Битва під Зборовом. Зборівський договір
Нова військова кампанія, почалася в травні 1649 року, коли польські війська вторглися на Волинь. Після низки запеклих боїв, на початку липня на допомогу до Хмельницького прибула сорокатисячним орда під командою хана Іслам-Гірея. Спільними зусиллями їм вдалося замкнути у Збаражі війська І. Вишневецького. Почалася майже місячна облога. На виручку Вишневецькому рушив сам новий польський король Ян Казимир. Хмельницький із загоном в 40 000 козаків і 20 000 татар разом з ханом вийшов з табору під Збаражем і рушив назустріч королю.
Ян Казимир, брат покійного Владислава, виявився невдалим вибором козаків. Фанатичний католик, він був до свого обрання королем ченцем і носив звання кардинала. Для вступу на престол він отримав особистий дозвіл тата зняти з себе сан, після чого одружився на вдові свого брата Владислава IV, француженці Марії Людовіку Гонзаго. Після зриву мирних переговорів з Хмельницьким, Ян Казимир порахував своїм обов’язком покарати тих, хто повстав проти католицької церкви. Перед походом він отримав благословення папського нунція Джованні де Торреса, який освятив йому меч і корогву.
Розташувавшись 14 серпня під Зборовом, Ян Казимир почав переправу. У його розпорядженні було близько 20000 чоловік (що досягали разом з челяддю 35 тис.). Не здогадуючись про наближення Хмельницького з татарами, король виступив 15 серпня до переправи і був атакований кіннотою. Спроби дати відсіч успіху не мали, почалася паніка, і поляки бігли до Зборова. Тільки там Яну Казимиру вдалося організувати відсіч. Але незабаром опір було зламано, знову почалася втеча. У критичний момент, 16 серпня битва була зупинена, т. К. Хан Іслам Гірей почав сепаратні переговори з поляками. Швидше за все, хан не бажав допустити падіння королівської влади і надмірного посилення гетьмана. Хмельницький зі свого боку побоювався, що сепаратний мир буде укладено на шкоду українським інтересам, і в свою чергу теж почав переговори.
Незважаючи на несприятливі для козаків обставини, Зборівський договір, укладений 18 серпня 1649 став де-факто визнанням Українського гетьманства і важливим етапом у складання його адміністративної системи. Основний акцент у договорі був зроблений на дотриманні “козацьких вольностей”, амністії учасникам повстання, відновленні колишніх привілеїв православ’я. Т. е. В центрі залишалися ідеї “козацької вольності” і “віри православної”, тих двох наріжних каменів, під гаслами яких розгорталася все повстання Богдана Хмельницького.
Практично Зборівський договір визнавав автономію козацької території у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, з офіційною столицею в Чигирині та лише з номінальним підпорядкуванням короні. Польські війська не мали права розташовуватися на цих територіях. В областях Війська Запорозького привілейоване місце займала православна релігія, всі посади в трьох воєводствах могли отримувати тільки представники православної шляхти. Київський митрополит отримував право засідати в сенаті, і безпосередньо ставилося питання про ліквідацію унії. Єзуїти позбавлялися права перебувати в тих містах України, в яких були православні школи. У Українське гетьманство не допускалися євреї. Країна ділилася на шістнадцять полків. За умовами Зборівського договору реєстр козаків був збільшений до небувалих розмірів – 40000 чоловік.
Таким чином, починаючи з осені 1649 року, ми можемо говорити про існування автономного державного утворення “Війська Запорозького”, чиї васальні відносини з польським королем були набагато більш формальними, ніж відносини Придунайських князівств і Туреччини (а саме ця аналогія повинна була напрошуватися сучасникам). У наявності досить чітко діяла адміністративно-територіальна система (наскільки це було можливо в умовах війни) і поступово складалася нова соціальна структура суспільства. Малося ясне уявлення про межі держави, створювалася юридична система, були свої суд, армія, скарбниця, система оподаткування. Головними законами були в Українському гетьманстві були Литовський статут і Магдебурзьке право. Однак майже відразу Б. Хмельницький вводить практику видання гетьманських універсалів, побудованих за зразком королівських, юридичною мовою декларировавших встановлення земельних та інших порядків. Самими цими універсалами Хмельницький формально прирівнював свою гетьманську владу до королівської.
