми завзятими походами морем і суходолом не тільки навколишні племена, АІ саму Східну імперію [Візантію. – Авт.] Потрясав таким страхом, що східний імператор, стремено жити з ним в світі, заручився міцної подружньої зв’язком з його головою – нарік своєму синові дочку кагана, а саме князя козаків… “Тобто, згідно з” Пактів “, козакам, а НЕ Володимиру Великому належить чільна роль у християнізації Київської Русі.
Напевно, таке трактування історії може здатися щонайменше дивною. Можливо, й так, хоча історія вже багато разів спростовувала самі, як здавалося, непорушні істини. Та й не в тексті преамбули полягає сенс Конституції, складеної Пилипом Орликом. Вперше в історії був укладений договір між владою і народом, а не між владою і іншою владою. Найважливішими для розуміння демократичного духу “Пактів” є шостою та сьомою параграфи, де закладені принципи розподілу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Передусім тут визнаються помилки, здійснені не ким-небудь, а самої гетьманською владою: “Дехто з гетьманів Війська Запорозького привласнювали собі необмежену владу, розтоптати при цьому рівність і звичаї, і свавільно встановлювали той самий закон:” Так хочу – так повеліваю “. Через цього не властивого гетьманської влади самоуправства в Вітчизні нашій і Війську Запорізькому виникав розлад, недотримання прав і вольностей, утиски посполитих та насильний розділ військових посад. Тому росло неповагу до генеральній старшині полковників і всього нашого товариства “.
Далі передбачалися заходи щодо запобігання помилок і самодержавності: “З генеральними старшинами, полковниками і генеральними радниками повинен теперішній ясновельможний гетьман, а також його наступники, радитися і піклуватися про безпеку Вітчизни, про спільне благо і всіх справах суспільства, і не має права нічого вирішувати, починати і робити своею волею без їх попереднього розгляду і схвалення “. І нарешті, найголовніше – Конституцією передбачалося участь у Раді не тільки владної верхівки козацької держави, а й представників народу. “На ці сесії повинні прибути не лише полковники зі своєю старшиною і сотниками, не лише генеральні радники з усіх полків, але й також посли від Низового Війська Запорозького для участі та ради”.
Важливим було і положення, за яким військова старшина могла, в разі необхідності, висловити своє незадоволення діями гетьмана. “Якщо в діях ясновельможного гетьмана буде виявлено щось, що йде супроти справедливості, що порушує права і вольності або злобливого Вітчизні нашій, то генеральні старшини, полковники і генеральні радники вільні використовувати свободу голосу, щоб особисто – якщо того вимагатимуть невідкладні обставини – публічно на раді висловити звинувачення його ясновельможності і рішуче запобігти неповагу прав і вольностей “.
Дуже чітко в Конституції проводилося розмежування між судовою владою і повноваженнями гетьмана: “Якщо завинив хто з генеральної старшини, полковників, генеральних радників, інших чиновників, а також з рядових козаків… то ясновельможний гетьман не може карати винуватця якими способами своєї влади і одноосібно призначати йому покарання. Така справа – кримінальна чи інше – має бути передана на розгляд Генерального суду. І яке б рішення суд не прийняв, йому повинен кожен правопорушник підкоритися “.
Що стосується регулювання майнових відносин між людьми, то деякі пункти Конституції прямо-таки просяться в наше сьогоднішнє життя. Коли Пилип Орлик ще обіймав посаду генерального писаря, то неодноразово отримував скарги простих українців на утиски з боку наділених владою людей. І тому намагався запобігти хабарництво і побори: “Стократ убогі люди кричать і скаржаться, як індуктарі і їх фактори, так і виїзні ярмаркові чинять численні понад звичаю і незліченні вимагання, через які взагалі неможливо убогому людині з’явитися на ярмарку і продати якусь річ для покриття убожества свого або на домову потребу купити без ярмаркового платежу, а не дай Боже провину якусь, хоч найменшу, здійснять, так будуть обдерті з ніг до голови. І тому нехай індуктарі і їх фактори відбирають у військову скарбницю стільки товарів, і такі ексакціі, евекти та індукти, скільки нараховано буде в інтерцігах, але нічого зайвого від купців не вимагаючи і людям вірним убогим не здійснюючи найменшого здирства “.
У самому кінці документа наводилася клятва, яку повинен був вимовити гетьман перед козаками в момент прийняття гетьманської булави:
“Незмінно здійснювати у всіх розділах, уривках, поняттях і клаузулах представлені тут уклад прав та конституції між мною і Військом Запорозьким, одностайно схвалені, узаконені і усталені на нинішній раді;
– До останнього бути відданим і вірним нашій Вітчизні і ревно дбати про суспільне благо і соборності Матері нашої Малоросії;
– Зміцнювати, скільки буде можливості, дарування, права і вольності Війська Запорізького;
– Не входити в якісь змови з чужими державами і народами, а також у межах Вітчизни, які задумували б їй смерть або якесь лихо;
– Викривати генеральній старшині, полковникам і всім, хто має на те повноваження, таємні іноземні підступи, недоброзичливі Вітчизні, її правам і вольностям;
– Поважати гідних і особливо заслужених перед Вітчизною і проявляти, як велить звичай, прихильність всьому – значному і меншому – суспільству побратимів;
– Здійснювати покарання причетних до злочинів відповідно до букви закону і повсякчас дотримуватися справедливості.
У цьому мені, Господи, нехай допоможуть Святе Євангеліє і невинні страждання Христові “.
Звичайно, у Конституції Пилипа Орлика було безліч недоліків. Не всім подобалося і подобається те, що “Пактами” визнавався протекторат над Україною “ясновельможного короля шведського”. Проте ж в тих умовах, в яких опинилася Україна, іншого виходу просто не було, без підтримки ззовні справу боротьби за незалежність було з самого початку приречена на провал. З точки зору сучасної толерантності та віротерпимості, вельми непривабливо виглядав пункт, за яким передбачалося “не давати дозволу на проживання в Україні послідовникам чужої віри, особливого брехливого іудаїзму”. Але найголовніше – Конституція виявилася, по суті справи, мертвонародженою. Адже як не намагався гетьман за допомогою шведського короля і турецького паші (крім них, Орлик звертався за підтримкою до государів Англії, Австрії, Німеччини, Польщі і навіть до Папи Римського) організувати похід проти Москви, Україна так і не отримала свободу. Так що якщо хтось і слідував законам першої Конституції України, то тільки лише кілька тисяч українців, які перебували у вимушеній еміграції на території Османської імперії.
І все ж – “дорогу осилить той, хто йде”. Гетьман Пилип Орлик поклав початок конституційного процесу на Україні. Дуже нелегкому, часом болісного. Після цього було ще кілька спроб прийняти Конституцію України, але всі вони виявлялися невдалими. З однієї причини – Україна залишалася невільною. І все-таки нарешті сталося – Україна здобула незалежність, а з нею і Конституцію.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)