Петро Дорошенко – турецька альтернатива
Ще за рік до свого обрання правобережним гетьманом Петро Дорошенко поставив перед собою мету об’єднати обидві частини України. При цьому він розумів, що існування України як незалежної держави практично неможливо, особливо після укладення Андрусівського миру. Історичний досвід свідчив, що входження до Польщі чи Росії не задовольняв більшу частину української еліти. Тому його погляди звернулися в бік Туреччини. Хід його міркувань був парадоксальним. Через відмінності віри і мови Україна може залишитися самобутньою тільки під протекторатом Туреччини, бо під впливом християнських Польщі чи Росії самобутність України неможлива. Ці погляди сформувалися в нього до середини 1667. Під України Дорошенко увазі не тільки правобережну і лівобережну частини, але всі території, де проживали українці.
Однак об’єднана Україна ніяк не входила в стратегічні плани ні Росії, ні Польщі, ні Криму, влада яких відразу ж зробили активні дії проти правобережного гетьмана. Царське уряд вислав війська проти Дорошенка та наказний гетьман Лівобережжя Д. Многогрішний був змушений почати переговори з князем Ромодановським і присягнути царю. На початку 1669 на раді у Глухові Многогрішний був обраний гетьманом Лівобережжя. Рада затвердила новий договір з Москвою, за яким російські воєводи призначалися тільки в п’яти українських містах, при цьому вони не мали права втручатися в управління містами. Збір податків до російської скарбниці дозволявся тільки української адміністрації.
Новообраний гетьман Д. Многогрішний ставав небезпечним супротивником Дорошенко. Але загроза гетьману виходила не тільки ззовні, – запорізьке військо також протистояло гетьману, – писар війська запорізького П. Суховій оголосив свої претензії на гетьманську булаву. У такій ситуації в серпні 1668 гетьман Дорошенко направив в Стамбул посольство з метою прояснити позицію султана щодо турецького протекторату над Україною. Вимоги та умови були далекосяжними: Україна підпадає під протекторат Туреччини у складі всіх етноукраїнських земель, населення України звільняється від податків і данини, православна церква отримує автономію від константинопольського патріарха, сам гетьман обирається навчань, турки і татари не повинні руйнувати міста і села. Але найдивовижніше, що Дорошенко наполягав на тому, щоб турецький султан і кримський хан не мали права укладати договори з Росією і Польщею.
Наприкінці березня 1669 в Корсуні відбулася рада, в якій взяли участь генеральні старшини, представники Лівобережжя, запорожці і навіть колишній гетьман Юрій Хмельницький. На цій раді гетьманом України був знову обраний Петро Дорошенко. Але, навіть дотримуючись в цілому турецької орієнтації, його діяльність була вкрай непослідовною. За кілька років свого гетьманства він по черзі входив у контакт з сусідніми державами в залежності від політичної ситуації. Як приклад можна запропонувати виклад подій, в яких брали участь Дорошенко і його суперник запорізький гетьман П. Суховій.
У вересні 1668 кримський хан зажадав від Дорошенка, щоб той вплинув на запорожців, які своїми набігами розоряли Крим. Гетьман написав про це запорожцям, але отримав від них відповідь, що має той сенс, що запорожці його за гетьмана не вважають і що у них на Запоріжжя свій гетьман. За підтримки кримського хана Петро Суховій закликав Дорошенко відмовитися від булави і бунчуки і назвав себе при цьому гетьманом обох берегів і навіть гетьманом “Ханова величності”. При цьому запорізькі козаки розділилися: частина з них пішла за Дорошенка, частина за суховіїв. Кримський хан (який сам прагнув звільнитися з-під опіки турецького султана), усвідомлюючи себе повелителем і Дорошенко і Суховія, наказав обом йти проти князя Ромодановського. Таке військо було зібрано, але Дорошенко до нього не примкнув. Тоді Суховій вирішив позбавити влади Дорошенко і пішов разом з татарами воювати Чигирин, де правив Дорошенко. Запрошення взяти участь у раді для виборів гетьмана Дорошенка відхилив, після чого татари і запорожці зібрали-таки раду і вибрали гетьманом Суховія, який разом з татарами кримського хана пішов воювати правобережні землі. Дорошенко, не маючи можливості протистояти татарам, закликав населення ховати добро від татар і запорожців. Суховій опинився в неприємній ситуації: він не міг розрахуватися з татарами, яким обіцяв багату військову здобич. Тоді татари “знайшли” вихід: вони вирішили забрати добро самого Суховія. Останній звернувся до запорожців в Січ і ті вислали йому на підмогу знаменитого отамана Івана Сірка. Дізнавшись про це, кримські загони пішли в Крим. Через короткий час ситуація різко змінилася. Тепер запорожці (у тому числі й Іван Сірко) змінили своє ставлення до Сухов і стали прихильниками Дорошенко. Гетьман знову зійшовся з татарами і став вимагати видачі йому Суховія, на що татари відповіли відмовою. Тоді Дорошенко послав свого брата Андрія і полковника Івана Сірка в Крим проти татар і Суховія. Після повного розгрому останніх козаки, колишні з суховіями, перейшли на бік Сірка.