Авторами гетьманства були, насамперед, Б. Хмельницький та І. Виговський – православні українські шляхтичі, які отримали гарну освіту і виховані на цінностях шляхетської республіки. Не можна забувати, що покоління Б. Хмельницького і його батька (не кажучи вже про молодших учасниках повстання), всі були народжені і виховані в рамках Речі Посполитої, вважаючи її своєю батьківщиною. Тому прототипом гетьманства послужила саме Річ Посполита, перероблена, однак, на “козацький” лад. Місце шляхти в Україні зайняло козацтво, місце магнатів – старшина, місце сейму – загальна рада, а місце виборного короля – гетьман.
Були враховані і давні традиції України. Так основу Українського гетьманства становила самоврядна громада (т. Е. Населення) села і міста. Якщо там жили і козаки, і посполиті (селяни та міщани), то там складалися посполітского “громада” та козацьке “товариство”. На чолі першої стояв обираний нею війт, який вів всі її адміністративні справи і розбирав всі судові тяжби. Козаки, в свою чергу, в селі вибирали отамана, який з адміністративної точки зору виконував всі ті ж обов’язки, що й війт. Обидва “уряда” (т. Е. Влади) – і козацький, і посполітского, діяли спільно у всіх адміністративних справах і в судах. Кілька сіл об’єднувалися в більш великий адміністративний і судовий округ – сотню. У деяких випадках вони зберегли кордону, що існували при поляках волостей, в інших були утворені знову. У сотенному містечку міщани вибирали ратушу з війтом на чолі. Вона відала справами адміністративного характеру по відношенню до посполитих всієї сотні. Сама ратуша підпорядковувалася сотенному козацькому Уряду – сотникові, який брав участь у її рішеннях, в судових засіданнях, будучи її прямим начальником. Але зате у виборі сотника брали участь не лише козаки, але також міщани та селяни. Крім сотника адміністрація сотні включала сотенних городового отамана, осавула, писаря і хорунжий. Всі ці посади теж були виборні та поєднували обов’язки у війську з адміністративними. Судові справи вирішувалися спільно з представниками козацької та міської адміністрації (сотник, городовий отаман, війт і бурмистри). Нерідко до участі в суді залучалися і “знатні військові товариші”, міщани, а в окремих випадках – вся громада.
Сотні, у свою чергу, об’єднувалися в ще більші адміністративні одиниці – полки. Полк управлявся за тими ж принципами, що і сотня. На чолі стояли обраний полковник і виборна козацька старшина. Крім полкових осавула, писаря і хорунжий були ще посади обозного і судді. Точно так само полкова старшина об’єднувала обов’язки військові та адміністративні, а полковнику підпорядковувалися і козаки, і посполиті. Полковнику підпорядковувалися навіть міщани великих міст, що знаходилися на території його полку, включаючи тих, які мали Магдебурзьке право. Сотники перебували під командою полковників і судилися ними, а ті, у свою чергу, були підпорядковані гетьману. Межі сотень і полків були чітко позначені.
Вищої законодавчою владою була генеральна (загальновійськова) рада, на якій могли бути присутніми всі козаки, а в реальності – представники кожного полку і старшина. На раді приймали закони, стверджували зовнішньополітичні домовленості. Там же обирався і гетьман, що об’єднував у своїх руках і виконавчу, і законодавчу, і судову влади. У наслідок, генеральна рада все більше замінялася старшинської, яка, по суті, і приймала всі основні рішення.
Головним виконавчим органом була Генеральна канцелярія, в якій вирішувалися всі основні питання адміністративного та військового характеру. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд.
Гетьман у своєму правлінні спирався на найважливіших чиновників Українського гетьманства – генеральну старшину (генеральний обозний, генеральний писар, генеральний суддя і генеральний осавул), що відповідали за найважливіші напрями діяльності адміністративно-судової системи. Разом вони у правляется як військом, так і всією країною.
Як дуже точно писав В. Мякотін, цей лад “ні встановлено яким-небудь декретом, яким-небудь загальним законодавчим актом, а склався під безперервний майже брязкіт зброї, шляхом поступового, хоча і дуже швидко совершившегося пристосування країни до нових умов життя” .
Українське гетьманство було старшинсько-козацькою республікою, де старшина і козацтво представляли собою елітарну верхівку, пользующуюся всіма привілеями республіканського правління. Якщо на самому початку повстання ідеали козацької вольності переважали, то вже дуже скоро почався відхід від них. Виборність полковників змінилася призначенням їх гетьманами, загальна рада все частіше замінялася старшинської – а часом і просто одноосібним рішенням гетьмана і довірених йому осіб.
Хоча територія гетьманства за Зборівським договором і була обмежена трьома воєводствами, але гетьмани часто заявляли про межі “по Віслу”, і, зокрема, наполягали на підпорядкування своєї влади Подільського, Волинського і Руського воєводств. Крім того, Б. Хмельницький та його наступники висловлювали серйозні претензії на ряд областей Білорусії.
Глобальні зміни зазнала соціальна структура суспільства. В результаті повстання Б. Хмельницького земельні володіння польської шляхти в цілому в гетьманстві різко скоротилися, а на Лівобережжі були практично повністю ліквідовані і перейшли у власність Війська Запорозького. Зі старих власників землю зберегли практично тільки православні монастирі. За підрахунками Т. Г. Таїрова-Яковлєва в 50-і роки вільні військові села на території Лівобережжя становили 77%. У деяких полках ця цифра доходила до 95%. Населяли “вільні військові” села селяни, позбувшись від приватної залежності, перебували “під правлінням сотенним, у відомстві полковому і в диспозиції гетьманської”. Інститут кріпосної залежності перестав існувати на Лівобережжі і був відновлений там тільки в самому кінці XVIII ст. реформами Катерини II. На Правобережжі, причому не тільки на територіях, що увійшли до складу гетьманства, становище селян також змінилося докорінно.
Можливість “показачіться”, стати вільним і привілейованим членом суспільства змінила менталітет українського селянства на століття. Більш того, склалася така система, згідно з якою навіть “власницькі посполиті”, т. Е. Селяни поміщиків, вважали, що вони мають незаперечне право на свої наділи землі (“предковских землі, на яких сидять”), і можуть зберігати ці землі за собою, навіть виходячи з-під влади власника маєтку. Селяни, що населяли ці поміщицькі маєтки, були тепер власниками своїх земельних ділянок, і могли не тільки передавати їх у спадщину, але й закладати, продавати і т. Д.
Масове “показачіваніе” селян, що почалося в перші ж місяці повстання, приводило і до негативних наслідків. У 1654 р козаки становили в різних полицях від 50 до 82% населення гетьманства. В абсолютних цифрах число “козаків”, явно перевищувала 100000. Б. Хмельницький опинився в положенні, подібному з тим, в якому був П. Сагайдачний на початку своїх реформ, тільки масштаб проблеми виріс з тих пір в 2-3 рази. Військова ситуація дозволяла тимчасово використовувати величезну армію “показаченних”, формально визнаючи їх козаками, але не виплачуючи їм платні, вважає реєстровим. Однак у перший же мирний період некерований натовп “показачівшіхся” стала з одного боку гальмом на шляху завершення державного будівництва гетьманства, а з іншого – тим порохом, яким були готові скористатися боролися за владу угрупування старшини і іноземні держави. Слід зауважити, що ця ситуація аж ніяк не була унікальною. Проблема повернення населення до мирної праці і ментальної переорієнтації існує після будь-якої війни або соціальних потрясінь.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)