У подальшому важко простежити весь цей кривавий військово-танцювальний зал, де воюючі пари по черзі змінюють один одного. У всій цій метушні, мабуть, тільки лівобережний гетьман Многогрішний суворо дотримувався одного боку – московського царя, інші в залежності від обстановки міняли господарів. Ситуація погіршувалася тим, що з’явився ще один правобережний гетьман Михайло Ханенко, колишній запорозький кошовий отаман. На початку 1670 Дорошенко разом з турками прийняли рішення воювати Лівобережжі, а сам Дорошенко мав наміру стати “повним” гетьманом – тобто по обидва боки Дніпра. Внутрішня боротьба за гетьманську булаву штучно підігрівалися Росією і Польщею. Єдина Україна нікому не була потрібна. Але, незважаючи на численні підступи суперників, гетьман Дорошенко не здавав своїх позицій.
У серпні 1671 Річ Посполита перейшла до рішучих дій проти Дорошенко. На боці Польщі виступила і частина українських козаків під керівництвом Михайло Ханенко і, як це не дивно, Івана Сірка. У жовтні на противагу Дорошенко правобережним гетьманом було обрано Михайло Ханенко. В кінці року кримські татари, соединясь з полками, вірними Дорошенка, почали військові дії проти поляків. У червні 1672 року в допомогу кримсько-українському війську турецький султан послав свої загони, почалася польсько-турецька війна за участю українців в обох протиборчих сторонах. У цій війні перемогу здобули турки, і Польща, після тривалих переговорів у жовтні 1672 була змушена укласти невигідний для себе Бучацький мир, за яким Річ Посполита фактично відмовлялася від правобережної України і визнавала існування Української держави. Одночасно з цим під владу турецького султана переходило Подільське воєводство. У такій ситуації Росія отримувала можливість, не порушуючи умови Андрусівського миру, продовжити перервану боротьбу за повернення правобережної України до складу Росії.
А на початку 1672 відбулися зміни і на Лівобережжі. Гетьман Дем’ян Многогрішний, якого і так недолюблювала козацька старшина за його надмірну послужливість по відношенню до Москви, став неугодний і царському уряду. Його звинуватили в таємних задумах проти царя і в змові з гетьманом Дорошенко. Навесні 1672 найближче оточення гетьмана разом з московськими стрільцями заарештувало Многогрішного та вислала до Москви. Там його катували і засудили до висилки до Сибіру, де він і прожив понад 16 років.
Найбільш вірогідним кандидатом на володіння гетьманської булави був кошовий отаман Іван Сірко, який, дізнавшись про зміщення Многогрішного, відправився в Батурин – козацьку столицю. Але царський уряд не влаштовував такий гетьман, який хоч і був видатним полководцем, але досить часто міняв своїх тимчасових союзників. Обманним шляхом Іван Сірко був схоплений, відправлений до Москви і засланий до Сибіру. Після цього в червні 1672 зібралася рада, і гетьманом Лівобережжя було обрано колишній генеральний суддя Іван Самойлович, який перебував на цій посаді боле 16 років.
У початку 1673 року царський уряд зробило спробу домовитися з гетьманом Дорошенко і виявляючи в орбіту своїх політичних інтересів правобережну Україну. До цього часу Дорошенко певною мірою розчарувався у своїх надіях знайти “українське щастя” під крилом Туреччини. Ідейно погляди Дорошенко і Самойловича відносно єдиної України як державного утворення практично збігалися. Але вимоги правобережного гетьмана були неприйнятні для Москви і переговори були припинені. Думається, що не останню роль у цьому зіграли метання і шарахання Дорошенко між трьома державами.
На початку 1674 гетьман Самойлович разом з князем Ромодановським опанував основними містами Правобережжя. Наприкінці березня цього року в Переяславі за участю більшості правобережних полковників Самойлович був обраний гетьманом козацької України, обох її частин. Другий правобережний гетьман М. Ханенка пориває з Польщею та зрікається булави. Але, як і попереджав Дорошенко, Туреччина не забарилася ввести війська в Україну і почалося страшне спустошення Правобережних міст, сіл і містечок. Самойлович і Ромодановський відступили в Лівобережжі, кинувши напризволяще величезні території. Поведінка Ромодановського в основному визначалося тим, що в полоні у турків знаходився його син і султан грубо шантажував князя, погрожуючи в разі протистояння прислати голову сина.
Все це призвело до справжньої катастрофи. У деяких містах населення намагалося протистояти туркам, але було повністю знищено, загинули десятки тисяч жителів. Два місяці продовжувалося кривава вакханалія, результатом якої стало масове втеча жителів в Лівобережжі. Тільки у вересні турки почали залишати спустошену землю України. Покидали рідні місця проклинали Дорошенко і його протурецьку політику. Скориставшись відходом турків, новообраний польський король Ян Собеський в жовтні 1674 захопив спорожнілі міста Правобережжя. Почалися нові переговори поляків з Дорошенком, і знову гетьман висунув все ті ж умови, спрямовані на автономію України в межах Польського королівства. І в черговий раз ці умови не були прийняті.
Влітку 1675 положення Дорошенко стає критичним, він залишився в ізоляції. Населення ненавиділо його за привід турок, Польща вже не хотіла його через незговірливість, царський уряд і гетьман Самойлович теж не бачили майбутнього для Дорошенко. Користувався незаперечним авторитетом кошовий отаман Іван Сірко, який повернувся з Сибіру і довший клятву царю “… від престолу царської величності не відступати і ніякої різниці в запорізькому війську не чинити”, переконував Дорошенко відмовитися від гетьманства і присягнути царю. І в Наприкінці 1675 гетьман склав булаву і бунчук, але… перед прийшли в Чигирин запорожцями на чолі з Іваном Сірком. Такий варіант не влаштовував царський уряд, і воно відмовилося визнавати зречення Дорошенко в такій формі. У серпні 1676 під стінами Чигирина з’явилися російські війська, і Дорошенко був змушений здати знаки гетьманської влади і присягнути царю. Але Дорошенко був такий видною фігурою, що цар порахував за благо тримати його в Москві, одночасно користуючись його інформацією про наміри султана щодо України та Росії.
Перехід гетьмана під владу російського царя привів в сказ турецького султана. Терміново знадобилася заміна Дорошенко, оскільки правобережна Україна по Журавніцкому світу з поляками, в основу якої були покладені статті Бучацького миру, переходила під протекторат Туреччини. Новим турецьким ставлеником став двічі колишній гетьман Юрій Хмельницький, який перебував у той час в турецькій в’язниці. Як ми пам’ятаємо, він двічі змінив і російському царю і польському королю. На цей раз вірний турецькому султану Юрась три роки даремно закликав козацтво і міщан визнати його “князем Малоруской України і вождем Війська Запорозького”. Між гетьманом Самойловичем, кошовим Сірко та Хмельницьким склалися заплутані взаємини. Сірко постійно листувався з молодшим Хмельницьким, виправдовуючись при цьому перед гетьманом і царем тим, що бажає через Юрася домогтися звільнення полонених козаків. Але було тут і інше, мабуть Самойлович ревно ставився до Сірко, заздрячи його військовому мистецтву і славі. Але й Сірко вів тонку політичну гру, домагаючись гетьманства по обидва боки Дніпра.
Третє гетьманство Юрася Хмельницького проходило під наглядом султана. Його участь у військових битвах на боці турків проти об’єднаного козацького і російського військ не було переможним. Але розорення краю турками і татарами було просто жахливим. Злостивість характеру молодшого Хмельницького, його варварське ставлення до одноплемінникам викликало відразу навіть у турків. Закінчилося це в 1681 році, коли він був відкликаний самим султаном і, за даними деяких істориків, був убитий. Після загибелі Хмельницького султан приєднав Правобережну Україну до володінь молдавського господаря Дуки. Господарь проводив активну колонізаторську діяльність, створюючи умови для масового переходу жителів з лівобережної України і викликаючи різкі заперечення як у поляків, так і у гетьмана Самойловича. З 1684 роки влада на Правобережжі переходить до козацькому полковнику Сулимі, що діяв від імені султана, а потім до гетьмана Самченко. Однак, “турецькі гетьмани” не могли розраховувати на народну довіру, та й сам султан розчарувався такою формою управління. Експерименти з правобережними гетьманами закінчилися тим, що султан передав право керування правобережної України кримському хану.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)